Полювання на чорного дика

* * *

Усі події останніх днів видавалися якимось химерним маренням.

Особливо зараз, коли вони з Елізабет пливли на диво спокійним Ла-Маншем з порту Кале у напрямку Дувру.

У бінокль, який Марко спеціально попросив у котрогось із матросів, уже можна було розрізнити його стрімкі білі скелі. Ще якась година — і вони опиняться на англійському березі.

З Дувру необхідно було терміново відправити до Мюнхена телеграму Кривицькому. Попри усю химерність їхньої зустрічі той був цілком реальним, а не тінню з минулого. І він, мабуть, уже зачекався звістки від Шведа.

За інших обставин Марко 6 не хвилювався так… Рятуючи власну шкуру, Кривицький міг би сто разів перепродати себе та свою інформацію будь-кому, хто гарантував би йому елементарно — безпеку… Та у Кривицького у Меммінгені була сім’я. Тож просто так, без гарантій віддати себе у будь-які руки він не міг. Сім’я, родина — обтяжуючий фактор для кожного розвідника. Особливо для совєцького перебіжчика.

Слабке, найменш захищене місце, на яке тиснутимуть навіть ті, хто обіцяє порятунок.

А щодо колишніх господарів Кривицького — чекістів із Луб’янки, — у них не буде жодних сентиментів ні до зрадника Вальтера, ні до до Вальтерової родини. Вальтеру це добре відомо, і він не робитиме необдуманих кроків.

Кривицький чекатиме звістки від нього, Марка, бо вірить йому, вірить, що коли він поручиться, то британці дотримають слова.

Швед гмикнув собі під носа: чи міг він сам тоді у Стамбулі розраховувати на таке милосердя від Вальтера? Навряд чи. Миттєва куля у лоба — і то у кращому випадку.

А інший Вальтер, котрий Шелленберг?

Ліза пригорнулася до нього, змусивши виринути з роздумів.

— Люба, на палубі аж занадто свіжо… Може, я проведу тебе всередину, зігрітися? — запитав Марко, цмокаючи її у холодного носа.

— Ти хочеш мене спровадити, щоб самому стояти отут в образі замисленого ковбоя і зваблювати інших жінок? — розсміялася вона.

— Ковбоя? Інших жінок? О, Лізо, ні… Я не хочу, щоб ти застудилася, — похитав він головою, міцніше пригортаючи її до себе.

— Ти від самого Кале слова не сказав… відколи ми зійшли на цей паром. Мовчиш і дивишся за обрій, — тихо промовила вона. — Щось не так?

— Ні, все так… То інше… У мене все ще крутиться в мізках наша остання розмова з Шелленбергом, — відповів Марко, — кожне слово… Поки ви чаювали з Габріель, ми з ним трохи пройшлися і побалакали…

— Трохи? Майже годину… Я вже почала хвилюватися.

— Так… мабуть, годину… — зітхнув Марко.

— І що він тобі такого наговорив, що ти досі обдумуєш його слова? — поцікавилася Елізабет.

— Сім бочок арештантів, якщо відверто, Лізо. Я думаю про інше… Навіщо він мені вкладав це у вуха?

— Можливо, щоб розхитати твою впевненість, щоб ти йому повірив, любий?