Полювання на чорного дика

* * *

Швед розплющив очі, мокрий від холодного поту.

На стіні блимав нічник, він лежав на широкому ліжку, геть задиханий і знесилений після страшного сну. Усе ще намагаючись зорієнтуватися у часі, реальності та просторі, Марко повернув голову.

Поруч солодко спала Ліза. Посопувала, як завжди.

Всю дорогу з Лондона до Фюссена вона погано почувалася, хоч і вдавала бадьорість та жвавість. Сказала, що то застуда, і він наполіг, щоб вона випила профілактичного чебрецевого сиропу та протизапальної мікстури, які придбали в аптеці ще у Франції.

Дорогою Лізу мало не знудило в автомобілі. Ледве встигла на мигах показати, щоб він зупинився. Довго стояла схилена віддалік, не дозволяючи йому наближатися.

Марко не втримався, підійшов.

— Ну, що ти, моя маленька? Що з тобою?

Її і без того бліде обличчя аж позеленіло. Торкнувся губами прохолодного чола.

— Як повернемося до Лондона — я приб’ю цього Корнуелла! — проказав крізь зуби.

Однак, з іншого боку, Ліза була зараз біля нього, поруч… Він міг допомогти їй! Опікуватися нею. Як би він почувався, знаючи, що залишив її вдома хвору, одну з малою Маргаритою?

Подав їй флягу з водою. Вона прополоскала рота, знесилено виплюнула на траву. Підвів її до автівки, притримуючи за талію, бо вона тремтіла і хиталася, наче п’яна.

— Ластівочко, може, трав’яного чаю трохи вип’єш? Тобі треба негайно до лікаря… — мовив, заводячи авто.

Ліза важко ковтнула клубок, що усе ще стояв їй у горлі.

— Мабуть таки вип’ю чаю, — силувано усміхнулася вона, наливаючи з термоса до розкладного горняти трохи запашної рідини. — Ти не хвилюйся, любий! То усе винні… оті не дуже свіжі устриці, якими ми пообідали в Руані!

— Устриці були свіжі, кохана. Ти, напевно, з’їла їх усмак… — проказав Марко, витираючи своєю хустинкою її, наче дитину.

Вона справді лукавила, бо устриці були надсвіжі! Щойно виловлені, приправлені лимонно-м’ятним соком та морською сіллю.

Ліза шморгнула носом, усміхнулася, дістала із сумочки маленьке срібне дзеркальце і взялася підмальовувати зблідлі вуста помадою. Одним із тих відтінків, які він любив найбільше, — ніжно-сливовим, звабливим, що робив і без того її прекрасні, витончені риси обличчя чіткими, яскравими, приголомшливо вродливими.

Скоро до її щік повернувся здоровий колір та рум’янець. Коли ж дісталися готелю, свіже альпійське повітря і трав’яний чай повернули їй добре самопочуття. Вперлася — до лікаря не піде.

І ось тепер вона зовсім почувалася добре… По-дитячому солодко спала, обійнявши край подушки.

Бретелька Лізиної нічної сорочки трохи зсунулася з плеча, мереживо відхилилося, оголюючи звабливі, округлі груди.

Марко торкнувся губами її чола. Жару не було. І зрадливого холодного поту теж.

Він полегшено видихнув. Вкрив її. Стулив очі, подумки шепочучи дев’яностий псалом.

«Не буду боятися жахіття вночі, стріли, що летить вдень, язви, що блукає в пітьмі… моровиці, що чинить згубу свою опівдні…»

Мертві тіла Елізабет та Марго на секційних столах стояли перед очима. Немов застигло те кляте видиво у мозку!

Поволі підвівся, сів. Намагаючись не розбудити Лізу, одягнув теплий халат, босими ногами намацав капці.

Думка була ідіотською, але, напевне, тільки це зараз поверне його до тями. Нечутно вийшов зі спальні, а далі — з апартаментів, замкнувши двері на ключ, вкинув його до кишені. М’який персидський килим, що встеляв коридор готелю «Людвиг Баварський», робив його кроки майже нечутними.

Унизу з-за своєї конторки на нього з подивом зиркнув нічний портьє — причепурений і прилизаний, при повному параді, наче на дворі не глуха ніч, а білий день. Німці — вони такі… завжди, за будь-яких обставин елегантні та акуратні. Підхопився, вибіг з-за дерев’яної стійки — чи, бува, не сновида їхній постоялець.

— Гере Макміллан? — покликав несміливо. — Усе гаразд?

Марко кивнув.

— Усе добре, не турбуйтесь. Вирішив пройтись, подихати нічним повітрям.

— Гере Макміллан, надворі прохолодно… — ввічливо зауважив портьє.

— Нічого страшного.

— Як бажаєте, гере Макміллан… Головне — не застудіться. Або ж, коли повернетеся, я заварю для вас чашку альпійського чаю. Можу додати крапельку «Ягермейстера»… коли бажаєте, — запопадливо додав він. — Усе за рахунок закладу…

Марко видихнув.

— Ви дуже люб’язні, гере Штайнер, але не потрібно. Дякую.

Швед вийшов з готелю, збіг, наскільки то було можливо у нічних капцях, мармуровими сходами, і рушив добре освітленою алеєю у напрямку Лебединого озера.

Ця вереснева ніч і справді була прохолодною, та Марко наче не відчував того холоду. У носових пазухах усе ще стояв уявний сморід формаліну, у грудях пекло, наче він і справді надихався його наяву, а не уві сні.

За густими кронами дубів мирно спав Фюссен. Вгорі, геть білий на тлі порослих деревами скель, під шум недремного водоспаду зорив у ніч замок Нойшванштайн. До озера було зовсім близько. Усього якихось кроків двадцять-тридцять.

Марко роздягнувся. Збурив спокійне плесо, майже не відчуваючи холоду, розсік руками заснулу поверхню води. Вона слухняно розступилася колами, підштовхнула вперед, немов заохочуючи до цього дивного нічного запливу.

І Швед поплив. Поплив просто уперед, більше не вслухаючись у плюскіт води, не вдивляючись внутрішнім зором у видіння, що раптом поблякли від того холоду. Поплив, далі і далі від берега. Залишки нічного жахливого сновидіння танули, зникали разом з уявним смородом формаліну у носі.

Пірнув, виринув на поверхню і лише тепер позбавився нічного тягара. Який же сон жахливий йому наснився! Він плив назад. Швидко і впевнено долав простір водного плеса. Тепер холод зводив руки і ноги, та Марко не зважав. Зачувши дно, звівся і побіг до берега так швидко, наскільки міг, боляче забиваючи пальці на ногах об кострубато обточене водою каміння. Зацокотів зубами. Розтер задубіле від крижаної води тіло, одягнув піжаму, загорнувся у теплий халат, взувся у капці.

Господи, бережи мене від таких снів, а моїх любих Лізу та Марго від такого жахіття! Прости мені, Господи, бо маю безліч гріхів… Але не вони, на них нехай мої гріхи не віддаються! Бережи їх щомиті! Краще я! Нехай краще я загину! Але не вони… Молю тебе, Господи! Молю!

Вода усе ще стікала з волосся за комір. Швидким кроком, майже бігом, аби зігрітись, він рушив до готелю, налякавши до напівсмерті своєю появою закохану парочку.

Забувши про все на світі, хлопець і дівчина пристрасно цілувалися подалі від зрадливого світла нічних ліхтарів під гіллястим дубом.

Коли він ішов до озера, їх тут не було. Вочевидь, закохані, покинувши більш затишний сховок, дійшли аж до готелю, та усе ніяк не могли розпрощатися.

Маркові було досить кинути поглядом, щоб по білому фартушку впізнати юну тендітну покоївку Грету, доньку гера Штайнера, і готельного водія Фріца. Дівчина вранці прибирала у їхніх із Лізою апартаментах, тому Марко впізнав її, а під вечір гер Штайнер, що саме заступив на нічне чергування, особисто представив Елізабет Грету як свою доньку, запевнивши, що за будь-якої потреби Ліза може звернутися до дівчини.

— Entschuldigen Sie bitte unser Verhalten, wir werden die Ortlichkeit umgehend verlassen! — поспіхом проказав хлопець. — Пробачте нас за таку поведінку… Ми зараз вступимося!

Марко тільки усміхнувся собі під носа. А якби на його місці був гер Штайнер?

Погляд нічного портьє з-за конторки демонстрував суміш здивування і тривоги.

— Що трапилося, гере Макміллан? — стурбовано запитав Штайнер, прямуючи до Марка. — Я можу чимось допомогти?

— Можете. Гере Штайнер, ваша пропозиція ще в силі? — поцікавився Швед, зупинившись напроти.

— Перепрошую, гере Макміллан?

— Ви пропонували мені трав’яний чай із крапелькою «Ягермейстера», гере Штайнер… — з посмішкою проказав Марко. — Визнаю, зараз це було б доречно.

— Звісно, звісно, аякже! — чемно відказав нічний адміністратор, кивнувши своєю напуцованою головою. — Комфорт наших клієнтів для нас понад усе… Присядьте, гере Макміллан, ось тут у крісло… Там поруч є теплий плед… Так-так, отой, картатий, із верблюжої шерсті. А я — миттю!

Гер Штайнер і справді впорався на диво швидко.

— На такий випадок ми завжди маємо для наших гостей термос із свіжозавареним трав’яним чаєм! — скоромовкою пояснив він, несучи до Марка тацю з елегантним порцеляновим горням на блюдці. — Ніякого вам новомодного гімалайського бур’яну, гере Макміллан! — проказав не без гордості. — Тільки наші альпійські трави! А до чаю — найкращий баварський мед! — гер Штайнер виклав поряд з горнятком мініатюрне пуделко з прозорим солодким золотом. — І, як обіцяв… крапельку «Ягермейстера»! — усміхнувся він, відкорковуючи почату плящину легендарної настоянки.

— Бажаєте до чаю додати чи може усе-таки наповнити кілішок?

— Краще кілішок, — зітхнувши, проказав Марко.

Терпкий «Ягермейстер» зігрів миттю. Розтікся теплом по венах, даруючи приємне розслаблення…

— У нас ще є чудовий анісовий шнапс, гере Макміллан, — мовив портьє, — із особистих запасів…

— Ні, дякую, гере Штайнер, — Марко похитав головою, — на сьогодні досить… Дякую за турботу і чай. То скільки я вам винен?

— Ні-ні! — запротестував нічний портьє. — Це для наших гостей, за кошт закладу, — повторив він, — не турбуйтеся, гере Макміллан!

— Добраніч, гере Штайнер…

— Добраніч, гере Макміллан!

Вже у ванній кімнаті Марко енергійно витер усе ще мокре волосся рушником. Тепер він почувався зовсім добре.

Увійшов до спальні. Елізабет, солодка і спокуслива зі сну, сиділа, втопаючи у численних подушках, сплівши руки на грудях, просто нижче вишуканого мережива її сорочки, несвідомо підперши руками груди, від чого ті видавалися ще звабливішими.

— Ну, ось! — тихо проказала вона.

Світло нічника вихоплювало із сутінок обличчя Лізи і її розгублений погляд.

— Марку? Що сталося? — у голосі здивування і тривога. — Де ти був? Я… я налякалася… Прокинулася, тебе немає… Взагалі… Ще б трохи і йшла б тебе шукати.

— Усе добре, люба. Я виходив трохи подихати нічним повітрям, — неохоче відповів він.

Елізабет гмикнула.

— У тебе наче мокре волосся?

— Так, — не вдаючись у пояснення мовив Швед.

— Ти… купався в озері? — не вгавала Елізабет.

Марко кинув на спинку крісла халат і подивився на Лізу. На її звабливі груди, на сонний, сердитий вираз обличчя.

— Ти що, насправді купався? — запитала вона знову.

Марко розстібнув піжаму. Влігся біля неї.

— Так, — відповів він, — подумаєш… поплавав туди-сюди!

— Марку? — таким самим збентеженим тоном перепитала Ліза. — Кінець вересня надворі! Альпійське озеро… Вода, мабуть, крижана…

Далі присунулася ближче, вдихнула повітря, торкнулася його губ своїми губами, а потім їх облизала.

— Що за присмак? Маркусю… Ти випивав?

— Так, випивав. Чай з «Ягермейстером», — коротко відповів він, загортаючи її в обійми.

Вона вмить відчула прохолоду його шкіри, провела пальцями по мокрому волоссю.

— Маркусю… Та ти ж крижаний!

— Я хочу тебе! — прошепотів між поцілунками. — Лізо…

Вона більше не розпитувала і не сперечалася.

Всотуючи гарячим зі сну тілом прохолоду його шкіри, а вустами смак «Ягермейстера», що залишився на його губах, потонула у Маркових обіймах і поцілунках, обплела його собою, наче лоза, розчинилася під вагою його тіла, злилася з ним в єдине ціле.

В голові промайнула остання, сповнена сенсу думка. Навіть не думка, а подив з того, що колись могло бути інакше. Що тоді, у номері вишуканого варшавського готелю «Брістоль», де сталася їхня перша з Марком шлюбна ніч, вона соромилася оголити перед ним своє тіло; що від його поцілунків вона блаженствувала і ніяковіла одночасно, що кожен його дотик видавався їй таким непристойним і жаданим…

Її ж виховала на добротній консервативній британській моралі тітонька Мег. Як же могло бути інакше! Леді не годиться те, леді не годиться се… У ліжко до чоловіка — тільки у довгій нічній сорочці, застібнутій на усі ґудзички аж до шиї! Ніяких новомодних мереживних комбінацій, ніякого оголеного тіла… Це непристойно! Розпусно! Негідно добропорядної англійської леді!

Але тоді у варшавському «Брістолі» вона була вже далеко від тітоньки Мег і її старомодних настанов. Тепер вона належала тільки йому, Маркові! Душею і тілом! Тоді, як і зараз, вона танула, наче віск, у його обіймах, просякнута його коханням.

Наскрізь. Назавжди. Навік.

А він не зупинявся, не зважав, ліпив, творив із неї Жінку; цілував її груди, пестив її стегна, дарував таку безсоромну ніжність і відчуття, про які вона раніше не підозрювала, про які і думати не могла…

Дивувалася, що раніше могла жити, мріяти про нього, не знаючи його таким. Що, мабуть, отак кохалися в Едемському саду перші люди ще до гріхопадіння, коли не усвідомлювали власної наготи.

А потім у неї під серцем зародилося інше життя, часточка Марка і її самої — Маргарита…

— Я кохаю тебе, — промовив він, цілуючи її вуста.

— Усе ще? — розсміялася вона.

— ЗАВЖДИ.

Якийсь час Елізабет вдивлялася в Маркове обличчя, наче то було обличчя незнайомця, хоч вона знала його, здається, до найменшої рисочки. Провела кінчиками пальців по «гусячих лапках» біля очей, по чолу і щоках.

— Що? Постарів? — гмикнув він.

— Не кажи дурниць, Маркусю, — промовила у відповідь вона, цілуючи його очі, — нічого ти не постарів. Просто дивлюся на тебе. Ти… найпрекрасніший чоловік, якого я коли-небудь могла б зустріти…

— То ти — моє диво… Бо я не мав би життя без тебе…

— Тільки не роби більше так!

— Як?

— Що за вигадка — серед ночі плавати в крижаній воді! Пити «Ягермейстер»… без мене…

Швед важко зітхнув.

— Не буду. Без тебе більше не буду.

— Ти кохався зі мною так… наче востаннє, — прошепотіла Елізабет за якусь мить.

— Гм-м-м…

— Що трапилося, любий мій? У мене якісь недобрі передчуття…

— Нічого не трапилось, — Марко знову загорнув її в обійми, — просто наснився дурний сон. Дуже поганий. Про тебе і Маргариту. І я…

Ліза пхикнула.

— І ти не придумав нічого кращого, ніж поплавати у крижаному озері…

— Ти розумієш… Мені іноді сняться такі сни… Сни, у яких я отримую певний керунок чи підказки… Нечасто, але сняться… І я…

— Що ж тобі наснилося?

— Дурня… — зітхнув Марко. — Озерна вода уже змила все.

Елізабет лукаво усміхнулася.

— Тобі не потрібно було йти плавати серед ночі, Маркусю. Я маю для тебе втіху… і за мить змінила б твій настрій.

— Так! — він притис її до себе. — Ти вже це зробила.

Елізабет запитально глянула на нього, наче зважувала, варто чи ні сказати саме у цю мить те, що збиралася.

— Ні… я не тільки про те, що ми кохалися… — заперечила вона, нарешті зібравшись з духом. — Я маю ЩЕ іншу втіху для тебе. Думала сказати за кілька днів, коли повернемося до Лондона… Та зараз, мабуть, найкращий час.

Швед запитально подивився на неї.

— Що?

— Я цілком упевнена… — почала Елізабет.

— Ну, що? Кажи вже! — він легенько ущипнув її за сідницю.

— Маркусю, я знову вагітна!

Розслаблена посмішка застигла на Марковому обличчі.

— І ти ще вважаєш мене нерозсудливим! — прошепотів їй у шию. — Чому ж ти одразу не сказала про свої здогади, Лізо?

— Бо мене так нудило і я боялася, що ти про все сам здогадаєшся і не візьмеш мене до Баварії! — відказала вона.

— По правді, — гмикнув Марко, — я ж не зовсім туман, як ти гадаєш. Дорогою у мене майнула така підозра… Але ти ж завела — устриці, устриці… І зрештою, я не думав, що ти вирішиш таке приховувати від мене… Але ж, Лізонько, не можна так!

— Що не можна?

— Візьмеш — не візьмеш… Ну, ти як дитина! І до того ж зараз… Я ж не знав… Ми так із тобою… аж занадто… Так і нашкодити можна, я гадаю…

— Усе добре! — солодко потягнулася вона. — Такого занадто не буває… Я цікавилася… Запитувала у свого лікаря. Нічого ми не нашкодимо… Я почуваюся прекрасно, я абсолютно здорова і народжу тобі ще одну здорову дитину! — ствердно проказала вона. — І я б дуже хотіла, щоб цього разу то був хлопчик… І взагалі, Марку, коли ти перестанеш бурмоситися, ми могли б усе повторити знову… — прошепотіла вона йому на вухо. — Ти такий пристрасний сьогодні!

— Моя ненаситна жінко! — тихо розсміявся він, вимикаючи нічника.

— Ми тут… наче у раю… — прошепотіла у темряві Елізабет десь біля його шиї, — Маркусю, правда ж тут, у Баварії, чудово?

Він нічого не відповів, пригортаючи її до себе. Бо примарний рай от-от мав скінчитися. Зрештою, сюди, до Баварії, він приїхав не раювати і те, що Ліза поруч із ним, у ліжку, і вони мають на двох цей час і таку фантастичну новину, — справді милість Божа.

Ліза знову подарує йому дитя! Господи… Іноді Марко роздумував над тим, чим заслужив у Бога таку ласку в той час, коли десятки, сотні інших його побратимів давно зогнили у сирій землі, стали порохом…

Він не збирався тягнути Лізу із собою до Баварії. Але на тому настояв старий лисяка Корнуелл. Перед тим, стараннями контори, Шведа серед небагатьох британських журналістів-міжнародників поспіхом акредитували для участі у важливому дійстві, що ЗО вересня мало відбутися у Мюнхені.

Прем’єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен напередодні особисто зібрав усю нечисленну журналістську братію обраних для короткої розмови, щоб дати настанови й отримати запевнення, що жодної агресивної тези, жодного натяку, жодного речення, яке провокуватиме німецького лідера ні під час прес-конференції, ні потім у британській пресі не з’явиться.

— Тільки замисліться, джентльмени, наскільки жахливою, фантастичною та неправдоподібною є думка про те, що ми маємо сидіти тут у себе, рити траншеї та приміряти протигази лише тому, що в одній далекій країні посварилися між собою люди, про яких нам нічого не відомо! — патетично вигукнув Чемберлен. — Ще більш неможливим виглядає те, що вже принципово вирішена сварка може стати предметом війни! Тож, будьте ласкаві, стримуйте свої емоції! Це моє особисте до вас прохання!

Марко тоді подумки гмикнув: «Лише тому, що в одній далекій країні….» — це йому нагадало виступи чистоплюїв на засіданнях Ліги Націй у 1933-му, коли ошелешений Флемінг привозив із Женеви новини, одну гіршу за іншу…

— До чого тут моя дружина? — запитав Швед у Корнуелла. — Я не хочу вплутувати Елізабет у роботу… Навіщо мені її тягнути із собою до Баварії?

— Так, так, — кивнув той, — робота і сім’я, якщо така має місце, в агентів МІ-6 мають існувати незалежно й автономно одна від одної… Так безпечніше. Я сам постійно наполягаю на достатній законспірованості родин наших працівників. Та не у вашому випадку, Алексе!

Швед напружився.

— Але мені достатньо й того, що Лізу в обличчя вже знає уся совєцька резидентура у Лондоні… — промовив він. — Це не жарти, містере Корнуелл.

Той скрушно, майже по-старечому зітхнув.

— Алексе, офіційно ви публічна особа. Тому Елізабет як вашу дружину у Лондоні в обличчя знають значно більше людей, ніж кілька агентів совєцької резидентури. Її знають як дружину британського журналіста, кореспондента «Обзервер», Алекса Макміллана… Звісно, ми можемо приставити до вас у ролі дружини котрусь із наших агенток, якщо будете і далі впиратися, але німці не дурні. Тож раптом вас надумають перевірити і на поверхню спливе, що леді поряд із вами — несправжня дружина… Словом… Це буде занадто жалюгідний провал, Алексе! Скажіть, навіщо вигадувати велосипед, коли Елізабет, ваша дружина, прекрасно справиться з роллю, яка і так належить їй? До того ж, наскільки мені відомо, вона уже не раз допомагала вам у завданнях, останнє з яких — увійти в довіру і безпечно вивести вас на міс Едіт Тюдор-Харт. А тут — взагалі жодного ризику.

— Що вона має робити?

— Нічого особливого, — стенув плечима Корнуелл, — просто бути тією, ким вона є насправді, — вашою дружиною…. Ми зайдемо здалеку, Алексе. Діятимемо дуже обережно. Контора розщедрилася і як моральну компенсацію для вас та вашої чарівної дружини сплачує вам кілька днів відпочинку серед альпійських краєвидів…

Маркова брова поповзла вгору.

— Та невже?

— Отож, — продовжував Корнуелл неспішно, — їдьте собі з Елізабет до Фюссена. Ви — безтурботне подружжя. Милуйтеся водоспадами і Нойшванштайном, увечері відвідайте якусь ресторацію, прогуляйтеся містом, відпочиньте… Вам, до речі, уже заброньовано чудові апартаменти у респектному готелі «Людвиг Баварський». Про маршрут вашої поїздки, що передуватиме мюнхенській події, нікому не має бути відомо…

— А до чого ця прелюдія, містере Корнуелл?

Той приязно подивився на Марка.

— Контора так і не надала вам відпустки після Москви. Тож вважайте ці кілька днів вашим невеличким подружнім вікендом. Вже з Фюссена прибудете до Мюнхена, оселитися у заброньованих для вас німецьким урядом апартаментах та очікуватимете зустрічі зі своїм координатором…

— Координатором?

— Саме так, — кивнув Корнуелл, — скидається на те, що рейхсканцлер Німеччини Адольф Гітлер вельми переймається майбутньою зустріччю з главами найбільших європейських держав у Мюнхені, серед яких передбачається присутність не лише Чемберлена, але й прем’єр-міністра Франції Едуарда Даладьє та прем’єр-міністра Італії Беніто Муссоліні. А найбільше тим, щоб уся та нашвидкоруч спартачена страва була достойно подана світовій спільноті під правильним соусом. Мала належний вигляд. Тому до висвітлення дійства й допускається вельми обмежене коло акредитованих й суворо перевірених журналістів, — пояснював Корнуелл далі. — До кожного з вас Гітлер приставить спеціальних координаторів — високопоставлених офіцерів, які мали б не тільки розважати своїх підопічних та дбати про їх комфортне перебування у Баварії, але й переконатися, що з їхнього пера не вистрибне нічого зайвого.

— А як бути з лордом Чемберленом? Навряд чи я матиму доступ скрізь, де буватиме він, — похитав Швед головою.

— Лорд Чемберлен, — проказав Корнуелл, — як той фарисей, нехай збирає собі гріхи до судного дня, — додав тихіше, наче боячись, що просто отут у власному кабінеті резиденції МІ-6 може бути підслуханим, Корнуелл пильно подивився на Марка. — Він знає, чого туди їде. Часом, Алексе, сум побирає від того, що наша служба може виявитися останнім оплотом безпеки для цілої нації. Але такі, як Чемберлен, зроблять усе, щоб нас знерухомити. Взагалі… — зітхнув Корнуелл, — як ви розумієте, після Великої війни лорди зійшли на пси… У Харбіні ви вже мали справу з одним високоповажним зрадником — лордом Семпіллом.

— Ви натякаєте, що лорд Невілл Чемберлен… — почав було Швед.

Корнуелл знову стишив голос.

— Ці манкурти мене доконають, Алексе… — проказав він. — Що казати! Це вже давно не є таємницею. Герцог Едвард Віндзорський ручкається з Гітлером і мало в дулу його не цілує! Лорд Чемберлен вдає із себе великого миротворця, але його бажання миру базується лише на його власних вигодах й інтересах в одній із галузей німецької промисловості.

Клайвденський маєток узагалі гніздо і розплідник німецьких шпигунів! І найперша з них — ота, Господи прости, курва, леді Астор! Тільки уявіть собі, Алексе! Вона та її німецькі друзі у якийсь спосіб зуміли вкласти в мізки серу Невілу, що наші спецслужби ненадійні, і цей старий манкурт вирішив, що непогано створити свої, мало не приватні спецслужби! Хто їх там очолює…. Вільсон, здається… Нам ще потрібно промацати його, але не здивуюся, якщо і він виявиться німецьким шпигуном… Що ж до ще одного представника тієї «клайвденської кліки», лорда Галіфакса, то там узагалі все шито білими нитками. Ми давно отримуємо інформацію про його таємні прокаташки до Берліну і зустрічі з Гітлером… Словом, куди не плюнь — усюди зрадники! Зрадники серед найповажніших осіб королівської крові, зрадники у парламенті… Гітлер купує їх пачками! Гроші, вигоди, хабарі, словом!

Не монархи і не політики нас приведуть до катастрофи, а звичайні хабарники, Алексе! А ми… — Корнуелл на мить зціпив зуби, — а ми… ми усе знаємо і нічого не можемо вдіяти, бо у нас вічно зв’язані руки! Тому, Алексе, ми повинні взятися до справи з іншого боку і випередити тих, хто гадає, що може розплатитися своєю країною за власне розкішне життя.

— Я уважно вас слухаю, пане Корнуелл, — промовив Швед з усією серйозністю.

— Для Британії дуже скоро усе може змінитися, — змовницьки проказав той. — Якщо парламент очолить притомна і патріотична людина, ми маємо бути готові до цього моменту. Тому нам потрібен з тієї, німецької сторони свій інформатор. Надійне джерело, якому відомо чи може бути відомо про таємні оборудки й домовленості наших можновладців із Гітлером, і за потреби він зливатиме нам докази таких фактів коллаборації. Розумієте? Не плітки, а чіткі докази. Не задарма, звичайно…

— Кого ви маєте на увазі, пане Корнуелл? — поцікавився Марко.

Корнуелл глибоко вдихнув.

— На час конференції, — проказав він, — координатором до вас приставлять такого собі Вальтера Шелленберга. Звісно, він може доручити займатися вами своєму ад’ютантові чи якомусь молодшому офіцерові, але реальним вашим координатором буде саме Шелленберг. Ось він нас і цікавить! — повторив Корнуелл, викладаючи на стіл перед Марком, наче гральні карти, кілька знімків. — Нам відомо, що його конспірують. Готують до серйозної гри. І найкращий спосіб, аби оцей Шелленберг не викликав жодних підозр ані у своїх, ані у чужих, на час конференції перетворити його на «старшого куди пошлють». Хай усі думають, що він — усього лише хлопчик на побігенках. Ось знімки, — продовжував Корнуелл, — їх вдалося зробити нашим агентам. Ось цей, наприклад, у мюнхенському бірхаузі. Вальтер Шелленберг, як бачите, перебуває у вельми гарному настрої.

Швед розвернув фотографічні картки до себе і по черзі роздивився.

Отже, Вальтер Шелленберг. З першого знімка на нього дивився ще досить молодий, можливо, навіть його ровесник, приємної зовнішності чоловік. Білявий, з прямим носом, лукаво примруженими очима. Чорна військова форма йому дивовижно пасувала та й сиділа на ньому бездоганно, хоч і різко контрастувала з його веселим, здавалося, не затьмареним турботами обличчям.

— Просто герой, — проказав Марко, розглядаючи фото, — хвацький, життєрадісний, елегантний.

— Так… — погодився Корнуелл. — У таких мундирах будь-який чоловік виглядатиме як новий шилінг. Навіть карлик Ніс.

Швед знову перевів погляд на картку, на бездоганного офіцера Шелленберга у чорному військовому строї.

— Я чув, ескізи цих мундирів створив якийсь офіцер Вермахту, а шиють їх на підприємствах такого собі пана Х’юго Босса, великого прихильника Гітлера? — поцікавився він.

— Саме так, — Корнуелл відсунув внутрішню шухлядку свого робочого стола, кілька секунд перебирав папери, нарешті дістав прим’яту вирізку з якоїсь німецької газети. — Ось! У цьому інтерв’ю містер Босс досить відверто заявляє, що працює виключно на благо великої Німеччини…. Ось, ось, знайшов… тут підкреслено. Ви ж читаєте німецькою, Алексе?

«Die Uniformen des deutschen Militars sind so vornehm und stattlich, dass die Handlungen derjenigen, die sie tragen, keine Rolle mehr spielen…»

— Я зрозумів, пане Корнуелл, — мовив Марко, нашвидку прочитавши текст. — В цілому інтерпретувати це можна так: за що жінки люблять німецьких військових? Ну, по-перше, це красиво…

— Там якось інакше було сказано, — стурбовано мовив Корнуелл.

— То я собі так сам інтерпретував, — усміхнувся Швед. — У рядках, котрі я щойно прочитав, містер Х’юго Босс стверджує, що уніформа німецьких військових настільки благородна і велична, що дії тих, хто їх носить, вже не мають значення…

На другому знімку Вальтер Шелленберг був у традиційному мисливському костюмі — зручний жакет-куртка та короткі штани; на голові — капелюх з пером. На третьому — у твідовому картатому костюмі й кепці.

— Не варто сприймати всерйоз цей грайливий настрій і добродушну зовнішність пана Вальтера… Вони оманливі, — проказав знову Корнуелл. — Шелленберг — людина СС, з оточення Гіммлера. Однак скидається на те, що він не проти вести і власну гру. Як ви розумієте, Гітлером задоволені не всі, а дехто з поважних офіцерів найвищого рівня вбачає у його діях серйозну загрозу майбутньому Німеччини. Звісно, це може виявитися лише пасткою… Але чому б не перевірити, чим дихає оцей молодець насправді?

Ми постійно отримуємо тривожні сигнали про готовість Гітлера до військової агресії. Він наче свищ, що визріває, вичікує свого часу, щоб усіх нас заляпати своїм гноєм! А разом із тим до нас доходить цілком вірогідна інформація про зацікавленість вищого офіцерства Вермахту у налагодженні діалогу з урядом Великої Британії… Тож якщо знадобиться — мусимо мати підготовлений ґрунт для таких перемовин. А також людину по той бік, з якою можна буде вести і більш делікатні справи.

— І Вальтер Шелленберг найцікавіша кандидатура? — Марко підняв брову.

— Так. Нам попередньо вдалося зібрати на нього невелике досьє, — Корнуелл простягнув Маркові через стіл худеньку сіру папку, — тож початок маєте. Під час мюнхенських дійств спробуйте вийти на самого Шелленберга і потоваришувати з ним. Інтуїція мені підказує, він має бути до біса цікавим співрозмовником!

— Звідки така упевненість? — запитав Швед.

— Усе там, — проказав Корнуелл, вказавши поглядом на папку, яку щойно передав Маркові, — не густо, та все ж… Вальтер Шелленберг — рафінований німецький інтелігент і філантроп, колекціонує букіністичні видання, дорогоцінності і картини. Вельми захоплюється британською системою приватних шкіл та громадянською позицією британської інтелігенції. Тож ви, Алексе, як один із її представників маєте зацікавити й підкорити його власним інтелектом. Нехай бачить у вас такого ж рафінованого інтелігента, освіченого британця, журналіста, що професійно цікавиться питаннями великої політики та особливостями державотворення. Обережно натякніть, що ця поїздка для вас — шанс, що ви здатні на більше, ніж писати статті для «Обзервер», що втомилися від журналістської рутини і не проти ризикувати… Але не перегравайте. Нехай вважає, що то він завербував вас.

— Отже, я маю спробувати схилити пана Шелленберга до співпраці з МІ-6, — зрезюмував Марко розлогий монолог Корнуелла.

Той розвів руками.

— Алексе, не буду заводити рака за камінь. Цей Шелленберг нам цікавий… Звісно, завербувати усіх неможливо…

— Але до цього треба прагнути, — мовив Швед.

— Саме так, — погодився Корнуелл, — якщо вам вдасться перетворити людину з оточення Гіммлера на свого однодумця і товариша, — продовжив він, — не сумнівайтеся, у Шелленберга буде на меті зворотнє. Піддавайтеся, грайте з ним, але не втрачайте пильності. Промацайте його слабкі місця — у характері, манері поведінки. Його амбіції — ключ до успіху нашого плану. І ще… — протягнув Корнуелл. — Вам це може не сподобатися, однак я подумав, що Елізабет… Що ваша дружина може вам допомогти. Своєю присутністю, коли знадобиться, розрядити обстановку; бути, знаєте, отією димовою завісою. Чоловіки розслабляються, коли в їхньому товаристві знаходиться вродлива чарівна жінка. Втрачають пильність… А ваша дружина саме така…

— Гарно сказано… — гмикнув Марко. — Перекажу, з вашого дозволу, цю тезу Флемінгові. Він якраз обдумує сюжети для свого майбутнього шпигунського роману…

— Ну ж бо, Алексе! Ви ж увесь час будете поряд! — усміхнувся Корнуелл. — Ніхто не збирається наражати місіс Макміллан на небезпеку… Але я чомусь переконаний: коли ви сповістите їй усе — вона зрадіє, наша ідея їй сподобається.

— Ваша ідея, пане Корнуелл…

— Ні, Алексе… НАША, — заперечив той, — бо якщо нам усе вкипить, ви й не згадаєте про те, що вас довелося вмовляти. Ну, і зрештою… усе-таки Елізабет — донька свого батька Річарда Сеймура. Не забувайте про це і давайте іноді волю її шпигунським генам…