Полювання на чорного дика

* * *

Марко швидко перейшов порожню залу таверни. Була обідня година, шведи у такий час за чаркою не сидять.

Найменше йому хотілося зараз, після зустрічі із королем, зіткнутися у залі чи тут, нагорі, з Євою.

Ніч, проведена з нею, попри солодкі поцілунки і пестощі каменем лежала йому на душі. А ще більше картав себе за те, що подібно до біблійного Иосифа не знайшов у собі сили протистояти спокусі. Єва, дівчина-чужинка, що прийшла до нього уночі і віддалася йому, бентежила Марка все більше…

Похапцем, підібгавши хвоста, утекти з таверни було б не по-чоловічому, не по-лицарськи, нечесно. Не в натурі Марка.

Власне… а що він їй винен? Хіба він спокушав її? Хіба він просив прийти до нього у ліжко? Так, Єва чарівна і вродлива. Спокуслива, неймовірно прекрасна!

Насупився…

Мовчки відімкнув двері й увійшов до кімнати. Підвів очі і застиг від несподіванки… Вона сиділа на стільці за столом, вдивляючись у вікно. Немов його виглядала.

— Єво… Хіба я не говорив тобі вночі, що пошкодуєш? — запитав похмуро. — А тепер і ти почуваєшся винною, і я, бо не зупинив тебе, дозволив собі втілити це безумство…

Вона обернула до нього заплакане, аж запухле від сліз обличчя.

— Батько думає, я пішла до кірхи, — мовила повільно, — а у мене сил немає підвестися. Усе думаю, думаю…

Марко глибоко вдихнув. Підійшов до скрині, відімкнув помальоване хексами віко. Дістав звідти свої речі.

— Єво… Я навіть не знаю, що тобі сказати. Просто зараз мушу їхати до вашого короля. Я і так картаю себе за те, що ми з тобою вчинили… Але хоч ти не картайся так, — може, твоє заміжнє життя буде не таким вже й поганим із тим паном?

— Може… — відповіла вона і зайшлася беззвучним плачем.

Господи, навіщо я встряг у це? Навіщо піддався? Хіба я не молився, щоб ти визволив мене від лукавого і не ввів у спокусу?

— Єво… Чому ти плачеш? Через те, що ми зробили? Чи… через що?

Вона підвелася з-за столу.

— Не думай, — проказала тихо, — я ні в чому тебе не виню. І не картаю себе. Так вже сталося, що твоя кімната для мене зараз — єдине місце, де я можу побути на самоті зі своєю бідою. Сховатися від очей батька… І пана Ларга…

— Він тут? — Марко запитав здивовано і мало не вкусив себе за язика. Яка йому направду різниця, тут він чи не тут?

Заплакані очі Єви переповнював невимовний жаль.

— Тут. У батька. Прийшов із самого ранку. Хоче, щоб наше весілля відбулося уже цього тижня… В неділю. Каже, його дітям потрібна матір, а йому — дружина і чекати більше немає сенсу. Батько геть здурів, віддає за мною в придане оцю таверну. І тепер… тепер усе перейде Ларгові. Я не тільки своє життя занапащу, так ще й втрачу батьків спадок… Він не розуміє… якщо я помру під час пологів чи від якої хвороби — Ларг його виставить на вулицю, усім керуватиме він та його діти від першого шлюбу…

Марко зітхнув. Підійшов до Єви ближче, обійняв та притулив до себе. Тепло і близькість її тіла враз нагадали нічну пристрасть, змусили Марка вдихнути глибоко.

— Де ти на мою голову взялася, Єво? — проказав тихо, українською, проводячи рукою по її волоссю. — Якби вчора знав, минув би цю таверну десятою дорогою…

Вона принишкло слухала його мову, хоч нічого з проказаного ним не розуміла. Підвела обличчя і подивилася на Марка поглядом, сповненим смутку.

Не втримався, нахилився і знову торкнувся її вуст поцілунком.

— Ти така солодка, Єво! — прошепотів тихо. — І ніч із тобою була, наче усе життя…

Провів рукою по її обличчю. Смарагдовий перстень зблиснув на пальці. Марко втупився у той камінь. Рішення прийшло саме, хоч і було вкрай божевільним.

— Кажеш, той пан хоче з тобою взяти шлюб у неділю?

— Так… — схлипнула вона.

— І батько тому радий?

— Так… — хитнула головою дівчина.

— Гаразд… Веди мене до свого батька…

— Але…

— Веди! — наказав суворо. — Іншого виходу немає…

Єва ледве встигала за Марком, а він, тримаючи її за руку, мало не тягнув за собою дерев’яними сходами донизу.

— Як звуть твого батька? — запитав поспіхом.

— Хальстен. Його зовуть Хальстен.

— Хальстен… добре.

— Що… що ти надумав? — перелякано мовила вона. — Зупинися! Що ти надумав?

— Побачиш… Ну, веди мене до нього, Єво! Де ж він?

— Там… через кухню, далі… двері за прилавком! Там його кімната… Але поясни мені… що ти надумав? — не вгавала вона.

Марко мовчки, не випускаючи руку Єви, обійшов прилавок, разом вони під здивований і розгублений погляд кухарки, що якраз над киплячим казаном патрала курчат, підійшли до важких дубових дверей.

Марко зупинився, перевів дух.

— Тут?

— Тут, — ствердно відповіла Єва.

— Мовчи, ні слова, ні пари з уст! — проказав Вишневецький суворо. — Говоритиму я. — І прочинив двері.

Двоє чоловіків від несподіванки аж стріпонулися. Один із них, батько Єви, ще не старий кремезний чоловік, поспіхом згорнув зі столу кілька золотих крон і витріщився на Марка.

Інший, вочевидь, жених, отой самий Ларг, сивочубий ровесник Євиного батька, забачивши свою майбутню наречену, підвівся, переводячи погляд з неї на незнайомця, що міцно тримав її за руку.

— Ви пан Хальстен, власник таверни «Золоторогий олень» і батько цієї дівчини? — запитав Марко, не даючи ні одному, ні іншому спам’ятатися.

— Та-а-ак… — протягнув Хальстен, — так і є, пане… Так і є… А ви — наш постоялець, якщо не помиляюся? Вибачте мені, я не впізнав вас сьогодні. Учора ви мали вигляд подорожнього, були такі стомлені з дороги, а сьогодні…

Він здивовано обвів поглядом Марка.

Марко кивнув:

— Так, пане Хальстен. Я ваш постоялець.

Хальстен поволі підвівся, в голові вирувала добра сотня думок.

— І я тільки-но від вашого короля, — додав Марко.

— В-в-від короля? — здивовано перепитав Хальстен. — Від н-н-нашого короля? А… що сталося? Ми не вгодили вам чи порушили якісь приписи? Єво, доню, що потрібно нашому шановному гостю?

Єва схвильовано ковтнула повітря і лише німо похитала головою.

— Пане Хальстен, — промовив знову Марко, — я людина державна, служу своєму володарю та, перебуваючи у Шведському королівстві у справах, переконаний, що маю з повагою ставитися до звичаїв та законів, яких дотримуються у вашому краї, тож сьогодні, побувавши на прийомі у шведського короля, ясновельможного Карла XII, я запитав Його Величність, чи мав би я право одружитися з однією із його підданих, коли б забажав того. І король запевнив мене, що для одруження з панянкою некоролівської, немонаршої крові жодних перепон не існує, окрім мого визнання протестантського вчення як чистої Христової науки, якщо я не мав свідомого хрещення.

— Е-е-е, — протягнув Хальстен, здивовано дивлячись на свого постояльця, — то ви вирішили… одружитися?

— Так, пане Хальстен, — твердо мовив Марко, — і, не відкладаючи справу, хочу засвідчити вам: мені припала до серця ваша чарівна донька Єва. І я маю намір одружитися з нею.

— Себто… як одружитися? — і собі промовив Ларг, який увесь цей час мовчки спостерігав за дивовижею, що розгорталася просто перед його очима.

— А як у вас одружуються? — промовив Марко, не звертаючи жодної уваги на Ларга. — Звичайно, я не протестант, але християнин. Вірю в того ж Спасителя, що і ви, пане Хальстен. Зрештою… якщо ви у цьому вбачаєте перешкоди, я готовий прийняти свідоме хрещення і здійснити все, чого вимагає ваша церква. Та, зрештою, я прийшов сюди з однією метою, а саме — просити руки вашої доньки Єви, і цим перстенем засвідчити і вам, і їй, що мої наміри якнайсерйозніші.

Марко поспіхом зняв зі свого пальця смарагдовий перстень і швидко надягнув його на палець занімілій та розгубленій Єві.

— Але… але… — розгублено вимовив Ларг, — Хальстене… Ти мені обіцяв… Ти обіцяв мені свою доньку. Єво, ми ж уже майже заручилися з тобою… Хальстене, ми ж із тобою вже і придане Єви обговорили… І коли цей пан веде мову про повагу до наших звичаїв…

— Тихше, Ларгу! — цитьнув до нього Хальстен. — Дай-но мені розібратися у цій дивній справі!

Підійшов ближче до Марка.

— То ви, пане, стверджуєте, що маєте намір одружитися з моєю донькою?

— Так… стверджую… Власне ж, от у вашій присутності, пане Хальстен, та у присутності ось цього добродія одягнув їй тільки-но на пальця мого перстеня… Хіба цього недостатньо? — стенув плечима Марко. — Хіба двох свідків замало для заручин?

— Гм… — батько Єви стурбовано глипнув на руку доньки, де виблискував дорогоцінний смарагд. — І ви готові згідно з нашим віросповіданням прийняти хрещення та відмовитися від ідолів, яким вклоняється решта християнського світу? — перепитав він затинаючись.

— Так, готовий, — відказав Марко Вишневецький.

— Коли ж ви встигли… закохатися у мою доньку, ваша милосте? Коли встигли зрозуміти, що бажаєте її собі за дружину?

Марко гмикнув.

— Мені було достатньо поглянути на неї, аби зрозуміти, що вона буде мені до душі. Про решту, гадаю, турбуватися не варто, коли мова ведеться за освячений Богом і церквою шлюб.

— Так… не варто… — луною повторив розгублений Хальстен. — Не варто.

— Тобто… як не варто? — промовив Ларг. — Хальстене, тобто як не варто? Ти ж мені обіцяв Еву! Ти ж…

— Помовч, Ларгу! — знову промовив Хальстен суворо. Його голос одразу пом’як, коли він звернувся до Марка: — Ваша милосте… Коли вже так сталося… Коли сам король не вбачає у такому союзі нічого поганого… То хочу запевнити вас, що жодних перепон вашим намірам і я чинити не буду. Я бажаю найкращого для моєї доньки… То правда, з добродієм Ларгом, присутнім тут, ми мали певні домовленості, проте, Ларгу, що казати, усі вони були укладені поміж нами без згоди самої Єви. Ну, а ти, Єво… що скажеш?

Єва глипнула на батька, на Ларга, а потім підвела очі на Марка.

— Я… я згодна, батьку.

— Вона згодна, пане… Чуєте, вона теж згодна! — майже радісно проказав Хальстен. — Ларгу, Єва згодна вийти заміж за цього пана.

— Тобто, Хальстене, ти порушуєш наші домовленості? Ти…

— Ну, але ж не мені виходити заміж, а моїй доньці, Єві… І коли так усе повернулося… — жалібно мовив Хальстен, — не сперечатися ж мені через таку дурницю з нашим славним королем! Ти ж чуєш, Ларгу… А придане… Придане, ваша милосте, вас же, певно, цікавить придане Єви! — раптом проказав він. — Ви маєте знати, що скромна донька власника таверни не принесе вам ані земель, ані скарбів, ані титулів, яких ви, безперечно, очікуєте…

— Так, звісно, пане Хальстен, — твердо відповів Марко, — не принесе, тому я не потребую за нею приданого. Найкраще придане Єви — її врода та… — Марко з посмішкою глипнув на принишклу дівчину, — та її скромність. Від вас я вимагатиму хіба твердої обіцянки, що тепер вона стане повноправною господинею цієї таверни та керуватиме нею, як вважатиме за краще… А ви не втручатиметеся у її справи.

— Зрозуміло… — видихнув Хальстен, — зрозуміло… Хоч я до кінця і не розумію, у чому ваша зацікавленість в такому шлюбі…

— Мені потрібна дружина. Ваша донька підходить за усіма моїми вимогами… Що ж іще може бути…

Розлючений Ларг блимнув очима.

— Хальстене, отямся! За усім цим стоїть якийсь дурний жарт! Чужоземець насміхається з тебе і твоєї доньки! Насміхається з нашої віри та звичаїв!

— Ларгу, вкотре тобі кажу — помовч! — роздратовано мовив батько Єви. — Який тобі жарт! Подивись краще, цей чоловік одягнув на палець моєї доньки смарагдового перстеня!

— Іще треба перевірити, чи справжній отой смарагд у тому перстені! — гаркнув Ларг знову.

— Хай вас то, добродію, більше не обходить, — відповів Марко. — Власне, не думаю, що у вашому подальшому перебуванні у цій оселі є якийсь сенс. А ви, пане Хальстене, щоб не вважали мене за людину, що морочить вам голову, пропоную не відкладати нашу справу надовго. Ми одружимося з Євою цієї неділі, одразу після богослужіння. А до того дня я хотів би прийняти хрещення за протестантським обрядом.

Марко сягнув рукою до пояса, відстібнув капшука і кинув його Хальстену просто до рук.

— Це вам за клопіт і на підтвердження щирості моїх намірів. Такий самий Єва отримає після вінчання як вияв моєї любові до неї.

Хальстен не мав чого сказати. Дзявав ротом, наче риба, яку хвилею викинуло на берег. Однак гаманець у долоні мав достатньо відчутну вагу…

— Ларгу… Ларгу… — нарешті тихо, примирливим голосом проказав він до свого невідбулого зятя. — Ти… краще… справді… залиш нас. Я не можу відмовити цьому панові у його проханні. Та й Єва, сам бачиш, хоче того самого. Наші домовленості, друже, не були нічим підкріплені з твого боку, а добродій… сам бачиш…

Ларг із силою вдарив кулаком по столу, за яким ще кілька хвилин тому обговорював із майбутнім тестем заручини і весілля з Євою. Широким кроком перетнув кімнату і вийшов, грюкнувши дверима.

Хальстен мовчки подивився на Марка.

— Ну, то будемо готуватися до вінчання, — стенув плечима той. — І коли ваша ласка, до мого хрещення. Я мало знаюся на протестантських звичаях, тому буду вдячний, якщо порадите мені, як і що.

— Наші звичаї прості… — мовив Хальстен. — Наші звичаї усі в Слові Божому записані… Коли ви християнин, то знаєте їх усі. Я ж зі свого боку поговорю про це з нашим священиком. Гадаю, ніяких складнощів не виникне, бо хто ж може заборонити людині прийняти Христа як свого Спасителя?

Марко хитнув головою:

— От і добре… ходімо, Єво, нам треба ще з тобою усе обговорити.

Хальстен лише розвів руками.

Вага капшука, якого він усе ще стискав у долоні, була занадто переконливим аргументом. А ще більшим аргументом було те, що гризло його іржею під час усіх тих перемовин із Ларгом, який хотів не лише його Єву, а й його таверну. Ото нежданий поворот! Тепер таверна «Золоторогий олень» залишиться Єві, а значить, як і раніше, буде належати йому!