Полювання на чорного дика

* * *

Здавалося, цей вечір не завершиться ніколи.

Білявка-фотографиня Єва Браун поклацала фюрера з різних ракурсів і всілася біля нього за стіл.

І хоч у «Баварії» готували вельми чудово, Елізабет підтримувала невимушену розмову, Шанель більше не сипала шпильками, а Шелленберг каламбурив, Марко усвідомлював: знайомство з Шелленбергом не принесло нічого суттєвого окрім приємно проведеного часу, можливості побачити живого Гітлера і дурнуватого спільного знімку, негативи якого тепер назавжди залишаться у Шелленберга.

Взагалі незрозуміло, навіщо йому здалося зводити їх із цією французькою мамзель за одним столом у такому місці і за таких обставин. Легковажним Вальтера не назовеш, дурнем тим більше… За весь вечір вони так і не змогли поспілкуватися серйозно; Шелленберг вербувати його навіть не намагався. Фанатичного невдаху Дітріха, балаканину про особистий охоронний полк фюрера та доблесних німецьких «зігфрідів» вважати за щось вартісне Швед не міг. Так само як і цю істеричну француженку… Навряд чи Вальтер її запросив, щоб у такий спосіб підібратися до нього через Елізабет.

Скидалося на те, що Шелленберг просто вивчав його, спостерігав за ним, запропонувавши не зовсім підходящі обставини. Що ж, якщо завтра буде підписана та клята згода, йому, Маркові, робити у Мюнхені більше нічого…

І від іншого Вальтера, — Кривицького, — жодної звістки…

Звичайно, вони з Елізабет залишаться у Мюнхені ще на одну ніч. Ну, ще на одну добу… Але якщо нічого не відбудеться, сидіти тут просто нема сенсу. Та й Кривицький занадто досвідчений і грамотний, професійний розвідник. Цілком імовірно, що окрім виходу на нього він має й інші запасні виходи на американську розвідку, скажімо… Сам же говорив: йому все одно — британська, американська… головне, він готовий злити всю інформацію, щоб врятувати свою родину і власне життя.

Марко стомлено потер очі. Чорт, завтра зранку, до приїзду Дітріха він мусить піти на телеграф. Від своїх мусить бути якась відповідь стосовно Кривицького!

Тепла рука Лізи ковзнула по спині, обвила його шию.

— Як гадаєш, — сонно прошепотіла Елізабет йому на вухо, — вони з нею коханці?

— Хто? — здивовано перепитав Марко, не розуміючи, про кого йдеться.

— Вальтер із Габріель… — знову прошепотіла вона так тихо, як тільки могла. — Шелленберг і мадам… мадемуазель Шанель…

Марко тихо розсміявся, притиснув Елізабет до себе. Тільки тепер зрозумів, чому вона шепоче йому на вухо. Він сам попросив її, коли вийшли з авто Дітріха, не говорити у номері ні про що важливе. Там могло бути прослуховування.

— От якось не тримав їм свічку, Лізо. Не довелося. Але, судячи з усього, нитки вона з нього точно в’є.

— Гадаю, вона й мірки з нього знімає… — гмикнула Елізабет.

— Фі… місіс Макміллан! Як можна бути такою невихованою! Такою… такою… Побалакаємо завтра, гаразд, кохана? Під час прогулянки, — тепер він зашепотів він їй на вухо.

Якимось дивом вона опинилася під ним, обвила його руками і ногами.

— Будь-ласка… будь-ласка, любий!

— Лізо, не муч мене! — мало не простогнав він поміж поцілунками. — Краще не… А як наробимо шкоди? Тобі зараз не можна… — Та вона вже знаходилася згори, сиділа, наче вершниця, тремтячими пальцями зсуваючи тонкі бретельки шовкової нічної сорочки.

— Можна! — прошепотіла вона, притуляючи Маркові долоні до своїх грудей. — Можна…