Полювання на чорного дика

* * *

Повертаючись до Англії, Марко не переставав крутити у голові думки.

Маршал Совєцького Союзу — німецький шпигун, завербований ще напередодні Великої війни… У дядька Альбера мало зберегтися бодай щось, хоч якісь документи чи доповідні Мальтерра. Як казав сам Мальтерр, то були скупі фрази, поміж іншими, більш важливими і цінними для французької розвідки повідомленнями. Однак для правильного розуміння й оформлення наданих Ярим документів Шведові були важливі і ті крихти.

Він зуміє їх вплести у загальну канву документів, наданих Ріхардом Ярим.

Але чи справді готовий він, Марко Швед, розпочати цю гру і чи усвідомлює до кінця наслідки тієї бурі, яку збирається викликати?

Хоч Мальтерр під час розмови і звертався до нього «юначе», він давно позбувся юнацьких ілюзій стосовно української справи, якими керувався у Польщі та Стамбулі. Власне, хто тоді з його друзів не мав тих ілюзій?

Здавалося, ось-ось вдасться переважити, перебороти, переграти, пересилити! Вони були молодші й усе ще вірили у диво.

Поки совєцька влада спиналася на ноги, вони сподівалися: ще не все втрачено! Вони відчайдушно боролися, знемагали і гинули з вірою в українське майбутнє. Але час поволі розкладав усе на місця, і з кожним роком ставало все зрозуміліше: на бій із монстром не виходять зі шпичкою.

Біблійна історія Давида і Голіафа передбачає велику віру і згуртованість… Але звідки їх брати, коли гинуть провідники і побратими, коли на твоїй рідній землі твій нарід бездумно продає власну душу й свободу за миску совєцької похльобки, а потім не має ні свободи, ні обіцяного харчу.

Вже тоді, у 1920-х, Марко читав в очах Всеволода Змієнка добре приховану печаль. Той усе розумів. І просто робив що міг і що мусив робити.

І він, Марко Швед, мусить чинити так само. Інакше за що йому триматися?

Обманюватися даремно. Результати зусиль розкиданих по світу українських агентів екзильної спецслужби УНР завжди були жалюгідно малими. Впливали на совєцьку Росію так само, як муха на слона. Здавалось, не тільки зміцнілий ворог випереджає їх на кілька кроків, — сама доля, сам Бог не на їхньому боці. Що б вони не робили тут, у вигнанні, як би не намагалися — усе видавалося занадто малим, занадто недолугим, голчаними заштриками проти могутнього совєцького кулака, зібраного і сконцентрованого у безжальному ударі.

Європа, байдужа до подальшої долі бездержавного українського народу, вже неодноразово демонструвала відвертий цинізм і зневагу до прагнень українців жити незалежно на своїй, даній Богом землі.

Червоний знахабнілий демон набирав сили, очікуючи кривавої повні.

Чим протистояти йому? Що протиставити?

Окремі розрізненні зусилля? Маленькі незначні перемоги?

Марко добре усвідомлював, що все, що він робить, усе, що він намагається робити, тоне, наче крапля води у морі.

Вони по крихтах збирали інформацію про настрої українських народних мас, про активну боротьбу чи пасивний опір українців московським насильникам та могли хіба що спостерігати звіддаля, зрідка осоромлюючи давнього ворога на публічних європейських майданчиках та зібраннях, як-от Ліга Націй…

Вони дражнять його, гуртуються і шукають варіанти… Знову і знову б’ють у «глухі» дзвони; «глухі», бо тут, у Європі, їх все одно погано чують або ж не чують зовсім…

Марко пригадував, як кожного разу, коли складалася нова нагода, він сподівався, що та маленька крапля впаде на землю у добрий ґрунт, і за нею гряне грім, і почнеться справжня громовиця. Та все знову розліталося на друзки.

Як вже було не раз.

Як і тоді, у 1933-му, з Християном Раковським та підготовкою його втечі з Барнаула. Пригадував розмову з агентом Данусею у Москві.

«У Барнаулі він зараз… Алтайський край. У засланні. Зі мною зв'язався один наш побратим із Барнаула. Їм вдалося налагодити український національний центр, навіть воєнізований загін створити…

Там, на Алтаї, далеко від Москви та Сталіна живе купа українців, у яких є мрія ще коли-небудь побачити свою батьківщину. І вони понад усе хочуть стати частиною нашої спільної боротьби.

— До чого тут Християн Раковський?

— Його перевели до Барнаула три роки тому із Саратова. Вам відоме його ненависне ставлення до усього українського, але там, на Алтаї, він, мабуть, уперше усвідомив, хто такі українці.

У Раковського там життя не з медом… Суворі зими для південця важкі, крім того моральні знущання совєцької влади, за яку він вперто боровся. Словом, нашим вдалося переконати Християни Раковського у тому, що в обмін на відповідні заяви для світової спільноти та оприлюднення певної інформації з його боку йому організують втечу і доправлять до Європи. У безпечне місце, де він спокійно доживатиме з дружиною старість.

— Втечу? З Барнаула?

— Так… До Китаю… То, звичайно, не так легко, але можливо зробити. На Алтаї багато наших, тому зорганізувати втечу Раковського до Китаю вони зможуть… Доправити бодай до Урумчі. То містечко таке на Китайській території. Далі потрібна допомога… Прийняти його і вивезти хоча б до Японії. А звідти…»

Можливо, усе б і спрацювало, бо все ж було готово, погоджено, ресурси витрачені, люди в очікуванні на кожному пункті аж до Урумчі…

Марко сам готував переїзд Раковського з Японії до Британії. Дуже вже хотілося поглянути йому у вічі, тому комуняцькому гімняру, що так ненавидів Україну. Раковський був не просто свідком. Він напряму був причетним до спецоперації вбивства Петлюри та до творення ганебного наклепу, який в очах «глибоко стурбованої» європейської публіки перетворив українського державця на кровожерливого монстра, погромника й антисеміта.

І все б вдалося, але у комуністичного хруня напередодні від’їзду стався серцевий напад і він зліг.

Здавалося, втечу можна було 6 відкласти, дочекатися нового слушного моменту, поки той одужає… Та Раковський, жалюгідна брехлива собака, замість публічного покаяння перед народом України обрав інше публічне покаяння. Перед Сталіним. Ще знаходячись у ліжку, він настрочив «батькові народів» листа, в якому смиренно бив чолом і просив прощення за усі свої гріхи.

Сталін наче відчував щось, бо, як не дивно, зглянувся; повернув його із заслання. І Раковський, за дивним збігом обставин, згодом таки опинився у Японії. Саме там, куди його мали доправити, ризикуючи власним життям, українські патріоти…

Але тепер Раковський з’явився тут не у статусі викривача злодіянь совєцької влади, а як голова совєцької делегації Червоного Хреста.

Операцію продовжувати не було сенсу. Залишалося лише молитися, щоб не почалися арешти серед українців у Барнаулі…

Та яке ж це все недолуге і безсиле!

Марко глибоко вдихнув. Саме тому він мусить зробити те, що замислив! Мусить, що б не трапилося потім!

І якщо несила похитнути червоного монстра з місця — він буде робити усе, щоб руйнувати його зсередини.