Читанка для Мануеля

* * *

Лонштайн повільно набрав води в глечик і поставив його на один з порожніх столів, він був сам у третій залі, кульгавий Тергов прийде допомагати лише об одинадцятій годині вечора. З недопалком сигарети в зубах підійшов до мерця на п’ятому столі й підняв простирадло. Лонштайн так звик роздягати мерців, що йому було зовсім не важко зняти прилиплу курточку, стягнути штани, а потім губкою й мильним розчином обмивати тіло, аж поки стане білим і чистим, поки будуть стерті всі сліди його історії, прибрана кожна чорнувата пляма, увесь застиглий слиз. Яка іронія, мерцеві було немов цікаво дивитись, як працює рабинчик, два промінчики світла просіялись крізь повіки, голова на гумовій подушці немов трохи піднялася, щоб краще бачити і спроквола глузувати з рабинчика. Непоправний, думав Лонштайн, ніщо тебе, братику, не змінило. Хай там як, не я закрию тобі повіки, не я кластиму тебе до труни. Заспокойся, є час. Бач, де нам довелося зустрітися, ніхто не повірить у це, ніхто не повірить усій цій розповіді. Таке, безперечно, мало статися з нами, ти тут, а я з губкою, мабуть, твоя правда, всі подумають, що це вигадка.

Париж, Сеньйон, 1969–1972 рр.