Читанка для Мануеля

* * *

Ще була глупа ніч, але на малесенькій площі Фальґ’єр нас обвіяв уже немов досвітній вітерець. Людмила майже не розмовляла на вулиці, мабуть, була наполовину сонна, і я вів її, обнявши рукою; зняв курточку й накинув їй на плечі. Якби ж пощастило знайти таксі, казав я для годиться марні слова. Дурненький, таж тут лише десять кварталів, і як гарно пройтися по місту цієї пори. Але ти втомлена, мерзнеш. Пусте, мовила Людмила. Хай там як, причина полягала не в цьому. Хтозна, що там насправді, після такої ночі я вже не здатний думати як слід. Завтра я засну на сцені, треба скористатися миттю, коли старий намагатиметься спокусити мене на дивані, яка погана ця п’єса, п’ять місяців щоденного лайна, і то з оплесками, цей театр скоро засмердиться. Це там годилося б продавати недопалки, Андресе, треба допомогти їм трохи.

— Не знаю, — мовив я, спонукаючи її йти швидше, бо вже став хапати дрижаки (якщо то справді холод змусив мене тремтіти). — Я відмовився розуміти їх, але ж ти бачила, які вони зі своїми баклажанами, мотузочками і спаленими сірниками, на ці витівки пішли місяці.

— Маркос дотепер не дуже багато говорив про ці речі.

— Так. І я запитую себе чому.

— Він привів Лонштайна, щоб мати змогу говорити, не показуючи, що в нього є певний намір, спрямований передусім на нас обох. У Патрісіо було так само, я всякчас мала враження, ніби він шукає нас, чекає чогось від нас абощо. В нього очі, як у кота.

— Ти мерзнеш, Людлюд. Не знаю, чому ми засиділися до такої пізньої пори, це безглуздо з такою роботою, як у тебе, ти захворієш.

— Ет, це ж лише раз. Мені подобалось, я не нарікаю, а Лонштайн просто неймовірний зі своїми закривавленими квітами і віршем. Щоразу він видається мені водночас і складнішим, і простішим, як і Маркос, проте на іншій площині, хоча кат його знає, наскільки вона інша, хтозна, чи справді велика різниця між Леніним і Рембо. Це питання спеціалізації, а надто словника і цілей, але в його основі, основі…

Людмила показала рукою на основу — тротуарні плитки. Я пригорнув її до себе, пестив невеличкі груди й відчував, ніби вона кудись відійшла, десь далеко, тим часом стало ще холодніше, і я розсміявся, справді порівнявши Маркоса з Леніним, уже не кажучи про інше порівняння. Але Людмила й далі показувала основу, опустила голову, немов щоб заховати обличчя від холодного вітру, і мовчала, аж раптом засміялася й розповіла про Мануеля, його членика, коли хлопчик спить, про те диво, коли два малесенькі пальчики охопили рожевого стовпчика, не стиснувши його, а тримаючи з безмежною делікатністю, і це все уві сні. Такого ніколи не побачиш у театрі — отих хвилин, коли на нас зіходить милосердя, гучних ляпасів по обличчю (але й вони — своєрідні пестощі), які повертають нам утрачену невинність, дарма що ми по-дорослому дивимося на реальність з другого берега, дивимося зі своїми ідіотськими провинами й жовтими квітами, заплямованими кров’ю індуських трупів.

Голі, виснажені, востаннє ковтнувши майже холодного мате, Патрісіо і Сусанна лягли поряд із Мануелем, що скинув простирадло на підлогу і, сопучи, спав долілиць. У нього на потилиці з’явився кучерик, чудувався Патрісіо. Він у нього вже два тижні, образилася Сусанна, такий самий, як твої на отому фото, яке мені дала твоя мати, коли приїздила до Парижа. Бач, стара мене скривдила, віддала фото тобі, покажи мені, щоб я побачив, чи це правда. Не дури мене, мовила Сусанна, я знаю, ти хочеш спалити його, сеньйор прагне стерти всі сліди минувшини, дурню, те фото я добре бережу разом з усіма моїми любовними листами, ти їх ніколи не знайдеш, погаси світло, я більше не можу, що за день, яка ніч, яке життя, ах-ах. Комедіантка. Бовдур. Любовні листи, ага. Звичайно, від балканського графа, що запропонував мені єдиний у світі зелений діамант, я не взяла його, бо, безперечно, був фальшивий або ж він варив його в запареному мате. Не регочи так, бо розбудиш його, йому довелося дати ложечку заспокійливого, воно було надто фосфоресцентним, але тепер хтозна, до якої години він спатиме. Але це все-таки краще, ніж класти його під газовий краник. Монстр. Спи, мій красеню. А ти огидний. Фернандо симпатичний, тобі не здається? Так, але ще не досить гаучист. Хай йому біс, не регочи так, ти розбудиш його. Забери, метиско, руку від мого рота! Спи, моя квіточка. Теж мені — неспалений сірник! Завтра об одинадцятій у Ґомеса, бідолаху вигнали з ресторану, це можна було передбачити. Не думаю, що він переживає, таку роботу знайти неважко, цим метекам майже нічого не платять. Яким тобі видався Андрес цього вечора? Гм. Не знаю, чому Маркос улаштовує йому такі тести. Скільки «т», мотузочко. Спи, моя жабко. Але про фото ми ще поговоримо, невже, по-твоєму, я терпітиму таку іконографію? Можливо, коли-небудь, але поки що я берегтиму його. Мегатерій із косами. Голий хлопчик на шкурі пуми, як грубо! Ти ж хотіла його! Гаразд, жабо, чому той чилієць недочуває? Кралечко, запитай балканського графа. Неможливо, його вбили після партії в покер, у п’ятнадцятому розділі, автор Ерік Амблер. Ти і твої криваві й бібліографічні любові. Облиш свої ретроспективні ревнощі, моїм єдиним нареченим був перукар з Альмагро, аж поки ти з’явився лихої години мені на голову. Всі перукарі педерасти. Але не в Альмагро. Я з іншого кварталу, з якої речі я маю знати, що відбувається десь-інде. Кому це ти кажеш? Спи, моє кохання. Ти теж, і вже наче постав якийсь сірий коридор, зала чекання, Сусанна мріяла fulltime[53] про цю пору, рука Патрісіо в неї на стегнах була тією рожевою сукнею, яка трохи обтягувала її, тож Мануель лишився сам у цьому домі, повному псів і карликів, як вона могла кинути його так, треба поквапитися, монотонний кошмар, якщо треба, ходімо швидше, я міцніше обняв Людмилу за талію й повів її майже бігцем останні квартали, ми знемагали від холоду та сну, йшли по вулиці Просесьйон і повернули на Західну вулицю, home sweet home[54], лишилося тільки п’ять поверхів без ліфта, і на третьому знову Мануель, гарненький Мануель із члеником у пальцях. Я приготував їй нашвидку гарячий чай із ромом та лимоном (афонія, ця театральна примара, що завгодно, тільки аби не втратити голосу) і думав уже втисячне, що, безперечно, ми, зрештою, добре провели час, а я був завеликий егоїст, я приніс чай їй у ліжко і, роздягаючись, сказав про це.

— Ні, краще ні, — проказала Людмила. — Я можу говорити про Мануеля, але через це мені аж ніяк не кортить стати матір’ю. Театр і материнство не дуже поєднуються, крім того, вже пізно.

— Людо, ще не пізно. Гаразд, дотепер ми цього не хотіли, але не знаю, ти так розповідаєш про Мануеля, та й потім, хай йому біс, завжди можна знайти якийсь розв’язок. Одне тільки певне: ідеального батька з мене не вийде.

— Ні, вже пізно, — повторила Людмила, п’ючи чай і не дивлячись на мене. — Андресе, вже ні.

Я забрав у неї чашку й ліг, шукаючи тепла, Людмилині ступні ковзнули по моїх — теплі собачки. Франсина, це ж очевидно. Фатальність. Але не тільки це, Людмила заплющила очі й дозволила рукам Андреса повільно пестити її, малюючи її в пітьмі, але згодом Андрес знову запалить світло, вони ніколи не кохалися в пітьмі, треба бачити себе, треба бути тут; відкидати котресь чуття — це немов плювати в обличчя життя, бо ж ідеться не тільки про Франсину, хоч, звісно, й про неї, бо якщо зараз вони підуть за течією і зроблять дитину, то яка різниця, буде її батьком Андрес чи хто інший, дарма що немає нікого іншого, яка різниця, бо Андрес ітиме й повертатиметься, Франсина чи якась інша, яка різниця, по суті, він не був би батьком цієї дитини, зрештою він сказав, що не був би ідеальним батьком, у цій царині неможливо брехати, він пропонує їй те, чого ніколи не зможе виконати. Яка різниця, краще спати, проте я не хотів, щоб вона заснула така втомлена і сумна, три акти щовечора і ранкова вистава щонеділі, й, незважаючи на це, він не міг дати їй отак піти в забуття, хоча, звичайно, була й Франсина, руда проява серед ночі.

— Так, ще й через це, через твій спосіб буття і прагнення зберегти мене, — мовила Людмила. — Франсина теж не хотіла б дитини від тебе, якби трапилася нагода для цього, вона надто розумна, майже така, як я. Спімо, Андресе, я знесилена. Ні, будь ласка, я почуваюсь, як оті Ґомесові пачки сигарок. Ох, я пообіцяла Сусанні, що прийду допомагати готувати іншу партію.

— Гаразд, тож треба збирати недопалки, — кивнув я, — здається, відтепер це стане нашою улюбленою діяльністю.

— Не будь дурнем, не стався до цього так.

— Це неминучий висновок, вимагавши стільки від життя, так довго шукавши його сенс, ми з’ясували, що йдемо прямісінько до купи надгорілих сірників, отак воно. Фрази, Людлюд, я знаю, а водночас і правда, бо було б так просто й бажано не казати тобі нічого, ніколи не розповідати тобі про Франсину чи про будь-яку іншу жінку.

— Авжеж, бовдуре, навіщо повертатися до цього. Я аж ніяк не стулюю руки в захваті перед твоїм прагненням бути щирим, яке, по суті, є нечистим сумлінням, що шукає за всяку ціну виправдань, бо цю проблему ми вже ремигали аж до блювоти. Андресе, насправді я мала б народити дитину від тебе давніше, коли ми були тільки вдвох, і саме тому ми не хочемо бути втрьох, не хочемо вереску і брудних пелюшок у домі, ти потребував порядку, спокою і Бодлера, а я провадила репетиції перед дзеркалом, усі пахощі Аравії не зітруть і таке інше. Поєднані нарциси, досконалі егоїсти, які уклали пакт, щоб на додачу почуватися меншими егоїстами. І замість страшного третього, що сцить і ссе, з’явилася Франсина, свіжа випускниця університету і haute couture[55] зі своєю червоною машиною, книгарнею і свободою. Я можу зрозуміти її, хоч ані вона, ані я ніколи не визнаємо твоїх Сцилл і Харибд, але я не хочу дитини, вже ні. Того дня, коли мій метаболізм вимагатиме її занадто могутньо, як, здається, сталося цієї ночі, я пересплю з першим-ліпшим, хто мені сподобається, або ж піду до Ксав’єра, щоб він мене запліднив, як корову. Good night, sweet prince[56].

— Людо, а я? Чому ти й далі терпиш мене, якщо не можеш змиритися з моїм способом життя? Радше моїм способом прагнути жити, який зазнає краху на кожному повороті.

— Бо дуже кохаю тебе, — відповіла Людмила, а внаслідок одного з підступів мови слово «дуже» забирає майже всю силу в слова «кохаю», і це правда, я дуже кохала його, бо він був добрий, веселий і скидався на кота, був сповнений нездійсненних проектів і платівок додекафонічної музики, а також метафізичного ентузіазму і дрібних знаків уваги, він одягав її дні, запинав барвистими завісами вікна часу, грався з нею і давав гратися з собою, йшов до Франсини й повертався з повним зібранням творів Роберто Арльта, крім того, час робив своє, утвердилася звичка, квартира така гарна, вже немає нічого, чого можна було б навчитися і чим можна було б поділитися, вистачає здоров’я і вміння багато сміятися, ходити по Парижу попід руку, бачитися з друзями, далеким і лаконічним кордовцем Маркосом, що навідується тепер дедалі частіше, розмовляє, приводить Лонштайна, викладає їм агітпроп, розповідає про крики, коробки сірників, немов це все було призначене тільки їй, проте Андрес вважав, що це безпосередньо стосується його, бо з якої речі ця лицемірна полячка вже майже розуміє його, вона й досі немов шкірою відчуває безвиразний протяглий голос Маркоса, що звертався передусім до неї, щоб вона почала розуміти, що відбувається, навряд чи щось важливе, але, полячка, зрештою, це Веремія.

Я відчув, як Людмила відсунулась, обернулася до мене плечима, good night, sweet prince, good night, little thing[57], я легенько погладив їй плечі, зграбний зад і лишив її сну або безсонню, як і завжди після такої сили слів, я жадав її, але знав, що цієї ночі натраплю тільки на покірний механізм, що завгодно, тільки не це, go to sleep, sweet prince[58], вони справді навіжені зі своїми сірниками, подумати лишень, що в Біафрі, але ні, потім ти не заснеш, і Лонштайн зі своїми богами шляхів, щось тут не клеїться, друже, я міг би сидіти вдома і слухати «Процесію», навіщо ступати в слід Маркоса, вони божевільні, не лізь своїми косами мені в очі, Людлюд, ох, перепрошую, я вже спала, і мені щось снилося, не будь дурною, я люблю твої коси, спи, забудь, так, Андресе, так.