Полювання на чорного дика

Полювання на чорного дика

1696 рік.

Стокгольм, Шведське королівство

Його треноване тіло, звичне до всілякої військової виправи, затяжних походів, довгих переїздів верхи, ночей без сну та їжі, волало про відпочинок.

Підбитий лисячим хутром теплий каптан видавався тепер надмірно важким, як і хутряна шапка, що, здавалося, залізним обручем стискала чоло.

Мріялося тільки про одне: впасти — бодай на оберемок сіна — і виспатись. Доби зо три. Так, аби ніхто його не рухав.

Ну, хіба для обіду. З’їв би цілого вола! І знову — спати. Та часу для відпочинку не мав. Справа сама не зробиться.

Холодний, пронизливий вітер трохи збадьорив його. Дістався таки Шведського королівства. Стокгольме, місто Карла XII, ось ти який!

За п’ять років на службі у ясновельможного гетьмана Маркові Вишневецькому не раз доводилося бувати по усіх форпостах землі української — від Карпатських гір до Чорного моря.

Бачив незворушні твердині Закарпаття, усі замки Поділля та Галичини, фортеці Криму. Бував у них, блукав їх безкінечними, звивистими підземними ходами, вслухався у ледь чутний подих і шепіт загублених душ, що навіки оселялися під похмурими склепіннями, оглядав холодні каземати і льохи, стрімкі вежі та вузькі бійниці…

Усе Маркові було цікаво. Усе викликало подив і захоплення.

Бував Марко у складі почту Мазепи й у Московії, коли того московський цар Петро запросив для особистої зустрічі. Хотілось побачити московитські укріплення та замки, бо уявляв їх собі надзвичайними. Не довелось.

Натомість побачили царя… Худий, довгов’язий, ні тіні шляхетності, ні натяку на м’язи. Пулькаті очі на круглому бабському обличчі, тонка ниточка вусиків над верхньою губою та такі ж тонкі, худі ноги, що підтримували вельми незграбне тіло. Вузькі плеченята Петра раз по раз сіпалися — чи то від хвилювання, чи то від якої хвороби.

Петро скидався більше на хлопчину-переростка, ніж на царя. Та погляд очей пулькатих був не по-хлопчачому різким, як лезо. Губи кумедно стискалися від погано стримуваного гніву.

Мабуть, Петрові здавалося, що саме так і означає виглядати по-царськи.

Та ясновельможний виду не подав. Підійшов, як і належить, привітався з государем Московії, навіть уклонився — однак із таким гідним виразом обличчя, що ні у кого не залишилося сумніву: перед Петром він — і сам володар.

Та й увесь Мазепин почет, що вирізнявся молодістю, високим зростом, доброю військовою виправою та ладною тілобудовою, прибув перед очі Петра: усі як один у дорогих парчевих кунтушах, оторочених соболиними хутрами; вправлених у нові сап’яни вузьких, за останньою Європейською модою шоссах, що підкреслювали стрункість дужих козацьких ніг; прибрані, напахчені, з кривими турецькими шаблюками у золочених піхвах, приторочених до широких шкіряних перев’язей. Стрункі юначі стани охоплювали не звичайні пояси, а дорогі персидські шалі, обмотані разів зо три навколо каптанів та сорочок з найтоншого білого полотна, гаптованих золотими і срібними шнурами.

— Мовчати, що б не сталося! Думки тримати при собі і не зубоскалити! — суворо наказав гетьман, коли входили до царя у покої. — Знаю я вас, чортяки!

Як ступили — аж луна пішла від їхніх кроків. Виграючи павичевими пір’їнами на соболиних шапках, стали й вклонилися цареві.

А той сидів, витріщившись, бо уперше бачив стільки малоросів, та таких славних. Уявляв їх собі дурниками, задрипанцями, низькорослими та опецькуватими. А тут… ніби сонце надвечір знову зійшло у низьких та похмурих царевих покоях!

Ясновельможний гетьман Іван Мазепа і сам попри поважний вік був усе ще струнким та дужим, вражав розкішним каптаном та золотим перснем на вказівному пальці. Шляхетними манерами та елеганцією, набутими замолоду по Європейських дворах. Розумною розмовою та, власне, знанням мов — бо з усіма іноземними послами спілкувався по-’їхньому, без тлумачів, а з деякими посланцями був знайомий особисто.

— Дивись, дивись, Марку, у царя Петра від одного тільки погляду на пана гетьмана писок склався в кобилячу сраку! — ледве стримуючись, аби не пирснути сміхом, тихо зашепотів Маркові його побратим Максим Перепеличенко.

Заздрість та злість і справді майнули лихою, помітною тінню у Петрових темних очах.

Його водночас зачарувала, збентежила й обурила оця елеганська розкіш почту ясновельможного — стільки молодих, шляхетних, освічених, світлолицих малоросів!

Подивувало уміння й самого Мазепи триматися суворо та невимушено, наче він і не перед царем усія Московії стоїть!

А ще сталося, як увійшли — від товариства гетьмана Мазепи повіяло впевненістю, здоровою молодечою силою, звитягою, свіжістю та дорогими французькими парфумами, тоді як котрийсь із бородатих бояр Петра голосно пустив «злого духа» у довгу, до підлоги, бобром оторочену шубу — наче в трубу загудів…

Лице Петра вкрилося багряними плямами. А ясновельможний лише зиркнув на хлопців, мовляв — я що вам, вражі діти, наказав? НЕ ЗУБОСКАЛИТИ!!!

Словом, ні Московія, ні її цар Марка не вразили. Замість вітання понюхали бездин царевих бояр. А царева потішна фортеця, зведена для юнацьких государевих забав та ігор, і зовсім розвеселила.

На бенкет цар покликав Мазепу самого, без почту. А коли той повернувся — був невеселий. Промовив тихо:

— Може, воно й даремно я тягнув вас усіх за собою, товариство, до Московії, — жупанами перед Петром світити. Це злісне вовченя московитське ледь не скавуліло від лихої заздрості. Сили поки у нього ніякої, та на землю нашу вже оком подумки наклав… Не дай Бог йому здійснити те, що сьогодні я у його очах прочитав… Віддати усе Петрові на поталу? То вірна загибель нашого краю. Хіба… спробуємо те вовченя приручити або ж погнати іншим, хибним слідом…

Марко не дуже зрозумів тоді сказане гетьманом, бо той у деталі не вдавався, але Вишневецький вірив йому: із самої юності довелося ясновельможному бувати по землях чужинських, набираючись мудрості; Мазепа був майстром хитромудрих рішень!

Аж сьогодні збувалося ним сказане — погнати московського царя Петра хибним слідом… І задля цього самому Маркові довелося стати таємним посланцем Івана Мазепи.

Опинившись так далеко від рідної землі, у підставленому для обіймів усім північним вітрам промерзлому Стокгольмі, він споглядав замок на пагорбі, який не міг не вразити його уяву — давню резиденцію шведських королів Тре-Крунур — «Три корони» по-нашому.

Дерев’яна у своїй основі, вона височіла могутніми, схожими на гігантські шахові фігури вежами, немов якийсь казковий велет розклав їх тут, на невидимій шахівниці.

Марко відчував, що від того споглядання у нього терпне шия, але не міг відвести погляду, водночас дивуючись, що комусь із предків теперішнього короля Карла XII спало на думку звести таку велич із дерева, та не вистачило мудрості за віки укріпити її та убезпечити каменем.

Черкни кресалом — і від «Трьох корон» залишиться тільки згарище…

Вечоріло. Усе дужче брав морозець. Над чужим містом у темній глибині неба мерехтливими каганцями спалахували зорі.

Марко попри втому, неспішно направляючи коня вздовж чепурних, щільно притиснутих один до одного будиночків, рухався вузькою вулицею, доки не виїхав на площу. Біля міської ратуші якраз згорталася торговиця.

Купці ховали свій крам, змотували сувої тканини, зачиняли ятки. Торгівці харчем складали непродане у дерев’яні короби, вантажили їх на сани. У повітрі витали найрізноманітніші запахи: свіжої риби, хліба; звідкілясь завіяло смаженим м’ясом і гарячим вином.

У шлунку зрадницьки забуркотіло. Вишневецький нагадав собі раптом, що сьогодні від ранку і ріски у роті не мав, тож непогано було 6 знайти якийсь притулок на ніч та повечеряти з дороги.

Кінь під Марком, немов прочитавши думки господаря, схвально мотнув головою, нетерпляче переступив з ноги на ногу, чмихнув, випустивши у морозяне повітря хмару теплої пари.

— Стій, Соколе! — наказав той коневі тихо. — Зараз і про тебе подбаю!

Поправив рукою, затягнутою у шкіряну рукавицю, комір. Там, між хутряною підкладкою та щільним верхнім шаром тканини, був зашитий лист ясновельможного гетьмана — послання королю шведському Карлу. Марко відчував його майже фізично, наче він крізь товщу лисячого хутра зігрівав йому шию і груди.

Ну що ж… Коли Господь дозволив йому дістатися Стокгольма, то і з королем зустрітися допоможе безперешкодно. Бо як король його не прийме і не вислухає — уся та подорож марна!

Кажуть, Карл XII і зовсім хлопчисько, ледь п’ятнадцять виповнилося. Отож, цілком можливо, що розмовляти доведеться не так із ним, як із його радниками.

Але наказ від Мазепи мав чіткий: переказати юному королю якнайщиріші вітання від гетьмана Війська Запорозького, від усього козацького краю, нагадати про старовинні кревні зв’язки, що колись міцно пов’язували Шведське королівство з українськими теренами, і що не може бути поміж ними ніякої ворожнечі, тілько спільність та мир. А разом із тим й особливе, секретне послання, зміст якого мав загинути разом із Марком, якщо доведеться. Усе, що наказував йому гетьман ясновельможний, пам’ятав, як «Отче наш».

Але не годиться до самого короля та у такому вигляді подорожньому!

Тільки от знайти б, де у цьому місті переночувати. Довго шукати не довелося. Дерев’яна розмальована дошка скрипнула і гойднулася на поржавілих кільцях над головою. Сніг із неї полетів Маркові просто за комір.

Підвів голову. «Золоторогий олень» — прочитав шведською назву таверни. Так от звідки линули заманливі аромати печені й вина!

Ось тут він і зупиниться! Далі шукати немає сили. До того ж йому, чужому у цьому місті, усі таверни на один ґатунок.

Уже зовсім скоро, розсідлавши Сокола і впевнившись, що за ним доглянуть як належить, увійшов до таверни. Всівся за дерев’яним столом, замовивши добрячий шмат печені та кухоль темного пива.

Коли перший, нахрапний голод було втамовано, поманив до себе біляву дівчину, що снувала поміж столами, розносячи кухлі та наїдки.

— Тебе як зовуть, дівчино? — поцікавився, витираючи пальці об тонкого полотна хустину, яку завжди носив при собі. — Як твоє ім’я?

— Єва, — відповіла та.

Погляд її сумних блакитних очей прикипів до Маркового обличчя. Чого ще забажає цей дивний чужоземець?

— Ось що, Єво! — повільно проказав шведською. — Я зупинитися хочу у вас доби на дві-три… Розумієш мене? Чи знайдеться вільна кімната?

Дівчина на мить замислилась, але далі приязно хитнула головою.

— Розумію. Аякже, знайдеться.

— Тоді отаке саме принеси мені до тієї кімнати, — мовив, — бо я усе ще голодний.

Дівчина здивовано глипнула на нього і, певне, вловивши у Маркових словах непристойний натяк, усміхнулася.

— Ви ще й за це не розрахувалися, — показала дрібненькі білі зубки.

Марко повів бровою.

— Пробач, зголоднів, тільки й міг думати, що про їжу. Не зауважив.

Добув кілька монет зі шкіряного капшука.

— Вистачить, Єво? Чого ти така непривітна?

За весь час, поки батько тримав цю таверну, хто з постояльців за таке вибачався чи запитував її про настрій? Монет було навіть більше, ніж потрібно, тож Єва промовчала, швидко згорнувши їх рукою зі столу і заховавши до кишені свого вишитого фартуха.

— А це тобі, за обслугу та люб’язність, — подав ще одну монету.

Золото зблиснуло при вогні свічі. Єва розгублено поправила кучерик, що вибився з-під чепця. Чужоземець був молодий і на диво вродливий. Від нього віяло чоловічою силою та мужністю. А шляхетне поводження з нею і зовсім її збентежило.

— Дякую, — швидко вимовила вона, і так само швидко заховала монету собі за пазуху, поміж пружних грудей, що спокусливо виглядали з вирізу майстерно гаптованої нижньої сорочки — так, наче Марко ту монету, призначену особисто їй, мав намір назад забрати.

— Ну, ось… — Марко зітхнув і перевів погляд нижче, на безжально затиснутий у тугий суконний корсет тонкий стан Єви. — Тепер скажи мені, — звернувся до неї знову, — чи можна у вас тут помитися? Гаряча вода… — проказав тихо, повільно промовляючи кожне слово. Можливо, його шведська не така вже й добра, і ця білявка не второпала, чого саме йому від неї потрібно.

— Помитися? — повторила вона ще більш зачудовано. — Наші постояльці рідко коли про таке просять, але трапляється… Зазвичай вистачає і глека з водою для вмивання. Однак, пане, зауважу, що дрова недешеві… Та й гарячої води треба буде наносити… Батько порахує вам усе до останньої гілячки.

— То ти — донька господаря цієї таверни? — поцікавився, видобуваючи з капшука ще кілька монет. — Досить? — запитав у неї.

— Так, так, досить, — відповіла дівчина і зашарілася. — Правда, у нас для купання нічого підходящого не знайдеться, хіба… стара дубова бочка, пане…

— Нічого, — зітхнув він, — бочка — то й бочка.

— Ну, то я все влаштую… — запевнила Єва. — Ідіть, пане, нагору, розташовуйтеся якнайзручніше. Зараз і ключа вам принесу.

Марко важко підвівся. Після кухля пива ноги стали наче ватяні, слухати не хотіли. Давно з коня зліз, а усе здавалося, немов іще верхи їде.

Кімната, яку винайняв нагорі, була невеличкою, однак добре прибраною, привітною, з вузьким, застеленим чистою білизною ліжком — вочевидь, йому дісталося краще, що пропонувалося постояльцям у цій таверні.

Увійшовши, перехрестився, хоч жодної ікони на стіні не було. Причинив за собою двері. Заховав пістоля під подушку, відчепив від пояса інкрустовані сріблом піхви із шаблею та мисливський ніж.

Відсунув мереживну фіранку, що затуляла єдине вікно — воно виходило на вулицю, на якій попри пізню годину все ще кипіло міське життя. Вікно було маленьке, ґратоване, засклене візерунками різнокольоровою слюдою, наче вітражі у катедрі. І не прочинялося. Через таке вікно при потребі не виберешся…

Хтось, доки він їв унизу, розпалив камін, і від того по усій кімнаті ширилося благодатне тепло.

«Не кімната, а справжні гетьманські покої!» — усміхнувся Марко сам до себе, уявляючи, як впаде, чистий і вимитий, на це вистелене ліжко, зімкне очі і порине у сон.

Біля ліжка на дерев’яному стільці у глибокій тарелі стояв глек із водою — для умивання, та чистий рушник із грубого полотна. Поруч — схожа на домовину, помальована темно-синіми та зеленими хексами дерев’яна скриня — для речей та одягу.

Біля вікна — стіл і ще один стілець. На столі миготіла свічка у глиняному підсвічнику.

Усе просто, але чисто і пристойно.

Марко поклав у кут сідло та сакви, відхилив віко скрині, заглянув досередини — вдихнув запах листя тютюну та сухих трав, якими було вистелене її дно.

«Ну, хоч шведська міль мого лиса не зжере!» — гмикнув сам до себе, недбало вкинувши до скрині свого хутряного каптана та шапку.

За дверима почувся гуркіт, двері прочинилися і двоє здорових хлопаків на німака вкотили до кімнати бочку, ледве протиснувши її у двері. За ними, сяючи подібно до золотої монети, яку заховала собі поміж грудей, увійшла й сама Єва.

У руках тримала згорнутий шмат білої матерії і, тільки-но хлопаки вийшли, взялася ретельно вистелити бочку зсередини тим білим полотном, спускаючи кінці назовні.

У світлі вогню видалася Маркові ще гарнішою — білих кучериків з-під чепця вибилося більше, а тонкий стан перегнувся через край бочки подібно до гнучкої вербової лозини — Єва розправила тканину по дну, випрямилася й усміхнулася до Марка. Тепер м’якше і привітніше.

— То моє власне простирадло, — проказала до нього. — Не хвилюйтеся, пане, воно зовсім нове і добре випране.

— А білизну мою, будеш така люб’язна, випереш? — запитав Марко, і собі усміхнувся, всівшись на віко тієї скрині-домовини, поглядаючи на дівчину.

— Аякже… Ще й висушу і напрасую. До ранку матимете, — відповіла Єва.

— Чи ж довго на воду чекати?

— Ні, пане… Воду вже гріємо, наші робітники вам і наносять.

— А я гадав, ти носити будеш… — проказав Марко усміхаючись. — Але побачив твої маленькі тендітні ручки… і вже ладен був сам то зробити.

Шведська мова раптом полилася з нього попри втому.

— Ні… — похитала головою Єва, — у нас є кому важку роботу робити. А мене чекають інші постояльці, внизу, у залі. Тому пива подай, тому смаженину принеси. Я хіба… можу панові спину потерти! — хитнулася на каблуках своїх сап’янових черевичків й усміхнулася лукаво.

— Можна, — гмикнув і собі Марко.

— То найміть мене… — тихо, майже пошепки проказала Єва, заправляючи неслухняного кучерика під чепець.

— Наймаю, — відповів Марко, відчуваючи, що лукава посмішка дівчини спонукає його до цієї гри. — Прийдеш?

— Звісно! — пирхнула Єва. — Я ж іще маю вам замовлену печеню та пива принести…

Чекати на гарячу воду для купелі попри обіцянку Єви таки довелося довго. Марко встиг роззутися, стягнути теплі вовняні панчохи й вузькі «угорські» штани, роздягнутися майже до спіднього, чмихнувши від запаху поту, яким у дорозі просякла його сорочка.

Вклався на важке домоткане покривало ліжка. Відчув, як дрімота хвиля за хвилею лягає важким туманом на свідомість.

Спати… Як же хочеться спати!

Та коли вже був ладен віддатися цьому бажанню, забувши про купіль й усе на світі, двері знову прочинилися і Вишневецький інстинктивно підхопився.

Ті самі хлопаки, що допіру вкотили до кімнати бочку, тепер увійшли, несучи по два здоровенних цебра з гарячою водою.

Вона полилася до бочки, паруючи, та чотири цебра було замало.

Зиркаючи з-під лоба на дивного постояльця, дебелі шведи мовчки знову і знову носили до бочки гарячу воду, поки не наповнили до середини.

За ними увійшла й Єва, несучи в руках тацю з обіцяною печенею, кухлем пива, сиру та свіжого хліба. Поруч на таці лежав пучок сухого різнотрав’я. Дістала з кишені фартуха шмат мила.

Єва вправно поклала тацю на стіл, пучок різнотрав’я вкинула до бочки у гарячу воду і подивилася на Марка.

— Ось, пане, маєте! — проказала швидко. — А це вам моє мило, аби вже й зовсім відмитися з дороги.

— Дякую! — Марко поволі підвівся з ліжка. — Куди ж ти, Єво йдеш? А спину мені хто потре? Найняв же я тебе чи ні?

— Увійду, коли до бочки залізете, — проказала вона скоромовкою, — а поки наготуйте, що там для прання. Швидше поперу — швидше висохне!

Не стямився, як Єва уже зникла за дверима.

Тим часом він зняв спіднє, помацав рукою воду — така як треба!

Зв’язане у пучок різнотрав’я розпарилось у гарячій воді, і вона тепер пахнула м’ятою та ще чимось незнайомим.

Марко поволі заліз до бочки і, занурившись у воду, застогнав від блаженства.

Мило… він забув про мило… Ось воно, залишилось лежати на столі, біля кухля з пивом!

Вичекавши якусь хвильку, увійшла до кімнати Єва, зачинила за собою двері.

Марко стомлено повернув у її бік голову і ще глибше занурився у воду.

— Ну, Єво, — проказав насмішкувато, — мило он там, я — ось тут. Єво, швидше, вода стигне…

Вона мовчки взяла мило і приступила до нього. Мовчки провела руками по його спині та грудях, взялася намилювати його, розтирати і терти шматком грубої тканини, яку принесла із собою.

Вишневецький блаженствував. Навіть у найприємніших думках, які витали у його голові, коли в’їхав до Стокгольма, не міг собі уявити, що пощастить аж так розкошувати.

— Зніміть оце… — показала на срібну ладанку, що висіла на Марковій шиї.

— Нехай, — проказав, — вона тобі не заважає…

— Звідки ви, пане? — запитала дівчина нарешті. — По-нашому добре балакаєте, однак видно, що ви — чужоземець.

— Здалеку, — коротко відповів Марко, упіймавши Єву за руку. — Ну… досить, дякую, а то зітреш мене зовсім… далі вже я сам.

Вона слухняно відступила, повернулася, підійшла до каміна. Поворушила кочергою жар і шматки недогорілих дрів спалахнули з новою силою.

Підібрала у подолок його сорочку, спідні штани та панчохи.

— Пан — негоціант? — поцікавилася знову, підкладаючи кілька полін у вогонь.

— Щось таке… — неохоче відповів Марко, краєм ока спостерігаючи за діями Єви.

Через відчуття чистоти й свіжості, аромату трав і мила він зовсім розімлів.

Єва тим часом взялася розстеляти ліжко та підбивати подушки.

— Для негоціанта ви занадто молодий та міцний… — раптом проказала вона, кинувши поглядом на оголений торс Марка, що виглядав із бочки. — Я знаю, які негоціанти.

— Та ти що! І які ж?

— Товстенькі, ледачі, старі… — продовжила Єва з відчутною гіркотою у голосі. — І скупі! — додала за мить. — Їм ніколи не догодиш! Усе їм у нашій таверні не так, усього мало, усе занадто дороге! А ви… жодного разу не поскаржилися. Ви радше… — продовжила вона, — на військовій службі… Або ж і зовсім — сам собі пан.

Єва підняла подушку, щоб підбити її, проте, угледівши Маркового пістоля й мисливського ножа, мовчки поклала подушку на місце.

Повернулася до нього і багатозначно поглянула у вічі.

— Піду, виперу та розкладу сохнути вашу білизну. За це окремо заплатите чи як? — посуворішала раптом.

— Заплачу.

— А за те, що я вам спину терла?

— І за спину, — гмикнув він.

Єва вийшла і Вишневецький полегшено видихнув.

Вона була занадто сміливою і прямою, і це бентежило його.

Вилазити з бочки не хотілося, отак і задрімав би, у купелі, якби не було так тісно та незручно.

Нарешті, вимокнувши досхочу, виліз, постояв голий, обсихаючи біля каміна.

У саквах знайшлася білизна на переміну, а ще розклав по віку скрині новий одяг, який привіз із собою для королівської аудієнції — аби розправився.

Нові шосси темно-зеленого італійського сукна, шовкові панчохи такого ж кольору, темно-зелений кунтуш із соболиною випушкою по шву і з прорізами на рукавах, через які мала виглядати тканина тонкої білої сорочки. Срібно-зелений шнур змієм звивався на її грудях, виплітаючи чудернацькі візерунки. Комір тієї сорочки прикрашав дорогоцінний смарагд у срібній оправі, і такий самий смарагд на срібному перстені Марко мав одягнути на безіменний палець правої руки.

Ясновельможний, відправляючи його сюди, застерігав, що королівство Швеція — країна протестантська і при дворі можуть панувати вельми суворі порядки. Аби не виряджався павичем, але й злиднем до короля не підеш, то ж сам підбирав йому одяг для королівської аудієнції.

А для Марка, не звиклого до гетьманових парчевих уборів, навіть такий стримано-елегантний стрій видавався розкішним.

Нарешті він загасив свічу на столі, пересунув пістоля, щоб не муляв під подушкою, відкинув покривало та ковдру і з насолодою вклався у ліжко.

Уже за якусь мить, збиваючись від утоми, прошепотів «Отче наш» і стулив очі. Розслаблене після купелі тіло жадало сну.

У голові запантеличилися видіння за видіннями… Начебто він з усім гетьманським полком на військовій виправі під Батурином… Зелені луки — куди не кинь оком! А вони удвох із Перепеличенком затіяли погоню верхи на конях. Ворог у них уявний — за ворога інші побратими. Тільки от справжніх куль у пістолях немає. Вітер б’є в обличчя, сонце сліпить очі, коні мчать луками, немов навіжені… Сокола не спинити — мчить, аж земля під копитом гуде… А далі — відпрацювання прийомів «татарського» бою, Маркових улюблених.

Аж раптом якась незрозуміла сила змусила його виринути зі сновидіння. Підхопився у ліжку, стискаючи в лівиці пістоля і завмер від несподіванки.

То була Єва. Стояла біля його ліжка із свічкою в руці, в одній сорочці, розхристана, не приховуючи тугих опуклих грудей.

Довге волосся більше не ховала під чепцем. Воно виблискувало щирим золотом при миготливому світлі свічі.

— Єво? — проказав Марко, споглядаючи її, наче нове видиво, ніби намагався второпати, чи це продовження його сну, чи вже ні. — Ти чого? Як увійшла? Що сталося?

— Моєму батькові сподобалася ваша щедрість… — проказала Єва тихо, — тому наказав мені вам… догоджати.

Марко від подиву сів.

— Е-е-е… Твій батько посеред ночі відправив тебе до мене? Е-е-е… догоджати?

Єва заперечно похитала головою:

— Ні, звісно… Як би він міг таке вчинити… Він суворий. Якби дізнався — побив би мене. І вам на горіхи дісталося б. Я сама прийшла…

— Сама? Навіщо?

Єва схилила голову, наче подумки підбирала правильні слова. А далі заговорила скоромовкою, Марко ледь встигав складати в голові ті її слова докупи.

— Він обіцяв мене панові Ларгу. Заміж хоче видати. Ларг — удівець, та ще й старший набагато. Має трійко дітей від попереднього шлюбу… і гроші. А я… усього лише дочка господаря таверни. На кращу пару мені годі розраховувати…

Тепер Марко, проганяючи залишки сну, струсонув головою.

— Єво, то воля твого батька, ваші родинні справи… а я тут до чого? — проказав розгублено.

— Не думайте, що я пропаща, — відповіла вона тихо, — чи пропоную себе кожному, хто в нашій таверні зупиняється… Але прожити усеньке життя зі старим Ларгом, а перед тим… віддати йому своє дівоцтво… краще вже смерть. Я, коли вас побачила, подумала…

— Бачу, що не довго…

— Не гоніть мене, пане, — схлипнула Єва, — будь-ласка. І я буду згадувати цю мить як найщасливішу, коли доведеться стати жоною Ларга.

Вона замовкла, стенула плечем і сорочка, розхристана на грудях, сповзла по стану, затрималась на якусь мить на талії і м’яко впала їй до ніг, відкриваючи Марковому погляду найсокровенніше.

Вона, немов приречена, залишалася стояти перед ним зовсім гола, поки Марко розгублено дивився на неї.

Нарешті поклала свічу на стіл, а поряд із нею ключа — хазяйського, запасного, яким відчинила двері його кімнати, коли увійшла.

Він не знав, що відповісти, бо чув таке уперше в житті, замість самому залицятися до жінки.

Вона наблизилася до нього знову.

І Марко ледве встиг заховати пістоля, якого усе ще стискав у руці, бо у наступну мить Єва взяла його руку у свою і притулила собі до грудей.

Раптом відчув себе Иосифом, відчув усім єством, що то зовсім неправильно, що мусить протистояти такій спокусі, мусить випровадити дівчину. Що навіть, коли Єва й не лукавить, то не пасує дівчині отак пропонувати себе і вкладатися до першого-ліпшого незнайомця у ліжко.

Навіть за таких обставин, навіть за такої несправедливості…

Уже було хотів суворо їй наказати одягнутися і піти геть, але тепло її грудей, пружність шкіри і близькість її тіла, що бентежило і збивало з пантелику своєю красою…

І він не знайшов у собі сили.

Нахилився, обхопив її тонкий стан руками, притягнув до себе, піддаючись споконвічному чоловічому інстинкту, і торкнувся рожевих пуп’янків грудей раптом пересохлими від бажання устами.

— Може, не все так погано… З тим Ларгом? — запитав поміж поцілунками. — Га? Єво? Шкодуватимеш потім…

— Ніколи… — похитала вона головою. — І нізащо!

Подих її затремтів, коліном Єва обперлася об ліжко і ступила туди, до нього, у тепло, що пахло свіжістю його тіла, наче у глибоку воду…