Читанка для Мануеля

* * *

— Висади мене на стоянці таксі та їдь відпочинь, — сказав Маркос. — Ти, полячко, змарніла за сьогодні.

— Я довезу тебе додому, — наполягала Людмила. — Здається, це десь коло Пантеону.

— Їдь по вулиці Вожирар, а потім я покажу, але ж ти бозна-коли вернешся додому.

— Тобі справді вже краще? Може, купити що-небудь в аптеці, га?

— Гаразд, — погодився Маркос, — ми купимо льняного борошна, ти накладеш мені припарки на весь живіт і зміряєш пульс.

— Дурень.

Згодом я дізнався про частину цих подій від Людмили, а надто від того, ти знаєш, починаючи від миті, коли він повернувся назад уздовж набережних аж до Савойської вулиці, не знаючи, власне, чому, може, внаслідок непевного бажання поговорити наодинці з Лонштайном, або збурення перспектив, яке за тієї ситуації спонукало його пригадати з тугою не кого іншого, як Капабланку. Чи правда, що Капабланка колись передбачив усі можливості шахової партії, а одного вечора заявив своєму партнерові під час четвертого ходу, що поставить йому шах і мат на двадцять третьому ходу, і таки поставив, і не тільки поставив, а й потім довів аналітично, що іншої можливості не було? Південноамериканські легенди, думав той, ти знаєш, що, до речі, ледве вмів переставляти фігури і завжди спізнювався на двадцять три ходи, але як було б добре мати змогу передбачити що-небудь у Веремії, бо все щоразу більше заплутувалося. Саме це й пояснює деякі з цих малюнків, або креслень, або мазанин, якими той, ти знаєш, намагався зловити так багато психічних мух, поцілунків Коки та інших варіантів на різних столах у кав’ярнях:

В Оскара — припарки на набряклому лікті, ліжко, віскі, що хлюпотіло в склянці, й голісінька Ґладіс, перетворена в напахчений флакон інцестуозно материнської уваги, — сон, який подолав його, мало чим відрізнявся від того, що сталося на Савойській вулиці, чи на якійсь іншій вулиці зі стінами або мурами, і все завжди так швидко, бити і б’ють тебе, лаяти і лають тебе, насильство в невідомій зоні незнаного міста (він не знав або майже не знав і Ла-Плати), територія, куди його везли і звідки забрали автомобілем, з назвами вулиць і крамниць, які годі запам’ятати, звісно, були й мурахи, але й мурахи становлять частину цієї бахроми без назв, які можна згадати, вони теж були анонімні і втекли, як ґерильєро РАН або кінна поліція, що переслідувала дівчат-доведених-до-нестями-повним-місяцем, та й Ґладіс мало що могла пояснити йому, краще поспати, і нехай усе воно змішується, бо немає способу відокремити, що належить до спогадів, а що до теперішності, бідолашко, як твій лікоть, гм, усе гаразд, почекай, я погашу світло, гм, не ворушися, ой, ні, молодець, добре поводься, ти ж поранений, гм, бо інакше я піду, ляж отут збоку, ти нестерпний, облиш мене, отак ще трошечки, ох, Оскаре, Оскаре, і якоїсь миті місяць просіявся крізь жалюзі разом з непевним гамором світанку на бульварі Распай, далекий дзенькіт, крик пияка чи божевільного, ледве чутний тупіт копит, більшість перескочила через мур, утекли кудись, загубилися в місті, знову пара подруг, білявка і мулатка обіймаються, чвал кінної поліції, хаотична мішанина, стегна Ґладіс, притулені до його, білявка під муром цвинтаря і мулатка, що тримає її за пояс і шукає застібку-бліц, жалюзі, щоразу сіріші, світло в’язниці, завжди подібне до досвітку, сірість суму й поразки, працівницю в’язниці, яка відчинила двері, щоб винести відро помиїв, затримали та ізолювали з метою з’ясувати, Алісія Кінтерос, зеленоока, як каже Ередіа, завжди втеча, завжди стрибки через мур з уламками скла, завжди втеча, як-от тепер сон на світанку, в якому все змішалося, Ла-Плата і Париж, телеграми і те, що вже мало точну назву для Маркоса й Патрісіо, але не для нього, прості слова, парк Монсо, дім у Вер’єрі, готель «Лютеція», ріг Савойської вулиці. Натомість той, ти знаєш, не спав, він досконало знав Париж, тож і підібрав кошик із королівськими броненосцями, що, на відміну від пінгвіна, пережили події з безтурботною байдужістю, і знову заніс їх у квартиру Лонштайна, бо гладуха-консьєржка не була свідком тих подій, показавшись лише о сьомій годині ранку. Лонштайнові тяжко було бачити того, ти знаєш, а надто броненосців, що буркотіли в кошику, поки лунала краю розповідь про події на вулиці.

— Передтрачено, — буркнув Лонштайн. — Патрісіо не дуже вирізнивсь як бойскаут, а я знову маю няньчити цих смердючих тварюк, добре, хоч пінгвін дременув. Повідомляю: гриб досяг двадцяти одного сантиметра, абсолютно стандартний розмір, прийнятний у найкращих колах. Заходь, є гаряча кава.

— Дякую, полячко, — мовив Маркос. Відчинив дверцята і прощально махнув рукою.

— Я б хотіла приготувати тобі чай, — мовила Людмила.

Маркос нічого не відказав, але почекав її поряд із машиною й допоміг замкнути її, глянувши раз або два в глиб вулиці Хлодвіґа, білої від місяця й вільної від мурах. У тебе є ліфт, неймовірно, здивувалася Людмила. Слухай, таж я сноб, усміхнувся Маркос, але сама його квартирка спростувала це твердження, то був покруч чернечої келії і забігайлівки, всюди стояли брудні тарілки і склянки, на підлозі валялися книжки, а розвішані ковдри прикривали шпари в стінах. Ось він, телефон, і Маркос негайно скористався ним, щоб французькою мовою розповісти новини й дати вказівки Люсьєнові Вернею, сповістити деталі обміну доларів, які по телефону він називав динями, хоча такої ранньої години навряд чи котрийсь мураха міг слухати їх, Людмила на кухні ловила уривки фраз і шукала коробку з чаєм, неначе весь чай має бути в коробках, щоб задовольняти своє функціональне призначення, всяка телефонна розмова має бути зрозумілою, а все, що трапилося цієї ночі, має бути збагненним. Дурепа, дурепа, дурепа, тричі повторила собі Людмила, запхавши голову в якусь шафу, неначе мені було не досить чути його голос, знати, що він довіряє мені, що всі вони розмовляли в моїй присутності (Ґомес, щоправда, трохи менше), тепер я ще й лишилася тут, щоб слухати подробиці викрадення в п’ятницю ввечері. Хай йому біс, тут немає нічого, крім тапіоки і шматків сиру, чай, напевне, стоїть у взуттєвій шафі. Проте побачила чай у пляшці, де колись був м’ясний екстракт, і подумала, що тут знадобилася б систематика, чай — у коробці від чаю, Веремія — в шаблонах Арістотелевої логіки, кожна річ на своєму місці, як-от Андрес, що, напевне, спить із Франсиною або слухає платівки в стереофонічному шоломі, купленому для безсонних ночей. Бідолашка, подумала Людмила, Андрес раптом опинився десь далеко, зубожів, не становив елемента подій п’ятничного вечора, не брав участі в бійці на Савойській вулиці. Чотири роки запаморочливо скоротилися з усіма своїми днями і ночами, подорожами та іграми, подарунками і сценами, плачами і калейдоскопами, це неможливо, неможливо. Неможливо, проказала Людмила вголос і шукала чайничок, дерево не втрачає одразу все листя, тендітність — ось ім’я твоє, жінко. Тендітність чи слабкість? Дискусія для перекладачів, в усякому разі її називають жінкою, цей чай зітерся на порошок, і час теж зітерся на порошок, якщо він дозволить таке скасування, я прокинуся, я безперечно прокинуся, я дам себе підхопити миті й веселощам, надто веселощам, бо Веремія — весела і абсурдна, я нічого не тямлю в ній і саме тому прагну бути в ній, у цьому домі аж п’ять баночок перцю і жодного шматка цукру, ох, чоловіки, чоловіки, я зрештою знайду презерватив у коробці спагеті.

Маркос скинув курточку і з розстебнутою сорочкою потирав собі живіт, Людмила побачила величезний зеленуватий синець, червоний по краях і з жовтими та синіми зонами. Людмила вперше помітила, що в Маркоса текла кров із рота, патьок спускався аж до шиї; поклавши чайник на підлогу, вона пішла у ванну по рушник, змочила його і стала обтирати рот і підборіддя Маркоса, що відкинувся у фотелі й повільно дихав, наче йому боліло. Людмила дивилася на пляму, що зникала десь у штанах. Нічого не кажучи, почала обережно розстібати ремінь, що трохи вдавився в тіло, Маркос підняв руку й легенько погладив їй коси, потім рука знову опустилася на бильце.

— Я створюю довиси, — повідомив Лонштайн, розливши грапу в баночки з-під гірчиці. — Я ціную в тобі те, що ти єдиний з усієї зграї не обурюєшся моїми неофонемами, тож я поясню тобі тепер, що таке довис, щоб побачити, чи забуду я бодай на мить про цих огидних броненосців, послухай, як вони буркотять. Найголовніше тут — фортран.

— Ох, — зітхнув той, ти знаєш, схильний заслужити добру думку про себе, яку щойно маніпувідомили.

— Гаразд, ніхто не вимагає, щоб ти знав, що це. Фортран — термін, який має значення в символічній мові наукових розрахунків, іншими словами, словосполучення формульний транслятор дає фортран, не я його вигадав, але вважаю, що це добрий вислів, і тоді чом би не казати довис замість добрий вислів: адже при цьому відбувається економія фонем, тобто екофон, не знаю, чи встигаєш ти за моїми міркуваннями, хай там як, екофон має правити за одну з основ фортрану. Завдяки цим методам синтезу, тобто месинам, ми швидко просуваємося, і то з великою економією засобів, до логічної організації якоїсь програми, тобто до логорпро. Дивись, ось на цьому аркуші вірш, який усе охоплює і мнемотехнізує, я написав його, щоб запам’ятати ці неофонеми:

— Скидається на одну з безглуздих лічилок, про які казав дон Альфонсо Реєс[108], — спробував висловити свою думку той, ти знаєш, на превелику досаду Лонштайна.

— Ось воно, ти теж відмовляєшся розуміти мою ходу до символічної мови, яку можна застосовувати понад наукою і за її межами, скажімо, створити фортран поезії або еротики, всього того, що є лише манкою гнилих слів у планетарному супермаркеті. Такі речі не вигадують систематично, але, якщо не шкодувати зусиль, якщо кожен інколи натраплятиме на довис, безперечно будуть екофон і алогорпро.

— Здається, логорпро, — виправив той, ти знаєш.

— Ні, друже, за межами науки це буде алогорпро, тобто алогічна організація якоїсь програми, відчуваєш різницю? Зрештою, я й так тобі багато пояснив, тож, якщо хочеш знову побачити гриб, треба тільки зайти до суміжного покою. Отже, на вулиці вони роз’ятрили собі душу мурахайнями і мурахократами, хіба що то були лише мурахоніми. Ось побачиш, хлопче, вся ця пригода скінчиться лихом, але це однаково добре, Маркос належить до тих, хто шукає, він, звичайно, на боці того, що відбувається на вулиці, а я більше на боці графіті на стінах, але тільки недоумки не усвідомлюють, що геть усе — це вулиця, Маркос розуміє це, тож і довіряє мені, й це дивує мене самого, і дивувало не раз, бо я — зрештою, я, рибалка, що ловить поетичні губки абощо, програміст алогорпронів.

— Одне слово, — підсумував той, ти знаєш, — мені, на жаль, бракує цілої купи месинів, фортранів і довисів, щоб розуміти деякі речі, але, хай там що, мене тішить, що ти бачиш у Маркосі щось більше, ніж простого програміста без уяви, якби ж тільки все, що має статися, відповідало коли-небудь твоїм неофонемам або прибуттю блакитного пінгвіна; хоча товариші Ролана й Ґомеса звинувачують мене, як і завжди, у фривольності, однак, незважаючи ні на що, якщо хто й має вакцинацію від таких звинувачень, то саме я.

— Вони, безперечно, зітруть нас на порох, — мовив Лонштайн, — мурахи на те й існують і не схиблять. І все-таки ти маєш слушність, треба й далі демонструвати фортран, цей несказанний образ людських прагнень і надій; як, здається, не казав цього Бухарін, двоїсті революції (тобто маніхейські[109], але це слово дряпає мені язик, відколи газета «La Nación» зробила його модним років двадцять тому) приречені ще до своєї перемоги, бо визнають правила гри, гадаючи, ніби вони все руйнують, вони деформуються, ось що я voglio dire[110]. Яке, мій друже, потрібне безумство, безумство розумне і безстрашне, щоб покінчити з мурахами. Ліквідувати уявлення про ефективність суперника, як казав боксер Джин Танні, бо, поки він тисне на нас, він змушує нас визнавати свої семантичні і стратегічні рамки. Треба чинити так, як на малюнку Шаваля[111], де видно арену в мить, коли має вийти бик, але замість бика виходить величезна горила, і тоді, уявляєш собі, відважний тореадор і його команда тікають, узявши ноги на плечі. Оце ж бо й воно, проблема умовних рефлексів, відмова визнавати передбачувані й логічні структури. Так би мовити, мурахи сподіваються бика, а Маркос випускає на них пінгвіна. Зрештою, ходімо погляньмо на гриб і поговорімо про інше.