Читанка для Мануеля

* * *

Авжеж, роздратовано думав той, ти знаєш, крім твого «прокинься», ти й так додавав мені роботи до тієї мороки, яку завдавали інші, і єдине, чого тепер бракує, — лише твоєї внутрішньої драми та її розгалужень і наслідків, я справді не знаю, що зроблю у фіналі.

Саме про це й запитував Лонштайн за часів, коли той, ти знаєш, почав по-новому групувати картонки, а Сусанна прийшла з альбомом. Та у вас обох тями немає, прорікав рабинчик, вона, хай там як, мати, і це можна зрозуміти, але ти.

— Не маю найменшого уявлення, — смиренно признався той, ти знаєш. — Це немов кривошия, щось незбагненне, яке, проте, трапляється, яке має статися, я був тут з ними, приглядався, як вони живуть, і мало-помалу завів їх у письмо, як кажуть тепер освічені молодики, аж раптом, подумай про це.

— Те, що ти показав, аж ніяк не видається мені дуже харизматичним, — виснував Лонштайн. — Для мене Веремія насправді не має ніякого значення, але вона принаймні має свій пафос, натомість твоя писанина — радше патетика.

Той, ти знаєш, уже був схильний погодитися з цим міркуванням, і саме цієї миті став очевидцем появи Андреса, що його напівбрутально, напівлагідно катапультував Маркос, двері одразу зачинилися, Люсьєн Верней миттю взяв їх одразу на всі засуви, лінійне розпалося на шматки перед лицем одночасності, яка нагнала страшенну нудьгу на того, ти знаєш, проте не таку велику на решту присутніх, що похапцем заходилися розшифровувати незбагненну появу, і тут:

— Прокинься.

— Ти, — звинувачував Патрісіо, — махровий мерзотник, ти порушив мій сон саме тоді, коли я спромігся заснути на п’ять хвилин на цьому паршивому килимі.

— Тс! — прошепотів Оскар, — швидше заходь.

Патрісіо, хоч як швидко йшов, ледве встиг на кінець маневрів, які полягали в тому, що двері зачинилися, Люсьєн Верней одним махом узяв їх на всі засуви, а Маркос тим часом штовхнув трохи розгубленого Андреса в темну домівку, провів його до салону, де сиділи приголомшені менади, тим паче, що цієї самої миті Ролан навпочіпки спустився сходами, сповістив про тіні позаду будинку, з боку штабелю дров, і направив пістолет на Андреса, ледве видного завдяки недогарку свічки, Маркос жестом звелів Ролану припинити гратися вогнепальною зброєю, і кому ми зобов’язані честю твоєї присутності. Друже, хіба я знаю, мені просто здалося, що я повинен прийти. Ясно, з мурахами на хвості, паскудо, — мовив Патрісіо, і досі розгніваний, що його розбудили, Оскар і Ередіа повідомили, що тіні зникли за деревами, то був своєрідний антракт, під час якого Людмила довела Андреса до дивана й дала йому навпомацки склянку вина, Маркос ніби чекав чогось, і Андрес, не знаю, вибач, що я дав хука, не думав, що за мною стежитимуть, це я дав хука, втрутився Маркос, із такими, як Лонштайн і ти, можна не сумніватися, що ви зіпсуєте фінал, Моніка знову запалила погаслий недогарок, Ролан зі сходів повідомив, що тіні сховалися за деревами й чекають чогось, їх вісім або дев’ять, Патрісіо з пістолетом на колінах, сили більш-менш однакові, але що робити з Цабе, якщо Рене не зможе приїхати. Ми пообіцяли йому, нагадав Ередіа, нехай станеться що завгодно, треба передати його в доброму стані, якщо Рене не приїде, я доведу його аж до дверей, і нехай іде сам до своїх мурах або поліцаїв, він одягнений, умитий і нагодований, ніхто не може закинути, що ми не виконали обіцяного. Атож, кивнув Маркос, але як тепер знати, що їх більше цікавить: отримати товар неушкодженим, а чи заявити, що він підгнив. Еге ж, кивнув Ередіа, я про це й не подумав. Хай йому біс, про нього справді треба дбати, як про наречену, лайнувся Оскар. Маркос має слушність, проказав Ередіа, це, друже, зовнішній образ, і вони безперечно спробують сфальшувати його, Ролан підштовхнув Цабе, що спустився на нижній поверх і підняв руки, наче на нього хтось націлився, Патрісіо наказав Цабе сісти на килим, навколо нього немов сформувалося коло червоношкірих у миготливому світлі недогарка, Люсьєн Верней пояснював, що це мурахи, поліція б уже напала, але в такому разі, зауважив Маркос, зрозуміло: якщо вони прийшли першими, ми знаємо навіщо: прагнуть виконати роботу, розпустити брехню і скинути все на нас. Найкраще було б повідомити по телефону поліцію, запропонував Оскар. Сеньйори, сеньйори, промовив Цабе з підлоги, я й справді хотів сказати, але, помітивши Роланів пістолет, знову підняв руки, наче молився в мечеті. Заведи його у water[181], це найбезпечніше місце, сказав Маркос Роланові, а ви пильнуйте вікна, ти, полячко, йди чатувати нагору й повідомляй мені. Лиши мене тут, мовила Людмила і ще не доказала цих слів, як уже підвелася й бігцем подалася нагору, недоумок, дурепа, такої миті ти ще обговорюєш накази Маркоса, піднявшись, зробила панорамний огляд напасників, які розпорошилися; Ролан підштовхнув Цабе, Ередіа і Патрісіо підійшли до вікон салону, Люсьєн Верней пильнував двері. Притулилася до вікна, пригнулася і з’ясувала, що сидячи краще й добре видно все, що можна побачити в кедровому гаї, знизу до неї долинав гамір готувань, стукіт туалетних дверей, уявила собі Цабе, що сидить на єдиному предметі, здатному гідно приймати його, не мала часу подумати про Андреса, його прихід не здивував її, тільки з’явилося відчуття чогось марного й заздалегідь приреченого, запізнілої впертості, за яку тепер доведеться дорого заплатити їм усім, а водночас немов і радість, що Андрес прийшов, і багато іншого. Блуп, паскуди, ховаються за стовбурами, треба не відволікатися ні на секунду, але вона однаково думала, ніби й далі сидить унизу в салоні, Маркос виходить і заходить, Людмила вже не бачила Андреса, не думала про Андреса, дала йому склянку вина, а далі був тільки Маркос, полячка на чатах, що стереже Маркоса, від Андреса лишився тільки жест у сутіні, коли він узяв склянку вина і, несміливо всміхаючись, глянув на неї, з того берега річки, через яку годі переправитися, наче прагнув їй пояснити, чому він прийшов, а все інше було Маркосом і чеканням, страхом у грудях, пальцями, що судомно скорчились у туфлях, тишею кедрів у ліску і Маркосом.

Зі свого боку й той, ти знаєш, марно намагаючись упорядкувати щось і в собі, і, можливо, і в інших, вирішив, що найкраще — сісти поряд з Андресом і мати напохваті Моніку та Ґладіс, то було лицарське прагнення захистити, що в даній ситуації вже не могло стати в пригоді, та якби ще й Сусанна на додачу дала Патрісіо спокій і прийшла до них, можна було б чекати, розмовляючи про щось інше, вже не кажучи про те, що не було нічого певного і ті, хто належав до Веремії, стали, можливо, жертвами оптичних ілюзій. Коли пролунав перший постріл, здалося, ніби увесь будинок перенісся метрів на два назад або вперед, Роланів пістолет був, мабуть, справжньою гарматою, Людмилин голос на сходах, Маркосе, йдуть, вісім чи дев’ять, ще один постріл з боку Патрісіо, надворі крик, страшний удар у двері, Люсьєн Верней повільно відступив на півметра і прицілився десь на висоті грудей ще не видного напасника. Гаразд, самі напросилися, сказав Маркос із пістолетом у руці, зателефонуй у комісаріат поліції у Вер’єрі, подобається їм це чи ні, а ми його, живого і цілого, передамо французам. Ти зрозумів мене, напучував Іхіньйо, якщо зможеш, використай один з їхніх пістолетів. Ясно, командире, сказав мурахоник, покладіться на свого слугу, тільки-но трапиться шанс, то й мови немає, а тим часом зауважу: що ревніше ви товчете мені, то легше мені буде з цим вашим приятелем. Рушаймо, наказав Мурахан, усі як один. І тоді, згадує той, ти знаєш, мов незліченні крилаті зграї журавлів, гусей і довгошиїх лебедів, що летять зі степів Азії до самого Каїстру[182], аж повітря здригнулося від їхнього крику, помчали незліченні племена мурахоників, мурахоїв, мурахудів і мурахократів, мов потік на рівнині, омитій Скамандром[183], і двигтіла земля страхітливо, як ступали вони. І постав серед них великий Мурахан, очима і обличчям подібний до Зевса, що шле свої блискавки, статурою до Ареса, а широкими грудьми до Рональда Рейгана. За диван, звелів Андрес, схопив Моніку за шию й потяг без дальших пояснень у назване вище місце. Сюди (повторення цієї процедури з Ґладіс і Сусанною), не ворушіться, а ти, войовнице, скажи мені, де є пістолет, бо я, хоч і п’яний, пройшов свого часу всі етапи у Федеральному тирі, авжеж. Спитай Маркоса, підказала Сусанна, що не виходила за межі своєї компетенції. Тримай, крикнув Маркос, що почув невідомо як, і в руці Андреса холодна й мила штучка, яку приємно стиснути і яка мало-помалу нагрівається. Здалеку лунає сирена, не варто було завдавати собі клопоту й телефонувати, коли почалася така стрілянина, комісар Пілоден не був Бетховеном, а три тюремні автомобілі та інше поважне знаряддя стояли за двісті метрів від вілли ще тоді, коли найзвитяжніші мурахофони, родом з Евбеї, Халкідікі, Еритреї, багатої на виноград Істіеї, морського Коринфа і високої цитаделі Діона, палали бажанням проткнути своїми ясеновими списами ворожі обладунки. Разом з ними сунули орди мурахотлустів і мурахонімів, а ще й мурахофілів, жителів Аспледону та Оркомену в Мінії, під проводом шульги Малерби і брата його, вправного на обидві руки, синів Немесіо Яньєса, що заскочив одного разу діву невинну Астойку Асейду, яка й привела їх на світ у домі Актора, і хтозна, що там ще далі. Треба зачекати, стримував Пілоден, три постріли — поки що небагато, потрібна добре зварена юшка, наказ згори. Отож Люсьєн Верней тієї миті, коли розчахлися двері, просто в груди, і поліг мурахократ на землю, ставши килимком для двох мурахоїв, які розтоптали його, і це було останньою подією і в його, і в їхньому житті, бо Люсьєн Верней бах-бах, другий мурахой, падаючи, бах, Люсьєн Верней поволі згинався, тим часом Маркос та Ередіа майже водночас бах, Ередіа і Маркос зачинили двері й дивилися на Люсьєна Вернея на підлозі, кляті двері, бурчав Люсьєн Верней, поставте спереду шафу, Моніка шукала чогось, пусте, дбай про інших, кров текла поміж пальців Моніки, Андрес і Сусанна допомагали їй підняти Люсьєна й покласти на диван, Ґладіс із непотрібною хусточкою, гикання, два постріли поспіль у північне вікно, Ередіа пригнувся, бах-бах-бах-бах, і тієї самої миті з-поза кедрів усі, хто жив в околицях Егіона, і великого Еліке, і в усьому тамтешньому краї, на чолі з Мураханом в обладунку з пишної бронзи і славетним своїми звитягами ринули тлумом єдиним до вікон, Патрісіо поклав на землю першого, голомозого мурахонудиста, нездоланний порив до дверей, зіткнулися груди в груди Маркос і himself[184] Мурахан, надто inflghting[185], щоб пустити свинець, а Ґомес із пустою обоймою шукав простору, щоб бити руків’ям, Андрес кинувся поміж Маркосом і Мураханом і дістав від другого з названих вище удар у самісіньку пику, що вернув його до джерел походження видів, сирена в саду і свистки, Іхіньйо відступає з пістолетом у руці, кажучи Маркосу: віддай його або я тебе вб’ю, і Маркос бачить свій пістолет у руках мурахократа, що приклеївся до Іхіньйо, Маркос збагнув одразу, застиг і зів’яв, немов уві сні, перед дверима, куди пхалися мурахи, повільно поклав руки в кишені, сказав: ідіть і шукайте, якщо стане вам духу, бачив, як пістолет Іхіньйо піднімається йому до очей, думав, чи Людмила просидить нагорі досить довго, поки прибуде поліція, а чи, як і завжди безумна, полячка збіжить униз у самому розпалі подій, пауза, немов технічний збій під час демонстрації фільму, не стріляйте, доне Іхіньйо, вас побачать, постріл, фари в саду, і сльозогінна граната, вже геть непотрібна, розривається коло ніг Патрісіо, всім руки вгору. Неможливо й далі дотримуватися класичних описів, думав той, ти знаєш, посередині сходів, це неправда, цього не сталося, хай там що, а не сталося, а якщо й сталося, то не так, надто легко спиратися на класиків і стверджувати, мовляв, ти розповідаєш про те, що попри всю невірогідність таки сталося, розповідати про неможливе, яке ще відбувається, неможливе, про яке годі не думати, що це затримка фільму, і в залі от-от засвистять, ця пауза трьох армій перед фіналом може бути і його власною паузою на сходах, його сумнозвісною нездатністю до одночасності, ба навіть послідовності, коли події розгортаються занадто швидко, скажімо, вузол Маркос — Мурахан — Ґомес — Андрес, у якому застигли і до, і тепер, Іхіньйо відступає з пістолетом у руці, каже Маркосу: віддай його негайно або вб’ю тебе, і водночас Сусанна, діагональна тінь Сусанни ковзнула аж до Патрісіо, закутаного димом від гранати, схопила його за плечі, таж треба таки наважитись на що-небудь, задля Люсьєна Вернея, простертого на дивані, Моніка перев’язує йому плече (але як серед пострілів і за зникущий проміжок часу могла з’явитися пов’язка, що насправді була рушником, але однаково?) Ой, ні, нехай йому грець, думав той, ти знаєш, посередині сходів, цього не могло статися отак і отут, цього вечора і в цій країні з цими людьми, оце й усе. А Оскар, де зникли Оскар і Ґладіс? Високий і енергійний, майже усміхнений, комісар французької поліції постав у дверях: адже можна безтурботно всміхатися під захистом двох кулеметів, ніхто не ворушись, для Андреса то була неоціненна нагода шугнути в залишки пітьми, звідусіль уже рясно світили прожектори, а потім метнутися в бік того, ти знаєш, що й далі перебував на сходах, чи то сідаючи, чи то падаючи, Андрес мало не пробіг йому по голові й притьмом дістався майданчика, звідки Людмила, виконавши своє завдання, летіла вниз, він зловив її вже в повітрі й підвів до вікна, не ворушися, Людлюд, це вже нічого не дасть, ось побачиш, вони й самі прийдуть нас шукати. Маркос,

проказала Людмила. Він там, відповів Андрес, але я точно не знаю, де саме і в якому стані. Дай мені зійти, я хочу бачити Маркоса. Людо, зачекай. Дай мені зійти, дай мені зійти, але краще поки що не пускати її вниз, тримати в обіймах, дарма що пручається й кричить, я сам не знав, що могла б побачити Людмила коло підніжжя сходів серед того розгардіяшу, сліпучих ліхтарів і поліції, яка вже зайняла перший поверх і піднімалася нагору, перечепившись посередині сходів об того, ти знаєш, бачиш, Людо, вони позбавили тебе цього клопоту, вони дуже люб’язні, а тепер так, моя люба, тепер так, слід спускатися.