Полювання на чорного дика

* * *

— Пане… Ви ж наче вчора увечері зупинилися у моєму готелі, чи не так?

Марко обернувся.

Власник букіністичної крамнички, старий мсьє Мальтерр стояв просто перед ним, звично встромивши пальці у вузькі кишені свого жилета — типовий французький буржуа, якого не заплутаєш і не зіб’єш з пантелику більшовицькими ідеями…

— Так, пане Мальтерр, саме так. Я Алекс Макміллан. Учора ввечері заселився… — усміхнувся Марко, згідно киваючи, — а сьогодні вранці вирішив зайти до вашої букіністичної крамнички. Мій дядько Альбер де Морран казав, що у вас можна натрапити на цікаві екземпляри…

Мальтерр підвів важкий погляд і уважно поглянув на Марка.

— Альбер де Морран? — перепитав він. — Ви, англієць, племінник Альбера де Моррана?

— Так… — розвів руками Швед, — він одружений із моєю тіткою. Отже, я його племінник.

— І ви тут…

— У справах, пане Мальтерр.

— До Лонжюмо не приїздять у справах, — гмикнув старий, — швидше, щоб забути про них на якийсь час. Або у тиші подумати про те, як усе краще спланувати.

— Саме із цієї причини я тут, — Марко поклав на полицю пошарпаний томик Дідро. — І дядько Альбер сказав, що ви можете мені допомогти скласти деякі пазли докупи.

Мальтерр замислено провів рукою по своїй густій солідній бороді.

— Звідки мені знати, що ви справді племінник мсьє Моррана? Як я можу у тому переконатися? — недовірливо поцікавився він.

— Чи повірите ви мені, коли я скажу, що мсьє Морран урятував вам життя, коли вас засудили як німецького шпигуна? Він був вашим куратором. У тій справі, якій ви так віддано служили. А у 1909-му ви з ним мали спільне завдання — вели спостереження за штаб-квартирою більшовиків на Марі-Роз, 4 та особисто доповідали дядькові Альберу про такого собі пана Владіміра Маєра, більш відомого світові як Владімір Ульянов-Лєнін… І ще ось…

Швед простягнув старому складений удвоє аркуш паперу.

Мальтер розгорнув його.

— Сподіваюся, ви впізнаєте почерк дядька Альбера? — поцікавився Марко.

— Звісно, — хитнув головою Мальтерр, — я занадто добре знаю почерк пана де Моррана, щоб упізнати його. Отже… ви таки його племінник. Алекс Макміллан, якщо не помиляюся.

— Так, пане Мальтерр. Алекс Макміллан. Я журналіст «Обзервер» і маю вельми цікаве завдання, виконати яке можете допомогти мені лише ви…

— Так, пригадав, — хитнув головою Мальтерр, — мені траплялося ваше прізвище у британській пресі. І що вам потрібно, юначе? Річ у тім, що немає такої інформації, якої не міг би вам надати ваш високоповажний дядько, не звертаючись по допомогу до мене.

— Але те, що мені потрібно, йому відомо лише в загальних рисах… — розвів руками Марко. — Тому він і порадив мені звернутися до вас.

— Добре, — погодився Мальтерр, — ходімо до мого кабінету… Там зможемо поговорити спокійно. Але перед тим зачекайте мить… до крамниці у будь-який час може хтось зайти. Я покличу свою помічницю.