Полювання на чорного дика

* * *

«Баварська пастораль» вдавалася на славу. Пригощання було чудовим, випивка бездоганною, прислуга — ідеальною. Вальтера це тішило.

Залишалося найголовніше. Те, заради чого усе це затівалося.

Завтра, ні, ще сьогодні увечері кожен із прислуги, включно зі старим Мартіном, напишуть Гайдріху доповідні про те, що бачили і чули. Що відбувалося під час пікніка.

Тож Вальтер мав представити не якусь там теорію, а справді обґрунтований, найобґрунтованіший виклад того, а для чого, власне, він у такій гарячці замислив цей пікнік на відомчій віллі. Чим можуть бути корисні британський журналюга та його дружина, яку роль при цьому виконуватиме французька мадемуазель і взагалі, як усе це можна, поєднавши, використати на користь Великої Німеччини.

Гайдріх любив його звіти. А ще більше любив слухати про ті задуми, які виростали завдяки уяві Шелленберга з отаких от маленьких, нехитрих контактів і дружніх пікніків…

Вловивши мить, коли Шанель з Елізабет вмостяться у крісла з горнятками чаю у руках і заведуть розмову про своє жіноче, Вальтер хитнув головою Маркові. Мовляв, прогуляймось, гере Макміллан!

Марко підвівся. За галявиною із крислатим дубом починався справжній лісок, куди від маєтку вела простора, добре втоптана стежина. Вочевидь, у теплу пору року пікніки за потреби влаштовували подалі від маєтку. Чи, може, лісок слугував для якихось інших цілей?

Ця віддалена від Мюнхена вілла (яка точно не могла належати Вальтеру Шелленбергу) могла слугувати для Шелленбергового відомства будь-чим, у тому числі й для ув’язнення чи катувань, як і цей чудовий лісок — місцем для розстрілів.

За ними, звісно, можуть спостерігати, їх можуть прослуховувати. Усі ці милі літні, респектні люди, що, на перший погляд, просто виконують свою роботу…

А для чого інакше затівати гостину у такому місці? Однак Вальтер міг подати своєму начальству саму ідею наведення контактів із британським журналістом так, як йому було потрібно й вигідно, тож прослуховування могло й не бути… Поки що…

Шелленберг прихопив із собою пляшку та дві склянки і повільним кроком вони обидва рушили стежиною. Маркс мимоволі озирнувся. В Елізабет він був упевнений. Вона прекрасно розуміє, у якій ролі виступає французька гостя і не скаже тій нічого зайвого. Головне її завдання — морочити Шанель голову і не відступати у розмові далі від парфумів, капелюшків і французької моди.

Щоб втрапити у «тональність» Вальтера, Швед знову озирнувся і з удаваним полегшенням зітхнув, наче здихався набридливого тягаря.

— Жінки… — і собі зітхнув Шелленберг, простягаючи Маркові склянку з коньяком. — Вони, наче жорна, перетворюють нас на борошно. Вони мелють, і ми слабнемо.

— Так і є, пане Шелленберг. Це точно. Щодо моєї дружини, я б сказав інакше: і з собою мене не бери, і вдома мене не залишай. Але ви… я так розумію, ви не пов’язані шлюбом із мадемуазель Шанель…

Вальтер сумно усміхнувся.

— Звісно, ні. Габі моя давня і добра подруга. Нас познайомив із нею у Парижі один мій друг-дипломат.

І відтоді ми час від часу бачимось. То тут, то там… Ну, ви розумієте… Габріель каже, що я її надихаю.

— А хіба це не так? Моя дружина має кілька дрібничок від Шанель. То справді зроблено натхненно.

— Он як воно усе пов’язано! — усміхнувся Вальтер. — Ну, що ж… можливо. Але більше вона надихає мене. Як-от сьогодні, — він зупинився. — До речі, Алексе, запросити вас із дружиною на пікнік було цілковито ідеєю Габріель. Я лише підтримав її пропозицію. І зізнаюся відверто — уперше не мав нічого проти.

— Пропозиція і справді чудова. Не щодня випадає нагода побувати на пікніку у товаристві…

— У… моєму товаристві — маєте на увазі? — перепитав Шелленберг. — Так, Алексе, на пікніки я вибираюся вкрай рідко. Але завдяки службі я маю певні преференції… хоч і користуюся ними так само нечасто. Ви ж не думаєте, що цей розкішний маєток міг би належати мені?

— Не хочу видатися нелюб’язним, Вальтере, але ні, не думаю… Та й навряд чи у вашій установі прихильно ставляться до преференцій, — проказав Марко таким самим спокійним тоном. — Не заради ж гостини на відомчій віллі ви завернули мене з дружиною… і наказали… гм-м-м… запросили нас сюди…

— О-о-о, ні, ні! Не потрібно сумніватися у моїй щирості, — промовив Шелленберг. — Так, визнаю: стався приємний збіг обставин, яким я просто не міг не скористатися. Той випадок, коли на небі, як кажуть, просто парад планет: конференція у Мюнхені, Габріель у Мюнхені, і ви з дружиною — у Мюнхені. До того ж, як ви знаєте, Алексе, мені було доручено опікуватися вами. Тож я справді щиро демонструю вам та вашій чарівній дружині традиційну баварську гостинність. Як бачите, жодних підступів! Окрім усього іншого, ви з дружиною були найприємнішими гостями нашого фюрера.

— Тобто?

— Ну… — розвів руками Шелленберг, — жодних примх, вимог, невдоволення… Ви б знали, що витворяли інші ваші колеги-журналісти… Французи, наприклад! Особливо французи! Дітріх доповідав мені, що то були просто нестерпні люди.

— Дітріх? Ваш ад’ютант? — перепитав Марко.

— Так… а що? Хочете сказати, він сам видався вам недостатньо послужливим?

— Ну що ви, пане Шелленберг, ваш ад’ютант робить честь своєму начальнику.

— Знаєте, — проказав Вальтер замислено, — адже я підбирав собі ад’ютанта за тим самим принципом, що мисливці підбирають собі гарного мисливського собаку. Здається, я вже розповідав вам, що Дітріх фон Глофф — чистокровний німець у сьомому поколінні, відповідає усім стандартам і зовні, і внутрішніми якостями. Пройшов вишкіл Гітлерюгенду… А ці ідіоти не прийняли його в охоронний полк фюрера через якісь свої надумані… Ну, Бог із ними, — зітхнув Шелленберг. — Зате я, взявши хлопця на службу, добряче підготував його. І тепер вони, — Вальтер тицьнув пальцем кудись у простір, — коли Дітріх фон Глофф за моїм наказом ловить їх за комірці усіма своїми зубами… Вони думають, що…

— «Краще 6 ти, хлопче, служив в охоронному полку фюрера!» — докінчив Марко.

Шелленберг розсміявся.

— Саме так! Взагалі, — додав він, — ад’ютант, на мою думку, і має бути чимось на кшталт хорошого мисливського собаки, Алексе. І людську мову знає, і дичину справно носить.

Вони рухалися стежиною углиб лісу. Могутні дуби змінювалися соснами, кінця-краю тому лісу не було видно, та охайна, протоптана стежина так само впевнено вела кудись далі.

Шелленберг із очевидним задоволенням вдихав свіже прохолодне повітря і всім своїм виглядом демонстрував, що відпочиває не тільки тілом, але й душею. Маркові нічого не залишалося, як іти поряд, очікуючи зручного моменту, щоб повернути розмову у потрібне русло.

— Чудова прогулянка, чи не так, Алексе? — нарешті озвався Вальтер. — Не буду лукавити: я мріяв про таку прогулянку останні три тижні… І щоб без отих дурнуватих жіночих примх і зюзюкання… Хоч, ви знаєте, я із великим терпінням ставлюся до жіночих примх. Іноді вони таки прикрашають та урізноманітнюють наше життя.

— Мріяли про прогулянку? — повторив Марко: — Дуже вас розумію… Власне, нагортавшись перед від’їздом рекламних буклетів вашого Рейхскомітету з туризму, я подумав те саме — чому б не поєднати казенну поїздку на конференцію із прогулянкою Баварією?

— І то ви ще нічого не бачили, друже мій! — відповів Вальтер. — Ми, німці, знаємося на подібних розвагах… І хоч наші ліси вже давно не такі цнотливо-недоторкані, як у часи Генріха Святого, у них так само водиться купа всілякої дичини, а у кожного з нас на стіні оселі висить як не родовий герб, то вже точно рушниця і мисливські трофеї.

— А ви, напевне, з тих, Вальтере, хто на дика з голими руками? — поцікавився Марко, розуміючи, що Шелленберг і не думає повертатися назад на галявину.

— Чому ви так вирішили, Алексе?

— Баварські ліси, попри всю свою красу, небезпечні для отакої чоловічої прогулянки… коли у нас в руках замість зброї лише пляшка коньяку і дві склянки, — пояснив Швед. — А раптом, самі ж кажете, нас перестріне на цій стежці дикий кабан? Чим накажете його застрелити?

— Так… ризик є, — погодився Шелленберг, — повертаймося. Однак, друже мій, ви — не мисливець. Як і я, до речі, хоч і намагаюся це приховати.

Маркові одразу в пам’яті сплив знімок, — той самий, який він побачив на столі Корнуелла. На ньому Шелленберг красувався у традиційному мисливському костюмі.

— Чому ви так вирішили? — поцікавився Марко. — Дедукція Шерлока Голмса? Ну хоч британського детектива, пане Шелленберг, залиште нам!

— Ні, ні, дедукція тут ні до чого, — хитнув головою Шелленберг, — і, звісно, жодних намагань присвоїти собі лаври детектива з Бейкер-стріт, — лукаво усміхнувся він. — Так, я читав містера Конана Дойла. А ви, Алексе, вживаєте, неприпустимі для мисливця, — у всякому разі, для німецького мисливця, — слова, як-от «дикий кабан» чи «застрелити»… Це видає наше з вами неприпустиме дилетантство.

— А як має бути правильно?

— Бачите, — зі знанням справи протягнув Шелленберг, — німецький мисливець ніколи не говоритиме отак просто «олень» чи «дикий кабан». Він скаже — червона дичина або, відповідно, чорна дичина. Також слова «застрелити», «вбити» чи «поранити» теж під мисливське табу підпадають. Звіра можна «покласти», «добути» чи «проґавити».

— Що ж… Кожна справа має свою специфіку, — розвів руками Швед. — Чи не нам знати про це…

— Ви розумієте, — продовжував Вальтер, — у моєму, суто професійному колі, Алексе, хто не мисливець — той слабак. Тому я, хлопець, що виріс серед пінькання роялів (їх виготовляли і настроювали на фабриці мого батька), мусив з нуля навчатися духу, щоби бодай виглядати достойно серед справжніх знавців цієї шляхетної розваги.

Марко з розумінням хитнув головою.

— От вам і відповідь, наскільки сьогодні у нас міцний зв’язок із нашими предками, для яких полювання було хлібом і самим життям.

— Такі тоді були часи, — мовив Вальтер. — Дві наші незалежні і горді нації торували собі шлях серед непрохідних європейських лісів луком і мечем, аж поки не витворили кожна свою державу. Ще раз прошу вибачити мою необачність… я справді замріявся, — мовив він. — Повертаймося!

— Так, — погодився Швед, — наші дами, безумовно, вже зачекалися нас, мабуть, хвилюються.

— Але повірте, ваше товариство, Алексе, мене тішить неймовірно, — продовжував Вальтер. — Особливо тепер, коли у нашому світі усе таке хитке і непостійне… А тут ми, гідний взірець для усіх тих переговорників із Фюрербау, германець і англосакс, прогулюємося лісовою стежиною й обговорюємо прості чоловічі радощі, як-от полювання… Було б прикро, якби кілька днів тому у Фюрербау дві наші великі нації не зрозуміли одна одну… — додав Шелленберг, виразно поглянувши на Марка. — Домашня сварка не повинна переростати з хатньої у великі чвари. До того ж коли це на руку третій силі…

— Третій силі? — перепитав Марко. — Ви ж не вважаєте Чехословаччину третьою силою? Особливо тепер, коли німецькі війська…

Шелленберг гмикнув.

— Звісно, ні, Алексе! І ви занадто розумні, щоб не зрозуміти, про що я веду мову. Я про іншу «третю силу». Про російських варварів, які тільки і чекають, щоб потішитись видовищем, коли наші братні народи — германці й англосакси — почнуть чубитися поміж собою…

— Так. То була б печальна картина, — погодився Швед, — але, вже пробачте мені, Вальтере, я журналіст, і часом до рук потрапляє така інформація… ознайомившись із якою складається враження… Ще раз пробачте за некоректність… що фюреру попри все не така вже й огидна ідея дружби зі Сталіним, а в його обличчі і з усім російським варварством…

Шелленберг глибоко вдихнув і повернувся до Марка, пропонуючи знову наповнити склянку коньяком.

— Алексе, усе це велика політика. Гра, у якій кожен за себе… Та якщо Німеччина має обирати собі друзів, то, безумовно, Велика Британія ближча німецькому серцю. З багатьох причин, Алексе! І наша спільна історія — міцне підґрунтя, на якому ми можемо будувати спільне майбутнє.

Шелленберг якось невпевнено озирнувся навкруги, немов видивляючись, чи за сусіднім стовбуром їх ніхто не підслуховує.

— Розумієте, Алексе… Я скажу вам одну правдиву річ. Фюрер усе частіше діє занадто різко. І грубо. Що і не дивно. Він не художник-аквареліст. Він людина війни, і тому не звик до реверансів. Але його мали б урівноважувати більш помірковані радники. Ті, які окрім жаги перемог і крові — своєї і чужої — ще й здатні бачити напрямок і те, заради чого слід її лити. Та коли благом Німеччини можна виправдати будь-які бздури… — розвів Вальтер руками. — На жаль, скажу я вам, найближче оточення Гітлера не є інтелектуалами та інтелігентами. Здебільшого великі амбіції фюрера приваблюють кривавих м’ясників і фанатиків, які схиляють його до ще більш кардинальних кроків. Вони віддані, вони слухняні, проте часто дають фюреру погані поради. І це йому шкодить. Ба навіть більше, це шкодить усій Німеччині. І коли ти це усвідомлюєш… Ось чому так погано бути солдатом, що уміє думати, Алексе… — зітхнув Шелленберг.

Марко ковтнув коньяку. Замислено зірвав листок папороті, розтер поміж пальцями і вдихнув густий трав’яний аромат. Пауза була потрібна, аби показати співрозмовнику, що він почув його. Ба більше, — зрозумів.

Якщо Вальтер вирішив промацати його, то ось це воно, почалося.

— Ви говорите небезпечні речі, гере оберштурмфюрер! — проказав нарешті Марко, коли далі тягнути паузу було вже неможливо. — Звісно, мені як англосаксу лестить таке ваше розуміння ситуації. Але ви…

— Я ж не говорю про це усім підряд! — відповів Шелленберг.

— Ви наражаєте себе на небезпеку. Якщо це, звісно, не якась гра, затіяна спеціально для мене.

Шелленберг похитав головою.

— Алексе… Часом, усвідомлюючи всю небезпеку, в яку крок за кроком вступає моя країна, і не маючи змоги поділитися своїми думками ні з ким, аби не бути сприйнятим за малодушного чи й того гірше, за зрадника, я розмовляю сам із собою, отак прогулюючись у лісі… Сьогодні, на щастя, тут є ви. Ми розмовляємо відкрито, навколо ні душі, ніякого прослуховування чи людей… як, скажімо, на галявині… Завтра ви поїдете — кажу це абсолютно гіпотетично, і мої слова залишаться тільки словами. Ви ж, сподіваюся, не з тих журналістів, які заради сенсації зливають дружні приватні розмови?

— Звісно, ні, Вальтере. До того ж я розумію, ціна цієї розмови…

— Так от, — продовжив Шелленберг, — цих кількох років для мене було достатньо, щоб усвідомити одну важливу річ: якщо Німеччина втратить Велику Британію як союзника, нас зжеруть. Одного за одним.

Спочатку Німеччину, потім Англію. Сталін — наш спільний ворог. А фюрер… він веде не туди.

— Але ж, зауважу… Сталіна не було у Мюнхені, — похитав головою Марко. — Його не запросили, а ми були.

— Це нічого не означає, — зітхнув Шелленберг. — Як я вже говорив, велика політична гра — брехлива дама. Якщо ви не проти, то поки облишмо цю розмову. Я і так сказав вам забагато, Алексе.

— Ви сказали про те, що у вас болить, — хитнув головою Марко, — і даю слово, далі цих трьох сосен сказане вами не вийде. Але ваша обережність, Вальтере, — погане прикриття, й до того ж вона не лікує ваш внутрішній біль. Отож, мені, слухаючи вас, залишається лише запитати… головне, як мені здається. Ви ж завернули нас із дружиною на півдорозі і запросили на цю прекрасну віллу не для того, щоб прогулятися зі мною лісом і під коньяк ділитися якимись гіпотетичними тривогами?

Шелленберг знову зупинився і подивився на Марка.

— Ви умієте слухати, пане Макміллан. І чути головне. Подумайте над нашою розмовою. Якщо ви не проти, продовжимо її завтра на полюванні.

— На полюванні? — здивувався Швед.

— Так. Дворецький Мартін усе необхідне підготує. Вчора він сповістив мені, що місцевий хлопчина помітив вальдшнепів на висипках біля озерця неподалік. У мене ще є один вільний день, не хотілося б спускати його на пси. Тож якщо вам усе ще не набридло моє товариство…

— Звісно, ні… — усміхнувся Марко. — Ви просто занурюєте мене у саму душу Баварії… Але я не маю відповідного строю для полювання… і взуття. Ми з дружиною розраховували лише на міські прогулянки.

— О, не турбуйтеся, Алексе! — махнув рукою Шелленберг. — Мартін про все подбає. Просто скажете йому ваш розмір — одягу і взуття. Він усе забезпечить. Тут цього добра… Залишається лише вигадати якесь заняття нашим дамам, щоб вони не сумували!