Полювання на чорного дика

* * *

Гер Гільперт не повірив власному щастю: той учорашній гість знову завітав до його пиварні! І в такий ранковий час. Виринув і ступив на поріг просто з дощу. Згорнув парасолю, завбачливо струсивши її за дверима. Угледів схвильованого гера Гільперта й усміхнувся собі під носа.

— Доброго ранку, гере Гільперт!

— Доброго ранку, пане… — та знову не дочекався, що той представиться.

Гість послідував до свого вчорашнього місця, з якого добре проглядалася вулиця.

— Я… я учора не встиг вам подякувати, пане… — протягнув Гільперт.

— За що? — поцікавився гість.

— Завдяки вам… словом, якби не ви… не ваша порада почепити в залі портрет фюрера та прапор… Учора я мав чудовий виторг!

— Дурниці, гере Гільперт. Я тут ні до чого. То все ваша кмітливість, кухарська майстерність та уміння привабити клієнтів.

— Що пан бажає сьогодні? — поцікавився кельнер. — Може, легкого сидру з гарячими канапками? Чудова пропозиція, я вам скажу, в такий дощовий ранок… Баварська шинка, сир — усе дуже апетитно поєднується з пухкими гріночками домашнього хліба… І для вас — за рахунок закладу! — поспіхом додав Гільперт.

— Бренді і сидру з гарячими канапками. На двох. Я очікую свого друга. І він напевне змок до кісток під цим шаленим дощем.

— Бренді, сидру і гарячих канапок…. — ретельно записав собі у книжечку Гільперт. — Усього по дві порції.

— І я заплачу за обидва замовлення, гере Гільперт, — проказав Швед. — Не сперечайтеся, будь-ласка, інакше я буду змушений піти до іншої ресторації.

Гільперт тільки розвів руками.

— Як накажете, пане… Як накажете. Але у будь-якому разі знайте, я вдячний вам безмежно!

Тільки-но він зник на кухні, щоб приготувати замовлення, до «Зігфріда» увійшов геть змоклий Кривицький.

— У мене не так багато часу, Вальтере, — замість привітання проказав Швед. — Я замовив нам по кілішку бренді, яблучного сидру і гарячих канапок, зігрієшся з дощу.

Кривицький вдячно кивнув і, скинувши промоклий плащ, недбало кинув його на вільний стілець.

— Тут безпечно розмовляти?

— Я не помітив ніяких засобів прослуховування під чи на підвіконні або під столом, — усміхнувся Марко. — Люстри над нами немає, усе світло з вікна; стеля достатньо висока, стіни муровані з каменю, на столі, як бачиш, одна стільниця. До того ж я обрав цю пиварню навмання. Місце віддалене, сюди ходять німецькі військові, а не випадкові люди. Вчора, наприклад, було ціле товариство. Тож…

— Так, звісно, — зітхнув Кривицький, — то я перестраховуюся.

— А новини такі, — продовжив Швед, — мої готові прийняти тебе. Зустрітися з тобою. Найближчими днями… Але тобі необхідно терміново прибути до Лондона. Маєш надійні документи?

— Маю, — коротко відповів Кривицький. — Прибуду.

— Гарно. Родину доведеться поки залишити тут. Сподіваюся, твої у безпеці?

— Угу… Я казав тобі, мої прилаштовані.

— Чудово, — хитнув головою Марко, — треба усе провернути так, щоб у Лондоні ти якомога менше світився. Арнольд Дейч не дурень, та й своїх людей у нього вистачає… Я сам зустріну тебе на залізничному вокзалі. Для початку перебудеш на конспіративній квартирі якийсь час. Якщо все складеться і ви зійдетеся у домовленостях, контора потурбується про твоїх. Вивезуть до тебе. У Лондоні не монстри сидять.

— Добре. Дякую.

— Але, Вальтере, тобі відомі правила… — розвів руками Марко. — На ніщо ти отримаєш ніщо. Твоя інформація має бути справді цінною. Станом на сьогодні. І на завтра також.

— Я знаю, Марку, — тихо відповів Кривицький, — і повір, я дам усі свідчення, усе, що потрібно.

— Чудово. У такому разі ти можеш розраховувати на мою підтримку у Лондоні, — проказав Швед. — Головне, щоб усе склалося. І твоя сім’я буде у безпеці. Вір мені, Вальтере.

— Я вірю. Інакше б не звертався до тебе…

Гільперт приніс тим часом сидру, по кілішку бренді та гарячі канапки з шинкою і сиром.

— Вірю, — повторив Кривицький, коли кельнер пішов. — Ну, тоді… будьмо? Я добряче закоцюб.

Алкоголь гарячою хвилею розійшовся по крові.

— Ось! — Кривицький хухнув у кулак і сягнув рукою до кишені. Дістав звідти колоду карт.

— Хочеш зіграти у преферанс? — проказав Швед з іронією. — Чи ці карти варті якоїсь кращої гри?

— Кращої, — відповів Вальтер, — це обіцяна тобі перша частина інформації. Для початку. Вчора дістав зі сховку. Вісімнадцяте століття! Раритет! Ручна робота! — гмикнув він, обережно відкривши коробку і продемонструвавши Маркові першу-ліпшу карту. — Я ж казав тобі, що бути власником букіністичної крамнички не так вже й погано… У середині кожної карти — шифровки з інформацією, що безперечно зацікавлять твою контору. Прочитання — по старшості масті і цифрових значеннях карт. Ключ для дешифрування вклеєно у карту із джокером. Тут усе… про можливий початок воєнних дій, таємні перемовини Сталіна… усе, про що я тобі розповідав у Мемінгені.

— Вигадливо, — гмикнув Марко, — але ж це ще не все?

— Звісно, не все, — Кривицький простягнув Шведові коробку. — Ще більше інформації буде у Лондоні. Після того як я отримаю певні гарантії від твоїх. Але найцінніше, — Вальтер вказав пальцем на скроню, — найцінніше, Алексе, тут! Найцінніше тільки після того, як моя дружина і син будуть у безпеці.

— Не сумніваюся, так і станеться, — Швед заховав колоду собі до кишені. — Ну, ти не поспішай, поснідай. А я вже піду… Сьогодні може статися фінальний акт тієї мерзенної п’єси у Фюрербау… — додав він тихо.

Кривицький нахилив голову. Глянув з-під лоба на Марка.

— Зачекай… Зачекай, Шведе. Я маю тобі ще дещо сказати. Щоб ти остаточно повірив мені.

— Я ж сказав, що вірю.

— Власне, це навіть не задля того… — Кривицький замовк на мить, наче йому перейняло горло. Поглянув на Марка і продовжив знову: — Вважай, це моє покаяння перед тобою.

— Про що ти?

Вальтер глибоко вдихнув.

— Пам’ятаєш Стамбул?

— Так, звісно… Але, Вальтере, ми вже говорили про це. У Мемінгені. Зараз не слушний час. І не місце. Давай вже у Лондоні згадуватимемо про минуле…

— Ні, ні… — з притиском промовив Вальтер. — Я мушу тобі все розповісти. Зараз.

— Розповісти про що?

— Скажи, — почав Кривицький, — ваша дипломатична місія у Стамбулі… чи, правильніше сказати, ваша УНРівська резидентура… Олександр Адієсєвіч, Микола Мурський, Денис Хвиля, Микола й Катерина Забелло… Бачиш, я усіх їх пам’ятаю поіменно, — з гіркою іронією додав він. — Тебе особисто чи твоє УНРівське начальство ніколи не цікавило питання, чому вони померли якось дивно… майже один за одним?

Марко мовчки підвів важкий погляд на Кривицького.

— За якихось кілька років сталося стільки смертей, — продовжував Вальтер, — вимерли майже усі ключові фігури вашої дипломатичної місії. Ще досить молоді, енергійні люди… Офіційно, всі вони померли від раку, — вів далі Кривицький. — Спочатку Адієсєвіч, потім Мурський, Хвиля… Микола Забело, потім його дружина… За кілька років забралися у засвіти усі, — повільно проказав він.

— Що ти цим хочеш сказати?

— А ти знав, чим вони займалися в останні роки? — запитав Кривицький. — Поки ти був у Європі та Харбіні…

— Тільки якщо це напряму стосувалося мого завдання. Я у Стамбулі з 1928 року не був.

— Так, звісно, — погодився Кривицький. — Кожен із нас подібно до крота риє власний тунель і що роблять інші резиденти, знати не повинен.

— Я знаю, що Мурський намагався вивести діяльність уряду УНР на більш широкі горизонти. Німецькі спецслужби, японські… Ми завжди шукаємо усі можливі способи, щоб пришпилити совєтам хвоста.

— Це так і вам вдалося ту підтримку отримати, у певному сенсі, — хитнув головою Гінзбург, на мить замовк, а потім продовжив: — Але перш за все, Алексе, Мурський і товариство працювали над отриманням автокефалії. Томосу для Української Православної церкви від Константинопольського патріархату. Мурський діяв дуже ефективно. Спочатку сконтактував із болгарським патріархом Борисом, а вже той його звів із Вселенським Патріархом Фотієм. Патріарх навіть «своїм великим українським другом» його називав. Також, як нам стало відомо, Мурський лобіював інтереси Грузинської Православної церкви, намагаючись вибити і для неї томос… Взагалі, наскільки я розумію, ваша резидентура на цьому зупинятися не збиралася, бо йшлося про широке отримання томосів для так званих поневолених Російською імперією та більшовиками народів, — проказав Вальтер.

— Так званих поневолених? — з іронією повторив Марко.

— Не думаю, що це для тебе стане великим секретом, — гмикнув Кривицький. — Сталін сприймає діяльність Московського патріархату виключно як продовження діяльності нашої агентурної мережі, — додав він, ніби не розчувши Шведових слів. — Серед попів чимало агентів та співробітників НКВС, є навіть такі, що звання офіцерські мають. Ти ж розумієш, Алексе, усе взаємопов’язано. І творення нової незалежної від Московського патріархату церкви завжди є вірною ознакою становлення нової незалежної держави. Крім того, — Кривицький шморгнув застудженим носом, — Мурський розробляв проект угоди між майбутньою незалежною Українською державою і Кримом про взаємне визнання незалежності УНР і Кримської республіки.

— Я бачу, тобі відомі усі подробиці.

— Я лише цитую те, що написано, Алексе. Ось… — Гінзбург дістав із нагрудної кишені плаща стару пошарпану книгу, — черговий інструмент зі свого шпигунського «букіністичного» набору — ДПУ тоді діяла у Стамбулі дуже ефективно, — проказав він, — і бурхлива діяльність вашої резидентури цікавила ДПУ у першу чергу. Ця книга наче скринька, всередині порожня, — Кривицький злегка привідкрив книгу, показавши Маркові її вміст. — Там кілька документів, які нам вдалося перехопити свого часу. Переглянеш на дозвіллі.

У Шведа на обличчі заходили жовна.

— Ти почав свою розповідь із того, що усі наші — Мурський, Адієсєвіч, Хвиля, Забелло померли за кілька років…

— Так. Діагноз, як ти, мабуть, знаєш, був у всіх однаковий. Рак. Пухлина. Як не у легенях, то у мізках… От як у Мурського. Невиліковно. Я зараз не зловтішаюся, аж ніяк! — додав Кривицький, підвівши на Марка змучений погляд. — Просто розповідаю тобі голі факти. Власне, з 1920-х років усі наші зусилля були спрямовані на те, щоб вгамувати діяльність української резидентури у Стамбулі, сам знаєш! Адієсєвіч, Хвиля, Мурський, Забелло… вони постійно плуталися агентам ДПУ під ногами… Ви усі були нам загрозою! — мало не вигукнув він. — Ви занадто серйозно сприймалися світом, видавали книжки, вели антирадянську пропаганду, браталися з Кемалем Ататюрком, німцями, японцями, британцями… Ми не встигали реагувати на усі ці контакти. Тільки затуляли одну дірку, як ви відразу проколупували собі іншу! У Стамбулі нам катастрофічно не вистачало грамотних, освічених людей. Таких, якими можна було б оперувати на прийомах в амбасадах. А ваших Адієсєвіча і Мурського в іноземних дипломатичних колах приймали наче британських лордів, до їхньої думки дослухалися. Вони й почувалися достатньо впевнено. Британці, турки фінансували вашу діяльність та заохочували до більших дій.

— Усе було не настільки безтурботно і райдужно, як тобі здається, — мовив Швед. — Просто ми завжди знаємо, заради чого ті усі намагання.

— Хай там як, — продовжив Гінзбург, — усе це, звісно, було не на руку ДПУ, дратувало Сталіна. Та останньою краплею, гадаю, стала книга, яку Мурський видав у 1932 році, — «Справжнє обличчя Росії». Турецькою та англійською мовами. Її разом з іншою книгою, «Україна та її боротьба за незалежність», він поширював серед турецького політикуму, іноземних дипломатів, тож нам було нескладно отримати екземпляр. Для Сталіна. Мені розповідали, коли йому переклали навмання кілька сторінок тієї й іншої, Коба лютував кілька днів… Був наче безумний, казав, що українців треба зачистити до ноги по усьому світу. Тож не дивно, що усе, що відбулося потім, гадаю, і події голодного 1933-го, більшою мірою спровокувало…

— Спровокувало що? — насмішкувато запитав Марко. — Книги Мурського, в яких він розповідав світові правду про совєцьку Московію? То ми самі, виявляється, ще й винні.

— Словом, Марку, ти вчасно звідти поїхав, зі Стамбула, — примирливо мовив Кривицький. — Як ти пам’ятаєш, після провалу операції із Клопенком і Баюрним ми мусили перегрупувати сили і віднайти іншу стратегію. До того ж із 1930 року Туреччина крок за кроком почала дистанціюватися від Радянського Союзу. У 1933-му — скандал із «Метрополітен Віккерс»… Британія, Німеччина, Японія, виступи у Лізі Націй, — ви усюди встигали пролізти зі своєю співпрацею… Зі Стамбула розходилися антирадянські хвилі по усьому світові. Ми усвідомили, що можемо втратити все. Саме тоді наша стамбульська резидентура отримала особистий наказ Сталіна прибрати всіх. Адієсєвіча, Хвилю, Мурського, родину Забелло… Усіх твоїх колег. Одного за іншим.

— У який спосіб? — процідив Марко крізь зуби.

— В абсолютно новий, — відказав Кривицький. — До того ми таке ще не застосовували. На все відводилося два-три роки, бо раптова смерть стількох впливових українських емігрантів могла викликати не лише підозри, але й хвилю обурення у світової громадськості, зіпсувати імідж Сталіну… Ми самі не знали, як воно піде. Та операцію «Босфор» вдалося провернути за якихось два з половиною роки. Ну три…

— У який спосіб ви їх прибрали? — повторив Марко.

— Це хімічна сполука, — похитав головою Кривицький. — Не знаю, я не хімік, тому далекий від формул і таблиці Менделєєва. Її розробили наші специ у секретній лабораторії ДПУ у Москві. До Стамбула привезли у «розібраному» вигляді. Окремі інгредієнти, які активно діють тільки у поєднанні. Як виявилось, достатньо було цю речовину помістити у резервуар і залишити непомітною у помешканні, щоб вона вільно випаровувалася.

— Як виявилось? — перепитав Марко. — Тобто… «як виявилось»? Ви уперше випробували її на українцях у Стамбулі? — проказав він, відчуваючи, як колючий клубок підступає до горла.

— Так… уперше — в Стамбулі, — згідно хитнув головою Кривицький. — Через те, що випробовування «в полях» проводились уперше, цю отруту назвали «Новачком». Специ зауважували, що формула ще недосконала, на людях випробувань не було через стислі терміни. У Кремлі люблять, щоб все було «до дати». Але її можна розробляти далі для пришвидшення реакції й більшої ефективності. Мовляв, якщо перший варіант за півроку не спрацює належним чином, то до Стамбула надішлють нову порцію, більш досконалу. Та результат «Новачка» перевершив усі сподівання. Він був вражаючим, Алексе. В усіх, кого було піддано дії того хімікату, відбувалося швидке зародження та прогресування хвороби, пухлина в легенях чи мозку… смерть від раку. Не підкопаєшся!

Швед мовчки втупився на Кривицького. Те, з яким запалом Вальтер розповідав про усі ці страшні подробиці, видавалося захопленням, але аж ніяк не каяттям.

— Будьте ви прокляті! Будьте ви прокляті! Усі! — прошепотів Марко нарешті.

— Алексе…

Той відвернувся, щоб опанувати себе. Почуте різонуло його ножем, залишивши серце скривавленим від болю. Стулив очі і відчув, що вони повні вологи.

— Марку… — тихо проказав Кривицький знову, назвавши Шведа на справжнє ім’я, — я… я казав «ми», «наші», але я не причетний до цього. Правда. Я не труїв твоїх… Мене там не було. Ти ж знаєш. Після того як ти прострелив мені плече в «Кікі», я повернувся до Москви. Я був тоді у Москві, потім у Європі…

— Ти непричетний? — мовив, наче виплюнув, Швед. — Ти не причетний? Тобі було усе відомо! Ти все знав!

— Звісно… знав, — погодився Гінзбург. — Звісно, що знав, Алексе! Та як ти собі уявляєш, що я мав робити? Я не видав тебе, коли упізнав по фотокартці в образі Алекса Макміллана. Пам’ятаєш?

— Тільки аби врятувати свою шкуру, коли знадобиться, — гмикнув Швед. — І я тобі маю за це дякувати? Цікаво, якби ваш кремлівський кат не взявся зачісувати своїх же, якби тобі і твоїй родині не загрожувала вірна загибель у підвалах Луб’янки, чи сповідався б ти зараз переді мною? Ні, Вальтере, не сповідався 6. Ти причетний! І на твоїх руках достатньо нашої крові!

— Я розвідник. Як і ти, Алексе! — Кривицький стишив голос до неможливого. — Я, як і ти, просто виконував мою роботу.

— Ні, Вальтере! Це ніколи не була «просто робота»! Ми не просто «розвідники»! — прошипів Марко у відповідь. — Я борюся за свою втрачену батьківщину. А за що боровся ти? За те, щоб віддати її окупанту?

— Ти… Ти обіцяв мені… — намагаючись бути спокійним, мовив Кривицький. — Ти не можеш мене обдурити! Не можеш поставити особисте, свої емоції понад роботу.

— Тільки це і стримує мене, — проказав Швед.

Кривицький полегшено видихнув.

Марко тим часом підвівся. Подивився у бік барної стійки. Гер Гільперт перебував на кухні. Отже, точно не спостерігав за ними, нічого не бачив і точно не чув.

Власне, серед усієї тієї шкваркоти, зрідка поглядаючи у зал, чи там усе в порядку (до «Зігфріда» в таку ранню годину хіба військові на каву забігали), Гільперт, втішений таким добрим початком дня, чаклував над обіднім замовленням.

— То… після того, про що я тобі розповів, наша домовленість у силі? — нерішуче перепитав Кривицький.

— Переконаний, це лише верхівка айсберга. Чи не так, Вальтере? — сухо кинув Швед. — Я надішлю тобі телеграму. Днів за три. До запитання. На твоє конспіративне ім’я, як там його… Мартін Лєсснер, — проказав він, взявши зі столу раритетну книгу-схованку Кривицького. — Не забудь за три дні навідатися на телеграф.

— Запам’ятав, дякую, — промовив Гінзбург. — Не забуду!

Він ще якусь мить споглядав, як Марко підійшов до барної стійки, щоб розрахуватися за їжу, а далі взявся наминати майже вистиглі канапки із сидром.