Полювання на чорного дика

* * *

До Лондона «Прекрасна фермерка» прибула сама.

Наспіх організований для неї концерт у «Савої» не мав особливої промоції, однак то не збило з пантелику лондонських поціновувачів мистецтва. Яким дивом вони дізналися про її приїзд і бажання виступити перед місцевою публікою — можна було тільки здогадуватися.

Однак талант Надєжди Плевицької, як і легенди, що пов’язували її з царською сім’єю, у Лондоні ще добре пам’ятали. А трагічна загибель російського імператора та його родини лише додавала співачці драматичного ореолу.

Вона співала для російського царя Миколи II — цей залізний аргумент діяв безвідмовно і магічно. Власне, так і було зазначено на афіші Плевицької, що днем раніше з’явилася на вході до «Савою».

В еміграції Плевицькій та її чоловікові, білогвардійському генералу Ніколаю Скобліну велося не з медом. Усі свої заощадження вони вклали у купівлю маленької ферми в передмісті Парижа (звідси і ті дурнуваті агентурні псевдо, надані їм Луб’янкою, — Фермер та Фермерка).

Їхнє господарство ледве животіло і не приносило жодного прибутку, але усе різко змінилося у 1930 році, коли до них на ферму раптом завітав давній бойовий друг й однополчанин генерала Пьотр Ковальський.

Скоблін не знав, що бойового товариша ще у 1918-му завербували специ з ЧК і тепер, коли парижська резидентура дуже потребувала людину, яка була б своєю у найвищих колах білогвардійського руху, Ковальський згадав про Скобліна як про найбільш підходящу кандидатуру.

Що й казати, Ніколай Скоблін близько знав Кутепова та. Врангеля, входив до найповажніших білоемігрантських організацій.

Ковальський довго не ходив колами, бо одразу оцінив ситуацію: Скоблін та Плевицька ледь трималися на плаву і на цьому можна було зіграти.

До того ж вербування білогвардійських офіцерів відбувалася старим перевіреним способом, розробленим ЧК ще у 1918-му. Офіцерська честь та бойове побратимство — ці речі усе ще цінувалися і торкалися найпотаємніших струн емігрантської душі.

— Росія в небезпеці, друже мій! — почав свою нехитру промову Ковальський. — Іноземці, як і раніше, хочуть поділити її поміж собою. Ми з вами, Ніколя, були в Білій армії, пройшли справжнє пекло, а воювали на користь Англії і Франції. Чи не так? Тепер французи дають нам прихисток, немов російські офіцери — злидні у них на утриманні. Ви ж розумієте, вони сподіваються ще раз використати нас проти Росії.

— І що ви пропонуєте?

— Я не пропоную, я закликаю вас до єдино вірного рішення, Ніколя! Ви знаєте, що ми, сімдесят відсотків офіцерів генерального штабу, створили Червону армію, зміцнили її своїми військовими талантами та уміннями, вигнали з Росії інтервентів! Ніколя… якби ж я вас не знав! — продовжував Ковальський, — Ви людина честі, ви здібний офіцер… Ви повинні працювати з нами. Ви нам дуже потрібні! До того ж я пропоную вам співпрацювати не просто так, а за досить щедрий щомісячний гонорар у франках та доларах. Погодьтеся, не у вашому становищі відмовлятися від такої щедрої пропозиції…

І він погодився.

Генерал Ніколай Скоблін, білогвардійський офіцер, став агентом НКВС.

Намагався не думати, що чекатиме його попереду, хоч особливих ілюзій він не мав. Занадто добре розумів: те, на що підписався, — відверта зрада своїх й одночасно повна залежність від тих, московських.

Та вже скоро Скоблін почав отримувати перші інструкції. Поки що завдання були нескладними, передбачали елементарний збір інформації про високопоставлених офіцерів, провідників білогвардійського руху, їхні плани та контакти з політичними й військовим діячами Франції та Англії.

«Друзі» з Луб’янки не скупилися на гроші і щедрі аванси, що не гірше за горілку притупляли його нічні докори сумління.

Ковальський з’явився на фермі знову вже за якихось кілька місяців. Із новою пропозицією. Тепер він від імені московскіх товаріщєй запрошував до співпраці й дружину Скобліна Плевицьку.

На відміну від чоловіка, вона погодилась легко і безстрашно, хоч усе ще не зовсім усвідомлювала, в чому полягатиме її роль, що їй належатиме робити.

Та усе це нагадувало Плевицькій захопливу пригоду після нудних сірих буднів на фермі, де вона марніла без колишнього богемного життя.