Полювання на чорного дика

Марко Швед: шпигун, якого варто було придумати

9 липня 2010 року на летовищі у Відні відбулася непомітна стороннім очам, але водночас епохальна подія: США і РФ обмінялися шпигунами. Це був свого роду фінальний акт напруженої шпигунської драми, яка тривала не одне десятиліття. Драми, яка розгорталася між американськими і на той час радянськими розвідниками, минулу славу яких після завершення Холодної війни успадкувала Російська Федерація. Саме у липні 2010 року епосі колись блискучих радянських (на той час уже потьмянілих російських) шпигунів було покладено край. У Відні на летовищі Америка повертала Росії так званих нелегалів — розвідницькі «консерви», які роками вдавали із себе американців, але бездарно відкрилися, були заарештовані, в усьому зізналися і тепер безславно поверталися додому.

Утім, «безславно» — це на думку американців, а ось Росія зі своїх горе-розвідників нашвидкуруч зліпила героїв. Сьогодні достатньо погуглити імена Анни Чапман, Михайла Семенка, Андрія Безрукова, Людмили Вавилової (загалом законсервованих в американській глибинці невдах-шпигунів назбиралося десятеро), щоб дізнатися подробиці цієї досить непривабливої для зовнішньої розвідки Росії історії. Але Росія ще з часів Радянського Союзу добре опанувала мистецтво створювати героїв на порожньому місці. І не просто героїв, а бажано — героїв-розвідників. Бо ніщо так добре не влучає в ціль, як напівнатяки і недомовленості. Людям властиво домислювати історії самим. І в цьому — міць і сила вибудованої на шпигунському підґрунті ідеології.

Власне історія про печальний захід російського розвідницького сонця у віденському аеропорту влітку 2010 року до циклу романів про Марка Шведа сюжетно нібито не має жодного відношення. Чого не скажеш про два інші аспекти: державотворчий й ідеологічний.

Шпигунські протистояння в усі часи були маленькою верхівкою айсберга протистоянь державних. Бо держави в усі часи не лише стояли на сторожі своїх внутрішніх інтересів, але й просували інтереси зовнішні. У випадку Радянського Союзу, у складі якого волею недоброї долі на довгі десятиліття застрягла Україна, зовнішні інтереси полягли у світовому пануванні й домінуванні. А майже анекдотичне «наздогнати й перегнати Америку» передбачало й шпигунські перегони також. І в цьому змаганні шпигунів не останню роль відіграв ідеологічний компонент.

Коли цілком реальні, а не вигадані російські шпигуни на початку XXI століття після американського фіаско повернулася додому, в Росію, та зробила те, що могла і вміла робити найкраще: перетворила їх (щоправда, не всіх) на національну гордість. Об’єкт захоплення. Бо ідеологія — це той важіль, яким можна підважити будь-яку суспільну думку і зсунути її у потрібному вам напрямку. Іншими словами, навіщо Радянському Союзу був легендарний кіношний Штірліц? Або навіщо Юрій Дольд-Михайлик придумав радянського (нехай і українського походження) розвідника Григорія Гончаренка чи Генріха фон Гольдринга? В ім’я ідеології і величі радянської держави. Так само, як в ім’я величі держави британської Ян Флемінг придумав не менш легендарного агента 007 Джеймса Бонда, а американці на службу виготовлення кінодоказів величі їхніх секретних служб поставили цілий Голлівуд. Пальців обох рук не вистачить, щоб перерахувати фільми, в яких безстрашні американські хлопці самотужки рятують честь і гідність Америки, а заразом, щоб двічі не вставати, і цілий світ.

І саме з цих причини (в ім’я ідеології і підтримки державної величі) упродовж тривалого часу українська література не мала свого, питомо українського, але при тому не втягненого в радянську орбіту непереможного розвідника або ж шпигуна.

Передовсім на нашу долю випала тривала й почасти безрезультатна боротьба за державність. У горнилі цих протистоянь не лише перетоплювалися людські долі, але й горіли документи та речові докази. Поза сумнівом, державотворчі процеси в Україні, яка в XX столітті опинилася не просто в дуже непростих історичних умовах, а фактично стала жертвою геополітики, не обмежувалися теренами України радянської. Як діяв український уряд в екзилі, так само далеко за межами України працювали спочатку тисячі, потім сотні, а тоді лише десятки відданих українській справі розвідників, учорашніх вояків українських армій і угрупувань, які зазнали поразки й змушені були поступитися червоній владі, але не здалися. Тому приречено й підпільно вели боротьбу за Україну за її межами.

Боротьба ця була непростою в усіх відношеннях, бо бракувало всього — коштів, людей, а з часом забракло й надії на швидке завершення справи. Вони розхитували й підривали радянську систему, як тільки могли, аби вивільнити з її пазурів Україну. Але радянська система виявилася напрочуд живучою. Ба більше: руками своїх пронирливих спецслужб вона нищила все українське не лише в Україні, але і за її межами.

Тож не дивно, що за таких розкладів історії про українських — справжніх українських, а не українських радянських шпигунів — в українській літературі з’явитися не могли. Бо вже з моменту своєї появи такі персонажі однозначно ставали ворогами, а не героями. Радянський Союз потребував героїв радянських, а не українських. Фактично в такий спосіб ми отримали покоління, яке знало Штірліца, але ніколи не замислювалося, що не на ньому єдиному трималася звитяга шпигунського світу, і що у Штірліці як такому ідеології значно більше, ніж геройства. Це ідеологічний сценарій, за яким Росія працювала завжди і який використовує й донині.

Ми ж залишилися нібито без героїв. Точніше, наші герої зазвичай були переможені або лишилися стікати кров’ю на полі бою чи гнити у тюрмах. Як для ідеологічних засад формування нації, підґрунтя досить сумнівне. Хіба що для того, щоб додати жалю споконвічним плачам і голосінням. А ось героїв непереможних, всюдисущих, розумних, винахідливих і яких би не брали ворожі меч, куля й підступи, нам тривалий час бракувало.

Тому чудово, що з’явися Марко Швед. Український розвідник з британським паспортом, який хоч і працює офіційно у МІ-6, але насправді має на меті якнайшвидше зруйнувати зсередини хистку Радянську імперію. Він докладає до цього різних зусиль, хоча переважно йдеться про непомітні неозброєному оку шпигунські штучки, завдяки яким радянська звитяга й міць поступово береться розколинами.

Український Марко Швед — це суміш козацької звитяги, британської вишуканості, американської діловитості, французького шарму, німецької пунктуальності — і жодної краплини російського лицемірства.

Роман «Полювання на чорного дика», який ви зараз тримаєте в руках, — четверта частина «Шведіани».

У початковому романі циклу, «Червона Офелія», йдеться про становлення Марка Шведа як українського розвідника: про його перші шпигунські ґулі, першу нібито справжню любов і першу по-справжньому болючу зраду.

Другий роман циклу, «Печатка Святої Маргарити», оповідає про Тарнорудські пригоди Марка, дивовижні скарби, завдяки яким зможе деякий час протриматися українська розвідка за межами України, а також про справжню (цього разу вже по-справжньому справжню) Маркову любов.

У третьому романі, «Під чужим прапором», Марко Швед опиняється в Британії і стає не просто підданим Її Величності, а ще й починає роботу в легендарній британській зовнішній розвідці МІ-6. Утім, захищає Марко не лише інтереси Сполученого Королівства: він знаходить не один спосіб підставити плече українській державності, хоча чудово розуміє, що вирвати Україну з Радянського Союзу поки що неможливо.

«Полювання на чорного дика» охоплює період перед початком Другої світової війни. Світ завмер у спробі розгадати задум Гітлера, і розвідники у розв’язанні цієї головоломки ведуть перед. Хоча Марко Швед представляє британську зовнішню розвідку, діє він також і в інтересах українства. Українці мріють про ослаблення міцної хватки Радянського Союзу. І, власне, до цього може спричинитися протистояння Гітлера й Сталіна. От лише питання, чи збираються вони зійтися в лиховісному герці? Чи більше мріють по-змовницьки розділити Європу і зжерти її шматками? І як цим планам можуть запобігти розвідники? Та й чи є сенс взагалі втручатися, коли два тирани вже вчепилися за кінці геополітичного канату?

На сторінках «Полювання на чорного дика» однаково переконливо живуть, кохають, страждають, ухвалюють рішення, зважуються на вчинки персонажі вигадані й герої історичні. Марко Швед не лише приятелює з відомим британським журналістом Яном Флемінгом (тим самим, хто вигадав Джеймса Бонда), але також вирушає на пікнік з не менш легендарним Вальтером Шелленбергом, компанію якому складає сама Коко Шанель. І це вже не кажучи про звану вечерю за участі фюрера, на яку Марко отримує особисте запрошення, і під час якої його з дружиною Елізабет у компанії Вальтера Шелленберга і Коко Шанель фотографує Єва Браун власною персоною. Як думаєте, ці знімки десь збереглися?

Власне, сага про Марка Шведа — це не просто віртуозне переплетіння ниток документальних і художніх. Це свого роду полотно ось тієї історичної героїки, яка потрібна кожній нації. Бо державотворчі процеси вкрай складно уявити і неможливо здійснити без історичних полотен й історичної ідеології. Зокрема, ідеології перемоги, вагу якої важко переоцінити на всіх етапах процесу творення нації і становлення держави.

Іншими словами, якби письменниця Лора Підгірна не придумала Марка Шведа, його б терміново треба було придумати комусь іншому, щоб у такий спосіб розповідати нам саме нашу історію. Бо якщо ми не будемо знати імена своїх шпигунів, держава-сусідка безсоромно й пафосно нав’яже нам гордість за шпигунів своїх, як робила це не раз і не двічі.

«Полювання на чорного дика» Лори Підгірної, як, власне, і вся «Шведіана», — хороше, відпочинкове чтиво для тих, хто цікавиться історією, цінує тонкий присмак теорії змов, не цурається гіпербол, вірить у збіги обставин, дива і в Україну.

Приємного читання!

Аліна Акуленко, журналістка, перекладачка