Читанка для Мануеля

* * *

А втім, створювалося враження, ніби той, ти знаєш, мав намір розповісти про щось, бо тримав у себе силу всіляких картонок і папірців, сподіваючись, як здавалося, що вони зрештою поєднаються без надмірних утрат. Він, мабуть, сподівався на більшу розважливість в усьому побаченому, і тепер уже Андресу припав тягар знати про це розчарування і оплакувати його, але, крім цієї помилки, того, ти знаєш, здається, ще більше стримувало розмаїття перспектив, у яких розгорталися події, вже не кажучи про досить абсурдне і, хай там що, не дуже практичне бажання не втручатися в них надмірно. Ця нейтральність від самого початку спонукала його стати, так би мовити, в профіль, така позиція завжди ризикована у сфері оповіді, вже не кажучи про сферу історії, — власне, тотожну їй, — і надто через те, що той, ти знаєш, не був ані тупий, ані скромний, але щось незбагненне немов вимагало від нього зайняти позицію, перебуваючи на якій, він ніколи не мав схильності розповідати докладно. Натомість, хоч і це завдання нелегке, він прагнув подати на самому початку розмаїті дані, які дали б змогу побачити в різних аспектах коротку, але бурхливу історію Веремії і таких людей, як Маркос, Патрісіо, Людмила і я (той, ти знаєш, не відступивши від правди, називає його Андресом), сподіваючись, можливо, що ця уривчаста інформація висвітлить коли-небудь внутрішню кухню Веремії. Це все, зрозуміло, за умови, що всі карточки й папірці зрештою упорядкуються збагненним чином, хоча насправді таке упорядкування відбулося тільки почасти, і то з причин, залежних певною мірою від самих документів. За доказ наміру безпосередньо ввійти в матеріал (і, можливо, продемонструвати труднощі цього завдання) править inter alia[3] факт, що той, ти знаєш, був присутній і чув, коли Людмила, зводячи і розводячи руки, немов під час досить езотеричної гімнастичної вправи, повільно подивилася на мене в темно-зелений монокль і проказала:

— Андресе, я маю інтуїтивне відчуття, ніби все, що відбувається з нами, дуже плутане.

— Полячко, слово «плутаний» має відносний характер, — зауважив я, — розуміємо ми чи ні, але те, що ти називаєш плутаністю, не впливає на наше розуміння. Як на мене, розуміння залежить тільки від нас, і тому не досить вимірювати реальність категоріями плутаності або порядку. Для розуміння потрібні інші сили, інші, як кажуть тепер, варіанти вибору, інші, як кажуть і притакують тепер, способи опосередкування. А коли говорять про плутаність, майже завжди йдеться лише про тих, хто заплутався, й інколи досить кохання, постанови чи години за рамками часу, щоб випадок і воля миттю зафіксували кристали калейдоскопа. І таке інше.

— Блуп, — почулося від Людмили, вона завжди вимовляла цей склад, щоб вийти подумки на тротуар навпроти, а потім спробуй наздожени її.