Читанка для Мануеля

* * *

Майже годі повірити, що стільки іноземців могли зібратися в одній паризькій квартирі, а консьєржка навіть не показувала свого норову, дивлячись, як з’являються різні суб’єкти і запитують переважно мессіє Лонштайна, немов його прізвище не стояло на табличці коло входу, вже не кажучи про те, що такі запитання найчастіше формулювали мовою, яку мало хто з паризьких консьєржок зволив інтерпретувати, але в даному випадку гладуха не тільки не зчинила найменшого скандалу, а й була вдоволена і тиха; скажімо, Оскарові й Ґладіс, що прийшли вперше, вона показала сходи в глибині двору й супроводила їх аж до першого сходового майданчика, кажучи, мовляв, у месьє Лонштайна, мабуть, роковини і добре, коли люди від часу до часу мають роковини, бо так мало нагод для веселощів, коли навколо стільки воєн і повені в суботу в долині Луари, де живе її мати, стільки фруктових дерев, уявіть собі, яке лихо. Оскар, звичайно, не второпав нічого з тих ораторських виливів і полишив Ґладіс клопіт уставляти «так», «звичайно», «авжеж», у супроводі численних merci beaucoup, vous êtes gentille[101] та інших мастил суспільства, де ніхто не розминеться з ким-небудь на сходах, не попросивши вибачення, присягаюсь, це правда, розповідала Ґладіс, тиснучи на дзвоник, дівчинко, ти глузуєш із мене, хоча, мушу сказати, я бував приголомшений кількістю рук, які мені доводилося потискати з найнікчемнішого приводу.

Бідолашна гладуха помилялася щодо роковин рабинчика, але не дуже, бо, зрештою, зустріч перетворилась у своєрідне свято, хоча ніхто не знав причин, які посприяли тій святковості (а ось прийшли Ґомес і Моніка, сходи аж двигтіли від їхніх підборів, вигуків і спалахів цілком безглуздого реготу); хай там як, уже мало не надвечір до рабинчика зазирнули й Маркос та Ередіа, контейнери, як і слід, уже звільнили від начинки, й долари чекали слушного часу десь на іншому краї Парижа, тож якби мурахи надумали прийти з обшуком, то знайшли б в усіх закутках лише пляшки з вином і латиноамериканців; у того, ти знаєш, — він прийшов серед перших, — склалося враження, ніби гладуха вгадала і це таки справжні роковини, можливо, гриба, що й далі був головною темою розмов рабинчика, але трохи згодом для того, ти знаєш, ситуація ускладнилася, бо одночасність — аж ніяк не його сильна сторона, а на зустрічах іспаномовного люду абсолютно не йдеться про потребу слухати, бо важить тільки те, щоб тебе почули, це неминуча іспанська спадщина, і тому єдиний можливий метод — фальшувати, як і завжди, реальність і пристосовувати одночасність до послідовності з передбачуваними втратами і помилками паралаксу. Ось поглянь, похмуро бурчав Лонштайн, їх запросили для важливих справ, а єдине, про що вони здатні говорити, — про Веремію, вже півтори години, як вони дискупсують викрадення Цабе. Хіба тобі не розповіли? — здивувався той, ти знаєш. Та казали, але нехай вирішують це питання в робочі години. Зрештою, якщо я вже дав притулок пінгвінові, то можу потерпіти їх трохи довше, як по-твоєму? До речі, про пінгвінів, подала голос Ґладіс після великої роздачі поцілунків, не знаю, чи бачили ви цю статтю? Природа наслідує мистецтво, оскарвайльдив уже обізнаний Патрісіо, натомість Ґомес і Моніка не знали нічогісінько й, відповідно до давно усталених звичаїв, гепнулися на підлогу, щоб нареготатись уволю, не знала й Людмила, що читала тепер статтю про англо-аргентинську угоду з приводу Фолклендських (Мальвінських) островів і пригадала, що Андрес колись випадково придумав визначення цих островів, яке і її спонукало розсміятися: «Острови лайна, де повно пінгвінів». Треба дати статтю головній зацікавленій особі, промовила Сусанна, хоча її саму тепер цікавили тільки забавки з Ма-нуелем у ванні. В моїй ванні, наголошував рабинчик, де намочують мої рушники і заляпують мої кахлі. Ти уявляєш собі, додав він розлючено, повернувшись до того, ти знаєш, їх запросили помилуватися грибом, а все скінчилося огидною навмахією. Не знаю, чи ви зрозуміли, обізвався Патрісіо, але згідно з цією угодою тамтешні пінгвіни звільнені від військової служби і мають податкові та митні привілеї. Якби ми знали, то уникнули б купи формальностей в Орлі, зітхнув Оскар. А що, як хто-небудь, скажімо, Лонштайн, захоче випити? — запитав Ґомес. Є вино і содова, нелюб’язно буркнув Лонштайн. Тоді той, ти знаєш, подався до свого нейтрального закутка, що десь містився, хоч аж ніяк не був закутком, і звідти дивився на них і слухав, бачив людей, яких знав і любив, своїх земляків, які розмовляли, сміялися і щоразу глибше встрявали у справу, яка от-от лусне і не мала нічого спільного з розвагами, нічого спільного з пінгвінами, телеграмними збігами і вином із содовою. Як і завжди, проблема полягає в тому, щоб зрозуміти без деформаційних спрощень і, можливо, зрозуміло пояснити ще кому-небудь, але цим другим моментом той, ти знаєш, не дуже переймався, обмежуючись тільки зображенням того, що, як йому здавалося, було справжнім і реальним, ба навіть необхідним, проте без обов’язкових мізансцен. Як розповів би про це який-небудь видатний історик? Отже, якщо стати на позиції історії, закрите засідання почалося набагато давніше, спершу в меншості з Маркосом і Ередіа, що розпакували контейнери й відправили Люсьєна Вернея з доларами; потім прибули Патрісіо й Ґомес, а коли добувся Оскар, уже без медових пряників, зате відпочилий, можна було докладно поговорити про те, що замикатиме цю фазу операції в п’ятницю ввечері. Був понеділок, вечір гриба і поганющого вина, добряче розведеного водою, у вівторок не можна ані женитись, ані сідати на корабель, але це добрий день, щоб одночасно поміняти долари у двадцяти банках та обмінних пунктах, це завдання доручили місцевій групі, якою командували Ролан і Люсьєн Верней, бо що менше латиноамериканців підійде до касових віконечок, то краще, мурахи не забаряться помітити смаглявих чолов’яг і працюватимуть у супрязі з французькою поліцією; хоча вона й дивиться крізь пальці, це ускладнить ситуацію в банках. Патрісіо припало завдання пояснити серію маневрів, які треба здійснити в середу і четвер, і він тільки-но дійшов до п’ятничного ранку, як у двері квартири рабинчика знову постукали, вочевидь переляканий, він відчинив їх і відступив убік, пропустивши водночас Людмилу й Сусанну, і Сусанна майже кинула Мануеля на підлогу, щоб повиснути на шиї Ередіа, а сам Ередіа зиркнув на Маркоса і недвозначно показав очима на Людмилу, що вже скінчила спокушати молодого студента в другій сцені останньої дії, завіса й таксі, навіть не змивши сценічного гриму, тож була тепер дивна і спокуслива, Маркос милувався нею, а потім моргнув Ередіа, щоб той далі спокійно пояснював справу Цабе, Патрісіо й Ґомес неохоче змирилися з цим, бо то був Маркос, а можливо, й тому, що то була Людмила. Потім знадобилося п’ять хвилин, щоб заспокоїти Мануеля, дитина страшенно збуджувалася, тільки-но відчувши себе в центрі світу, як, зрештою, більш-менш кожна людина, але з набагато більшою невинністю, тож закрите засідання відновилося немов чарами лише після четвертої інтермедії, присвяченої наповнюванню ванни і влаштуванню вистави з участю Мануеля й бірюзового пінгвіна, вони обоє миттю втратили цікавість до Веремії й безжурно хлюпотілися, жінки розчулено милувалися ними, зрештою засідання тривало далі, й Ґомес пояснив окремі деталі великої Веремії, а саме: 1) Цабе і Цабиня, його законна, виходять з якогось напівофіційного бенкету десь майже опівночі; 2) охоронцями Цабе, про яких подбав Мурахан (elementary, my dear Watson)[102], майже напевне будуть два мурахоники в машині, один як водій, а другий про всяк випадок, і теж озброєний: 3) місце добре, неподалік від парку Монсо; 4) година теж підходяща; 5) маршрут приїзду на місце і виїзду з Парижа тієї пори не становитиме великих труднощів, зумовлених дорожнім рухом; 6) гідні екс-представники Венсенського зоопарку, що знову повернулися до діяльності, яка більше відповідає їхній природі, підготували все, щоб прийняти Цабе в одному приміському селі, що відгукується на галасливе ім’я Вер’єр.

— Ходімо дивитися на гриб, — запропонував Лонштайн, що страшенно нудився.

— А Цабиня? — запитав Оскар.

— Ми відвеземо її назад до Парижа, тільки-но вона пересвідчиться, що наш гість має гідний притулок і ніхто не збирається заподіяти йому те, що він залюбки заподіяв би нам, — пояснив Маркос. — Одним пострілом двох зайців: саме вона розповість газетам, що сталося, почнеться велика Веремія. З тобою і тобою мені треба залагодити ще деякі інші справи, але поки що головне оце.

— А що, як завести їх до іншого покою? — звернувся Лонштайн до того, ти знаєш. — Під час антракту, ofcors. Чи не хотіла б і ложа Лаутаро скуштувати вина?

— З великою втіхою, — відповів за всіх Ґомес. — Ходімо, панове, до буфету.

— Треба витягти його з ванни, — заявила Сусанна, вся в патьоках мильної піни. — Пінгвін надто збуджений, бо Мануель хотів помити йому живіт.

— Іди до свого дядька, — сказав Маркос, зловивши в повітрі голого й лискучого Мануеля, малий, проте, прагнув умоститися на колінах у Ґомеса, що переживав за панамські складки на своїх штанах. — Слухай, ця дитина щодня дедалі впертіша.

— Тоді я твоя бабуся, — мовила Сусанна, — а це коефори[103], що підтримують Мануеля, а саме: Моніка, Людмила і last but not least[104] Ґладіс. Ти заздриш, ти б хотів мати такі кучерики, / такі очка, / такий носик. / Поглянь на ці милі лапки, / і Мануель, зачарований коником, що поїде до слоника, вчепився в Маркоса, мов приборкувач у дикого звіра, бо скачи, скачи завзято, там завтра буде, а надто в п’ятницю, думав Маркос, даючи шмагати себе приборкувачеві з пампи й позираючи на Людмилу, після співпраці з коефорами вона сіла в улюблений фотель рабинчика, що неприязно поглядав на неї, але все-таки приніс їй склянку вина і щось на кшталт сандвіча з сиром, щоправда, більше схожого на клапоть паперу. З ванни долинуло страхітливе каркання, Ґладіс метнулася відкривати торбинку з рибою, яку принесла як добрий знавець пінгвінів, і збори почали набувати задовільного ритму.

Фотель був великий, мов для корови, розм’якнувши серед його валиків і від червоного вина, Людмила слухала останні уривки розмов про Веремію, але й потім, коли заговорили про пінгвіна і вистави Карлоса Монсона, й далі подумки запитувала себе, як Маркос та інші можуть довіряти їй такою мірою: п’ятниця, парк Монсо, мурахоники, Вер’єр — усі елементи. Шаблони, неминуче породжені силою прочитаних шпигунських романів, ураз ожили в її голові, переконуючи, що такого не може бути, що Маркос просто жартує з Патрісіо і Ґомесом, і тільки згодом, лишившись на самоті, вони розмовлятимуть серйозно. Якоїсь миті Маркос підступив до неї, став збоку з двома склянками вина і сигареткою в зубах.

— Чому не прийшов Андрес?

Маркос запитав приглушеним голосом, щоб чула тільки вона, не причетна до Веремії; ще абсурдніша річ, подумала Людмила.

— Не захотів. Ми розмовляли про всяку всячину, і він вийшов з дому.

— Але ж ти казала йому, що цього вечора? Ет. Гаразд, якщо не хотів — це його справа.

— Не розумію, — тихесенько казала далі Людмила, дарма що гармидер і галас коефор навколо Мануеля (і Ередіа, одразу прийнятого до гурту і вкрай задоволеного, що можна пустувати) ізолював і захищав їх, — нічого не розумію, Маркосе. Отого, що ти розповідав Патрісіо та іншим про п’ятницю.

— Це правда, полячко.

— Але ти, Маркосе, як може бути, що ти…

— Пусте, полячко. Ти не належиш до Веремії, проте бачиш її, є речі, які кожен бачить по-своєму, і цього разу я знаю, що роблю. Не думай, ніби ти чимось зобов’язана, досить не бовкнути чогось зайвого. Якщо так, то вже не кажи про це Андресу.

— Зрозуміло.

— Шкода, — раптом вихопилось у Маркоса. — Я сподівався, він прийде і я буду впевнений у ньому не менше, ніж у тобі.

— Так мало статися, — зітхнула Людмила. — Якоїсь миті ми мали розійтися, і тепер він по один бік, а я по другий Здається, кумедна річ, а ми розмовляли про це аж до вечора, тобто про розлуки й відхід, віддалення. І тепер мені припадає бути з іншого боку.

— Шкода, — повторив Маркос. — Але й мені це відомо, моя дружина — секретар міністра в Буенос-Айресі.

— Ого!

— Не журися, полячко. Якщо забудеш усе почуте й повернешся додому, наче нічого не сталося, це, як на мене, було б просто чудово. А якщо те, що я пояснював сьогодні, і те, що ти чула, має для тебе значення, тим краще. Як бачиш, я завдав собі клопоту назвати обидві можливості.

— Маркосе, я лишаюся з вами.

— Добре, полячко. Ну, гицлю[105], твій гриб не згниє, якщо ми подивимось на нього на півгодини пізніше чи раніше.

— Якраз тепер слушна мить, — наполягав Лонштайн, — бо опівночі починає зменшуватися грибна фосфоресценція. Якщо ви скінчили з логістикою, ходімо до спальні.

Спальня була кімнаткою збоку, не менш злиденною, ніж перша. Людмила здійснила автоекстракцію з фотеля, але Маркос ще тупцявся коло неї, немов хотів щось додати, аж поки їх підхопили коефори з напівсонним Мануелем, що, проте, й далі був здатний перекидати склянки і пхати собі у вуха недопалки. Коли всі зайшли до спальні, Ередіа замовк першим, хоч як іронічно, думка про гриб заволоділа ним, як поворот до чогось невідомого, тому перехід із першої кімнати до спальні став чимсь більшим за фізичне пересування поміж сміху і жартів, коефори і Мануель стишили голоси, Оскар поглядав на Ґладіс очима новоприбульця, просячи пояснень, яких вона не могла дати, Патрісіо і Ґомес, найобізнаніші, обмежилися тим, що вклали руки в кишені й споважніли. Ну, а той, ти знаєш, ревно, як ніколи давніше, намагався упорядкувати це все у своїй голові, але завдання було нелегке. Одне слово, скажімо

Не підступайте близько, вимагав Лонштайн, вуглекислий газ і сигаретний дим шкодять йому. Гриб, дивувався Ередіа, тут тільки галюциногенів бракувало. Цей гриб не має галюциногенних властивостей, обурився Лонштайн, це lapsus prolapsus igneus, як знає кожен, і досить отруйний. Але що це, якась церемонія? — почулося шепотіння. Навіть не це, відповів Ґомес, а просте марнування часу. Не будь дурним, смикнула його Моніка, можна трохи й розважитись. Щодо розваг, я б краще клеїв марокканські марки або нову серію з Фінляндії, буркнув Ґомес. Оскар і далі нічого не розумів, на його голову за такий короткий час упало стільки нового, а тепер ще й гриб, зрозуміло, що Лонштайнові цілком довіряють і кожен може мати свої миті безумства, та й Маркос, мабуть, такої ж думки, бо на його обличчі, що дивиться на Лонштайна, немов заліг спокій, розслаблення після попередньої розмови, щоправда, в сутіні той, ти знаєш, не міг до ладу роздивитися виразів облич і, можливо, піддався цілком суб’єктивістській проекції. Чудова ніч, захоплювався Лонштайн, завдяки цілому букетові сприятливих астральних збігів гриб росте краще, ніж будь-коли раніше. Я не бачу, щоб він ріс, заперечила Сусанна, і коефори теж, це неможливо, рослини ростуть непомітно й таке інше. Цей гриб — не рослина, зауважив Лонштайн, рослини зелені і звичайні, прості люмпени ботаніки. Якщо ви погасите свої сигарети, можна підійти трохи ближче і подивитися. Тут усюди сама наука, сказав Ередіа, оцінивши, як Лонштайн, посмикуючи, діставав сантиметр із футляра, потім поставив його паралельно грибові й погукав Моніку, як-от на сценах вар’єте, щоб глядачі пересвідчилися, що немає нічого ані в правій руці, ані в лівій. Рівно вісімнадцять сантиметрів і два міліметри, сказала Моніка, запишавшись важливістю своєї ролі. А ти скажи, яка тепер точна година, звернувся Лонштайн до Маркоса. Дванадцята година, п’ятдесят чотири хвилини і десь двадцять секунд, повідомив Маркос. Скажеш нам через п’ять хвилин, на секунди можна не звертати уваги. То була справді немов церемонія, Оскар притулився до Ґладіс, що заснула стоячи, немов коник, запалив сигарету на шанобливій відстані від гриба і сказав собі, що відтепер аж до п’ятниці все посуватиметься швидко і шпарко, принаймні гриб, Лонштайн і дивна поблажливість Маркоса нітрохи не бентежили його, навпаки, між тими такими різними речами, або різними принаймні на думку більшості людей, існував немов незбагненний, але все-таки міцний союз, раптове і тому, можливо, таке неоціненне зближення, скажімо, між Ґомесом, людиною дії, що відчуває, ніби марнує час, та Ередіа, що корчиться від сміху, натомість Оскарові подобається цей абсурд із зеленим світлом і вимірюваннями до міліметра, Лонштайн споглядає гриб і пояснює, що це крайній вияв прискореного розмноження клітин, я бачив, як він народжується на клумбі поблизу річки, де я опоряджую своїх голячків. Своїх кого? — перепитав Ередіа. Небіжчиків, пояснив Лонштайн, гаразд, я спрощу для присутніх тут іноземців, я сидів на лавці й роздивлявся навколо, на світанку робота втомила мене, і я вийшов перепочити, і раптом бачу, як на клумбі ворушиться камінчик, сказав собі: «Ропуха, ропуха!», але в Парижі немає ропух, тож я думав, що то величезний волохатий хробак, астральна левітація, але камінчик раптом розвернувся, і я побачив, як випинається lapsus, мов палець, який штовхає що-небудь, ніякого непомітного зростання, як-от кажуть отут, один поштовх, і він уже назовні, то не могла бути спаржа, поряд із моргом, уяви собі, тоді я пішов шукати якогось старого ящика і ножа, а коли дуже ретельно пересадив його, він уже мав два сантиметри від рівня землі. П’ять хвилин, урвав його Маркос. Міряй, наказав Лонштайн, і Моніка старанно приклала сантиметр, але обережно, щоб не зачепити lapsus’а, неймовірно, крикнула вона, рівно дев’ятнадцять сантиметрів! А що я казав тобі, зроби розрахунки і визнач внутрішню роботу гриба, мовив Лонштайн. Якби ти сказав, ми б і так повірили, урвав свою дрімоту на ногах Патрісіо, візуальне спостереження не таке вже цікаве. Всі ви однакові, обурилися коефори, його справді варто побачити, це незвичайний гриб, справжній науковий феномен, але жодна з них не сказала, що він гарний і росте так, як усі вони думали, і, звичайно, саме Ередіа взяв на себе клопіт зафіксувати аналогію, саме таке і стається зі мною, коли я бачу гарну міні-спідницю, lapsus тоді одразу виростає, нестримний регіт коефор. Скажи їм про pija, і вони одразу розцвітають, сердито буркнув Лонштайн. Pija colorada у concha peluda, проказала Людмила, одразу здобувши повагу Ередіа і приголомшивши Оскара, він куняв, зіпершись на Ґладіс, що вже міцно заснула, а тепер прокинувся і враз розреготався, то була реакція, напівтемна кімната з зеленим світлом дуже пригнічувала, а можливо, сон навівали якісь еманації гриба, тож краще й далі пити вино в сусідній кімнаті, де Мануель заснув на килимку, запхавши до рота аж три пальці.

— Треба не спускати з нього ока, — попередив Лонштайн того, ти знаєш, — ти розумієш, про що я.

Той, ти знаєш, розумів, щоправда, не дуже багато, проте Лонштайн і далі дивився на нього з іронічною пильністю, тож зрештою і він, і навіть Оскар уже краще розуміли, що відбувається (Маркос теж, але він зрозумів ще на початку, від миті вступу Лонштайна до Веремії, бо інакше рабинчик не мав би доступу до того, що на практиці незмірно перевершувало його), і тому згодом, коли той, ти знаєш, розповідав мені про візит до гриба, я був згоден з ним і думав, що Маркос умів бачити речі не з одного боку, чого бракувало іншим, рішуче зорієнтованим на Веремію. В цій ідіотській комедії існувала немов надія для Маркоса, яка полягала в тому, щоб не піддатися повній спеціалізації, зберегти трохи гри, трохи Мануеля у своїй поведінці. А втім, хтозна. Такі типи, як Маркос і Оскар (про нього я багато чого дізнався від того, ти знаєш), цілком були здатні брати участь у Веремії задля Мануеля, тобто діяли задля нього, задля всіх мануелів у кожному закутку світу, бо прагнули допомогти малому ввійти коли-небудь до іншого циклу й водночас урятувати дещо для нього від загальної кораблетрощі, й від цієї гри Ґомесові уривався терпець, був надлишок певної краси, фосфоресцентних грибів, що сяяли серед ночі, того, що могло надати сенсу кожному проектові майбутнього. Очевидна річ, думав той, ти знаєш, що вважав себе зобов’язаним утрутитися задля останнього синтезу, дуже мало людей, причетних до Веремії, до всіх великих і малих веремій, зрозуміють такі постаті, як Маркос або Оскар, проте завжди буде якийсь Оскар для якогось Маркоса, і навпаки, дуже мало людей здатні відчути, чому треба бути з рабинчиком, коли заходиш до кімнати споглядати гриб.