Читанка для Мануеля

* * *

Що ж, можливо, той, ти знаєш, не дав мені прочитати тих листів, бо прагнув немов подати мені якийсь туманний знак, байдуже, збагнуть його чи ні; я вже віддавна запідозрив його в схильності дорікати мені Франсиною, якимсь чином він був союзник Людмили (бідолашка, вона і сном, і духом не знала про цей союз, а якби знала, то послала б його під три чорти), як і вона, він не хотів розуміти того, чого, зрештою, ніхто не розумів, починаючи з мене самого. Прийти до кав’ярні й бачити, як той, ти знаєш, тримає листи перед собою тією самою рукою, яку недавно потискав рабинчик, — це все становило частину знака; мені знову не лишилося нічого іншого, як стенути плечима і думати, що все гаразд, що Людмила, або Франсина, або той, ти знаєш, мають усю можливу слушність перед лицем ситуації, яка з огляду на певну поведінку, що… і таке інше. Згодом з’явилася й Людмила, ще сповнена російської душі (три акти, насичені степами і відчаєм, кінець кінцем лишили свій відбиток навіть на такій відважній і сповненій життя полячці, як вона), і в її присутності я відчув немов присутність Франсини, так само як удвох із Франсиною я відчував щоразу незаперечну присутність Людмили, той, ти знаєш, не дуже цінував ці моменти, і то слушно, вони, здавалося, безпосередньо походять із російської п’єси театру «Vieux Colombier», хоча, якби кому-небудь заманулося почути мою думку, я б знову сказав (скільки разів я вже казав тобі це, Людмило?), що такого не мало б статися, такого не мало б статися, хай йому біс, усе мало статися не так.

Гаразд, а тимчасом як відреагувати на зневажливе ставлення до мене того, ти знаєш: адже він тримав листи в кишені, щоб дати мені відчути, мовляв, мої уявлення про життя — чистий дрібнобуржуазний анахронізм, так само як скривджена доброта Франсини — це ще й властивий їй спосіб не давати мені того, чого я б справді хотів від неї, а притаманна Людмилі бездоганна дружба будувала між нами щоразу вищий сірий бетонний мур. Що мені лишалося, крім музики і книжок, як не довести ситуацію до прикрих і ще й як передбачуваних крайніх наслідків; хіба, може, станеться щось інше, з’явиться якийсь шлях навпрошки, якесь перехрестя, останній вихід, який дасть мені те, що належить мені, не занапастивши того, що належить іншим. Інколи мені здавалося, ніби Маркос простягає мені палець, щоб за нього вчепився папужка, милий Педро, їж кашку, але Маркос був не дуже схильний до доброчинства, він глибоко погруз у Веремії, у світі, що резонував телеграмами, бомбардуваннями, стратами, лейтенантами Келлі і генералами Кі, і все-таки Маркос, атож, інколи Маркос випростував палець, Веремія для Педро, так? Як-от тепер у моєму домі, приперся разом із Лонштайном пізньої аж непристойної години, телефонує в Жужуй або в Реджо-ді-Калабрію, рабинчик сидить зі своїми голячками і закривавленими паперовими квітами, а на сходах уже лунають Людмилині кроки. Яке має значення моя приватна сфера, моє затяте прагнення жити Франсиною, жити Людмилою і «Процесією», врятувати фортепіано від електронного свисту? Сарині листи мають більше значення, і кривавий ореол навколо лейтенанта Келлі, і злива повідомлень, якими Патрісіо (той, ти знаєш, завжди намагався охопити всі обставини, мета трохи безглузда) засипав Фернандо, що нещодавно приїхав зі своєї рідної Тальки, тієї миті, коли Оскар і Ґладіс сідали на літак аргентинської компанії «Aerolíneas», щоб улити у Веремію молодої крові в сенат, уже не кажучи про такого собі Ередіа, що в Лондоні сів на літак компанії «ВЕА», а також Ґомеса й Моніку. Але Маркос не належав до тих, які наполягають, тільки-но випростав палець, мине частка секунди, і він переходить до іншого; як і той, ти знаєш, що ховає листи, він заледве подає знак. А рабинчик раптом зітхає й думає про збільшення своєї платні, сходами, зрештою, піднімалася не Людмила, можна ще трохи поговорити.

— Продемонструвати тобі крик? — запропонував Маркос.

— Сучий син, — сказав я спокійно, але трохи стривожено, — о першій годині ночі? Начувайся, клятий кордовцю, якщо через тебе мене виженуть із цієї білісінької функціональної квартири, результату багаторічного малювання реклам!

— Після стількох телефонем утворилася екстрансцендентна фонорама, — мовив Лонштайн, — і тому я не маю сумніву: він запропонував тобі полізойк душі, здушеної міазмами мас-медіа.

— Гаразд, — погодився Маркос, — отже, я поясню тобі теоретично крик та інші форми протестів, до яких хлопці вдаються потрохи скрізь, як-от, скажімо, в автобусі.

— Оце слово «протести» — приклад неправильно вжитої епіфонеми, — наставляв рабинчик. — Насправді це огидний галліцизм, покруч відповіді і махання руками.

— Слухай, — сказав Маркос, що не ображався за такі мовні викрутні. — Просто уявімо собі, ніби ми в кінотеатрі свого кварталу о десятій годині вечора, родина пішла дивитися фільм із Бріжіт Бардо, заборонений дітям до вісімнадцяти років: «ЕСКІМО ЖЕРВЕ, ВИМАГАЙТЕ ЕСКІМО ЖЕРВЕ, ВИМАГАЙТЕ ЕСКІМО», ця родина, й друга родина, і всі родини після святого дня шляхетної праці, шляхетної і святої, так, сеньйоре, праця надає гідності, твій батько працює з п’ятнадцяти років, беріть, ледарі, приклад, твоя мати

і тітка Гіларія, сама відданість, і онучок Віктор зі своїми ніжками, що годує всю родину, розносячи вугілля від ранку до вечора, квартал, ця огидна магма Парижа, суміш сили і морального бруду, що не є народом, а власне, як дізнатися, що таке народ, але нині квартал — це родини в кіно, ті, хто голосував за Помпіду, бо вже не міг голосувати за де Ґолля.

— Хвилиночку, — озвався Андрес, — що це за балачки про народ і родину, або про родину, що не є народом, або квартал, що не є народом, бо ж є родинами, що ти верзеш тут?

— Невже ти не розумієш, — здивувався Маркос, — що я намагаюся реалізувати миттєвий ташизм, або плямізм, атмосфери, скажімо, кінотеатру «Cambronne», або «Saint-Lambert», залів, насичених за півстоліття запахами цибулі й спітнілих тіл, цих храмів, де Бріжіт Бардо спускає свої трусики, щоб зала частку секунди, дозволену статтею 465, бачила те, що дозволяє стаття 467, не розумієш, що всі протести повинні починатися знизу, якщо мають служити певній меті, у травні 1968 р. це було на вулиці, або в Сорбонні, або на заводі «Рено», а тепер товариші зрозуміли, що протестувати треба, як боксер, що змінює свій захист між четвертим і п’ятим раундами, тобто збиває з пантелику свого суперника, як пояснює коментатор. Я згоден, насправді тобі не потрібні мої описи, щоб бачити картину, але це один із способів залучити тебе на порозі переситу, ти, рабинчику, розумієшся на такому словнику, а отже, саме тоді, коли Бріжіт починає перетворювати екран в одну із зоряних митей людства, а радше в дві миті, і то які, еге ж, ми цього аж ніяк не заперечуємо і не спростовуємо, але, на жаль, нам треба скористатися цією миттю захвату або, якщо хочеш, зачарованості, щоб антикульмінація була набагато позитивніша, і саме цієї миті Патрісіо підводиться й видає моторошний зойк, що триває, здається, безкінечно, але що діється, запалюють світло, в залі божевільний, викличте поліцію, це епілептик, він у дванадцятому ряду, це іноземець, мабуть, негр, де він, я думаю, он там, він, певне, знову сів, атож, хіба не бачиш, що в нього кучеряве волосся, це алжирець, скажіть, чому ви закричали?

— Я? — перепитав Патрісіо.

— Так, ви, — відповіла розпорядниця і опустила ліхтар, бо ті, хто сидів далі, вже прикипіли очима до міжреберних проміжків голісінької Бардо і ніхто не переймався тим, що сталося, натомість глядачі, близькі до місця події та її винуватця, боролися з цілком зрозумілим ваганням між бажанням протестувати проти обурливого вчинку хулігана і бажанням не втратити жодного сантиметра шовковистих напіврозтулених стегон у ліжку готелю-люкс у лісі Рамбуйє, куди такий собі Томас привіз її з наміром зробити своєю ще до гастрономічного меню, завжди передбаченого в таких пригодах багатіїв, і тому розпорядниця опустила ліхтарик якомога нижче, й пучок світла вперся в ширіньку Патрісіо, що, здається, сприйняв це все якнайприродніше, і підтвердив:

— Інколи це трапляється зі мною.

— Як трапляється?

— Тобто я не можу стриматися, на мене щось находить, і тоді

— І тоді зробіть мені ласку й вийдіть із зали.

— Хай йому біс, — лайнулася розпорядниця, — спершу вони кличуть мене, а потім виявляється, що не дають мені втрутитись, я цього так не залишу, таж ні, та що ви собі думаєте, тільки такої напасті я ще не мала.

— Чого я маю виходити з кіно? — здивовано запитав Патрісіо тихесеньким голосом, не чутним ні для кого, крім розпорядниці, та й то тільки в геометричній конвульсивній пропорції. — Це наче гикавка, тільки набагато гучніша.

— Гикавка? — крикнула розпорядниця, гасячи ліхтар. — Почекай, поки я викличу поліцію, і тоді побачимо, що це за гикавка.

— Робіть, що хочете, — відповів Патрісіо, йдаліш-ш-шепоч-ч-чуч-ч-чи, — але це не моя провина, я маю довідку від лікаря.

Слова про довідку справили свій ефект, як і завжди у Франції, і пучок світла ковзнув уздовж проходу саме тоді, коли на екрані підійшли до того, що всім кортіло побачити, але як казав один жартівник своєму приятелеві, тільки-но на екрані починають злягатися, ті сучі діти ріжуть кадр, тож ти насилу встигаєш помітити, що там показують ду

мки Лонштайна, що, здається, не дуже дослухався, проте Маркос усміхнувся, немов робив одкровення, сказав: «Aspetta, ragazzo»[36], це ще не все, бо на балконі в третьому ряду сидить Сусанна, що була в перших лавах Сорбонни 1968 р. і має інші пам’ятні відзнаки, і якщо її не вигнали тоді з Парижа, то тільки тому, що вона мала по

ведінку бездоганну, за даними поліційної картотеки, але ці пояснення марні, бо саме цієї миті Томас, що був не таким розбещеним, як видавався, вирішив узяти шлюб із Бріжіт, що тепер летить над Акапулько в одному з тих реактивних літаків, які тобі пропонують з блакитним небом навколо і струмочком віскі всередині, а пасажири першого класу завзято поглинають сніданок, доставлений із ресторану «Maxim’s», не знаю, чи ти чув, аж поки Сусанна, і то саме тоді, коли Томас серед ночі прибув до готелю і майже з’явилися іскорки у правому верхньому кутку целулоїдної плівки, які провіщають слово «кінець», хіба, може, це передостання бобіна, бо остання матиме зірочки, якщо кіномеханік уже вдягнув куртку, запалив сигарету «Gauloise» і вже тримає руку на вимикачах, і саме цієї миті

— Я знаю, — заговорив Андрес, — ще один крик.

— А він кмітливий, — звірився Маркос Лонштайнові. — Цей буеносайресець розуміє все.

— Але навіщо, скажи мені, зчиняти бучу за таких, скажімо, обмежених обставин: адже стандартний кінотеатр має чотириста місць, у порівнянні з населенням Франції це дає співвідношення десь один до п’ятдесяти дев’яти мільйонів, так?

— Тебе, здається, не цікавить доля Сусанни, — мовив Маркос.

— Анітрохи. Я припускаю, якщо наполягаєш, що жіночка має більше духу, ніж її товариш Патрісіо, бо кричати вдруге — більший ризик.

— Авжеж, і вона дві години просиділа в комісаріаті, — додав Маркос. — Зрозуміла річ, їй нічого не могли заподіяти, бо люди розійшлися, тільки-но Бріжіт дістала своє, й хіба можна сказати що-небудь про Томаса у прикінцевій infighting[37], коли геть усі рвонули до ліжок, лишилася тільки розпорядниця, тепер уже фурія, згодом у комісаріаті вона обзивала поліцаїв рогоносцями, бо вони не записали одразу її свідчень, а її Фернан, що прокидався о пів на сьому, щоб іти на завод, і, напевне, готував їй каву з молоком, мабуть, не належав до них.

— Це жінка з народу, — говорив Андрес. — Поліцаї заслуговують на таку лайку, і Сусанна, до речі, теж. А тепер я хотів би знати, що справді означає ця витівка з криком, бо твоя розповідь не видається

нічим, справді нічим, а ніщо плюс ніщо не дає нічого, хіба що інколи дасть щось незначуще, яку-небудь дрібничку, а вона, як знає кожен, означає не ніщо, а дрібку чого-небудь, і зверніть увагу: якщо добре провести цю операцію, ані поліцай, ані суддя не зможуть присікатись, до другої спроби вдалися в кінотеатрі «Celtic», і то на значно вищому рівні, тобто сам Маркос і такий собі Ґомес, панамець-філателіст, вони кричали, не підводячись зі своїх місць, Маркос серед реклами, якраз поміж «NUTS» і «KUNTZ», а Ґомес тієї миті, коли Бібі Андерсон лягла долілиць на ліжко з чорними простирадлами, а в різних кінцях зали почулося немов здушене гарчання, до цього кінотеатру ходили переважно молоді стипендіати, не підводячись, вони теж загорлали, і що тут удієш, один тип хотів затопити Ґомесові в пику, але одразу ж і вибачився, кажучи, мовляв, хотів припинити нервовий напад одним з тих ляпасів, які всюди рекомендують у книжках із психіатрії, коли справи кепські й психічнохворий напихає собі рот уламками скла, щоб покарати себе й водночас спаскудити репутацію лікаря, їм годі заподіяти щось серйозне, надто Маркосу, що, крикнувши, сидів дуже тихо, крім того, чотири дами з першого ряду спершу зашарілися, а потім майже одразу перейшли до додаткового кольору, що провіщав найгірші бурі, які закінчувалися згодою серед міжродинних перешіптувань, що їх бідолашний хлопець мусив терпіти

а от щодо Ґомеса, — вже ніхто не хотів нічого подарувати йому, і він уже прагнув випаруватись і випорснути на вулицю, проте його захищала пітьма, а також Бібі Андерсон, нарешті гола, а якщо вже виклали вісім франків, щоб побачити це, то не втрачатимуть їх через якогось більш-менш навіженого, хіба що

— А от в Опері було затишно, — розповідав далі Маркос.

— Ах, в Опері, — протягло мовив я, вирішивши вже нічому не дивуватися.

— Саме тієї миті, коли з’явився лебідь, ти, певне, бачив, — пояснив Маркос. — Це у Вагнера.

— Несправедливо, — обурився Лонштайн. — Скрутити в’язи лебедеві, коли в нас і досі є Качур Дональд! Гай-гай, ви плутаєте птахів.

І отак, із чималим галасом і численними криками, аж до заборони з тактичних міркувань протягом п’ятнадцяти днів повторювати ту або ту витівку, бо про них зрештою заговорили на вулицях, тож люди йшли в кіно з твердим наміром розбити писок кожному, хто розкриє його, щоб позіхнути: адже це люди, які платять податки, а тут таке неподобство, ні.

— Це ж успіх, — усміхнувся Маркос. — Навіщо й далі ходити в храми сьомого мистецтва, якщо є автобуси й кав’ярні. Кав’ярні не дуже вигідні, бо, по-перше, там усі галасують і дуже високий рівень децибелів, крім того, я не знаю, чому люди звертають меншу увагу, коли їм заважають під час споживання пива або чинзано, ніж серед кіносеансу, треба вивчити це питання. Натомість

на якомусь маршруті, скажімо, 94-му, який пишається, що в нього найвишуканіша дрібнобуржуазна клієнтура, Люсьєн Верней — справжній фахівець і вже навчив своєї техніки Патрісіо, Сусанну та інших, що протестують більш-менш усюди. Передусім дзвінок перед зупинкою, цілком коректно (вже не кажучи про те, що він ошатно вбраний і має книжку або портфель під пахвою, щоб справити враження інтелектуала), і коли буф-мастодонт гальмує, тручись об тротуар, Люсьєн Верней підступає до водія і простягає йому руку. Водій дивиться холодними очима або (варіант) робить жест, який можна перекласти як

проте Люсьєн Верней має на обличчі майже пасторальну усмішку, щось на кшталт супу з літер для слухняної дитини, годі опиратися такій невинній усмішці, рука й далі протягнена і сподівається руки чесного водія, що починає (на вибір) червоніти, зеленіти, чорніти, сіріти, а потім

— Я хотів подякувати вам за приємну поїздку, — каже Люсьєн Верней. Не варто клопоту переказувати відповіді, бо навіть Маркос не хоче називати їх. Люсьєн Верней: «Ви ведете машину з таким чуттям відповідальності, яке цієї пори виявляють не всі водії». Або: «Я не можу вийти з автобуса, не засвідчивши вам своєї вдячності». Або: «Я б ніколи не дозволив собі закінчити цю поїздку, не заявивши публічно про насолоду, отриману під час поїздки з вами, і прошу вас передати цю вдячність управлінню громадського транспорту». Варіанти реакції: 1) кінець контакту, покинуте сидіння, катапультування на тротуар; 2) запінені вуста; 3) смертельна блідість і тетанічні корчі тіла й кінцівок. Підваріанти environment (надто літні дами й кавалери ордена Почесного легіону): Викличте поліцію / Уже немає поваги (підваріанти другого ступеня: …релігії) / Така нинішня молодь, побачимо, до чого ми дійдемо / Здається, ми запізнимось у контору (численні інфраваріанти) / Лайки й погрози. Побачивши це все, кондуктор виходить зі скляної кабінки позаду й суне вперед, і то саме тоді, коли Люсьєн Верней — з хронометром в очах — востаннє вкрай шанобливо вітає свого вірного служника і опускається на дві сходинки, де вже починається територія, на яку жоден функціонер з управління громадського транспорту не ступить і не тупотітиме ногами, бо його повноваження, й таке інше.

— Це все дуже добре, — сказав я Маркосу, — але позавчора в Ліллі один хлопець спалив себе живцем, протестуючи проти ситуації у Франції, і це вже другий у цій країні, але треба додати ще й тих, про кого ти знаєш із закордонних телеграм. Тобі не здається, що з огляду на такі речі…

— Звісно, здається, — погодився Маркос, — але, як сказано в японському гімні, крапля за краплею творять моря, піщинки зрештою вибудовують скелю, вкриту мохом чи як там, щоб стиль зберегти. Ян Палах був однією з них, але ж є й решта чеських студентів, і вони не сплять, уже не кажучи про чотирьох бонз. Як легко ти знаходиш причину, щоб не звертати уваги. А втім, почекай, я розповім тобі про іншу форму протестів, що вчора не одного змусила заскрипіти зубами в ресторані «Vagenande», наступного тижня цей номер повторять у багатьох інших місцях, якщо вистачить грошей, бо ще треба поглянути, скільки він коштує в таких ресторанах. Ми пішли туди з Ґомесом о першій годині пополудні, це пора панства з пухкими гаманцями, бачили б ви отой дух art nouveau, що панує там, і оту немов поточену міллю атмосферу, яка надає особливого шарму. Ми замовили цибулю-порей із соусом, яловичину з перцем, червоне вино й мінеральну воду, меню, як бачиш, гідне й відповідальне. Тільки-но принесли цибулю, Ґомес підвівся й почав їсти стоячи, стеблина за стеблиною, розмовляючи зі мною, немов нічого не сталося. Статистика поглядів: вісімдесят відсотків розлючених, десять — збентежених, три — втішених, ще три відсотки непроникних зацікавлених і чотири відсотки зацікавлених (невиліковний геморой, спинний параліч, дурна витівка?). Гарсон приніс іншого стільця, Ґомес сказав ні, дякую, я завжди їм отак. Але ж, месьє, стояти незручно. Навпаки, вкрай функціонально, сила тяжіння діє найефективніше, і цибуля опускається в шлунок, мов у криницю, це допомагає дванадцятипалій кишці. Ви глузуєте з мене. Аж ніяк, це ви прийшли набридати мені, не сумніваюся, що з похвальним наміром, але все-таки. Згодом підходить метрдотель, старий, з обличчям, що скидалося на голову несвіжої рибини. Месьє, вибачте мені, але тут. Що тут? Тут ми звикли до. Звісно, але не я. Так, але однаково. Месьє нікому не заважає, — втручаюся я, вичищаючи тарілку хлібним м’якушем, бо ж цибулька була смачненька. Він не тільки нікому не заважає, а їсть із найрафінованішою елегантністю та скромністю, а ви прийшли і пристаєте до нього, та ще й отой гарсон. Що за манери. У відповідь на це все створюється ситуація в дусі Ортеги-і-Ґасета, дами щось шепочуть на вухо іншим дамам, закочують очі, неподобство, сюди приходять посидіти й піти, нехай іде собі їсть у якусь забігайлівку. Потім Ґомес, присягаюся, витираючи собі вуста з витонченою делікатністю, каже: «Якщо я їм стоячи, це тому, що з травня 1968 р. я живу стоячи». Ну, друже, якщо хочеш знати, справжній бордель, хліб розкиданий по підлозі, касирка телефонує до Комісаріату, наша яловичина з перцем сохне на грилі, пляшка вина відкоркована, і це все без оплати, уявляєш собі, якби ми пішли, ті сучі виродки заплатили б за нас у складку, але саме тієї миті Ґомес сідає, мов граф, тримаючи в руці згорнуту серветку, й каже досить високим голосом: «Я зробив це задля свого ближнього і, сподіваюся, мій ближній навчиться жити стоячи». Глибока тиша, крім двох-трьох спалахів сміху, спричинених нечистим сумлінням, сподіваюся, що хоч декому пощастить перетравити той обід. Завтра повторимо цей номер у бістро на площі Бастилії, можливо, нам натовчуть пику, там інша атмосфера, але хіба можна знати наперед.

Enter[38] Людмила

зі своїм обличчям з третього акту і ще загримована, вона сіла у свій «сітроен» мало не раніше, як опустилася завіса, вмирає з голоду, і тепер п’є вино, а я смажу їй омлет, а Лонштайн, із ритуальною затятістю намагаючись дати Людмилі найбільшу насолоду, починає бозна-вкотре інший театр: тож ви росіянка? Ні, донька поляків. Але ж, певне, працюєте в театрі «Vieux Colombier»? Так, звичайно, ох, я запитував, бо той театр поганючий, і Людмила в захваті, бо рабинчик завжди вигадував нові варіанти, річ, незвичайна у «Vieux Colombier», а полячка обстоює театральну свободу й таке інше. «З трьох яєць і цибулею?» — запитує Андрес, щоб побачити, чи він уже перевів її трохи на цей бік, авжеж, авжеж, щоб усього було багато, відповідає Людмила, падає у фотель і дозволяє рабинчику запалити їй сигарету «Gitane», він наливає їй повну склянку вина й починає розповідати новий варіант своєї подорожі до Польщі два роки тому, мабуть, вигадка, думає Маркос, що чекає останнього крику на далеку дистанцію і немов на відстані бере участь у плануванні омлету і краківського майдану, ввечері він набуває фіалкової барви / Радше жовтогарячої, каже Людмила, зрозуміло, я тоді була ще мала / Квітникарки й кав’ярня в підземеллі башти, де ми пили або мед, або щось гостре, або щось гаряче з корицею, миром і алое, це добряче б’є в голову / Останнього разу ти казав, що то було якесь давнє пиво, заперечила Людмила, що визнавала варіанти тільки в межах досить потаємної системи / Ми розмовляли на ви, обурився ображений рабинчик, проте Людмилі було так добре, та ще й вино після нескінченного третього акту, запах омлету, що линув з іншої кімнати, як увечері в Кракові, треба зробити Лонштайнові щось приємне, ритуалів треба дотримуватися, зараз побачимо, а ви, месьє, звідки, я тутешній, мадемуазель, і що ви робите в Парижі, я, гаразд, це досить складно поясни-лічити до омлету, якщо хочете, після

— Ані до, ані після, — казав я, телепатично беручи участь у надиманні рум’яного омлету, а водночас накривав на стіл із похвальною швидкістю, розуміючи під столом паперову серветку з фіалковим малюнком і півпляшки червоного вина, крім того, щойно надрізаний буханець хліба, це ніжні й прості операції для тебе, Людлюд, для тебе, ти сидиш у фотелі, втомлена і невисока, таки невисока, а не середня на зріст, метр шістдесят дев’ять, хоч яка в тебе постава, невисока, бо я хочу, щоб ти була такою, коли я думаю про тебе, і навіть коли бачу тебе, цілую і, але це згодом, твої солом’яні коси, зеленаві очі, кирпатий носик, що інколи треться об моє обличчя й виповнює мене зіроньками солі та перцю, два листки латуку, післяобідні залишки, самотні й сумовиті, соус зів’ялив овочі, йди їсти, Людо, мерщій, комедіантко старого голубника, фрагмент східного неба, гарненький задок, тут, у цьому фотелі, а тепер я зроблю каву для evribodi, ristretto, та що там, ristrettissimo[40], мов невеличка картина Шардена, все — субстанція, світло і аромат, каву, що конденсує магію ночі, як оті пісні Леонарда Коена, які подарувала Франсина і які мені дуже подобаються.

— Чому ти не хочеш, щоб він пояснив мені, що він робить у Парижі?

— Після омлету, огидний некрофіле, — сказав я йому. — Це єдина частина психодрами, якої ви не змінюєте ніколи. Хіба ти не бачиш, що Маркос прагне описати мені до найменших подробиць протести new style?[41]

— Я хочу, щоб він розповів мені, що він робить у Парижі, — сказала Людмила.

— А ти будеш винен мені цілу купу грошей за свої дзвінки.

— Au revoir, Laurent, — прощався Маркос, — n’oublie pas de prévenir ton frère[42]. Вже кінець, мій друже, — обернувся він до мене, — а вам, дівчинко, смачного.

— Я хочу, щоб він розповів, — наполягала Людмила, та оскільки для Маркоса смерть, звичайно, важила набагато менше за життя, він майже одразу став розповідати про Ролана, що зайшов до крамнички й довго вибирав баклажан — натуральної величини («Гм, гм, пахне цибулею, гм, гм»),

мадам Бакальєр, дивлячись прямо на нього і сподіваючись, що він таки вибере, бачила, як він поклав баклажан, але невдовзі витяг другий, обмацав його, мадам Бакальєр стала хрипко кричати, мовляв, муніципальні постанови, тож Ролан поклав баклажан назад у кошик і дивився на мадам Бакальєр, мов на волохатого, ще не класифікованого скарабея, покупці обурилися через затримку, збіглися цікаві, а Ролан і далі дивився на мадам Бакальєр, аж поки загальне обурення сягнуло краю, і тоді Ролан поволі запхав руку до кишені штанів і дістав мотузочок, потім став неквапливо розмотувати клубок і, давши мотузочку впасти на підлогу, розмотував далі, а тим часом Патрісіо, що чекав на тротуарі, впевнено й рішуче зайшов до крамниці, підступив до мадам Бакальєр, виразно проказав: «ПО-ЛІ-ЦІ-Я» — й махнув зеленою книжечкою, яку одразу й заховав, щоб ніхто не побачив, що це посвідчення члена Спілки музичної молоді Франції; потім схопив кінець мотузочка, уважно придивився до нього і смикнув, Ролан тим часом і далі розмотував клубок у кишені, збіглася сила люду.

— Ані слова. Йдіть зі мною!

— Таж я прийшов купити баклажанів! — виправдовувався Ролан і щосили смикнув мотузочок, він уже розмотався на чотири метри. Невже ви гадаєте, що можна безкарно перешкоджати роботі підприємства роздрібної торгівлі? Таж я тільки хотів. Жодного слова, тут усе видно як на долоні (пильніше придивляється до шматка мотузочка). А це що таке. Мотузочок, месьє. Ага. Отож негайно йдіть зі мною, бо інакше я заберу вас до поліційної машини. Таж я тільки хотів.

— Два кіло картоплі, — попросила жіночка, що прагнула відновити нормальний хід речей, бо ж у неї сама дитина на п’ятому поверсі.

— Бачите, — просторікував Патрісіо, потягши за мотузочок. — Неналежне порушення торговельної діяльності, а ви, здається, не усвідомлюєте, що суспільство споживання має, месьє, певний ритм, певну каденцію, месьє. Ці дами не можуть собі дозволити марнувати час, бо, якщо вони змарнують його і почнуть пильніше придивлятися до навколишнього, то що вони побачать?

— Не знаю, — відповів Ролан, і далі висотуючи мотузочок.

— Побачать, що кіло картоплі подорожчало на десять сантимів, а помідори коштують удвічі більше, ніж торік.

— Та вони змовились обидва, — раптом збагнув старигань із торбою порожніх пляшок і рясними слідами бойових ран на обличчі. — Вони збиткуються з нас.

— І що їх змушують платити за пластикову упаковку, вартості якої не віднімають, і побачать рекламу нового прального порошку, який щоразу пере не краще за старі, тому ніколи не треба перешкоджати ритмові продажу, треба, щоб люди мали змогу купувати й купувати, не дуже придивляючись до цін та упаковок; повір, що саме такий розвиток суспільства забезпечує насолоду.

— І ви влаштували цю комедію, щоб ми дізналися, що всюди страхітлива дорожнеча? — запитала дама з самотньою дитиною. — Ви б могли позбавити себе цього клопоту, ми й так несемо свій хрест, а нас ще й змушують марнувати час, дайте мені, будь ласка, два кіло картоплі середнього розміру.

— Вийдіть звідси, бо я викличу поліцію, — проказала мадам Бакальєр, що вже не вірила зеленим книжечкам.

— Гаразд, — кивнув Патрісіо, допомагаючи Роланові змотати мотузочок і покласти його до кишені. — Проте ви самі чули, що ця жіночка стала на наш бік.

— Аж ніяк, — занепокоїлася дама, — але, якщо ціни ростуть, то таки ростуть.

— Як добре, що ви протестуєте, — похвалив Патрісіо.

— Я не протестую, — заперечила жіночка, — я просто констатую, бо що тут удієш?

Отак минає хвилин десять, а пополудні вже Ґомес і Сусанна в крамниці «GALERIES RÉUNIES» на авеню Терн, тієї пори, коли всі матрони кварталу купують і біле, і кольорове, слинявчики, гігієнічні серветки та колготки, коло підніжжя й коло вершини кожного ескалатора стоять величезні афіші з оголошенням про ліквідацію, слова якого ретельно продумав один з мозочків, яким торговельний дім платить щомісяця по двісті тисяч франків

Ґомес сподівається, що на нижньому поверсі збереться якомога більше людей, і тоді начальника відділу в синьому, що скеровує матрон в усіх напрямах: взуття на третьому поверсі; міксери в підвалі, саме тоді його люб’язно запитують, чи справді в «Galeries Réunies» замітають лише раз на рік, люб’язно, але досить гучно, щоб кілька матрон та їхніх чоловіків і дітей почули запитання й повернули голови в бік начальника відділу, що вп’явся в Ґомеса очима верблюда, якого душать конвульсії кашлю; звичайно, ні, месьє, що це ви вигадали.

— Я нічого не вигадав, — відповів Ґомес. — Але якщо правда, що ви замітаєте щодня, як вимагає гігієна, я не розумію, як можна показувати плакат, на якому ви цинічно заявляєте, що здійснюєте вимітання року.

— Неймовірно! — озвалася й Сусанна, опускаючи пару панчіх у кошичок із черевиками, спеціальна пропозиція, двадцять франків. — Отож саме так цей дім бореться з ризиком поліомієліту? Бідолашні люди! Погляньте на цю дівчинку, що грається блискучими нейлоновими трусиками: таж вона заражається!

— Прошу вас, мадемуазель, — промовив начальник відділу, що не був ідіотом. — Якщо ви прийшли сюди влаштувати скандал, мені не лишається нічого іншого, як…

— Оце і є скандал, — промовив Ґомес, демагогічно звертаючись до матері дівчинки та інших приголомшених клієнтів. — Вони самі признаються, що замітають лише раз на рік. Ви порахували кількість бактерій, які нагромаджуються за рік? На кожному ліфчику, на кожній губній помаді! А ми заходимо сюди і КУПУЄМО ЇХ! КУПУЄМО! ОХ!

— Вийдіть звідси або ж я витурю вас копняками! — загорлав завідувач відділу.

— Ось погляньте! — сказала Сусанна, вимахуючи одним з черевиків спеціальної пропозиції за двадцять франків. — Наче не досить заражати нас хворобою, — погляньте на цю бідолашну дівчинку, як вона зблідла, певне, завтра прокинеться вже з симптомами, ох, та й ви теж, що тут казати!