Полювання на чорного дика

* * *

Мешканців будинків на Шеллінг-штрасе вже давно не дивувала картина, яка розгорталася внизу, на тротуарах та проїжджій частині щоразу, як рейхсканцлер Німеччини висловлював бажання пообідати чи повечеряти у тій маленькій остерії на розі.

Звісно, можливість побачити фюрера, лідера німецької нації, сама собою мусила бути великою честю для кожного мюнхенця. Та виглядати з вікон і балконів, не кажучи вже про те, щоб вітати Гітлера помахом руки, могли лише ретельно перевірені люди, члени НСДАП.

Партійних на Шеллінг-штрасе чомусь набралося небагато, тож доводилося привозити спеціально проінструктованих підставних, які зображали тутешніх мешканців; саме вони, щиро усміхаючись та тримаючи оберемки квітів у руках, вітали рейхсканцлера з вікон, саме вони потрапляли на шпальти німецьких та міжнародних газет як приклад всенародної любові до свого лідера.

Часом Гітлер запрошував когось із присутніх у натовпі на Шеллінг-штрасе чоловіків пообідати разом із ним, чи якийсь час спілкувався з людьми, стоячи перед входом до остерії, відгороджений своїми охоронцями. А іноді, хоча такі дні видавалися вкрай рідко, Гітлер прибував сюди в особливо піднесеному настрої, до того ж не один, а у супроводі милої, усміхненої білявки, штатної фотографині НСДАП Єви Браун.

Ніхто не знав, що насправді пов’язує цих двох — суто робочі питання, дружба, романтичні стосунки чи щось більше. Уявити рейхсканцлера романтиком було складно, але Гітлер у присутності своєї чарівної фотографині якось невловимо інакшів. Дівчина, правда, одразу заходила до остерії, а Гітлер залишався перед натовпом ще якийсь час, продовжував грати свою роль суворого борця-аскета, державця і батька нації.

Щоразу той самий спектакль.

Марко підвів погляд: на дахах уже зайняли позиції снайпери та озброєні до зубів вояки особистого охоронного полку фюрера. Їхні темні постаті різко контрастували на тлі ясного і на диво погожого неба. Такі самі озброєні охоронці наповнювали підвальні приміщення, якими його та Елізабет провели до зали остерії.

Запобіжні заходи безпеки усюди, не підберешся! Власне, поки вони дійшли, навіть попри те, що їх супроводжував ад’ютант Шелленберга, Марка обшукували тричі, а сумочку Лізи перевірили кілька разів…

Та у самій остерії готувалася постановка не гірша за ту, що на вулиці. Просто посеред залу лаштували свої позиції спеціально допущені й перевірені німецькі фотографи й журналісти. Офіціанти робили останні приготування, під наглядом якогось суворого типа завершували сервіровку давно облюбованого фюрером стола та столів, за якими у напруженому очікуванні завмерла інша масовка — із довірених поважних мюнхенців, яким, вочевидь, теж сьогодні було дозволено знаходитися у товаристві рейхсканцлера.

Марко одразу упізнав Вальтера Шелленберга. Таким він собі його й уявляв в дійсності. Не впізнати його було неможливо: та сама приязна посмішка на обличчі та лукавинка у погляді, що й на знімках із папки Корнуелла.

Закинувши ногу на ногу, він читав, чи то радше, нудьгуючи, переглядав газету. Був у цивільному — добротному темному костюмі, тож не виділявся б серед решти відвідувачів остерії, якби не його невимушена поза, якою він свідомо чи ні демонстрував певну зверхність над усім, що відбувалося.

Шелленберг мудро обрав найвигідніше місце: з одного боку улюблений стіл Гітлера був зовсім поряд, а з іншого — вікно з видом на Шеллінг-штрасе, звідки спостерігати приїзд фюрера було найзручніше. Там якраз солдати й офіцери з особистої охорони рейхсканцлера м’яко, але наполегливо відстороняли занадто настирливих, відгороджуючи собою частину місця перед остерією — для майбутньої парковки автомобіля фюрера.

Вгледівши Марка з Елізабет, які в супроводі охоронця й Дітріха фон Глоффа увійшли до зали просто з підсобки остерії, Шелленберг жваво підвівся.

— Ох-х, нарешті, радий зустрічі, пане Макміллан! Адже це ви, чи не так? — проказав він так само невимушено й навіть радісно, простягнувши Маркові, наче старому другові, руку для привітання. — Я Вальтер Шелленберг. Я бачив вас мигцем у Фюрербау, у товаристві мого ад’ютанта, тож одразу зрозумів, що то ви. Вже перепрошую, не було можливості підійти до вас раніше.

— Приємно познайомитись, пане Шелленберг! — і собі відповів Марко, потиснувши його руку.

— Пані Макміллан! — звернувся Шелленберг англійською до Елізабет. — Ви чарівні, леді! Ця поїздка, політика і нудні чоловічі справи не втомили вас? Сідайте, будь-ласка! Одразу хочу перепросити за незручність, з якою вам довелося зіткнутися на шляху до остерії, — проказав він швидко. — Діставалися ресторації через підвальне приміщення, як я розумію… Відверто кажучи, сподівався на вашу кмітливість, фон Глоффе, — кинув він у бік зблідлого Дітріха. — Але треба розуміти ситуацію… поява рейхсканцлера тут — то завжди свято.

— Пане Шелленберг, — похитав головою Марко, — і ми раді знайомству. Перепрошувати немає за що. Натовп у кінці Шеллінг-штрасе аж ніяк не менший, аніж тут перед входом до остерії. Розступатися ніхто не мав наміру, тож гер фон Глофф виявив неабияку кмітливість і переконливість, щоб охоронці нас провели сюди.

— Чи справила на вас враження виправка особистої охорони фюрера? — поцікавився Шелленберг. — Власне, це лише мюнхенська охоронна команда, маленька частина особистого охоронного полку рейхсканцлера.

— Але юнаки мають дуже бадьорий вигляд, — згідно хитнув головою Швед.

— Мені здалося… — проказала Елізабет — Вони усі… дуже схожі поміж собою… Наче рідні. Усі однакового зросту, усі такі стрункі, біляві…

— Так і є, пані Макміллан. Так і є, — усміхнувся Шелленберг, — до охоронного полку рейхсканцлера відбирають лише тих, хто відповідає спеціально розробленим стандартам: високий зріст, арійська зовнішність, пропорційна, атлетична тілобудова. Кандидат не пройде відбір, якщо має бодай одного запломбованого зуба.

Елізабет із розумінням похитала головою.

— Ваш чоловік, пані Макміллан, — весело додав Шелленберг, — звісно, якби він був німцем, легко пройшов би такий відбір. У пана Макміллана все відповідає нашим вимогам — ріст, атлетична тілобудова і навіть… цілком арійська зовнішність. Він білявий, з характерними арійськими рисами обличчя і кольором очей… Якби я не знав, що він англієць…

— На жаль, пане Шелленберг, у мене є один запломбований зуб, — серйозним тоном сповістив Марко.

Шелленбег розсміявся.

— І прекрасне почуття гумору, пане Макміллан! Хоч, звісно, те, про що ми говоримо зараз, аж ніяк не жарти, — продовжив він. — Уявіть, кожен із цих бездоганних юнаків, присвятивши своє життя фюреру і великій німецькій нації, мусить підтвердити і бездоганність свого родоводу до п’ятого коліна. І родоводу своїх наречених, звісно, у разі одруження. Не має бути жодних міжрасових зв’язків, жодних скандальних союзів. Далі вони проходять вишкіл у Ліхьєрфельдських казармах, де їхні уміння і навички шліфують найкращі наставники. Воістину, це вістря списа німецької армії!

— Вражає… — проказав Марко, щоб просто щось сказати, бо відчував у голосі Шелленберга ледь помітні нотки іронії. Так, наче той подумки насміхався з усього, що відбувалося на вулиці і тут у залі. Власне, з усього, що говорив сам.

— Пане Макміллан, чарівність вашої дружини геть збила мене з пантелику! — раптом проказав Шелленберг із притаманною йому легкою посмішкою. — Сподіваюся, цей чудовий вид з вікна компенсує усі заподіяні вам незручності, пані Макміллан! Я спеціально обрав саме цей столик, — пояснив він, — і ви зможете побачити не лише прибуття рейхсканцлера до остерії, але, власне, і його самого. Він сидітиме он там, на своєму улюбленому місці… вважайте, майже поряд!

Лише тепер Шелленберг знову «помітив» свого ад’ютанта Дітріха, який нерішуче тупцяв поруч, не розуміючи — шеф усе-таки злий на нього чи ні.

— А ви усе ще тут, фон Глоффе? — звернувся він до нього. — Ідіть собі, не стовбичте. У вас ще є важливі справи, чи не так? Він, мабуть, добряче забив вам баки, пане Макміллан, доки привіз сюди, — розсміявся Шелленберг, коли фон Глофф, розгублено козирнувши, попрямував до підсобки, щоб підвалами знову дістатися вулиці.

— Хто? — перепитав Швед.

— Мій ад’ютант, Дітріх фон Глофф. Чудовий хлопець, вірний справі, ретельний виконавець. Але страшенний ідеаліст й балакучий не в міру. Торік він не пройшов відбір до охоронного полку і це його страшенно гнітило. Але у мене вимоги м’якші, ніж у фюрера, — усміхнувся Шелленберг знову.

На вулиці за вікном відчувалося пожвавлення. Натовп рухнув усім своїм потоком в боки і вперед. Мабуть, у кінці Шеллінг-штрасе з’явився автомобіль рейхсканцлера, і людське море захвилювалось, намагаючись знайти, куди відступити.

— Ну, щоразу те саме! — махнув рукою Шелленберг. — Щоразу те саме! Чому просто не оточити вулицю одразу, створити коридор, яким спокійно проїде фюрер? Навіщо чекати, поки вулиця залюдниться, а потім розганяти натовп?

— Можливо, у тому є якийсь вищий, незрозумілий нам сенс, пане Шелленберг! — проказав Марко. — Люди зможуть доторкнутися до автомобіля, побачити лідера нації зблизька…

— Прошу, зовіть мене Вальтер! — промовив Шелленберг, дістаючи з нагрудної кишені пачку дрезденських цигарок «Імперіум». — Ви журналіст, а не військовий. І тут не Фюрербау. До того ж, пане Макміллан, ви приємна у спілкуванні людина. Будьмо друзями! Завжди мріяв мати бодай одного друга-англійця…

— Як скажете, Вальтере… — усміхнувся і собі Марко. — Тож і ви звіть мене просто Алекс.

— Курите? — поцікавився Шелленберг, легким рухом пальців вибиваючи з пачки тонку, коричневого кольору із золотим обідком по краю елегантну цигарку.

— Так, — Швед сягнув рукою до кишені і дістав пачку. Це були цигарки відомої американської марки «Кемел», знані у Європі як «Американська суміш». Марко їх ненавидів. Як і отой дурнуватий рекламний слоган на плакатах, котрими був обвішаний увесь Лондон: «Я готовий пройти цілу милю заради „Кемел“».

— Спробуйте мої, Алексе! — запропонував Шелленберг. — Відчуйте справжню німецьку якість! Маю сумніви, що у Лондоні вам доводилося курити такі цигарки.

— Так, ми, британці, більше віддаємо перевагу сигарам чи люлькам. А зовсім гурмани — кальяну, — хитнув головою Марко, — та мені подобаються оці американські.

— Ох вже ці британські колонізторські уподобання! — гмикнув Шелленберг. — Ну, мені така розкіш, як курити «Кемел», недоступна з суто політичних міркувань. У Німеччині все інакше. Якщо палиш американські цигарки, то скажуть, що ти продав батьківщину…

— Ха, як і в Британії, — усміхнувся Марко, — але у вас, Вальтере, є нагода спробувати. Обіцяю, я нікому про це не скажу.

— Знаю я вас, журналістів, містере Макміллан! — розсміявся Шелленберг. — І завтра ж мені на стіл покладуть свіженький випуск вашого «Обзервер», де буде викладена теорія, чому німецький офіцер оберштурмфюрер Вальтер Шелленберг курить «Кемел».

— Дурниці, — хитнув головою Марко, — це не про мене. Спробуйте мої, а я — ваші.

Шелленберг спокусився.

«Імперіум» і справді програвав «Кемел». І був таким же простецьким, як звання єфрейтора порівняно з посадою рейхсканцлера. Терпкий турецький тютюн «Орієнтал» у поєднанні з м’якими вірджинськими сортами надавав димові вишуканого смаку й аромату. Кожну затяжку хотілося запивати хорошим віскі чи бодай ковтком свіжозвареної чорної кави еспресо і… релаксувати. А не пертися у бій.

— А ви таки справді гурман, Алексе, — з насолодою затягнувся димом Шелленберг. — Хороші цигарки. Хороші. Хоча й американські… І я вже подумую, чи варто…

— Варто, — з розумінням проказав Марко, — і я можу вам презентувати ще кілька пачок. Просто з Лондона. Вони у готелі. Якщо, звісно, не погордуєте.

— Ні… ні! Звісно, ні. Хто ж при здоровому глузді відмовиться від такого щастя? — проказав Шелленберг. — Але я мушу презентувати вам щось у відповідь. Ось такі цигарки, — продовжував він, вказавши на зображення орла і свастики на пачці «Імперіуму», — випускають спеціально для Вермахту, тому про погану якість взагалі не йдеться… Вони просто інші. Як і американці.

Марко у відповідь узяв цигарку, прикурив від запальнички із різьбленою монограмою, простягнутої йому Шелленбергом. Затягнувся димом. Так, якість тютюну справді була непогана.

— Гадаю, у журналістському клубі у Лондоні я теж буду змушений давати певні пояснення моїм колегам, — промовив Марко, — та у мене буде все простіше, пане Шелленберг. Гадаю, коли вони дізнаються, що то ваш презент, у мене їх одразу ж розберуть на сувеніри.

Товариськість, красномовство і доброзичливість Шелленберга тримали Шведів мозок у тонусі. Даремно Корнуелл, угледівши Вальтера на знімку у чорному есесівському мундирі від Х’юго Босса, назвав цю операцію «Полювання на чорного дика». Шелленберг аж ніяк не неповороткий дикий кабан! Він радше хитра лисиця, що з кожним знайде спільну мову.

— Як ви розумієте, — продовжував Шелленберг, — вечерю нам подадуть не раніше, ніж фюрер з’явиться у залі, а це відбудеться ще нескоро… То, може, по склянці бренді чи філіжанці кави? Тут вельми пристойний бренді, чудова кава, пані Макміллан! І непогані фісташкові тістечка… Заради Бога, ні про що не турбуйтеся, Алексе! Ви із вашою чарівною дружиною мої гості!

Швед розвів руками.

— Ми з Елізабет повністю у вашому розпорядженні. Але одне питання, Вальтере, — проказав він, — я не дуже розуміюся на тому, як усе має відбуватися, коли до зали зайде рейхсканцлер. Як нам із дружиною його вітати?

— Так, англійцям гукати «Хайль Гітлер» якось недоречно, — погодився Шелленберг. — Ви не член НСДАП… До того ж ви іноземний журналіст, Алексе, а журналісти мають бути нейтральні. Задля об’єктивності достатньо буде просто підвестися. І ще, друзі мої, — розвів він руками, — дозвольте мені оголосити ще про один чудовий сюрприз. З нами вечерятиме одна цілком несподівана гостя, та усе ж сподіваюся, пані Макміллан, ви будете у захваті від знайомства з нею. Я бачу у вас ту ж стриманість і елегантність в образі, тонке, воістину жіноче відчуття стилю… Я бачу багато спільного у вас із Габріель…

— Габріель? — перепитала Елізабет. — Шанель?

— Так, пані Макміллан. Вона моя добра подруга і я цим страшенно пишаюся! Нас представив торік у Парижі один мій знайомий — ви, Алексе, як журналіст мали 6 чути про нього. Відомий німецький аристократ, барон Гюнтер фон Дінклаге.

— Звісно, я чув про нього. Він був аташе при німецькому посольстві в Парижі.

— Саме так, — підтвердив Шелленберг, — і відтоді мадемуазель Шанель часто буває у Мюнхені. Приїздить, як зізнається сама, за натхненням. Каже, її надихає строгість ліній, аскетичність та монохромність, яку, за її словами, можна знайти тільки тут. Тож, запропонувавши вам зустріч, я подумав, чого 6 не поєднати усі ці чудові події: наше знайомство, вечерю в остерії «Баварія», візит фюрера і приїзд мадемуазель Шанель?

Шелленберг подав знак найближчому офіціанту і зробив гостю та собі замовлення — бренді, каву й тістечка з фісташковим кремом.

— Що вам замовити, пані Макміллан? — поцікавився він в Елізабет. — Тут є чудові коктейлі.

— Гадаю, трохи бренді мені не завадить… правда, любий? — проказала вона, усміхнувшись Маркові.

— Звичайно, люба, — погодився він. — Краще ковток хорошого бренді, ніж уся ця алкогольна мішанина!

— І мені бренді! — почулося за спиною у Лізи. — Багато бренді!

Голос був жіночий, дещо роздратований, з помітним акцентом, що видавав у його власниці француженку.

— Габі! Дорогенька! Бог із вами! — Шелленберг швидко підвівся і в одну секунду опинився біля дивної жінки у чорному, отороченому простим білим мереживом брючному костюмі.

Вона була далеко не юна, але дивовижно вродлива. З тих жінок, яких називають жінками без віку. Чорнява, невисокого зросту, з гострим поглядом темних очей. Короткий жакет не приховував її тонку талію, а широкі брюки підкреслювали тендітність її статури. Єдина прикраса — довга нитка білих перлів на шиї — звисала аж до пояса, припнута до лацкана жакета елегантною брошкою з великою білою перлиною.

— Так то ви мене раді бачити, Вальтере! — продовжувала жінка французькою. — Жахливий натовп на вулиці, недоумкуватий ад’ютант, якісь мерзенні підвали, забиті озброєними до зубів військовими… Мене обшукували кілька разів! — вона підняла вгору тонкого пальчика, наче збиралася штрикнути ним Шелленберга в око. — Вирішили покепкувати наді мною? — уже м’якше проказала несподівана гостя. — Нагадати мою нещасну, затьмарену Великою війною юність?

Шелленберг на мить завмер. Суворо зиркнув на Дітріха фон Глоффа, який стояв ні живий, ні мертвий позаду.

— А ось і вона, панове, ось і вона! — майже урочисто проказав Вальтер, його голос і погляд враз змінився. — Ось і вона, моя прекрасна і талановита Габріель!

— Дорога Габріель, — продовжив він майже єлейним голосом, — моєму ад’ютанту довелося проводити до зали остерії через підвальні приміщення усіх моїх гостей. Ви ж бачите, на вулиці діється цілковите безумство! — додав він тихо. — Прибув фюрер, і то чудово, що ви опинилися в залі остерії швидше за рейхсканцлера.

— А то що, Вальтере? — Шанель демонстративно важко як для своєї граційної статури гепнулася на стільця, запропонованого їй Шелленбергом. — А то що? Мусила 6 залишитися у тому смердючому підвалі, набитому охоронцями гера Гітлера?

Шелленберг театрально закотив очі. Звідки тільки у нього бралося терпіння на цю жінку!

— Благаю, люба, ми ж тут не самі! Говоріть тихіше, — він лагідно взяв її руку у свою. — Я лише хотів сказати, Габі, що рейхсканцлера сьогодні супроводжує чудова фотографиня, і вона єдина, кому дозволено фотографувати в залі остерії. Ну, крім отих кількох мюнхенських писак… Я не хотів втратити можливість закарбувати цю чудову мить нашої зустрічі!

Шанель невдоволено пхикнула.

— Здається, ці мюнхенські журналісти — туман небесний, якщо досі не впізнали мене і жодного разу не попросили дозволу зробити знімки!

— З рейхсканцлером Німеччини важко витримати конкуренцію, — розсміялася Елізабет, — навіть такій відомій жінці, як ви…

— А вам, мила, — трохи зарізкувато проказала Шанель, — вам треба неодмінно побувати у мене в гостях у Парижі. Я не така молода, як видаюся, — продовжила вона, — і добре пам’ятаю ті часи, коли жінки носили на голові не капелюшки, а збите безе! Це було жахливо… А ззаду, отут просто на куприку, — вказала Габріель рукою позад себе, — отакенну подушку, щоб дупця видавалася більшою… Це направду перетворювало жінку на копицю сіна і я дякую Богу, що ці часи минули. Велика війна принесла багато нещасть нам усім, але разом із тим вона допомогла жінкам зрозуміти, що справжність і простота набагато привабливіші за безе на голові!

Ліза збентежено поглянула на Марка.

— Ви занадто чарівна, щоб відмовляти собі у задоволенні носити одяг, який підкреслить вашу індивідуальність! — Габріель легенько торкнулася Лізиного плеча. — Обов’язково чорне і біле, незвичні фасони… можливо, трохи чоловічого стилю… Чи ваш чоловік з отих себелюбців, які забороняють жінкам бути особистістю?

— О, ні, ні, — похитав головою Марко, — запевняю вас, я зовсім не такий! Гадаю, щось таке елегантне і в чоловічому стилі пасувало б Елізабет. Самому цікаво поглянути. Можливо, наступного місяця ми зможемо побувати у вас у Парижі…

Поки офіціант викладав бренді, каву й тістечка на стіл, Габріель не замовкала ні на секунду.

— Перепрошую за мою експресію, — звернулася вона наче й до всіх, але ні до кого конкретно, — я дуже перенервувала, опинившись у тісному підвалі наодинці з німецькими вояками… — шмигнула носом вона, неначе збиралася ось-ось розплакатися. — Я не з лякливих, але у тому підвалі будь-який відчайдух злякається…

— Так, мадам… — погодився з нею Марко.

— Мадемуазель! — виправила його Шанель. — Я ніколи не була заміжня. І звіть мене Габріель, бо поряд із вашою дружиною, такою юною і вродливою, я почуваюся наче мамця.

— І ви зовіть мене Елізабет, — Ліза простягнула руку Габріель і та швидко і коротко стиснула її, наче боялася обпектися.

— Елізабет? Ви — англійка? — запитала, не приховуючи цікавості.

— Так, — ствердно хитнула головою Ліза.

— Ви влетіли, наче валькірія, моя дорога! — виправдовуючись, промовив Шелленберг. — Я просто не встиг вам представити моїх друзів!

— Нічого страшного, гере Вальтер. Мій чоловік, — представила Елізабет Марка, — Алекс Макміллан…

— Знаю-знаю, — перебила її Шанель, — британський журналіст. Я іноді почитую ваші статті, Алексе… Так он ви який! Дуже свіжо і по-сучасному пишете!

— Дякую, Габріель! — ввічливо усміхнувся Швед.

— Вальтере… так у вас тут не Третій рейх, а цілий третій Інтернаціонал! — бовкнула Шанель і тут же зайшлася сміхом, — британці, французи і німці за одним столом… Зізнайтеся, Вальтере, того ви нас підвалами сюди доправляли?

— Габі! Заради Бога, вгомоніться! — зовсім тихо проказав Шелленберг, стиснувши її руку. — Мені подобається ваша експресія і ваші дещо фривольні жарти… Але зараз — благаю! Вони аж ніяк недоречні!

Голосне «Хайль Гітлер!» прокотилося залою остерії і Шелленберг різко підняв руку у привітальному жесті. До зали у супроводі офіцерів охорони увійшов рейхсканцлер Німеччини Адольф Гітлер.

Марко, Елізабет і Габріель підвелися. То була єдина коротка мить, коли погляд Гітлера перетнувся з поглядом Марка. Дуже швидка й коротка мить, яку Швед запам’ятав на усе життя, бо несказанно здивувався побаченому.

Усі ті жахливі й смішні карикатури на Гітлера, що гуляли Європою останніми роками, були величезним перебільшенням і точно лякали чи веселили більше, ніж оригінал.

Адольф Гітлер був… звичайним!

Це перше слово, яке спало Шведові на думку.

Він був аж занадто звичайним! Не якогось богатирського виду, як міфічний Зігфрід, не атлетичної статури…

Марко сам не розумів, чому його це так вразило. Мабуть, тому, що очікував побачити рейхсканцлера геть іншим. А тут… Середній зріст, середня статура, сливовидні, дещо пулькаті очі й мішки під ними від безсоння, хвороби чи то від потайного зловживання шнапсом…

Ситуацію, звісно, ще якось рятував кашкет із крутою тулією, додаючи його власнику більше зросту, ніж респектності. Однак тільки-но Гітлер зняв його, увійшовши до зали, під кашкетом виявилося гладенько зачесане з допомогою бріоліну темне волосся. Така «зализана» зачіска аж ніяк не пасувала тому, хто прагнув вражати цілу націю мужністю. Із хваленої арійської зовнішності у Гітлера був тільки гострий, прямий ніс, але і тут усю «арійськість» псували маленькі вусики, що примостилися щіточкою під носом.

Білявий Шелленберг поруч виглядав більшим арійцем. Сам Марко зі своїми виразними скандинавськими рисами виглядав більшим арійцем. А грізний фюрер виявився звичайнісіньким австрійським дядьком!

— Вальтере, якби я не знала, що це Гітлер, то ніколи не подумала 6, зустрівши його на вулиці, що переді мною лідер німецького народу, — ледь чутно прошепотіла Шанель, дотягнувшись до вуха Шелленберга, немов озвучила Маркові думки.

На щоках Вальтера заходили жовна.

— Габі, усьому є межа! — прошипів він крізь зуби. — Досить, кажу тобі! Вгомонись!

Слідом за Гітлером до зали увійшла усміхнена миловидна білявка з фотокамерою на шиї. Вона миттю налаштувала камеру, швидко ступила поперед фюрера, рішуче обійшла його колом і зробила кілька знімків.

Гітлер у супроводі офіцерів, попозувавши якусь мить на фотографічну камеру дівчини і коротко привітавшись із присутніми, пройшов далі і справді, як і передбачив Шелленберг, зупинився біля стола, який вже давно собі облюбував.

Замиготіли спалахи, заклацали фотокамери журналістів, які давно вже чекали свого часу навпроти.

— Фройляйн Єво, — покликав Шелленберг білявку, коли та опинилася близько біля нього, поступаючись дорогою Гітлеру, — фройляйн Єво, перепрошую… — привстав він. — Чи можу я вас попросити… Ви ж знаєте, у вас виключні привілеї!

— Так, звичайно, гере Вальтер! — люб’язно усміхнулася вона. — Звісно, одну мить, поки фюрер всідається до столу… Я навіть сама занесу вам готові фотографічні знімки…

— Чудово! — радісно промовив Шелленберг, скоса зиркаючи на усім незадоволену Габріель, але та, на диво, цього разу не протестувала.

Марко переглянувся з Елізабет.