Полювання на чорного дика

* * *

Попри тепло з каміну, що наповнювало вітальню, Флемінг відчув, що по-справжньому відігрівся лише після третього килішка.

Щедрий кусень м’ясного пирога з густою поливою він ум’яв за кілька хвилин, далі намастив канапку сливовою мармулядою, посипав тертим шоколадом і, не дочікуючись товариства, налив собі до горняти свіжозавареного індійського чаю.

— А знаєте, друзі мої… — проказав він раптом, прикриваючи серветкою набитого рота, — за таку поведінку за столом моя люба матуся мене б уколошкала. А у вас я відпочиваю… Це добре, Елізабет, що у вашому домі за трапезою немає отієї британської помпезності! Коли не розумієш — тобі їсти чи просто споглядати… У вас все просто, без реверансів. А я з дитинства почувався за обіднім столом, як на каторзі.

— Не обманюйся, Яне… Ти наче моєї тітоньки Мег не знаєш! — пхикнула Ліза. — Я виросла точнісінько у таких же порядках. Батько був завжди у від’їздах, мати хворіла… А тітонька Мег мене дресирувала, наче циркову мавпочку. Та якщо хочеш правду — у нас все так само. То ми лише для тебе робимо виняток, — усміхнулася вона лукаво.

— От тобі маєш! — скривися Флемінг.

— Ну, ви розмовляйте собі, хлопці, — проказала Ліза, — а я вже піду нагору, вкладатиму спати Маргариту.

Ян сумно провів поглядом Елізабет до дверей.

— Я заздрю тобі, Алексе! Ч-ч-чорт! Я тобі заздрю… білою заздрістю! — проказав він із притиском. — Стільки років минуло, а я все ще страждаю… через НЕЇ…

— Не мели дурниць, — спокійно відповів Марко, ладнаючи собі канапку із сиром та конфітюром. — Знайшовся мені всесвітній страждалець! Лізина спідниця, мабуть, єдина, яку ти у Лондоні був змушений оминути… їж осьо, як казала колись мені моя бабця Гелена, і не балакай!

— Ну, ти просто з мене якогось стурбованця робиш! Слухай… — раптом різко змінив тему Флемінг. — Тепер, коли мої мізки розмерзлися і я можу ними користуватися за призначенням…

— Он воно що було, — засміявся Марко, — то вони були замерзли…

— Алексе, — продовжив Флемінг, — отой твій погляд під час траурної церемонії… Я добре тебе знаю. Що ти замислив? Ти наче тигр у бамбукових заростях випасав очима іноземну делегацію, що йшла за королівським катафалком…

— Яке елегантне порівняння! І що?

— Якщо я не помиляюся… то були представники совєцького уряду, оті двоє?

— Так. Литвинов і Тухачевський.

— Тухачевський… Отой, що був практично оселився у 1932-му вдома у Гітлера?

— Саме той, — кивнув Марко, — маршал Тухачевський. Сьогодні він перший заступник наркома оборони.

— А він справляє гарне враження, — проказав Флемінг замислено, — не схожий на розбійника з великої дороги, як усі ці пролетарі!…

— Він колишній офіцер царської армії, Яне. Має добрий військовий вишкіл, знання мов… Я переконаний, Сталін його спеціально прислав до Лондона, саме для того, щоб справити гарне враження не лише на тебе, але й на британських політиків та військових. Розумієш, Яне, свого часу товаріщ Ленін зробив те, на що не наважилося керівництво моєї держави — відкрито запросив до лав Червоної армії царських генералів. А за ними потяглася усіляка шушара на кшталт Тухачевского. Їх ніколи не зрозуміють і не вибачать свої, а совєти навряд чи сприймуть. І тому, гадаю, підвищення людей на кшталт Тухачевского ненадовго. Занадто він яскравий і самодостатній. Навряд чи Сталін тішиться його присутністю… Користує до часу — це точно.

— Алексе, ти ж сам сказав, що він колишній царський офіцер, а не з пролетаріїв. А значить, людина, якій відоме поняття честі…

— Поняття честі… — зневажливо сказав, наче виплюнув, Марко.

— Хай там як, а він таки справляє гарне враження! — замислено повторив Флемінг. — Якщо Сталін і надалі послуговуватиметься такими молодцями…

— Яне… Цей молодець із розумінням честі на моїй пам’яті вчинив криваву різню у Кронштадті. Травив газами, розстрілював безневинних жінок та дітей у Тамбові… Чинив звірства за межею добра і зла. Людина честі… Ти пам’ятаєш, яку інформацію про той його вояж до Німеччини ми отримували у МІ-6?

— Так, — кивнув Флемінг.

— Ну, от… маєш відповідь, Яне, — зрезюмував Швед.

— І все таки, Алексе… — мовив Флемінг, — чомусь щоразу, коли мова заходить про СРСР і про те, що совєти заподіяли твоїй батьківщині, навіть попри статті містера Гаррета Джонса про голодомор в Україні, попри те, що я сам привозив тобі у 1933-му новини із засідань Ліги Націй, мені все одно чомусь усе це видається страшною, безглуздою вигадкою, фантасмагорією, жахливим сном! Навіть попри те, що деяким із тих історій я сам був свідком і бачив, як совєти цинічно брешуть… Не маю цьому пояснення… — зітхнув Флемінг. — Якби не знав тебе, Алексе, якби не знав усієї тієї правди про Україну…

— Усе дуже просто, — проказав Марко. — Розумієш, Яне, трагедія бездержавних націй, як от моєї, полягає у тому, що світ завжди дивиться на них очима їхніх колонізаторів. Тобі як британцю добре відомий цей термін — колонізатори. Тому попри усю відому тобі правду ти продовжуєш споглядати усе, що відбувається, очима наших колонізаторів — совєцьких пропагандистів та агентів впливу, котрі, до слова, дуже непогано прилаштувались у нас під носом, у Лондоні… і продовжують годувати європейців червоною брехнею. А ще, Яне, — Марко огледівся, чи не увійшла раптом до кімнати Елізабет, — уся ця ікорно-горілчана дипломатія, на яку совєти ловлять розімлілих іноземних чиновників, тепла комсомолка у ліжку готельних апартаментів… Навіть ти, здавалось би, розсудливий молодий британець, не відмовишся від такого… Що вже казати про старих пердунів, які за криваві кремлівські гроші готові рідну матір продати… Як-от мерзотник Дюранті…

— Ну… — майже ображено протягнув Флемінг, — не всі ж такі незворушні, як ти… До того ж теплої комсомолки у ліжку я так і не мав.

— Усе ще попереду, — єлейно усміхнувся Марко. — Поїдеш наступного разу до Москви без мене — тобі її неодмінно запропонують!

— І все таки, Алексе, що ти замислив стосовно Тухачевсього? — знову поцікавився Флемінг. — Нутром чую, ти щось маєш на нього!

— Нічого, — похитав головою Марко, — абсолютно нічого… Поки що…

За місяць до того…

Ріхарда Ярого Марко помітив одразу, як тільки увійшов.

«Карпат» — пригадав Швед. «Карпат» було його псевдо. Той сидів собі на незручному барному стільці, попивав каву з вершками, обережно притримуючи делікатне кавове горнятко довгими зграбними пальцями.

У всій його постаті відчувався спокій та впевненість.

Швед знав Ріко ще з варшавських часів. Пам’ятав його саме таким: веснянкуватий, кучерявий, завжди добре одягнутий, окуляри в круглій роговій оправі — міг зійти і за прибалтійця, і за поляка, і за англійця…

Вічний сумний погляд, як у побитого собаки, — жінкам такі подобаються, і Ріко завжди уміло тим користувався.

От і зараз він завзято фліртував із дівчиною за барною стійкою…

Дружина Ріхарда, Рейзель, була еврейкою. І цей факт завжди для Ярого був одним із найвагоміших аргументів, як тільки заходила мова про оті жидівські погроми часів УНР. Власне, багато хто зі старшин та вояків армії УНР одружувалися з єврейками. То було цілком звичайним явищем.

У 1922 році Рейзель прийняла християнство та ім’я Ольга, тож у Варшаві Марко знав її уже як Ольгу Яру.

Окрім уміння завойовувати жіночу прихильність, Ріко мав ще один дивовижний талант: він на усьому вмів заробити гроші. І на друзях, і на ворогах. Умів тримати довіру найвищих українських провідників і з кожної справи мав свій зиск, повертаючи діло так, аби найперше для нього воно оберталося матеріальними вигодами.

Марко про те чув і не раз, але ніколи над тим особливо не замислювався. Кожен із них в еміграції намагався якось облаштуватися. Особливо ті, в кого були сім’я, діти. Кожному це вдавалося по-своєму… Хтось, можливо, і Шведа вважав пристосуванцем, не знаючи усієї його життєвої історії і того, як він опинився аж у Лондоні.

Однак Ріхард Ярий, зв’язковий Коновальця між ОУН та Абвером, був не та фігура, яку 6 відправили до Лондона на зустріч зі Шведом, і це Марка дивувало найбільше.

Він підійшов ближче, присів поряд із Ріко.

У такі миті добре було б дістати цигарку, пустити диму, заховатися за ним, як за завісою, та Шведові було ніяково палити у молочному барі. Зрештою, до молочного бару «Чорне і біле» на розі Вайтфріарс та Фліт-стріт лондонці зазвичай приходили родинами і тут не палили. Приходили сюди частенько й Марко з Елізабет та Маргаритою. Марго подобалися казкові декорації інтер’єру: механічна ряба корова, котру вона незмінно кликала Минею, пухкі молочні хмаринки з вати над головою, молоко із шовку, що безкінечно лилося зі здоровенного глечика, та десерти і тістечка у вітрині, від яких навіть дорослому неможливо було відірвати погляд та відмовити собі у задоволенні посмакувати.

Ріко усе продовжував точити ляси з офіціанткою. Здавалося, кінця-краю тому не буде. Нарешті, вловивши сердитий погляд бармена, дівчина поспішила відійти, поцікавившись у нового відвідувача, чи той чогось бажає.

— Кави з вершками і шоколадом, — промовив Марко, і Ріко обернувся на звук його голосу.

— Алексе, звідки ви тут узялися? — нарешті промовив він із лукавою посмішкою. — Коли я підійшов, за стійкою нікого не було. Ви матеріалізувалися, немов гоголівський чорт, із повітря. Але я упізнав вас одразу!

— Уже десять хвилин тут, — гмикнув Марко. — Ви мене, Ріхарде, просто не помітили.

— Та невже, не помітив! Але ж хіба я запізнився? — перепитав Ярий, поглянувши на свого годинника. — Незвично зустрічатися у такому місці… — знову усміхнувся він. — Мене одразу здивувала ваша пропозиція зустрітися саме тут… Уявити нас, Алексе, у молочному барі серед білих хмарок, сніжинок та корів… Хоча тепер розумію.

— Ріхарде, не темніть, перейдімо до справи. Що трапилося? Чому ви тут? І чому саме ви?

— А я і не темню. Просто оцінюю, чи годиться це миле місце для того, щоб його осквернити тією інформацією, яку я для вас маю… Чому я тут? Бо повідомлення занадто серйозне, і Коновалець не хотів, аби його для вас передавав абихто.

Тільки тепер Марко помітив, що увесь цей час під ліктем Ярого просто на барній стійці лежала шкіряна тека у вигляді конверта.

— Що у ньому? — поцікавився він. — У конверті?

— Те, що здатне пробудити, Алексе, вашу темну сторону. Якщо, звісно, ви наважитеся дати тому хід, — сумно усміхнувся Ріко, — а ви наважитеся, я знаю. І помста буде неминучою.

— Навіть так? — Марко знову перевів погляд на конверт. — Ну, не треба думати, що ви бажаєте мене вберегти від необдуманого кроку, а я понад усе прагну помсти.

Ярий усміхнувся.

— А хіба ні?

— Прагну. Але не так хрестоматійно, як вам може видатися.

— А я й не кажу, Алексе, про хрестоматійну помсту. Такою може скористатися кожен дурень. Мова про помсту геть іншого ґатунку… Ви уявіть тільки, що у ваших руках може опинитися те, що здатне змінити розстановку сил. І не тільки у масштабі однієї країни. А далі… хто знає!

— Ви мене лякаєте! — усміхнувся Марко.

— Ви читали «Майн Кампф»? — раптом поцікавився Ярий, стишивши голос. — Не думаю, що попри заборону даного опусу у Великій Британії ви не спокусилися ознайомитися з цією працею великого лідера німецького народу…

— Звісно. Читав. Мені дісталася контрабандна, — з іронією відповів Швед. — Тільки не кажіть про це Чемберлену.

— Не буду приховувати, у мене теж є власний екземпляр, — Ріко відсунув убік горня з допитою кавою. — Тож іноді я перечитую цю неймовірно цікаву книженцію. З олівчиком. Поїздки та безсоння примушують мене багато читати… Я зробив цій книжці нові палітурки, тепер вона виглядає, як романи Вальтера Скотта… І ось учора я наче по-новому поглянув на усю ту писанину.

Ріко Ярий глипнув у бік зайнятого своїми справами бармена, і тихо процитував:

— Ви прониклися нацистськими ідеями? — гмикнув Швед.

— Звісно, ні… Але щоб ефективно протистояти ворогу, треба знати його найпотаємніші думки, як це банально не звучить, — відповів Ярий. — І ця книга — квінтесенція того, чого прагне Гітлер. Його стратегія, його план дій, програма, яку він без перебільшення збирається втілити крок за кроком уже найближчим часом. Усі зволікання — це лише його гра, — вів далі Ріхард, — промацування ситуації, можливостей… Усі ці дружні стосунки з СРСР, військова співпраця, домовленості, взаємні привітання з Новим роком… Гітлер нагне і використає Сталіна, як тільки зможе…

— До чого ви хилите?

— Ми усі маємо бути готові до того, що гряде. Ви, коли читали, звернули увагу, скільки автор вкладає експресії у розмірковування про «Drang nach Osten»? — поцікавився Ярий. — «Наступ на Схід»… Це не просто слова. Це віра. Отак і горами рухають…

— «Наступ на Схід»… — повторив Марко. — Звісно. Я непогано володію німецькою, тож авторську експресію вловив. Однак, Ріхарде, тепер можна детальніше, як пов’язаний ваш ліричний відступ із тим, що у конверті?

— Як пов’язаний? Зараз поясню, — відповів той. — У конверті лежить надзвичайно цікавий матеріал, Алексе. Його передав мені ще з півроку тому один мій надійний агент. З Берліна. — Ріко багатозначно підняв брову. — Матеріал сирий, але свідчить про зрадницькі перемовини совєцьких генералів із німецькими військовими. Серед імен совєцьких генералів у цих паперах найчастіше зустрічається одне — Михайло Тухачевський. Навколо нього усе там зав’язано.

Марко підвів погляд на Ярого.

— Алексе, — вів далі той, — західний світ із Гітлером домовиться… А от якщо постане совєцький монстр…

— Уже постав. Давно, — проказав Швед, — хоч як ми йому протистояли. І західний світ так само прагне замирити його, домовлятися і мати з тих домовленостей власний зиск.

— Так, — погодився Ріхард, — шкода, що офіційна Європа не помічає: і гітлеризм, і сталінізм — одного поля ягоди. А ми змушені шукати союзу з одним монстром, аби протистояти іншому…

Ярий сумно усміхнувся.

— Воно так, але ж самі знаєте, ворог мого ворога — мій друг… Ми ж наче між молотом і ковадлом зараз. То що маємо робити? Однак, Ріхарде, — Марко вказав поглядом на чорну шкіряну теку, — ви згадали про документи і вашого агента з Берліна…

— Так.

— Не допускаєте вірогідності того, що документи у цьому конверті могли бути спеціально сфабрикованими Гестапо чи Абвером спеціально для нас? Щоб нашими руками підняти хвилю, про яку ви кажете?

— Цілком можливо… — Ріко присунув конверт ближче до Марка. — Навіть, гадаю, так воно і є. Але усі ці червоні генерали та маршали…

— Коновальцю про це відомо?

— Звісно. Інакше що б я тут робив?

Ріхард якусь мить мовчки дивився на Шведа, а тоді нахилився ще ближче до Марка.

— У мене є кілька думок, як можна скористатися цією інформацією найефективніше, — додав він.

— Підкинути її керівнику совєцької резидентури Арнольду Дейчу? — гмикнув Швед. — За умови, якщо ті документи таки варті уваги…

— Алексе, ми можемо здійснити заповітну мрію Сталіна, — усміхнувся Ярий, — допомогти йому позбавитися конкурентів, а заодно здійснити і нашу мрію — обезкровити Червону армію, знищити її зсередини руками самого ж Сталіна! Війна з совєтами неминуча, Алексе… Це тільки питання часу. Важливо, щоб у ту мить, коли вона почнеться, ми були на стороні того, хто гарантує українцям свободу і незалежність.

— А Гітлер той, хто нам це гарантує? — запитав Швед. — Ви справді у це вірите?

Ріко важко видихнув, розправив пальцями кутик шкіряного конверта.

— Ми усі робимо те, що можемо. Те, що мусимо… Однак ніхто не може вас спонукати до виконання цього завдання, Алексе, — з притиском мовив він. — Є нагода. І було б добре нею скористатися. Якщо не ви — це зробить хтось інший.

— Уже спонукаєте, — відповів Марко, — до того ж добре знаєте, що совєцька резидентура, отримавши ці документи з моїх рук і сформувавши за наказом Сталіна з них компромат на власний генералітет, матиме, у разі чого, непогане виправдання: мовляв, то британські спецслужби обмовили червоних командирів… Я ж тут не сам по собі… Мені такої самодіяльності ніхто не подарує… І я, пішак у цій грі, засвічуся тоді на весь світ, наче кремлівська зірка. Звісно, я готовий ризикувати, навіть власним життям. Але не отак по-дурному…

— Алексе, повірте мені, Сталіну потрібен цей компромат. Він діятиме, як бульдог. Вчепиться і не відпустить такої нагоди.

— Чому ви так упевнені?

— Алексе, бо мій агент в Берліні, — проказав Ярий, — високопоставлений офіцер Абверу. У його розпорядженні знаходиться цілий рукописний архів часів німецько-совєцької співпраці. Документи, складені та підписані німецькими генералами Сеектом і Хаммерштайном, маршалом Тухачевським та іншими совєцькими воєначальниками. З них, поміж іншим, стає відомо про певні неофіційні домовленості. А тут якраз поміж Сталіним і деякими його генералами почалася непримирима боротьба. Як ви розумієте, то стара ленінська школа, якої Сталін прагне позбутися. Колись Ленін використав Кобу у своїх іграх за престол із Троцьким. Руками Сталіна привів до влади своїх людей. Людей впертих і цілеспрямованих, скажімо, як Тухачевський. Цілком можливо, що сьогодні Сталін прагне провести роботу над власними помилками й усунути їх. То стало відомо німецькій розвідці… Чи ви гадаєте, цей компромат з’явився просто так? — Ярий на якусь мить замовк. — Не маю сумнівів й у тому, що у таких людей, як Тухачевський, можуть бути бонапартистські погляди… — ще тихіше продовжив він, — а, звинувативши маршала Тухачевського у спробі захопити владу і здійснити державний переворот, за протоколом, вірні сталінці шукатимуть його посібників серед найвищих військових посадовців. Вони переберуть усіх, одного за другим, одного за другим… — не без задоволення проказав Ярий. — Уявляєте, яка почнеться м’ясорубка в лавах генералітету?

— Уявляю…

— Отож! За усіх обставин, що склалися, ми можемо їх знищити зсередини. Обезкровити… І тоді совєти не встоять… Нам залишається лише все підштовхнути, Алексе!

— Я би втішився, коли б так сталося, — промовив Швед. — У мене до них немає жодних сентиментів. Жодних! Проте прекрасний совєцький народ вважає Червону армію чимось хорошим на противагу поганому НКВС, хоч це два мацака одного й того самого монстра. На захист улюблених героїв громадянської війни можуть піднятися усі ті, хто у 20-х роках вітали їх як визволителів від «петлюрівських банд». Пам’ятаєте? Де гарантія, що цей план спрацює?

— Гарантії немає, — зітхнув Ріхард, — ніякої. Але ми можемо спробувати. Знайдіть надійний спосіб передати ці папери до совєцької резидентури… Цього прошу не тільки я, Алексе.

— Чорт! Ріхарде… Це дуже груба самодіяльність… — похитав головою Марко.