Полювання на чорного дика

* * *

— Як спалося, Алексе? — замість привітання поцікавився весело Вальтер, коли вранці, ледве розвиднілось, вони з Марком зустрілися на веранді маєтку.

На ньому був вже знайомий Маркові по фотографії твідовий костюм із короткими штанинами, зручні чоботи з ялової шкіри та мисливський капелюх із пером.

— Червону або чорну дичину у її класичному розумінні я вам, друже, не обіцяю, — промовив він, — але пару-трійку вальдшнепів ми з вами, два недолугих мисливця, спробуємо добути!

Як Шелленберг й обіцяв, такий самий мисливський стрій, — правда, більш у британському стилі, — дворецький Мартін, попередньо уточнивши у Шведа його розміри, підібрав Маркові ще звечора. Добротний картатий піджак, вузькі штани, які, на відміну від коротких Шелленбергових, можна було заправляти у чоботи, зручні чоботи з високими халявами. До костюма додавалася картата кепка, мисливський ніж у чохлі і шкіряна сумка на ремінці, яку разом із ножем можна було припасувати до пояса. У сумці — фляга з водою і мисливське причандалля для рушниці.

— Шкода, що наші дами усе ще в обіймах Морфея і не бачать нас! — гигикнув Шелленберг. — Ми обидва прекрасно виглядаємо в образі мисливців! Мартін постарався на славу! — похвалив він старого дворецького, оглядаючи Марка з усіх боків. — І одягнули усе правильно… Але часу мало, тож швиденько вип’ємо кави для бадьорості, — запропонував, вказуючи на тацю з кавником і горнятками, — і вперед, на полювання!

Мартін підступив ближче. Попри ранню годину він, як і належить вишколеній прислузі, був при повному параді — у чорному смокінгу, білосніжній напрасованій сорочці і чорному метелику. Цьому респектному вигляду додавала ще більшої респектності сивина його волосся, що робило Мартіна більше схожим на літнього лорда, ніж на дворецького. Старий налив міцної запахущої кави до мініатюрних філіжанок і подав Маркові та Вальтеру.

— Цей вранішній кавовий ритуал мене колись доб’є! — зауважив Шелленберг, делікатно підхоплюючи двома пальцями мініатюрне горнятко за вушко. — При моїй роботі і нестачі часу ніколи і похарчуватися як слід… Кава, кава, кава… Суцільна кава з ранку до вечора!

— Спробуйте перейти на зелений чай, Вальтере. Кажуть, він бадьорить так само, як ковток доброї кави. Чи на трав’яні…

— Ви б перейшли? — гмикнув Шелленберг.

— Ні! — розсміявся і собі Марко.

— Отож! І я не перейду…. Поки не зароблю собі виразку…

Дворецький тут же послужливо простягнув блюдце з такими ж мініатюрними, на один кус канапками з маслом й чорним кав’яром.

— Прошу, панове… до кави! — запропонував він.

«Чи могли у цьому відомчому маєтку працювати випадкові люди? — подумалось Маркові. — Навряд чи!»

Дворецький Мартін, уся прислуга, яка стелила гостям ліжка, готувала їжу, доглядала віллу й сад, виглядали так, ніби зійшли з мальованих нацистських агіток про ідеальне життя у Третьому рейху.

І навіть отой «місцевий хлопчина», як його учора представив Вальтер, неначе п'ять хвилин тому зняв свій однострій гітлерюгенду і переодягнувся у нехитру одежину сільського хлопчака. Доглянутий, білявий, спортивний, із гарною правильною мовою дитини, вихованої у добропорядній німецькій родині, аж ніяк не сільській, він виглядав кумедно у старих черевиках, короткуватих штанятах, розтягнутому светрику і теплій куртці.

Біля нього метушилися два жвавих курцхаара.

— Ну, ось, наш провідник, Ансель, — вказав на нього Шелленберг. — Він знає про полювання більше, ніж ми з вами, Алексе. Як ви вже здогадалися, тут на віллі часом бувають поважні особи з рейхсканцелярії, і Ансель допомагає нам під час полювання. Дуже кмітливий юнак! Ну що ж… — не приховуючи азарту, додав він, — ось і настав момент істини! Це вам, а це мені!

Вальтер підкликав Мартіна і той простягнув кожному добротну французьку рушницю «Верней-Каррон» та заповнені патронташі.

— А у вас є зброя, Алексе? Своя, маю на увазі, вдома. Ви взагалі… стріляєте? — поцікавився Вальтер.

— Так. Маю револьвер від «Веблі Скотта». Моя улюблена марка, — відповів Швед. — Але свого «Бульдога» я не наважився брати у поїздку. Вони ж у вас тут класифікуються як «кримінальна» зброя. Та й навіщо мені б здався револьвер у Фюрербау?

— А-а-а-а-а! — розсміявся Шелленберг, хитаючи пальцем. — Це ви точно, Алексе, підмітили… короткоствольні револьвери у нас дійсно заборонені особистим розпорядженням фюрера. Та й ваш «Бульдог» був би у Фюрербау ні до чого… це правда.

— Вдалого полювання, пане Шелленберг, пане Макміллан! — проказав дворецький Мартін. — Про дам не хвилюйтеся, ми потурбуємось, щоб їм було затишно і комфортно за вашої відсутності.

Тим часом Ансель, притримуючи на повідках курцхаарів, побіг уперед, уздовж краю лісу.

— Він виведе нас до озерця, — пояснив Вальтер, рішуче ступивши услід за Анселем просто у високу росяну траву. — Малий каже, бачив вальдшнепів у рідколіссі. Поряд вода, тож увечері вони, мабуть, вилітали втамувати спрагу. Правильніше, звичайно, було 6 полювати на них звечора, як смеркне. Але ж ми з вами, Алексе, дилетанти… Тим ціннішими будуть наші мисливські трофеї, — якщо, звісно, їх добудемо!

Марко закинув на плече рушницю, одягнув патронташ. Почувався кумедно.

Він чув, що полювання на вальдшнепів — не така простецька справа, як малював Вальтер. Йому самому ніколи раніше мисливцем у повному розумінні цього слова бути не доводилося. Хіба в часи воєнної юності зайця якого підстрелити… Але ось так, на справжньому полюванні…

До того ж Шелленберг обіцяв продовжити розмову, розпочату вчора. Розмову, котра, без перебільшення, була цікавішою за це полювання.

Вони мовчки рухалися краєм лісу слідом за Анселем. Собаки рвалися вперед, немов уже відчували здобич, їхні плямисті спини то з’являлися, то зникали у траві. А ліс, що починався одразу за галявиною і видавався таким нескінченим, усе більше сходив на рідколісся, аж поки вдалині не зблиснуло водяне плесо озерця.

Вони пройшли ще деякий час уперед. Ансель раптом притримав собак, озирнувся на своїх супутників.

— Я бачив вальдшнепів отам, гере Вальтер! — мовив він, коли Шелленберг і Марко підійшли ближче. — Отам, поміж заростів вільхи. Сиділи, наче цвяшки… Зазвичай вони на висипку перебувають дні два-три, відпочивають поміж перельотами, тож якщо вони ще не полетіли, Шрайк і Мозер знайдуть їх!

— Ну, — Шелленберг звернувся до Марка, — знаєте, що робити далі?

— Уявляю, але був би вдячним за додаткову інструкцію, — хитнув головою Марко.

— Ансель зараз спустить з повідків курцхаарів, — проказав Вальтер, — і вони помчать, як навіжені, до он тих дерев. Налякають вальдшнепів… А далі — не готуйтеся і не цільтеся, просто стріляйте! Ви все самі зрозумієте з першої ж миті…

— Що, стріляти навмання? — здивувався Швед.

— Майже, Алексе! Вальдшнепи піднімаються дуже швидко, — пояснив Шелленберг, — і так само швидко зникають поміж дерев. У нас, вважайте, усього кілька секунд.

— Гм… — тільки і проказав Марко.

Він перевірив набої у рушниці, приціл, хоч і уявлення не мав, як усе виглядатиме на ділі. Шелленберг зайняв позицію лівіше від нього, приготувався і собі.

— Давай! — гукнув він Анселю, і той по команді одразу відпустив курцхаарів з повідків.

Відчувши волю, мисливські собаки, що давно вже рвалися у бій, із шаленою швидкістю погнали до дерев. Марко застиг у передчутті потрібного моменту. Курцхаари зникли з виду, розчинившись у високій траві, даючи знати про себе тільки голосним гавканням і гарчанням.

«Прийомчик шанхайських поліцейських! Стріляй, не цілячись! — раптом пригадалося Маркові. — Ну, звичайно!»

І тут почулося лопотіння крил. П’ять чи шість вальдшнепів важко знялися і майнули поміж вільхових стовбурів, на якусь мить ставши доступними погляду мисливців.

Швед вистрілив. Швидше інтуїтивно, ніж цілеспрямовано. «Прийомчик шанхайських поліцейських» підходив тут як ніколи. Вальдшнеп, не встигнувши знайти сховок поміж гілля, важко ляпнув на землю.

— Є! — вигукнув Марко.

Поряд почувся вистріл Шелленберга, але без радісного вигуку. Вальтер промазав.

Лопотіння крил знову змішалося з гавканням курцхаарів, що потривожили птахів своєю неочікуваною появою. Мозер і Шрайк то ганяли поміж дерев, немов показилися, то картинно застигали у стійці перед принишклими вальдшнепами, що не рухалися з місця, сподіваючись на свій рятівний камуфляж.

Марко перезарядив рушницю і, тільки-но знову почувся шум у повітрі, вистрелив. Стріляв швидше на звук, аніж по мішенях. Тіні вальдшнепів снували між гіллям і зникали у рятівній гущавині лісу, та двоє птахів знову упали в траву.

— До біса, друже! — гмикнув Шелленберг. — Ви усіх вальдшнепів перебили! А я їх, схоже, тільки розлякав…

Він вистрелив знову по тіні, що замиготіла поміж стовбурами. Радісне гавкання Мозера підтвердило — Вальтер таки влучив!

— Ви ж самі порадили — не цілитися, — відповів Марко. — От я і стріляв всліпу. Виявилось, що цей спосіб у випадку полювання на вальдшнепів справді ефективний!

Хлопчина тим часом свиснув курцхаарам, подаючи сигнал, і сам побіг до них.

— Зараз Ансель позбирає ваші трофеї, Алексе, — задоволено проказав Шелленберг. — Ось бачите, яке воно, перше мисливське хрещення… І на вечерю ви нам усім забезпечили прекрасну дичину!

Марко розвів руками.

— Певно, то я з несподіванки. Якби було треба повторити, Вальтере, не впевнений, що вийшло б так само вдало.

Шелленберг хотів щось додати, та з вільхових заростів, куди щойно побіг за курцхаарами Ансель, почувся його голосний крик.

— А-а-а! Допоможіть! Допоможіть! Рятуйте!

Марко з Шелленбергом кинулися до хлопця. За мить їм відкрилася небезпечна картина. Ансель лежав на траві, вхопивши рукою суху гілку, немов збирався захищатися від когось. Навколо нього були розкидані добуті вальдшнепи. Поряд з Анселем розривалися від голосного гавкоту Мозер і Шрайк. А перед ними… готувався до атаки молодий чорний дик.

Марко скинув рушницю і, перш ніж Вальтер зробив те саме, вистрелив у кабана. Раз, вдруге…

Звір, намагаючись прорвати оборону курцхаарів, завищав, та усе ще був на ногах. Марко вистрелив знову. Поранення з французької «гусятниці», не призначеної для полювання на велику дичину, лише роздражнили кабана.

З його порослого чорною щетиною боку сочилася густа кров, така ж рана була одразу поміж передніх ніг і біля вуха, та знавіснілий від болю кабан кидався у бій.

Осмілілі курцхаари ледве стримували його і не давали наблизитися до Анселя, але і дик не думав здаватися…

— Тікай, Анселю, тікай! — гукнув Вальтер хлопчині, стріляючи у кабана зі свого боку, та переляканий хлопець і поворухнутися не міг.

— Чорт! — вилаявся Марко. — А якщо він тут не один?

Дик, люто хропучи, намагався розкидати собак, які так завзято захищали хлопця. З усієї сили вдарив рилом Мозера. Вірний курцхаар відлетів убік і заскавулів, а Шелленберг знову вистрелив.

Шлях до Анселя був відкритий, але дик на якусь мить застиг, немов розгубився. Тіло кабана, запізніло зреагувавши на поранення, відмовлялося слухатись свого господаря.

Марко радше механічно вихопив мисливського ножа. Зручне руків’я лягло у долоню, наче продовження руки.

— Не стріляй! — гукнув Шелленбергу, який не встиг навіть зорієнтуватися, що відбувається.

У кілька стрибків він опинився біля Анселя і кинувся на кабана. Вдарив у шию раз, другий, заганяючи лезо так глибоко, як тільки міг. З ножових ран забила фонтаном кров. Дик очманів, брикнувся, осів на задні ноги. Захропів, здригнувся усім тілом, намагаючись знову підвестися. Марко, не даючи йому перепочинку, навалився і вдарив з іншого боку.

Шрайк із Мозером обступили пораненого дика, готові вчепитися у нього будь-якої миті, щойно він знову зіпнеться.

— Вальтере, швидше, відтягніть Анселя! — гукнув Марко знову.

Шелленберг немов вийшов із заціпеніння. Підбіг до переляканого хлопця, схопив його за комір і потягнув за собою.

Марко ударив кабана ще раз. Цього разу було досить. Звір важко захропів і безсило завалився на бік.

— Ти як? Анселю? Анселю? — струснув хлопчину Шелленберг.

Ансель замотав головою.

— Т-т-так, т-т-так, гере Вальтер! Усе добре! Зі мною усе добре, гере Вальтер! — пробелькотів той.

— От і добре! — проказав Шелленберг поспіхом. — Тоді піднімайся і біжи щодуху до маєтку, клич Фріца і Германа! Тільки швидко! Підіймайся! Ти ж герой чи ні?

Ансель підвівся.

— Так, гере Вальтер!

— Чого стоїш? Біжи! — прикрикнув на нього Шелленберг.

Тим часом Марко, важко дихаючи, відійшов від кабанячої туші. Нахилився, витерся, необачно розтираючи бризки крові по обличчю. Його кепка виглядала з-під кабана, гарний твідовий піджак був заляпаний кров’ю, руки — теж у крові. Шикнув на курцхаарів, які без упину гавкали.

— Та вгомоніться вже, собацюри!

— Алексе! — Шелленберг кинувся до нього. — З вами усе в порядку? Ви не поранені?

Швед похитав головою і важко всівся на траву поряд із забитим кабаном.

— Ні, не поранений. Усе гаразд.

— Оце так! Та ви, мій друже, справжній герой! — вигукнув Вальтер. — Ви щойно завалили цілого кабана!

— Мабуть, — видихнув Марко. — Гарно пополювали на вальдшнепів, чи не так, Вальтере?

Шелленберг із полегшенням розсміявся.

— А я не одразу второпав, що ви кинулись на нього з ножем, — хитнув головою той у бік конаючого дика. — Зізнаюся щиро, я уперше таке бачив…

— Зізнаюся навзаєм — я теж, — проказав Марко, витираючи жмутом трави кров із рятівного мисливського ножа.

— Де ви цього навчилися? — здивовано запитав Шелленберг.

Марко розсміявся.

— Навчився чого? Усе відбувалося так швидко, Вальтере, що я спам’ятався вже тоді, як загнав ножа дикові у шию…

— Ви відчайдушний чоловік, Алексе! — із захопленням проказав Шелленберг. — Якби не ви, ця звірюка розірвала б малого Анселя. У мене в ту мить просто відмовили ноги… А у вас… прекрасна реакція!

Марко гмикнув.

— Якби ж то!

— Оце так справді ранкове полювання! — всівся біля нього Шелленберг.

— Добре, що цей кабанець ще молодий і сам пішов до водопою, — мовив Швед. — Якби їх була тут сімейка, або сам він більший і сильніший — навряд чи нам вдалося б так легко відбитися.

— Так… Ансель і пискнути б не встиг… — погодився Вальтер. — Бідака, налякався добряче!

— Здається, собаку треба до ветеринара… перевірити, — вказав Марко на Мозера. — Отого, з рудим вухом. Його кабан добряче тріпнув.

— Бідолашний Мозер! — Шелленберг обережно помацав курцхаара за вухом. — Йому нівроку перепало! Але ви, Алексе… Ви мене так вразили, що і слів не маю!

— Дурниці, — видихнув Швед, — буду вдячний, якщо не розповідатимете подробиці моїй дружині. Вона ще місяць буде докоряти мені…

— О-о-о! — похитав головою Шелленберг. — Здається, ви абсолютно не знаєте, чим підкорювати жіночі серця! Це вам, Алексе, не якась там мисливська байка про сто вовків з отакенними очима! Розповім! Обов’язково розповім нашим дамам за вечерею! Хіба що особливо криваві подробиці не озвучу. Ви вклали дикого кабана! Це не жарти!

— Та годі вам, Вальтере! — махнув рукою Швед. — Вклав! Після того як ми обидва випустили в нього купу набоїв! Добив — це буде точніше.

— Гм-м-м, — Шелленберг замислено подивився на Марка, — я радий, що не помилився в вас! Ви мені одразу, Алексе, сподобались… А сьогоднішня пригода робить нас… друзями навік!

Шелленберг простягнув Маркові руку. Той поглянув на свою, брудну від кабанячої крові.

— Вип’ємо за це, Вальтере. За обідом. Бо тут у мене тільки фляга з водою.

— А мене дивує інше… Чому Мартін приготував мисливського ножа тільки для вас? — поцікавився Шеллленберг. — Чому мені не дав… Ми з вами обидва не мисливці, але чому Мартін приготував тільки одного мисливського ножа і віддав його вам?

Марко подивився на Шелленберга, як на блаженного, перевів погляд на його шкіряний пояс, яким той був підперезаний поверх піджака.

— Вальтере, — проказав, намагаючись стриматися від сміху, — Вальтере, ваш мисливський ніж увесь цей час був при вас! На поясі…

Шелленберг мацнув себе рукою по животу, потім правіше, намацав сумку і чохол, сягнув у нього рукою і дістав… свого мисливського ножа!

— Ч-ч-чорт! — проказав він. — Ну і йолоп же я!

— Не варто себе картати! — поплескав Марко Шелленберга по плечу. — Не скажу, що я у ту мить почувався краще…

— Та все ж у вас прекрасна реакція! Ви, вочевидь, лукавите, Алексе, кажучи, що ніколи не захоплювалися полюванням.

— Таки ні, не захоплювався, — похитав головою Швед, — оце уперше. В мене завжди були якісь інші інтереси. Але я захоплююся іншою традиційною британською забавою — боксом. Можливо, тому і реакція хороша.

З-за дерев почувся свист Анселя і курцхаари миттю підвели голови, впізнавши знайомий клич. Хлопець повернувся разом із працівниками вілли.

Недавня блідість зійшла з його обличчя і він намагався бадьоритися. Франц та Герман, побачивши драматичну картину недавньої сутички з кабаном, так і застигли на місці.

— Чого поставали? — проказав Шелленберг. — Приймайте мисливські трофеї!

Франц розвів руками.

— Гере Вальтер, дика хіба до гілки причепити. Інакше ми його не донесемо.