* * *

Марко ледь встиг переступити поріг і зняти капелюха, як у тиші принишклого холу почувся дзвінок. У нічну пору телефон, здавалось, лунав так само голосно, як пожежна сирена.

— Ч-ч-чорт! — прошепотів Швед собі під носа. Кинувши на стільця шарф та капелюха, він кинувся до телефонного апарату.

— Ну, вона погодилася? — почулося у слухавці замість привітання. Голос Селфріджа був застудженим, трохи хрипким, однак зовсім не сонним. — Перепрошую, Алексе, — запізніло проказав він. — Я, певно, своїм дзвінком розбудив вам усіх домашніх, але я не міг чекати аж до ранку.

— Нічого, — Марко стомлено потер очі, — я й сам би вам зателефонував. Тільки-но зайшов додому. Так, вона погодилася й усе підписала. Гадав, буде істерика, сльози… та все обійшлося. Вона, на диво, виявила більше розсудливості, ніж я сподівався.

— Отже, почнемо потроху освоювати червону павутину, — проказав Селфрідж. — А що там з?.. Усе гаразд?

— Так, букет подаровано.

— Отже, тепер лише справа часу, коли усе почнеться.

— Так, — промовив Марко, — і я не маю жодного сумніву щодо фіналу цієї п’єси… Хіба що наші німецькі друзі раптом захочуть виявити порядність… Та це якось малоймовірно…

— Чудово, — промовив Селфрідж, — я трохи хвилювався, але тепер можу прийняти ліки і спокійно вкладатися спати.

— Добраніч…

Швед стомлено всівся на стілець і якусь мить дивився невидющим поглядом перед собою.

Отже, справу зроблено. Тепер потрібно просто чекати. Чекати… Це завжди найважче. Але те, що Сталін включився так енергійно, додавало впевненості, що фінал може бути цілком передбачуваним і той самий Сталін руками своїх підручних доведе гру до логічного завершення.

За якийсь час бунтівного маршала Тухчевського, а разом із ним й інших офіцерів керівного складу Червоної армії може буде знищено як німецьких шпигунів, як фізичну загрозу самому вождю та державному устрою СРСР…

Найкумедніше те, що у Кремлі годі й шукати більш пронімецької людини, ніж Сталін. Хіба не він вітав співпрацю з Німеччиною від моменту смерті Леніна? Його бачення не змінилося й тоді, коли до влади прийшов Гітлер. Навпаки, тріумфальна перемога нацистів зміцнила його переконання у необхідності дружби з Берліном.

Та коли навіть він і здурів у прагненні безроздільної влади новітнього диктатора, то у будь-якому разі для української справи це може піти тільки на користь. Українці й самі можуть шукати союзу з Німеччиною, як того вимагає історичний момент й тверезий прагматичний розрахунок. Якою б неприємною й небажаною не видавалася співпраця з Третім рейхом, німцями та усім їхнім ресурсом, просто гріх не скористатися можливістю!

На цей союз треба погоджуватися в усіх аспектах, а надто у військовому, щоб українські вояки могли отримати у німецькій армії гідний вишкіл та опанувати воєнне ремесло. Як же інакше, без зброї, неуками можна вибороти свою державу?

Марко добре знав, що Євген Коновалець не був у захваті від можливої військової співпраці з німцями і повсякчас наголошував, що усе те може виявитися примарною ілюзією. Більш ніж обережно до такої можливості ставився й еміграційний уряд УНР, й натомість ратував за розбудову власних, суто українських військових формувань…

Господи… за які гроші?! Де узяти необхідні фінанси, щоб ті українські військові угрупування можна було створити?

Навіть добуте ним тарнорудське золото давно кануло у забуття… Пішло на допомогу українському підпіллю, емігрантським колам, оперативну роботу спецслужби, кур’єрів і зв’язкових, на вироблення потрібних документів, ба навіть на банальні хабарі при перетині кордонів.

Усе, що від скарбів Святої Маргарити Шотландської залишилося на згадку, — дорогоцінна брошка із смарагдом, яку взяв самовільно для Елізабет. Вона іноді пришпилювала її до коміра пальта чи скріпляла нею хустинку.

Більше нічого… усе розійшлося на бездонні потреби української справи. То чому б сьогодні не скористатися можливістю і не вишколити українських вояків за чужий, німецький рахунок?

Як людина, що знала війну й пройшла військовий вишкіл, Марко підтримував ідею співпраці з німцями. Це видавалося йому цілком реалістичним і ймовірним, якщо постійно тримати в голові, заради чого усе це затівається. Та звісно, не йому то вирішувати.

Скажуть ні — то ні. Наразі його справа маленька.

Він і так зробив усе, що міг…

Щось тепле і приємне торкнулося його обличчя. Знову і знову.

Марко швидше інстинктивно, ніж свідомо вхопив Елізабет за руку.

Вона нахилилася над ним, цілуючи його в очі і чоло.

— Маркусю, ти ж не спатимеш тут на стільці біля телефонного апарату?

— Що? Лізо? Я задрімав? — перепитав він, підіймаючись.

— Як бачиш, — усміхнулася вона. — Я чула, як дзвонив телефон, потім твій голос… А потім все стихло… І я подумала, що ти у бібліотеці, в кабінеті чи ванній… А ти тут, дрімаєш на стільці!

Марко зітхнув.

— Господи… як був, у пальті… Телефонував Селфрідж, щойно я увійшов. Я перекинувся з ним кількома словами… і, вочевидь, задрімав…

— А ще від тебе пахне коньяком, — тихо мовила Елізабет.

— Пусте… — похитав він головою, — я не пив ні краплі. Так, трохи для запаху рота пополоскав…

Вона розсміялася.

— І як? Спрацювало?

Марко розвів руками.

— Так. Спрацювало. А тепер повертайся до ліжка, я прийму душ і скоро піднімуся до тебе. Підлога холодна! Біжи! Немає чого босоніж тупцяти…

У ванній, ставши під гарячі струмені, нагадав собі, як із Лізою мешкали у тому «канарковому» будиночку під Варшавою і, повертаючись із Остапенком за північ, отак само він приймав душ, змиваючи із себе усе, з чим не хотілося йти в ліжко до Лізи. Усе як зараз…

Вона не спала, чекала його.

— Маркусю, перша година ночі… Чого ти сьогодні так довго? — прошепотіла, тулячись до нього.

— Пробач… Були нагальні справи, — проказав, не вдаючись у подробиці. — Ти ж знаєш, я не великий прихильник вештання Лондоном, коли ти отут, в тепленькому ліжечку чекаєш на мене…

— Щось сталося?

— Нічого нового.

— Я сьогодні отримала лист від батька… — показала вона. — Переказує тобі і Маргариті вітання, каже, що зможе скоро приїхати.

— Це добре, — проказав, пригортаючи Лізу до себе. — Нехай вже б і залишався у Лондоні. Скільки йому років, щоб у всі ці ігри бавитися? Он із Селфріджем сидів би собі у конторі як золотий запас МІ-6 і керував парадом…

— Ти наче мого батька не знаєш! — пхикнула Ліза. — І з Селфріджем вони, ага, якраз насидять удвох… Але так, я за ним скучила страшенно. І добре було б, якби він до Лондона повернувся.



1938 рік, вересень

готель «Людвиг Баварський», Фюсен, Баварія


Формаліном смерділо нестерпно.

Отак штиняло хіба у мрецькій Кренцеля у Кам’янці.

Різкий, всюдисущий, цей сморід буквально виїдав очі. Просочувався у мозок і примушував думки дерев’яніти.

Смерділо з-за дверей секційної; напевне, патологоанатом саме працював.

Марко пройшов кілька кроків тьмяно освітленим старими гасовими лампами коридором, і кожен його крок повторила моторошна луна.

Похила арковидна стеля була майже над головою, варто простягнути руку вгору — і він би зумів її торкнутися…

Це ж треба! Зовсім як у Кам’янці!

Марко добре пам’ятав той свій візит до Кренцеля, коли Олеся Біличенко застрелила Єву Головацьку.

Смерть ще зовсім юному Шведові доводилося не раз бачити і на Великій війні — страшну, потворну, криваву… Не раз і йому доводи лося ставати причиною смерті інших. І не завжди то були відверто вороги — совєцькі агенти чи провокатори.

Ще пластуном розвідувальної роти (по суті, диверсантом) він, виконуючи свій військовий обов’язок, мусив знімати ворожих вартових одним міцним захватом шиї і різким поворотом голови супротивника, даруючи йому безболісну, миттєву смерть.

У вмінні того блискавичного захвату і швидкого руху Маркові не було рівних.

Сам не розумів, звідки то у нього такий талант — майстерно і швидко вбивати… У гімназії привчали до фізичних вправ, навантажень, навчали прийомів греко-римської боротьби, а дядько Альбер заохотив його до англійського боксу. Але отак… звідки воно у нього взялося, це уміння?

Іноді на війні, якщо того вимагала ситуація, доводилося діяти ще рішучіше: одним швидким рухом нагостреного до стану бритви швейцарського ножа. Лезом по шиї… ч-ч-чик!

Криваві бризки миттєво перетворювалися у кривавий фонтан і тіло ворога обм’якало у сталевому обручі Маркових рук, ще якийсь час билося в останніх конвульсіях, з перерізаної шиї виривалися хрипи, булькотіння…

Та він не мав часу споглядати, ненавидіти, а тим паче тішитись тій смерті. То був його обов’язок — безшумно зняти ворожих вартових.

Або сьогодні він, або ж завтра ворожі диверсанти, не панькаючись, порішать їх.

То була війна. Війна, що перетворила українців на розмінну монету, на гарматне м’ясо, а благодатну українську землю на поле бою іноземних держав, іноземних государів…

У його батька, Олексія Шведа, з Марком про це завжди була розмова коротка. Батько, на відміну від матері, не витав в ілюзіях.

«Живий? Слава Богу! В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Хочеш посповідатися по-бабчиному, по-протестантськи, наодинці, чи підеш із нами зрання до костелу?»

Сам. Бо ж прабабця Гелена завжди йому читала з Біблії, як був малим:

«Один-бо Посередник між Богом і людьми, Чоловік Ісус Христос…»

ОДИН!

Не ксьондз, не батюшка, не апостоли, не святі та блаженні, бо й вони смертні є чи були, що потребували спасіння Господнього та прощення гріха. А тілько один Господь Ісус — безгрішний, тілько Він один є Посередник!

Бо ж якщо окрім Христа є стільки заступників та покровителів, якщо можна молитися окрім Господа ще до когось, то для чого ж тоді Ісус страждав на Хресті? Задля чого вмирав у муках і воскресав для нашого виправдання, коли Його Посередництво будь-ким іншим замінити можна?

І ще додавала бабця Гелена з Євангелія від Матвія:

«А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері і помолися Отцеві своєму в таїні…»

Найгірше почувався, коли, повернувшись додому, втрапив у мамині обійми. Вона цілувала його обличчя, очі, щоки, тулила його руки до свого лиця. Приходила ще до світання, сідала біля нього сонного і гладила волосся, як у дитинстві…

Колись воно у Марка було кучеряве і біляве, як пух у кульбабки… То все польське коріння матері — з тієї сторони були всі біляві і блакитноокі. Марко вдався до маминої родини. А з татового боку родина вся — кароокі, чорняві та смагляві. Вишневецькі. Колись можновладні господарі України-Руси та навіть на певний час — Московії.

Мамину ласку було терпіти нестерпно тяжко. Мамо-мамо… Якби ти знала, скільки душ я оцими руками погубив… Навіть отого, зі щербатими зубами, обпоєного «балтійським чайком» революційного матроса під Крутами. Навіть її… Олесю… Олесю Біличенко… «Червону Офелію»…

Кроки лунко розліталися сполоханими птахами. А він усе йшов і йшов тим довгим прямим, як натягнута струна, коридором мрецької, і ніяк не міг дійти до дверей, з яких так нестерпно смерділо формаліном.

Ну чисто тобі Кам’янець… Це ж треба, така схожість.

Що він тут робить, Марко не знав. Можливо, йому то зараз скажуть у секційній?

Нарешті двері. Шарпнув на себе ручку і зайшов, від несподіванки примруживши очі. Таке яскраве освітлення після похмурого коридору! Аж зіниці виймає… Запах формаліну наче стих, чи то, може, він призвичаївся до того смороду?

У глибині секційної зали поряд — два столи. На них — тіла небіжчиків, вкриті білими простирадлами. Літній патологоанатом спиною до Марка щось складав до навісної шафки.

— Добридень… — Марко промовив, чи навіть не встиг. Проте подивувався, що оте «Добридень!» було українською, а не англійською чи французькою…

Патологоанатом повернувся на його кроки раніше, ніж на слова. Яскраве світло немов стало ще яскравішим. І Швед закляк від несподіванки. Закляк від усвідомлення того, що така річ просто неможлива!

Перед ним у своїй незмінній білій шапочці і мішкуватому лікарському халаті, підперезаний закривавленим, схожим на різницький, шкіряним фартухом стояв… КРЕНЦЕЛЬ.

— Ви? — тільки й прошепотів Марко, вдивляючись у знайоме, вихудле обличчя літнього патологоанатома. — Як? Як ви тут опинилися, пане Кренцелю? Як вам вдалося дістатися…

Та Кренцель нічого не відповів. Тільки поманив його пальцем і вказав поглядом у бік столів із вкритими простирадлом тілами. Марко і собі глипнув у бік тих небіжчиків. Навіщо йому це… Здурів старий, чи що? Замість привітатися, замість…

Та Кренцель безмовно вказав йому на столи знову. Марко відчув, як усередині все обірвалося, похололо… Нерішуче, мабуть уперше в житті нерішуче, він зробив крок у бік тих столів, не зводячи погляду з дивного Кренцеля.

Той знову хитнув головою. Якось різко і навіть сердито, не промовляючи, як і раніше, ні слова. Сердитим Кренцеля Маркові бачити ще не доводилося. Попри свою не вельми приємну професію старий був чи не найприємнішою у спілкуванні людиною…

Ще крок… Та що ж це таке… Навіщо йому ці мертві здалися? Кренцель вперто дивився на нього, немов наказуючи поглядом підійти ще ближче і зняти простирадло. Якого дідька!

Марко підійшов ближче… Він уже міг розрізнити під простирадлом обриси стрункого, тендітного тіла… Мабуть, жіночого. Так і є… Ось же, тонка, дивовижно прекрасна і мертвенно-нерухома жіноча рука звисає з-під простирадла… Рука молодої жінки.

Марко важко ковтнув повітря. І воно розпеченою лавою покотилося просто в легені… Господи… На руці була обручка. Моторошно знайома срібна обручка з яскраво-синім сапфіром… Обручка Елізабет!

Марко одним швидким рухом шарпнув простирадло з тіла. А потім закричав, заревів, немов поранений звір, в якого загнали нагостреного баскського списа.

Перед ним лежала бліда, з навіки заплющеними очима… Елізабет! Його Ліза!

— А-а-а-а-а! — він кричав, не вірячи тому, що бачить. Схопив холодну руку…

МЕРТВА! Ліза мертва!

Немов навіжений, він кинувся до іншого столу. Простирадло вкривало інше тіло, невеличке… немов дитини.

Марко відчув, що від страшного здогаду йому мутиться розум. Із силою шарпонув простирадло…. І знову закричав, знетямлений, від гострого болю в грудях, у мозку, у всьому тілі…

То була Маргарита! Його донька!

Марко відчув, як у грудях спирає легені, як повітря не вистачає, він просто нездатний вдихнути… Клятий запах формаліну розпікав легені, наче вогонь у печі.

— Боже… Боже… Як же це? Чому? Коли? Боже! Бо-о-о-же, ні-і-і!

Загрузка...