Полювання на чорного дика

* * *

Карл XII їв, ретельно пережовуючи кожен шматочок. Він усе робив зважено, спокійно, не поспішаючи: слухав, реагував на слова співрозмовників, розмовляв, їв, пив, навіть усміхався якось сповільнено.

Зараз виглядав не так урочисто та пишно, як на вранішньому прийомі.

До вечері він перемінив свій одяг, позбувся мереживного жабо і кудлатої перуки, тож тепер обходився своїм власним густим білявим волоссям, гладенько зачесаним назад і схопленим на потилиці сизим муаровим бантом.

Вигляд мав стомлений і навіть трохи роздратований та, угледівши Марка Вишневецького, пожвавішав. Майнув рукою, щоб той присів напроти.

— Я зазвичай вечеряю на самоті, — проказав, витираючи тонкі вуста хустиною, — але сьогодні, гадаю, варто зрадити цій звичці. Ви цікава людина, тож мені не терпиться почути нарешті те, заради чого ви подолали такий довгий шлях до Стокгольма, пане Вишневецький.

— Ваша Величносте, увага, із якою ви люб’язно вислухали мене вранці, — відповів Марко, — додає мені надії бути почутим і сміливості говорити до вас так само відкрито.

— Прошу! — цілком схвально хитнув головою Карл XII. — Можете бути щирі і відверті, наскільки то можливо і прийнятно для вас. Я знаю, що у Московії насміхаються з моєї юності, однак будьте певні, мене з дитинства готували бути королем, тож попри мій вік я здатен приймати тверді рішення, коли мова йде про вигоди для моєї країни.

— То не вартує вашої уваги, мій королю! — проказав Марко вголос. — У Московії насміхаються з усього, що не вкладається у московських мізках.

Карл тим часом підніс до вуст келиха з чистою водою, немов демонструючи, що його думки та прагнення так само чисті й незатьмарені пожадливими бажаннями влади, на відміну від царя московського.

А Марко раптом зрозумів, наче йому скло перед очима протерли: з Карлом можна домовлятися!

Цей юний король, добре освічений і вельми привітний до нього, чужоземного посланця, виявляє усі ознаки майбутнього грізного правителя, але сьогодні… сьогодні він понад усе потребує поваги і визнання.

Підтвердження своєї королівської мості!

Московські кпини у якийсь спосіб постійно сягали вух юного Карла, і хоч як дратували його самолюбство — увесь цей час він був змушений терпіти й мовчати. Цар Петро в уяві шведського монарха сформувався в образі варвара і хама, що, будучи і сам віку достатньо молодого, відкрито кпив з іншого християнського володаря. Карл же у відповідь був змушений вичікувати свого часу. Отже… треба використати це, переконати його, що такий час от-от настане!

— Ну, до справи, — поблажливо усміхнувся Карл. — Отже… наскільки я розумію, ваш гетьман шукає нових союзників… Але чому знову у Швеції? — усміхнувся він укотре. — І чому я маю вірити гетьману Мазепі? А якщо завтра він порозуміється з московським царем, як вже було раніше? Адже з ним, не зі мною ваш народ пов’язаний домовленостями на папері!

— Ваша Величносте, — чітко вимовляючи кожне слово, проказав Вишневецький, — буду з вами цілком відвертим, яким і належить бути мені, посланцю, перед володарем Шведського королівства. Домовленості з Московією не варті навіть того паперу, на якому вони писані. А ясновельможний гетьман Іван Мазепа вбачає сьогодні за найкраще для свого народу, відкинувши існуючу тільки на папері дружбу з лицемірним та підступним братом — Московією, яка ніколи насправді не була нам ні братом, ні другом, заручитися доцільним і взаємокорисним військовим союзом із протестантським Шведським королівством.

Ні московці, ні хто інший, хто загарбати нас бажає, не є для нас друзями і братами. Відкинувши усі наші сподівання на мир і добросусідство з Московією, тепер знаємо твердо: нам потрібні тільки політичні соратники, ті, хто, поважаючи межі наших теренів, наші права та вольності, розділяють державницькі бачення нашого гетьмана та матимуть підтримку в нашому людові на час непевний.

А Московія і до сьогодні тримається за нас, як воша кожуха. І кожен наш порух, спрямований на розбудову власної державності й безпеки, московці сприймають як загрозу своєму укладові та своєму цареві. Безпідставно вважають землі наші за свої, всіляко упокорюють нарід наш, котрий споконвіку права і вольності шанує і свої, і чужі — рабським приниженням та упокоренням.

Карл XII дзвінко розсміявся. Такого порівняння — про вошу й кожуха — йому шведською чути ще не доводилося. А мова гетьманського посланця вразила юного короля своєю жорсткістю та болючою правдою.

— Розумію… — відповів він майже зі співчуттям. — Так, москвини нікому ще надійними союзниками не були, але ваш візит до Стокгольма таємний, а не офіційний… — зауважив король.

— Так, аби почати цю справу, треба мати розуміння про ставлення Вашої Величності до нашої пропозиції і переказати усе моєму гетьманові. Інакше то було 6 відверте самогубство…

— Погоджуюся, — хитнув головою Карл, — цар Пітер вас за таке по голівці не погладить. Але якщо Швеція пристане на пропозицію вашого гетьмана… це означатиме…

— Що Швеції варто починати готуватися до війни, Ваша Величносте, — закінчив думку короля Марко.

— Я марю про це, — відповів Карл.

— Власне, Шведському королівству у будь-якому разі варто готуватися до війни, — продовжив Марко. — Ваша Величність має знати, що цар московський збирається зі своїм почтом у подорож, аби набути знань європейських та перейняти майстерність у ремеслах всіляких.

— І у цьому варто вбачати загрозу? — підвів король погляд на Вишневецького.

— Чи варто вбачати загрозу у тому, що московський цар їде собі до Європи навчатися корабельної справи та всіляких ремесел? — перепитав Марко. — Ваша Величносте, цар Петро вельми вперта та цілеспрямована людина, і усе, що він задумує сьогодні, отримає своє втілення завтра. А те, що московський цар марить про створення власного флоту, — незаперечно.

— Отже… гадаєте, війна із Московією лише справа часу? — вдавано безрадісно зітхнув Карл.

— Так, Ваша Величносте. І наша справа — завжди бути готовими до неї, — промовив Марко.

— Отже… військовий союз! Із цим вас прислав до мене ваш гетьман?

— Так, — хитнув головою Марко, — саме з цим…

— І ви привезли від вашого гетьмана якесь послання?

— Так, звісно, Ваша Величносте… Інакше 6 я був поганим посланцем, — відказав Марко Вишневецький, простягуючи Карлу видобутий із хутряного коміра гетьманський лист до шведського короля.

1936 рік, 23 січня

Лондон, Велика Британія

— Похорони, гідні нашого доброго короля… — тихо прошепотів до Марка геть закоцюблий на холоді Флемінг, споглядаючи, як труну з тілом Георга V повільно, в урочистій скорботі провозять повз них у напрямку Вестмінстерського абатства.

Навколо монаршої труни, яку поволі везли на лафеті крізь похмуру січневу мряку під тужливу мелодію труб та шотландських волинок, так само поволі, зі зброєю наперевіс крокували лейб-гвардійці у високих ведмежих шапках.

У такий спосіб вони відгороджували лафет від решти учасників похоронної процесії та люду, що попри собачий холод заповнив собою у цей день тротуари — ніде яблуку впасти.

Не тільки Лондон — уся Велика Британія, кожен британець віддавав останню шану своєму королю.

Услід за лейб-гвардійцями та «коробками» британських моряків і солдатів повільно тяглася траурна чорна карета з королівськими гербами — у ній їхали вдова та молодші діти покійного Георга V. Далі йшли представники монаршої родини — вчорашній принц Уельський, Едуард, проголошений новим британським монархом, та його брат, принц Георг у військових строях, міністри, воєначальники та іноземні дипломати, спеціально прибулі на траурну церемонію представники іноземних урядів.

Слідом вели королівського білого коня — єдину світлу пляму на тлі цього скорботного і похмурого дня.

— Ч-ч-чорт… — так само тихо, майже на вухо Маркові вилаявся Флемінг. — Я промерз до кісток, упокій, Боже, душу нашого доброго короля! Зараз би із задоволенням хильнув бренді або чого й міцнішого…

— Мусите потерпіти, мій друже. Ще трохи. Отак, одним махом, ми з цього натовпу не виберемось, — пошепки відповів Марко, — та й зважаючи на те, що сьогодні королівський похорон, найближчі ресторації та паби зачинені, лондонці у жалобі — нікуди не потрапимо.

— Я знаю, — похмуро відповів Флемінг, — і від цього мені ще гірше.

Він шморгнув носом і щільніше заправив біля горла тепле кашне.

— Потерпіть, відігрієтеся вже у мене вдома, — проказав Швед незворушно, наче й не відчував холоду й гидкої мряки.

Поміж натовп і високі шапки лейб-гвардійців він намагався розгледіти тих, хто слідував за катафалком.

Серед трикутних військових головних уборів та аристократичних чорних циліндрів Маркову увагу одразу привернули дві голови. Ті, кому вони належали, йшли наче й з усіма, однак трималися трохи відсторонено і вирізнялися своєю інакшістю.

Один — приземкуватий літній чоловік у темному пальті не по сезону й капелюсі щулився від холоду й мряки, намагаючись крокувати енергійніше й швидше, ніж того вимагала загальна хода колони. То був нарком іноземних справ СРСР Литвинов.

Інший — високий, ставний, у військовому строї — заступник наркома оборони СРСР маршал Тухачевский.

Уся ця траурна процесія в нього теж, вочевидь, викликала роздратування. А надто через те, що у своєму парадному військовому кашкеті він був взагалі незахищеним перед січневою негодою.

Хм… А Сталін часу даремно не гаяв, направляючи делегацію СРСР на похорони до Лондона саме у такому складі: Литвинов представляв совєцький уряд, Тухачевский — совєцьку Червону армію.

З присутності цих обох у складі похоронної процесії вимальовувалася цікава ситуація…

Пізніше Марко матиме розмову зі своїм прямим шефом із МІ-6 містером Корнуеллом і доповість йому про свої міркування щодо того, як похорони Георга V стали гарною нагодою для Сталіна подати особливий сигнал британським військовим та політичним колам: Червона армія, мовляв, займає достатньо самостійну позицію і грає достатньо самостійну політичну роль у совєцькій державі! Зовсім так само, як це є у Британії. Рівні серед рівних!

До того ж має не звірячий оскал п’яних істеричних пролетаріїв та революційної матросні, а цілком людяний, людський і навіть елегантний вигляд.

Себто обличчя.

Молоде, привабливе, геройське обличчя маршала Михайла Тухачевского, професійного військового, колишнього офіцера-аристократа з імператорської гвардії, інтелігента і розумника, що може вільно спілкуватися п’ятьма мовами; Тухачевского, який, зрозумівши марноту імперських порядків, відкинув саму можливість долучитися до «бєлого двіженія» і свідомо поєднав свою долю з долею молодої країни Рад.

Усе це мало саме такий підтекст. Швед його прекрасно зчитував і розумів.

І якщо це усвідомлював він, то, звісно, мали 6 усвідомити і британські політики.

Марко ще якийсь час із натовпу, доки то було можливо, проводив поглядом гладенько виголений профіль Тухачевського.

Пригадалося. Його візит до Німеччини у 1932-му затягнувся до непристойності — аж на чотири тижні і викликав тоді у МІ-6 немало зацікавленості.

Власне, сам шеф «Сікрет Інтелідженс Сервіс» Хюго Сінклер зацікавився персоною Тухачевського і запропонував Корнуеллу взяти його у розробку, знайти якісь гачки у героїчній біографії та непевні місця… Тож Марко як достатньо обізнаний із діяльністю совєцьких воєначальників мусив навіть підготувати для Сінклера деякі матеріали стосовно зазначеного маршала.

Завдяки інформації, наданій Всеволодом Змієнком, у нього вийшла непогана доповідна для МІ-6, від якої Шведове начальство ще довго приходило до тями — такими «яскравими» та «людинолюбними» були «подвиги» майбутнього маршала.

А Марко тоді, у 1932-му, взяв собі ту інформацію на замітку.

Занадто вже вирізнявся цей молодий воєначальник серед класичних сталінських улюбленців.

Контакти Тухачевського з німецьким генералітетом та конспірологічні чутки, які час від часу просочувалися назовні і, звісно, сягали всюдисущих вух С.І.С., не могли не наштовхувати Шведа на певні міркування.

Отже, совєти шукають союзу з Німеччиною… Об’єднання цих двох монстрів — загибель для Європейського світу і лише зближення Англії і Німеччини здатне запобігти цьому й укріпити Британську Імперію.

А в України знову міг з’явитися історичний шанс!