Полювання на чорного дика

* * *

А у Московії подейкували, шведський король, мовляв, із батьківських ботфортів ще не виріс… А він он який хлопака!

Карл XII і справді не видавався жовторотим горобцем, що заледве здатен шаблю тримати. Був не по роках високого зросту, ладної, тренованої статури — тож вишитий сріблом блідо-зелений каптан сидів на ньому по-чоловічому, влито, а не бовтався недбало, як на худому московському цареві.

Світлошкірий, як і належить синові північного народу, Карл XII мав доволі привабливе обличчя, яке сьогодні, наче в хмарах, втопало у білій куделі пишної перуки.

Увесь час, відколи Марко увійшов до зали, король не зводив очей із чужоземного посланця. Погляд тих світло-сірих, майже водянистих очей був серйозним та проникликим, як у дізнавача, що вимагав чіткого і беззаперечного зізнання.

Під таким поглядом незатишно почувалися навіть власні Карлові міністри, що вже казати про інших…

Тож Марко глибоко вдихнув і ступив уперед, вклонився шведському королеві, краєм ока помітивши, як у погляді Карла суворість змінилася легким подивом.

Він чув про козаків, адже гетьманські посланці у недалекому минулому не раз відвідували королівську резиденцію у Стокгольмі. Однак самому бачити живого козака довелося вперше.

Шведська прибулого гостя була майже досконалою, і юний Карл ясно розумів кожнісіньке слово.

А Марко почувався невимушено, без хвилювання. Переказував вітання з далекої незнаної землі від її володаря, ясновельможного гетьмана Івана Мазепи.

— Хіба ваша земля не Московії належить, а ваш володар — не цар Петро? — поцікавився Карл і його уста скривилися у легкій посмішці.

Гість не збентежився. Злегка хитнув головою.

— Земля наша, мій королю, лежить окремо від Московії й ніколи москвинською не була, — відповів просто. — Ми завжди мали власних володарів, достатньо мудрих, аби тутешні, європейські королі мали за честь знатися з нами.

— Так, так, — проказав Карл. — Мені відомо про давні династичні зв’язки наших народів… Але ті часи давно минули й кістки шведської принцеси Інгігерди стали порохом… — додав він. — Хоча, здається, не так вже їй добре у вас велося. Чув я, вона покинула ваші землі та прийняла постриг в одному з московських монастирів…

— То все вигадки, мій королю, — спокійно мовив Марко Вишневецький. — Прах княжої жони Інгігерди віками покоїться разом із прахом її чоловіка, князя нашого Ярослава, у Софії Київській. А москвини видають за її прах чужі кістки, стверджуючи, що то Московія удостоїлася такої честі…

Карл усміхнувся:

— Мене давно бентежило це питання, проте мої учителі не мали щодо нього одностайної відповіді… А я усе думав: забажай княгиня Інгігерда і справді постригтися у черниці, невже у ті часи у вашому Києві своїх монастирів було замало?

— Ваша Величносте, скажу більше: за часів княгині Інгігерди на місці Москви ще жаби квакотіли. А вона прожила із князем усе своє життя і не мала до Московії жодної причетності, — відповів Марко. — От і наша земля не мала б до Московії жодної причетності, якби Московія не робила нас у всякий спосіб меншими, незначущими та своїми підданими попри нашу волю.

— Ну, як же… — очі юного Карла зблиснули. — Ну, як же, попри вашу волю… Я чув, піввіку тому ви самі добровільно віддали себе Московії під владу!

— Ваша Величносте, то мав би бути взаємовигідний військовий альянс, але аж ніяк не віддання власної душі задарма. Та московський цар розцінив це інакше, і ми наїлися тієї «братньої любові» по самісінькі вуха. Крім того, і в нас, як і у вас, манкуртів вистачає…

Король Карл повів білявою бровою.

— Он як… Говоріть далі.

— Про то, мій королю, можна окремо розповідати і не одну годину, — продовжив Вишневецький, — але кожному володареві відомо: будь-яка угода є непорушною, допоки обидві сторони мають повагу до неї… та коли до нас поваги немає від тих, кого братами та єдиновірцями називаємо, — має бути тверезий, а не ідеалістичний погляд на подальші наші взаємини.

— Так… У діяннях святих апостолів стверджується, що Господь у своїй милості кожному народу відвів власні межі для замешкання… І межі ті священні в очах Господніх, — повільно промовив юний Карл.

— Воістину, Ваша Величносте. Та якби Ваша Величність погодилися вислухати мене наодинці… — проказав Марко далі.

— Вислухаю, за вечерею, — відповів Карл XII, — допоки ви як посланець гетьмана Івана Мазепи та народу свого — гість у нас. Зупиніться у палаці та насолодіться нашою гостинністю.