Читанка для Мануеля

* * *

Папірці змішались, як і саме життя, як і тоді, коли ти зайшов на базар двох світів, якщо він і досі існує, а потім купив викрутки, дезодорант і різні цвяхи для праці в суботу та неділю, і тієї миті, коли пішов платити, касирка бездоганно перебрала пальцями клавіші електронної машинки, і зрештою вилізла досить довга смужка паперу, на якій унизу виразно видніла цифра 389,45 песо, побачивши її, ти став схожий на черепаху, яку несподівано дістали з панцера, і заявляєш, що це неможливо, бо дві викрутки і сім цвяхів, не кажіть, що це може коштувати так багато. Загалом касирки схильні стверджувати, мовляв, цифра точна, машинки не брешуть, але після мануального і зорового аналізу з боку контролера, завжди присутнього в таких випадках, доходимо висновку, що помиляються навіть ракети, які летять на місяць, а вони ж коштують добру торбу доларів, повірте мені, завдяки цим словам він рятує професійну честь, а касирка вдруге береться грати на піаніно й видає тобі рахунок на 38,94 песо, який ти оплачуєш без проблем поміж кількома «вибачте, месьє», такі речі трапляються з кожним, зрозуміло, мадам, прошу вас. Як і сьогодні, коли той, ти знаєш, не міг назвати точної години, коли Іхіньйо розмовляв із Цабинею, коли комісар Пілоден дав інструкції бригаді 56-С, розмішеній у Бур-ла-Рені, коли Цабиня прокидалася з хрипким криком від нічних спогадів, уже не кажучи про досить очевидний факт, що людська пам’ять має межі й ніхто не зобов’язаний пам’ятати, хто такий той Іхіньйо, крім Цабині, що висіла на телефоні, а тим часом служниця носила їй горщик до спальні, бо спалахи нічного пильнування виявлялися у формі діареї, здатної присоромити саму Ніагару, тож по цьому той, ти знаєш, віддався незбагненній утомі, а потім переглянув, насупивши брови, зібраний матеріал і мішма віджбурнув його, нехай той, хто прийде після нього, й упорядковує. Так, але що тоді сталося: пропустивши місце й поставивши знак запитання, той, ти знаєш, стенув плечима і зневірено дивився на сукупність, клав один папірець тут, а другий тут, з одного боку, Люсьєн Верней повідомляв Маркоса, що мети досягнено (радіо «Монте-Карло», випуск новин о 17.30, уряди прийняли ультиматум, тепер чекають підтвердження про посадку на літак), в окремому уступі Ролан і Патрісіо розповіли, що зоряна ніч досі не дала найменшого приводу тривожитись і що з огляду на ці вочевидь сприятливі обставини настала мить, коли менади можуть приготувати спеціальну перекуску з подвійним раціоном ковбаси або шинки в сандвічах, що дотепер були досить спартанські, і маргінально, але з виразною тенденцією наблизитися до осередку подій Андрес Фава вийшов із приміської станції метро й полинув примхливими орбітами, що було не дуже реалістичним, бо мурахи з Іхіньйо на чолі опікувалися ним від самого початку, а комісар Пілоден уже дав необхідні інструкції бригаді 56-С, що не мала ніякої причини квапитися, навпаки: адже елементарний принцип у даній сфері полягає в тому, що найкраще дати ворогам побитися між собою, а вже потім утрутитися в ім’я свободи, рівності й братерства. Ох, зітхнув той, ти знаєш, оточений непевністю, маршрутами і альтернативами, це несерйозно, друже, хто тобі повірить коли-небудь, якщо настане це коли-небудь, бо саме цієї нічної пори Бобі Фішер пішов фатальним слоном і поставив гіркий мат, і як це відповідає аргентинцям з їхньою любов’ю до мате; яка, звичайно, вигадлива метафора або метонімія (він, йолоп, ніколи не розумів різниці між ними), то був прямий результат long-distancecall[166] Іхіньйо, коли гугнявий голос із Лос-Анджелеса (міста ангелів of all names[167]) схвалив заходи Мурахана й запевнив, що все О. К. завдяки Цьому Розвідувальному Устрою, або ж, якщо висловитися простіше, відповідальному за зв’язки з французькими поліцаями, отож, buddy[168], вперед зі своїми фінтами, але не зчиняй більшого галасу, ніж треба, бо після справи Бен-Барка things[169] вже не таке, як було, й після цього той, ти знаєш, уже цілком міг дозволити собі сміливий синкретизм шахів і чорного мате, як ти гадаєш?

— Гаразд, — мовив Оскар, умираючи від голоду та нудьги, — це добре, що ти часто цілуєш мене й таке інше, але ми вже просиділи тут цілісінький день і ні разу не поїли як слід.

— Ми справжні нащадки Педро де Мендоси, — проказала ображена Ґладіс, — і марнуємо цілі години, щоб вишукано й небачено скомбінувати чотири бляшанки консервів, які є на кухні, нехай лише святий Мартін виявляє набагато більшу вдячність за жіночу допомогу. Поглянь, що Сусанна знайшла в газеті, Моніка і Людмила вдалися до героїчних зусиль, щоб утілити ці рекомендації на практиці, але ж ви, завжди зі своєю брутальністю.

— Досі ми не бачили нічого видатного в царині сандвічів, — буркнув Ередіа.

— Бо немає ані м’яса, ані птиці, — розсердилася Сусанна, — і скажи мені, що в біса можна смажити в такій ситуації? Тут винен Люсьєн, а надто його мати, мабуть, ще більша скнара, ніж він, бо в холодильнику є тільки півпляшки молока і гнила ковбаса.

— Я певен, що Цабе вони дають подвійну пайку, щоб він не патякав потім про моральні тортури, — нарікав Оскар, — думаєш, я не бачив, як ви піднімалися до нього з тарілочками, тут, чуєте, є сини і пасинки.

Маркос, повернувшись від телефону, кивнув Патрісіо та Оскару, і смажені сандвічі зникли в тумані обставин: з якогось місця в Латинському кварталі надійшла передбачувана звістка, що Іхіньйо власною персоною, а комісар Пілоден теж аж ніяк не чужою вже вийшли на слід.

— Звичайно, вони знають, — кивнув Патрісіо. — Можуть, друже, наскочити будь-якої миті.

— А що робитимуть французи? — запитав Оскар, що не мав причин знати про це.

— Вони приїдуть першими, — відповів Ередіа, що й досі не позбувся франкофільства.

— Одне з двох, — виснував Маркос. — Або вони дадуть мурахам поратися самим, а потім прийдуть рахувати втрати, або ж перестрінуть їх по дорозі й представлять це як тріумф порядку над дикістю нерозвинених племен, які прагнуть перетворити французьку землю в край, де ламають карк і скручують в’язи.

— Перше, — озвався Ролан.

— Звичайно, — підтвердив Люсьєн Верней.

— Мені теж так здається, — погодився Маркос, — і в такому разі пильнуйте за вікнами. Отакі справи, тепер, друже, треба стерегти Цабе, мов наречену, це мені не дуже подобається. Зателефонуй Рене, тут уже має бути машина, щоб забрати його.

— О чверть на дев’яту, — сказав Ролан, дивлячись на годинник, — зараз тільки п’ять хвилин.

— Наречену вже попередили, — додав Люсьєн Верней, — і, здається, її страшенно втішила ця новина. Вдягла куртку і сказала, мовляв, незважаючи ні на що, не може нарікати, якщо лише останньої хвилини їй не зітнуть голову.

— Йому важко відступити від своїх звичок, — зауважив Маркос, — але головне полягає в тому, щоб Рене доїхав аж сюди, після сполоху, на який ударили Мурахан і Пілоден, мурахи, певне, розлізлися майже всюди.

— Але ж не доведено, що Мурахан знає, де ми.

— Молодість, молодість, — пробурмотів Ередіа, дивлячись на Оскара з ніжністю й жалем. То була одна з тих досить непотрібних точок, якими завжди користався той, ти знаєш, щоб роздвоїти оповідь, дарма що неохоче й зі смутком, бо йому теж подобалося бути присутнім під час ідіотських діалогів, але що тут удієш, поміж інших обставин і подій був, наприклад, я, щойно після незатишної поїздки поміж урядовців, напханих у метро і символічно репрезентованих стариганем, який від самого Люксембурзького саду вгородив мені поміж ребра свою парасольку, і як тут протестувати в оцій людськіймасівгодинупік, нарешті я був еякульований, і то без найменшої насолоди, на станції Антоні разом з кількома сотнями інших сперматозоїдів, що заквапилися запліднити щоденне яйце вихідного тунелю, і вийшов у невідомому районі Великого Парижа, втомлений і добряче напідпитку, а в голові крутився своєрідний вірш, на авторство якого міг би претендувати й вагонний ритм, і тепер я почувався несосвітенним йолопом, наближаючись до того, що могло стати або з’ясуванням, або новою чорною плямою, а може, навіть непрощенною провиною, якщо мій прихід у той дім не буде саме тим, що підходить Веремії. Отже, більш-менш оце: надія почуватися краще, ще навіть ідучи сходами вниз від Лонштайна, передчуття немов неминучої зустрічі й водночас знову Франсина, я уявляв собі, як вона у своїй квартирі розглядає себе в дзеркалі у спальні, гола або в самих трусиках, розглядає без певної причини й запитує себе, чи Андрес зателефонує їй, чи він справді вирішив іти у Вер’єр, транзистор на тумбочці, поп-музика і час від часу інформація про викрадення координатора латиноамериканських справ і прийняття ультиматуму. Він піде, звісно, що піде, якщо розповідав мені про місце, якщо грається отак із вогнем, то піде, бо кохає її й не погодиться втратити її, навіть якщо думає, що йде туди задля інших, нечисте сумління не сильніше за ревнощі, піде, бо знову хоче бачити її й почувається, мов далека й самотня ганчірка, тимчасом як Людмила зазнає небезпеки, і, хай йому біс, я таки справді пішов туди задля цього, але, дівчинко, не тільки через це, ти щоразу більше забуваєш про Фрица Ланґа, мов про тернисту грудку в грудях, тут хтось хоче поговорити з вами, хтось у цій кімнаті, і то не тільки через тебе, полячко, є Фриц Ланґ і дрібний буржуа з корчами в шлунку, є той, хто глузував із протестів у кінотеатрах і кав’ярнях, з надгорілих сірників, і раптом усе стало Людмилою і водночас чимсь набагато більшим, немов чорна пляма, розумієш, просто ніколи не буде нічого, що відірвало б мене від того, яким я є, від того, хто слухає free jazz і йде спати з Франсиною, щоб закінчити церемонії, яких не схвалили б молоді маоїсти, кохання за ритуалом, насолода внаслідок тиску кров’яної дуги, егоїзм кожної досконалої статуї, малюнок, обмежений краєм свого останнього вигину, дрібний буржуа проти Ґомеса і Люсьєна Вернея, які прагнуть зробити революцію, щоб урятувати пролетаріат, селянство, колонізованих і відчужених від того, що так слушно називають імперіалізмом, але потім, потім, бо ж є країни, де вже живуть у тому «потім», звідки літають на Місяць, Марс і Венеру of all places[170], вони працювали, мов шалені, щоб зробити і зміцнити революцію і тепер перебувають у «потім», вони в ньому вже п’ятдесят років, і все-таки сьогодні пополудні рабинчик поглядав на мене з іронією, яка походила в нього від П’ятикнижжя, діаспори і чотирьохсот погромів, поглядав на мене, а тим часом ЗАКІНЧЕННЯ СУДУ НАД БУКОВСЬКИМ. СІМ РОКІВ УВ’ЯЗНЕННЯ ЗА ПОШИРЕННЯ НАКЛЕПНИЦЬКОЇ ІНФОРМАЦІЇ ПРО СОВЄТСЬКИЙ РЕЖИМ,

і Солженіцин над могилою Тарновського бурмоче фрази, що вкривають сльозами щоки мумії Леніна, хіба що СОВЄТСЬКА МУМІЯ НЕ ПЛАЧЕ НІКОЛИ (бо, зрозуміло, совєтська), потім Маркос, цей загайний кордовець, дивиться на мене, наче здалеку, і каже, звичайно, друже, саме тому треба почати спочатку, історія не повторюється або, хай там як, ми не дамо їй повторитися, Патрісіо схвалює, Ґомес переконаний, але, звичайно, без сумніву, якщо не власне Ґомес, то Ґомес, Ролан і Люсьєн Верней належать до тих, хто повторить історію, ти бачиш їх здалеку, вони важать своїм життям задля революції, вони віддадуть їй усе, та, коли настане «потім», повторять ті самі помилки, які призвели до семи років ув’язнення для Буковського, що коли-небудь там зватиметься Санчесом або Перейрою, вони заперечуватимуть найглибшу свободу, яку я по-буржуазному називаю індивідуальною, звичайно, mea culpa[171], але, по суті, це те саме — право слухати free jazz, якщо я хочу цього і нікому не чиню зла, свобода спати з Франсиною з аналогічних причин, і мені страшно, мене лякають Ґомес і Люсьєн Верней, що є мурахами з доброго боку, фашистами революції (еге, слухай, тебе вже заносить, мабуть, у Лонштайновій грапі був пентотал абощо), це, мабуть, вулиця, яка веде у Вер’єр, якщо малюнок рабинчика не надто фантазійний, мені заборонено розпитувати кого-небудь, щоб не пробудити нездорової цікавості, й він мав слушність, потім повертаємо праворуч, можливо, на котрійсь із цих вулиць, бо, хоча тепер ніч, як казав отой, ми, можливо, дійдемо до потрібних дверей, лихо в тому, що тут відходять дві вулиці, а рабинчик намалював тільки одну, Едіпове перехрестя, велика постанова, праворуч чи ліворуч, звичайно, ліворуч, бо природа наслідує мистецтво, і я безперечно дійду до лиховісного ліска, де змовники ховають жертву, тут є щось спільного з подорожжю під час ініціацій, тобі, Зіґфріде, лишається тільки вибрати, в тобі дорога життя або смерті, Людмила або дракон, і це все, скажіть що-небудь, і однаково, все задля Людмили, а також задля Маркоса, хоча на думку про нього мені болить усе нижче пояса, все задля цього безумця й тієї безумної, загублених у сновидді, з яким і порівнятися не може сон про фільм Фрица Ланґа, сон наяву, що скінчиться важким свинцем; друже, але, може, й цієї миті йдуть кадри із фільму Фрица Ланґа, бо оцей кретин сів на метро і преться в гості саме туди, де ніхто не кликав його, а за це платять дорого; хай там як, не задля Ґомесів, Роланів чи Люсьєнів Вернеїв, а тільки тому, що заповіт уже написано та підписано і в своїй, як сказав би рабинчик, боягузасраній та діареєформній манері дрібний буржуа шукає виходу, що для нього є входом, і це все без ніяких поступок Ґомесам, бідолашний панамець, проклін йому, якщо він гадає, ніби я ототожнюю його з тими, кого найдужче ненавиджу, з тими, хто дзвонить у двері посеред квінтету Моцарта, тими, хто не дає мені спокійно дочитати щоденник Анаїс Нін[172] або послухати Джоні Мітчелл, бідолашний Ґомес, такий добрий, але яким буде Ґомес Робесп’єр завтра, якщо Веремія утвердиться на всьому просторі, якщо вони зроблять необхідну й негайну революцію, зрештою, повернімо ліворуч, дарма що ніч, моя улюблена Хуана де ла Крус[173], мила поетеса моїх милих годин на дивані, ходімо, та й усе, дарма що ніч, а мурахи готують револьвери, давнє танго мого дитинства, бідолахи з передмістя, блиснули револьвери, й бідолаха впав, кат його зна, чи пригадує хто-небудь це танго, від якого я плакав, хлопчик, притулений до грамофонної труби зеленого латунного ящика, ох, життя, широке і сповнене краси і скорботи, життя аргентинця, приреченого розуміти, розуміти все, крім чорної плями, бо це ані мадам Антинея, ані муха у віскі, ані плач Франсини, хай йому грець, чому ти не даєш мені збагнути причини цієї ідіотії, чолов’яги, що, лаючись і тремтячи, шукає дороги, щоб бути тим, ким він повинен бути, крім, звісно, бути щасливим, цього немає, тут годі сперечатись, я стану ще одним трупом, або прийду запізно, або мене одурять, або Маркос гляне на мене, немов запитуючи, якого біса ти припхався гидити туди, куди ніхто тебе не кликав, що завгодно, тільки не щастя, яке лишилося на Західній вулиці у фотелі з пляшкою віскі напохваті, з платівкою Ксенакіса, щоб слухати, і книжками, щоб читати, що завгодно для мене й через мене, крім щастя, буде Веремія з усіма своїми передбачуваними наслідками, але не щастя Ередіа, Людмили і Моніки, тих, що йтимуть до кінця й дивитимуться вперед, дітей Че Ґевари, як казав невідомо хто, будуть купи лайна або букети квітів, але не щастя дрібного буржуа, який не хоче, не хоче зректися того, що загородить шлях усім Мао і Ґомесам, і який усупереч цьому і невідомо, якого біса, внаслідок якого безумства, через яку чорну пляму найповажповійнішої матері, що породила його, й далі ступає по дорозі, яка веде до ліска, мало-помалу наближається до нової чорної плями, і головне тепер — зрозуміти Лонштайнів малюнок, спершу поворот, потім перехрестя, бери праворуч і зайдеш під дерева, вілла, загублена між кедрів, без сумніву, ідилічна, напахчена ніччю, Людмилою, безглуздою красою. Як хочеться простягтися в кюветі, переспати хміль аж до ранку, написати те, що народжувалося, коли в метро парасолька старого впиралася мені в ребра

я побачив обличчя, почув голос, пригадав усе, що мені снилося про фільм Фрица Ланґа, немов простирадло роздерлося в сутіні серед цього кедрового гаю, пригадав, не здивувавшись, здивувався, що не міг пригадати раніше, від самого початку, прокинувшись, таке очевидне, ясне, ба навіть гарне, я пригадав, підходячи до дверей вілли, і підняв руки вгору, щоб мене не вбили, не дізнавшись принаймні, хто я, щоб не думали, ніби я прийшов виказати їх, як дивно бути аргентинцем у цьому гаю й такої пізньої пори, я встряв у це безглуздя і згадував Людмилу, Франсину і Джоні Мітчелл, їхню владу над моїм тілом, жінок, голоси, тіла і книжки, а тим часом підняв руки, щоб мене добре бачили, Ґомес, або Люсьєн Верней, або, може, Маркос, заховані за вікнами, вони мене вилають, як упізнають, якщо впізнають, бо якого біса я приплентався сюди такої пізньої пори і в розпалі Веремії, скажи мені, Пічуко, поясни мені, Фалу, якщо вони не зітнуть мене кулею, і впаде бідолаха, жалюгідний читач Гайдеґґера[180], скажи мені, чи нема тут причини всцикатися коло підніжжя величних кедрів, бо серед ночі кедри справді дуже гарні, живі зелені маси у величезній чорній плямі, і щось там виспівує вгорі, можливо, легендарний соловей, я ніколи не чув солов’я, в Банфілді я звик до шпаків і терутеру, відчини мені, Людмило, дай мені ввійти, щоб я розповів тобі, моя люба, щось сталося, сталося з Андресом, кохана, дай я розповім тобі, якщо ці схибнуті дадуть мені час, бо, мабуть, пустять мені в груди свинець, нехай не будуть бурмилами, нехай дозволять мені зайти, тепер, коли все так ясно, коли вже немає чорної плями, отак воно, друже, саме тут і тепер, доходячи до будинку неслухняних дітей, я, як казала моя тітка, помітив антену, гоп, я вже тут, кімната з солом’яними фотелями, кубинець, що гойдається в неминучому кріслі-гойдалці, не може бути, що все тепер таке ясне, таке чисте, що протягом тижнів і тижнів чорна пляма і Фриц Ланґ, а тут раптом, саме тоді, коли навколо все чорне, і кедри, і вілла без світла, гоп, я бачу, як бовваніє антена, й реконструюю подальші події, дивлюся на чоловіка, що розглядає мене, повільно гойдаючись у кріслі, бачу свій сон, наче він сниться мені наяву, і такий простий, такий ідіотський, такий ясний, такий очевидний, такий досконало передбачуваний, що саме цього вечора, саме тут я пригадав, що мій сон полягав ось у чому: кубинець дивився на мене і сказав лиш однісіньке слово: «Прокинься».