Читанка для Мануеля

* * *

Франсина мало що розуміла цієї пори й після такої кількості склянок, утома змушувала її дедалі більше спиратися на мене, коли я переходив міст і розповідав про Фрица Ланґа і мадам Антинею, запитуючи себе, чи дадуть нам кімнату в готелі «Terrass», проблема браку валізи, парочевидності, як казав рабинчик, та коли старий побачив край банкноти в п’ятдесят франків — найкращу кімнату і, звичайно, з ванною, на горішньому поверсі з балконом, а втім, месьє вже знає готель, бо ж і я його знаю і навіть не раз приводив до нього друзів, не переживайте, ми підемо до сніданку й нової зміни, ось вам гроші на додачу до п’ятдесяти, але дайте мені найкращу кімнату й не забудьте про балкон і мінеральну воду, ох, і про мило, французька скнарість у таких випадках не має меж, мило і рушники на двох.

— Навіщо, непевно запитала Франсина, краще таксі й ходімо до мене, тож довелося пояснювати, ми пройшли останній проліт мосту, і я дивився на балкони готелю, знаючи, що Франсина не здогадується, що ми йдемо туди, що я поведу її в кімнату з балконом, який височить над отим начебто містом, яке я прагну показати їй, дівчинко, краще тут, уряди-годи номер у готелі — це міні-терапія, невідомі меблі, безвідповідальність і гостре, сліпуче відчуття, коли вранці, перекинувши кімнату догори дриґом, ти просто лишаєш усе за плечима, збагни оту темну метафізику, позаду ти все перевернув, а тобі нічого, ніхто не прийде і не скаже, мовляв, ви не виховані, з порядного дому не виходять, лишивши мило на тумбочці, а рушник на віконній ручці, збагни, коли я ночую в твоїй квартирі, я, миючись під душем, докладаю величезних зусиль, щоб не заляпати дзеркало, вішаю кожну річ на її гачечок і все-таки добре пригадую, як одного ранку ти лагідно дорікала мені, що я взяв твою зубну щітку замість своєї, тобі це, мабуть, видавалося нестерпним.

— Ні, я просто вважала, що слід сказати тобі про це, більше нічого, якщо я дала тобі щітку й рушник, то на те, щоб ти користувався ними. Гаразд, ходімо до готелю, сподіваюся, до нього недалеко.

— Ось ми перед ним, моя дівчинко, але тепер у нас проблема, як зайти без багажу, бо це готель комільфо, ти не думай собі, власник гарантує цілу купу юдео-християнських цінностей, і тому, бачиш, пускати пари на годину або на ніч voll verboten[142], але зараз побачимо, як оті згадані вартості поступаються іншим, що мають номер на собі й портрет у перуці й таке інше, Вольтера, Людовіка XIV чи Мольєра, ти побачиш наслідки з цього дивана, дівчатка завжди лишаються позаду в таких випадках і схильні дивитися в підлогу.

— Принаймні поспимо, — позіхнула Франсина, — такої пізньої пори мені бодай лягти де-небудь.

Я посадив її на диван і пішов до старого, що сидів у темній комірчині, пообіцяв йому довгий очисний сон і круасани вранці, і саме завдяки цьому після численних уточнень про рушники й мінеральну воду я залагодив і питання про пляшку коньяку та кубики льоду, дійшовши навіть до сніданку, що належав уже до іншого світу, бо ніч ще не скінчилася й по цей бік були коньяк і балкони, що виходили на цвинтар Монмартру, якого Франсина одразу не побачила, бо перше, що я зробив, — зсунув докупи грубі, похмурі штори, які повісив власник, немов соромлячись картини, що чекала подорожніх під балконом. У нічній тиші немов відчувалася тенденція вести розповідь про війну 1914 року абощо, потім відбулася перевірка запасів харчів і гігієнічних засобів (Франсина двома руками попробувала матрац, старанно та ефективно вгрузаючи і майже відскакуючи, щоб пересвідчитися, чи немає в тому фірмовому виробі грудок), я знову завів її в коридор і зробив жест, автоматичний для багатьох людей, замкнув двері, двічі повернувши ключ, тепер для мене не було нічого автоматичного, тепер був замкнений простір, кімната, обмежена зона і Франсина та я посередині, саме там, де я хотів, щоб ми були цієї ночі після мухи у віскі й чорної плями на тому, що було Фрицом Ланґом (уже не кажучи про пляму Людмилу, холодний камінь у порожньому шлунку). Непогано, похвалила Франсина, принаймні м’яке освітлення й чудове ліжко, лягаймо, хочеш, я вже не можу.

Андрес і далі стояв, немов спостерігаючи засув замка і ключ, інколи озираючи кімнату, оббігаючи її очима; почувши мене, зробив непевний жест, усміхаючись, підійшов до мене й сів на край ліжка, став переді мною навколішки, дивлячись так само пильно, як і тоді, коли озирав кімнату, заходився знімати з мене туфлі й пестити мені кісточки. Ти замерзла, дівчинко, тобі ще треба випити, ходімо покуримо в ліжку й поговоримо про те, про що говорять, коли втома випустила своїх тваринок і пропонує відповіді на загадки.

— Андресе, Андресе, — все в ньому спонукало мене говорити, немов здалеку, й церемоніально роздягатися, — Андресе, понад усякими санкціями мені лишається тільки просто не бачити тебе, поміняти тебе на скандинавські романи або відпочинок на лижному курорті.

— Безперечно, — сказав Андрес, немов здивувавшись, руками вже розстібаючи бюстгальтер, — так, я знав про це, дівчинко, ти запитуєш, чи я знав, що я сам повинен поміняти себе на щось інше, хай там як, аж ніяк не на лижви, а на щось інше, і саме про це нам треба поговорити, тобто маю говорити я з оцим недопитим коньяком у пляшці, щоб розкувати себе й дати великого копняка розумовим затичкам, якщо коньяк здатний виконати цю роль. Чому в тебе такий витончений, укритий пушком животик, ти пестиш мене, але я не хочу, дівчинко, цієї ночі я не хочу ніжності, не знаю, чого мені треба, але в усякому разі не ніжності, я не вимагаю її й не шукаю, і в цьому розумінні добре, що Людмила прогнала мене під три чорти, це з біса добре, бо все не могло тривати так і далі, й завинили тут усі троє, ви обидві, не здатні змінити порядку полиць, і я, що раптом став кретином у пошуках невідомо якої чистоти, намагань стерти чорну пляму, дізнатися, що сказав мені той тип у кіно.

— Укрий мене, — попросила я, намагаючись вивільнити свої стегна з-поміж його, і Андрес, і далі навколішки, здивовано поглядав на мене й засміявся, бідолашка, гола, як обчищений кукурудзяний початок із косами, а я наганяю на тебе космічну нудьгу, звісно, я зараз ляжу, дівчинко, я навіть укрию тебе двома ковдрами, щоб вазомоторні механізми, або які вони там, організували свої інформаційні кола й дали термічну реакцію, вже не кажучи про цей келишок, який ми зараз п’ємо, старий приніс не що інше, як «Martell» п’ять зірочок, і, крім того, відкоркував, божевільний, повір мені. До речі, про чорні плями,

можливо, ти знаєш, де містечко Вер’єр. Так, звичайно, на лінії Со, сісти в метро коло Люксембурзького саду, це десь кілометрів за двадцять від Парижа на південь,

там, Андресе, є досить гарненький ліс. Отже, там. Що там? Те, що розповіла мені вранці Людмила, у присмерку богів. Богів? Аякже, дівчинко, тоді, як Вотан[143], у даному випадку я, допомагав руйнуванню свого королівства, Людмила, така собі безумна Брунгільда, готувалася ввійти в інший світ, який вони, за браком кращої назви, називають Веремією. Здається, ти щось уже розповідав про це, я добре не пригадую. Почекай, дівчинко, ще один крок уперед — і ти побачиш це в газетах, але, of course[144] мовчи, ні пари з вуст, бо знай, запахне смаленим

Звичайно, Андресе, хоча краще не кажи мені нічого, немає потреби в тому, щоб я знала про це

Ну, дівчинко, я теж небагато знаю, але я б сказав, що ці схибнуті довіряють нам, невідомо чому. Маркос отакий, шаленець, що й повірити годі, а тепер ще й Вер’єр, гаразд, роблячи необхідний синтез, повідомляю, що станеться щось важливе, купиш завтра газету.

— Лягай, — просила Франсина, — в тебе вже сироти на шкірі.

— Ану глянь, чи є вони в мене, — казав Андрес, мало-помалу опускаючи труси перед Франсиною, скинувши їх на підлогу, як і решту одягу, — можливо, чорна пляма, дівчинко, — оця зона шкіри з сиротами, що поширюється якраз на головне, на такий blackout[145], що можна тільки посміятися з Юнґа і нашого Пічона Рив’єри. А ці келихи непогані для коньяку, почекай, я покладу лампу на підлогу, і тоді ми зможемо розмовляти в тому особливому затишку, який створює сутінь.

— Розмовляти, — повторила Франсина, — атож, знову розмовляти, тобто, як і завжди, розмовлятимеш ти, а я правитиму тобі за стіну, щоб відскакував м’яч, а ти ловив його і знову кидав, ти шукаєш тільки відлуння, тільки моїх непотрібних відповідей. Як і тоді, коли кохаємося, це ще одна стіна, ще одні пошуки, в яких на мене не зважають, я знаю це аж занадто добре, хоч і це не має великого значення для мене, але я знаю, Андресе, не менш добре, ніж цей готель і кімнату, що ми п’яні і втомлені, фальшиві мости, фальшиві діалоги. Йди, мій коханий, ти замерзнеш.

Дві подушки п’ять зірочок дві ковдри два келихи лампа на підлозі світло немов мигдалеве і тиша; Андрес присунувся до Франсини, вони вкрилися аж до пояса, чудовий етруський саркофаг, він і вона дивляться одне на одного та усміхаються в часі, за межами часу, і то так близько від справжніх могил, тут, унизу, яких Франсина ще не бачила, які немов чекають за шторами, коло далеких ніг балкона, націленого в ніч. Дівчинко, нічого з цього не буде реальним для тебе, коли ти прокинешся й ми підемо, буде інший день, і мадам Франк розкаже тобі про новини в книгарні, ти купиш собі нову блузку, такі-от компенсації, але зрозумій, дівчинко, зрозумій, я не принижую тебе через властиву мені злобу, мені теж треба ввійти в те, що називають завтра, а надто в те, що називають п’ятницею, але доти треба, щоб я робив щось отаке, нехай через боягузтво або садизм, цього не знаю, краще підбий баланс і склади інвентар, це ти повинна вміти як книгарка, баланс кінця світу, зрозумій, того, що станеться після Фрица Ланґа, і саме тому нам треба пробути цю ніч і дізнатися, виживемо ми чи ні і щó я покажу тобі завтра — лице чи хрест, як кажуть у моїй країні, і якщо я кажу «хрест», я знаю, про що йдеться, повір мені.

— Це наше прощання, правда? — запитала Франсина. — По-твоєму, з твоїми ритуалами, зі світлом на підлозі, з келихом у руці.

— Не знаю, дівчинко, як я можу знати про це, але чорна пляма тут, щоразу, коли я уві сні доходжу до порога тієї кімнати, я вже нічого не бачу і не знаю, я входжу в чорну пляму і виходжу з неї зміненим, не знаючи, ні чому, ні навіщо.

— Але як я можу допомогти тобі, Андресе, чим я можу допомогти тобі, щоб ти з’ясував, щоб ти пригадав?

— Таж отак, можеш, просто отак дивлячись на мене, допомогти всім, що даси мені цієї ночі, своїми руками і вустами, кожною часточкою свого тіла і свого розуму, які мають значення при підбитті балансу, отак ти допоможеш мені дізнатися, чи переживемо ми Фрица Ланґа, я кажу про себе, але й ти становиш частину світу, хоч і лишаєшся по цей бік бар’єра, ми дізнаємося, чи мені доведеться йти самому, чи я ще маю щось зробити, а чи ми й далі бачитимемо себе, як цієї ночі і протягом багатьох інших ночей, сприйматимемо себе на основі звичаїв і слів, чи вірний пес, якого я бачу щодня, й далі чекатиме мене й крутитиме хвостом, платівки і книжки, моя квартирка з меблями з крамниці «Maple», і аж до першого інфаркту або разючого раку і self-pity[146], звичайно, self-pity.

— Ти підеш, Андресе, підеш, — повторювала Франсина, цілуючи мене, заповзаючи з уже гарячим тілом під ковдри. Я дав їй дійти аж до останніх пестощів, а сам, узявши її за коси, вів її, майже змушував опуститися нижче, шепотів їй на вухо перші цифри інвентарю, але хто міг сказати, точні вони чи ні, чи вранці ми прокинемося самотні назавжди, а чи підемо до одних круасанів, до одного таксі, щоб знову почати вабливу гру телефонів і зустрічей, і посмішка розуміння мадам Франк, коли підніматимемось, як не раз і давніше, до квартири. Я не дав їй закінчити, хоча вона стогнала й шукала мене, відвів її обличчя і змусив знову підвестися, випити коньяку, на очі їй знову набігли сльози. Ти підеш, повторювала Франсина, ти підеш, підеш, Андресе. Хтозна, відповів він, якраз оце і є метою церемонії, дізнатися, дівчинко, лице або хрест, я вже не можу шукати розумом, мені треба опуститися разом з тобою сходинками коньяку й побачити, чи є відповідь у підвалі, чи ти допоможеш мені вийти з чорної плями, чи ти виб’єш зі старого Ланґа, гамселячи його ногами по череву, код від сейфа. Ходімо, вже пора, ходімо й подивися, перше ніж опуститися.

Я потягнув її, бо вона не розуміла, витяг із ліжка й підвів до вікна; можливо, вона плакала, я відчував, як вона опирається, не розуміє, чому я одним махом відсунув штори й відчинив двері на балкон. Я затис їй рукою рот, щоб вона не крикнула, голі ми вийшли на балкон, я примусив її дійти аж до поренч, щоб унизу під фіалковим небом Монмартру вона побачила хрести і плити, сконцентровану геометрію нагробків. Здається, вона кричала, я знову затис їй рота, відчував, що вона немов розпадається в моїх руках, я тримав її над поренчами, підвішеною над цвинтарем, упивався очима в кожен хрест і кожен фрагмент кутого заліза, в усе безглузде увічнення первинної злиденності. Не знаю, чи саме тоді я зрозумів, навряд чи, мабуть, це сталося згодом, коли я знову вклав її в ліжко, вкрив, змусив випити ще один келих коньяку, розкривши заціплені вуста, дуючи їй в обличчя, навалившись на неї й пестячи всім тілом, щоб знову нагрілися її груди і стегна, тепер інвентар можна складати далі, ніч була довга, і я мав попереду досить часу, щоб бути присутнім при смерті дрібного буржуа або при його утвердженні, щоб знати, чи спуск виведе на інший край чорної плями, а чи огорне її самовдоволенням і тугою. Комедіант, мабуть, сказала якоїсь миті Франсина, ти ніколи не змінишся, завжди гратимеш у свої ігри з могилами і жінками, комедіант. Але, можливо, на балконі, де вона відчувала лише свій страх (згодом, поміж пестощів, призналася: боялася, що я викину її на цвинтар), можливо, коли я змушував її дивитися, пізнати той Париж, який і вона, і я заперечували брехнею, рутиною і сліпим півнем кожного дня, так, можливо, саме тоді чорна пляма стерлася на якусь невловну мить, стерлася і знову скочила мені в обличчя з усім своїм павутинням, але щось у мені бачило й інший бік, то був немов останній рядок інвентарю, підбитий баланс, без дальших слів і дій: швидке завершення, зламане гілля. Тепер нам можна й далі пити коньяк, можна нарешті братися до ритмічних пестощів, забувати балкон.