Полювання на чорного дика

* * *

— Агов, не так швидко! Куди ти поспішаєш, люба? — Марко лагідно накрив рукою руку Лізи, яка, енергійно орудуючи десертною ложечкою, смакувала шматок яблучного пляцка.

Пляцок направду був смачним, щедро перемащений фірмовим баварським кремом. Проте яблука поміж тонкими пластами пісочного тіста не лежали скибочками, як у пирогах, а більше нагадували вишуканий конфітюр із пряними, лимонно-імбирними нотками й трохи підсмаженим та подрібненим на крихти волоським горіхом.

Ліза підвела погляд.

— Ой, вибач… Я справді… мені сьогодні неймовірно хочеться солодкого! От просто з’їла 6 увесь отой пляцок! Ой… — її погляд завмер на недоїденому шматочку, а потім вона перевела очі на ще одне, порожнє десертне блюдце, що лежало поруч. — Тобто… я з’їла свій шматок і не помітила, що доїдаю твій? — зітхнула вона присоромлено.

Марко наморщив носа і ствердно похитав головою.

— Саме так! — усміхнувся він. — Тобі так смакувало, що я не хотів тебе зупиняти… я не шкодую тобі солодощів, але, може, на цьому шматочку варто?..

— Вибач… Ой… Так, — Ліза знову зітхнула і винувато поглянула на Марка, — звісно, просто коли я була вагітна Маргаритою, мені солодкого так не хотілося… А тут… Це ж треба, з’їсти свій, а потім твій шматок торта і навіть не помітити! А якщо мене рознесе? — майже налякано запитала вона. — Якщо я стану товстухою? Після усіх цих баварських брецелів, леберказів, вайсвуртів та доброго келиха радлєра, які нам подають до сніданку, обіду та вечері…

Швед усміхнувся.

— Тоді ти будеш моєю найкоханішою і найвродливішою товстухою в світі, Лізо!

— Ото заспокоїв! — пхикнула вона. — Усе, зашиваю рота…

— Ні, ні! — Марко заспокійливо погладив її по руці. — Не думаю, що ти погладшаєш, кохана… Я бачив твою маму на світлинах, вона була стрункою і тендітною, а тітонька Мег і сьогодні струнка, як стеблина… Не турбуйся такими дрібницями… І чому раптом тобі взагалі про таке думається?

— Бо з Марго, — відповіла Елізабет, — я пливла за течією, я не знала, що таке вагітність, усе було вперше… А тепер…

— І тепер нічого не змінилося! — усміхнувся Марко. — Усе буде добре. Усе буде чудово! Ти народиш, дасть Бог, нам чудове маля, залишишся стрункою і вродливою, як і була. Але на солодке так не налягай, Лізонько, щоб тобі не зашкодило. Гаразд? — примирливо запитав він.

Ліза, розчулена його словами, піднесла серветку до очей.

— О-о-ох-хх… Тепер я ще й плаксою стала! — зітхнула тихо. — Не налягай… добре тобі сказати… Тепер мені не можна налягати ні на печеню, ні на ковбаски, ні на гірчицю, ні на оті верткі баварські брецелі… І штрудель… Я його так і не скуштувала…

— Ну, ну… Навіщо ж так суворо! — розсміявся Марко. — Звісно, від пива доведеться відмовитись, але решту ти усе можеш куштувати! Лізонько, це ж не хвороба, дяка Богу, але не налягай, щоб не зашкодило ні тобі, ні малюкові…

Його погляд на мить застиг вище Лізиного плеча. Лише на мить, але цього було достатньо, щоб вона відчула невидиму переміну, яка відбулася з ним. Він мовчки перевів той погляд на неї, потім, наче нічого і не сталося, знову взявся за ніж і виделку.

— Що трапилося, Марку? — запитала тихо, витираючи серветкою губи, а разом із ними і посмішку на обличчі.

— Лізо! — проказав тихо. — Лізо, послухай… Зараз ти спокійно підіймешся і підеш до барної стійки. Зроби вигляд, що обираєш собі тістечко, розпитуй там про їхні джеми… Замов собі чаю…

Вона стривожено звела на Марка очі.

— Що сталося?

Те, що він говорив, і посмішка на обличчі аж ніяк не в’язалися між собою.

— Слухай і роби, що я кажу… Головне — залишайся біля барної стійки, поки я до тебе не підійду, чи тут, за столиком, якщо мені доведеться вийти з зали.

— Що сталося, Марку?

— Лізо… — він і далі говорив із тією приклеєною до обличчя посмішкою, — до апартаментів не підіймайся, чуєш? Це може бути небезпечно. Йди… Ну, йди, йди вже… Усе буде добре. Йди!

Вона слухняно підвелася і, кинувши на Шведа стривожений погляд, попрямувала до барної стійки.

Їй було нескладно вдати молоду пані, що вирішила, поки чоловік доїдає своє м’ясиво, обрати собі ще одне тістечко до смаку. Нескінчено довгу хвилину, не сміючи повернути голову у бік Марка, Елізабет робила вигляд, що милується всіма тими прикрашеними гілочками розмарину та м’яти апфельштруделями, еклерами, зацукрованими помаранчами та іншою смакотою… Всередині усе стиснулося від лихого передчуття небезпеки.

— Що фрау бажає? — ввічливо поцікавився офіціант.

— Шматочок оцього, будь-ласка… — відказала Ліза доброю німецькою, тицьнувши пальцем у перший десерт, що потрапив їй під руку по той бік скла. — І оцього… І заваріть мені трав’яного чаю… Велику чашку. Я сяду отут…

— Я міг би віднести ваше замовлення за ваш столик, фрау Макміллан! — слушно зауважив офіціант. — Чи, може, ви бажаєте піднятися в апартаменти?

— Ні-ні, я сяду отут, біля барної стійки… — без ентузіазму у голосі відказала Ліза.

Офіціант Йорген Діц слухняно кивнув головою, хоча бажання молодої жінки й подивувало його. За барною стійкою часом навіть в обідню пору збиралися постояльці готелю та фюссенські заможні чоловіки, щоб пропустити по кілішку яблучного шнапсу чи бренді та попахкати сигарою. Їхні не завжди пристойні розмови могли збентежити молодих леді. Та он там, за столиком, сидить її власний чоловік! І навіть вухом не поведе! Щойно туркотіли, як голуби, а тепер ось — вона сидить одна… біля барної стійки… Посперечалися вони, чи що? «Ох, яка ж вона все-таки вродлива, ця фрау Макміллан», — майнуло у голові Йоргена Діца.

Про англійок зазвичай він мав інші уявлення: кістляві, сірі, з вічно зашмарканим через тумани і сиру погоду носиком… А тут… Ну просто розкішна троянда! Струнка, тендітна, пишногруда, одягнута, як із картинки модного дамського журналу… Та ще й ці парфуми… З розуму можна зійти! А як вона тримає у своїх пальчиках кляту десертну ложечку, як підносить її до ротика, як облизує!

Йорген зусиллям волі ледь зупинив потік думок, що уже вирував у його мозку. Що ж… у будь-якому разі йому немає за що турбуватися, коли чоловік їй дозволив… Може, й не дозволив, але й не заперечує… Тоді Йорген знімає із себе будь-яку відповідальність і буде сам милуватися цією фрау Макміллан, допоки є нагода і вона сидить ось так, просто перед ним, по той бік барної стійки…

Звідси, де сіла Елізабет, було добре видно їхній столик. І Марка, що неспішно доїдав свій ентен бруст — качину грудку під чебрецево-сливовим соусом. Вона бачила його профіль, бачила, як спокійно він відрізає шматочок м’яса і неспішно кладе його до рота… Він був так близько до неї, та зараз їх наче відгороджувала невидима стіна.

Господи, може, то він так пожартував із нею? Що ж відбувається?

Елізабет обережно присунула до себе горня і чайничок із трав’яним чаєм.

— О-о, — запопадливо проказав Йорген, — я вам допоможу! Та спочатку чай мусить настоятися… усього кілька хвилин, фрау Макміллан! — додав він, подаючи Лізі обраний нею шматок апфельштрудля, щедро политого яблучно-родзинковим соусом, і кілька зацукрованих скибок помаранчів.

Марко був правий. Не налягати. Зараз від одного погляду на ці кляті солодощі її мало не знудило.

Швед тим часом, мов нічого й не було, наминав свою качину грудку, не повертаючись до Лізи і не турбуючись, що з нею, ніби вона взагалі для нього перестала існувати.

А їй Маркове прохання все більше почало видавитися дурним жартом, який він із незрозумілих причин вирішив утнути з нею… Але ні. Цього просто не може бути. Із таким не жартують, він був занадто серйозним, коли говорив їй встати з-за столу і чекати на нього біля барної стійки… Знову ж таки… не підійматися в апартаменти…

Що довше Ліза чекала, то більш анекдотичною видавалася їй уся ця ситуація. Зрештою, дізнатися хоча б, яка сволота посміла тут, у цьому чудовому баварському ресторані зіпсувати її обід із чоловіком!

Офіціант наповнив горнятко ароматним чаєм, і Ліза мимоволі підсунула до себе тарілочку з десертом.

— Може, кульку морозива? До апфельштрудля? Вам сподобається! — люб’язно проказав Йорген Діц. — У нас є чорничне, малинове… яке пані забажає?

— Ні-ні, дякую… — відказала вона, не впізнавши власний голос, що раптом став хрипким і якимось скутим. — Я вже… вже замовила усе, що бажала.

У другому кінці залу раптом підвівся чоловік. Вигляд він мав цілком собі звичайний, нічого небезпечного: сірий костюм, сірий капелюх у руці, та чомусь одразу привернув увагу Лізи. Занепокоєння викликало й невелике чорне портмоне, яке він поспіхом, але вкрай обережно заховав у кишеню такого ж сірого плаща, котрий разом із капелюхом зняв із вішака поряд і перекинув собі через руку.

Чоловік пішов поміж столів, манівцями, а не через зал, наче не бажав привертати до себе зайву увагу решти відвідувачів, але, опинившись ближче до виходу, зупинився, неначе щось обдумуючи, а потім так само манівцями попрямував у бік Марка.

І хоч у незнайомця в руках не було жодної зброї, а портмоне, яке він заховав до кишені плаща, геть не скидалося на вбивче шпигунське знаряддя, Елізабет відчула, як закалатало в грудях її серце. Голосно. Так голосно, що напевно, Марко міг би почути те зрадницьке калатання навіть за їхнім столиком…

Ось тому він і спровадив її… Ось тому…

Тим часом чоловік у сірому костюмі підійшов до Марка і з легкою посмішкою кивнув йому, наче старому знайомцю. Щось проказав. Швед витер губи серветкою і вказав на стілець поруч, запрошуючи того присісти…

Ліза важко ковтнула повітря. У разі небезпеки… що вона може зробити? Як їй діяти? Навіть її маленький, наче іграшковий браунінг, подарований Марком… і той залишила у спальні…