Полювання на чорного дика

* * *

Франсуа Мальтерр почувався схвильовано.

Згадка про минуле бентежила, а надто ім’я Альбера де Моррана подумки повертало старого у ті часи, коли він мало не втратив свободу і життя.

— Хочу, щоб ви знали, — проказав він, підносячи тремтячою рукою сірника до люльки. — Я давно відійшов від справ, але добре пам’ятаю, я зобов’язаний вашому дядькові тим, що зараз можу розмовляти з вами. Зобов’язаний багатьма речами. Я давній боржник Альбера де Моррана, і він жодного разу не скористався своїм цілком законним правом вимагати повернути йому той борг. Тож не соромтеся, запитуйте усе, що цікавить. Я спробую допомогти, якщо то буде у моїх силах.

Марко сягнув рукою до нагрудної кишені, дістав світлину і подав її Мальтерру.

— Мене цікавить одна людина з вашого минулого, — проказав він. — Людина, яку ви мали б знати, разом з усіма її секретами. Дядько Альбер казав, ви були знайомі з ним… ще за часів німецького полону. Але французьку розвідку тоді мало цікавили полонені російські офіцери.

Мальтерр примружив очі, вдивляючись у зображення на світлині.

— Мішель? — коротко запитав Мальтерр. — Бути того не може.

— Так, Мішель. Михайло Тухачевський, — відповів Швед, спостерігаючи, як по обличчю його літнього співрозмовника промайнула тінь.

— Так… Мішель. Звісно, я пам’ятаю його. І ваш дядько має рацію. Ніхто тоді й гадки не мав, що той стервозний йолоп виб’ється у совєцькі маршали.

Мальтерр затягнувся люлькою, видихнув, на якусь мить заховавшись за білою хмаринкою.

— Отже, ви упізнали.

— Звісно, — хитнув головою Мальтерр, — я не такий старий, як можу видаватися. А Мішель був занадто яскравою фігурою, щоб мені не запам’ятатися. Я надавав деяку інформацію про нього пану де Моррану. Так, нічого особливого поміж дійсно важливими повідомленнями. Просто дивина, що він згадав про ті мої донесення і зумів направити вас правильним слідом.

— Колишніх працівників спецслужб не буває… — усміхнувся і собі Марко, — та й донесення ваші мсьє де Морран зберіг. То що ви могли б мені розповісти про вашого давнього знайомого, Мішеля?

— Отже, вас цікавить Мішель… — замислено проказав Франсуа Мальтерр. — Довгий час я нічого не чув про нього, втратив навіть саму можливість будь-якої нагоди спостерігати за його життям. Та й навіщо воно мені було? Я був ув’язнений на батьківщині, звинувачений у шпигунстві на користь ворога, ледь врятувався від смерті… Тож навіть забув про саме існування Мішеля Тухачевского. Потім, — продовжував Мальтерр, — його ім’я потрапило мені на очі в якійсь російській емігрантській газеті.

То була стаття про те, що колишні царські офіцери стали зрадниками своєї вітчизни і на заклик німецького шпигуна Владіміра Леніна перейшли на сторону більшовиків. І я з подивом побачив знайоме ім’я — ім’я Мішеля.

Ну а потім, значно пізніше, дізнався, теж із газет, що Мішель тепер уславлений маршал радянського союзу, вірний ленінець і що там ще… — гмикнув Мальтерр. — Це більшовицьке друковане лайно іноді підкидають мені на рецепцію готелю чи до крамниці. Я наказую розпалювати тим газетним непотребом грубки… Звісно, — продовжував старий, — мені таке смішно було читати — про вірного ленінця та революціонера.

Я знавав товаріща Леніна, і він ніколи не справляв на мене особливого враження. Усі ті революційні гуртки і школи… смішно!

Хіба яка голодна босота могла б повестися на його заклики. Та я помилився і Владімір Ленін став «вождем революції»…

А щодо Мішеля… Мітель завжди вважав себе затятим монархістом. У всякому разі, таким я знав його у німецькому полоні. Хоча після того, що я вам про нього розповім, навіть не знаю, ким він був насправді. Продажною собакою без батьківщини і прапора, готовою служити кожному, хто заплатить більше. Манкуртом без честі.

— Однак, перш ніж я почну свою розповідь, може, вам запропонувати кави або чаю? — запитав Мальтерр. — Ви ж, мабуть, ще і не снідали?

Тільки тепер Марко відчув голод. Він справді ще не снідав, а після неспішної прогулянки Гранд-рю (хотів дочекатися, коли ж Мальтерр відчинить свою крамничку) так і не встиг зайти до ресторану.

— Так, було б добре… — проказав він згідно кивнувши головою.

— І круасани! — багатозначно підняв угору палець Мальтерр. — Обов’язково круасани! Запевняю, таких ви не скуштуєте ніде у Лонжюмо, окрім як у ресторації мого готелю!

Мальтер раптом пожвавішав, як людина, що має нагоду похизуватися власною справою. Підвівся.

— Я переманив до себе в ресторацію найкращу кондитерку Парижа — мадам Жанін Ліннет, — додав він. — Постійні пожильці, як і більшість парижан, знають про це і готові за її круасани і тістечка чортові душу віддати. Звісно, — продовжував Мальтерр, — усіх у моїй маленькій ресторації прийняти ми не можемо, саме тому я вигадав приймати замовлення і доставляти ласунам випічку мадам Ліннет просто додому… Уявіть! Ви вранці розплющили очі, а на вас уже чекають свіжі круасани!

— О… це направду блаженство! — погодився Марко. — Ви підійшли до справи як справжній бізнесмен!

— О, ні, справа не в грошах! — похитав головою Мальтерр. — Звісно, гроші мають значення, але в моєму житті було стільки лайна, що тепер мені в радість дарувати людям вранці дещицю насолоди. Навіть якщо то просто свіжі смачні круасани до кави! Зачекайте хвилинку, я дам розпорядження. Я теж ще не снідав, тож складемо один одному чудове товариство за змістовною бесідою!

Чекати сніданок довелося недовго.

Дівчина, що увійшла до кабінету Мальтерра, на таці принесла шиплячу яєшню з беконом та ковбасками, сир, хліб та кілька припорошених цукровою пудрою круасанів — із джемом, шоколадом та заварним кремом. Швидко сервірувала стіл і виклала тарелі. За мить повернулася знову з горнятками, молочником та кавником.

— Не соромтеся, смакуйте, юначе! — гостинно запросив Мальтерр. — Отак само зустрічав мене ваш дядько Альбер, коли я завдяки йому вийшов із в’язниці. Слово честі! У німецькому полоні мене годували краще, ніж у сирих французьких казематах. Тож перше, чого я хотів, — наїстися досхочу! Досі пам’ятаю той аромат яєчні, бекону і свіжого хліба, коли мсьє де Морран запросив мене до столу… Я накинувся на їжу, наче звір! Смакуйте, смакуйте! А я буду розповідати про Мішеля. У всякому разі те, що мені відомо.

Марко підсунув до себе таріль з яєчнею, а старий, відсьорбнувши кави, почав свою розповідь.

— Гадаю, німці завербували Мішеля ще під час навчання. Я чув, він був старанним молодим гвардійцем, відмінником бойової і політичної підготовки, а німецька розвідка у ті часи була вкрай неперебірливою, — пхекнув Мальтерр. — Її девізом, якщо так можна висловитися, цілком могло б стати гасло «Немає покидьків — є кадри». Власне, завдяки отакому підходу вони вербували усіх, хто більш-менш міг бути корисним. А Мішель був чи не найкращою кандидатурою.

З досвіду знаю, що будь-якому агенту завжди необхідні кошти, щоб підтримувати власну легенду, для прикриття. А на початку — багато коштів.

Тому не маю сумніву, що саме німецька розвідка фінансувала Мішеля Тухачевского. Уявляю, які кошти були йому потрібні, щоб почуватися гідно в елітному семенівському полку, вхожому навіть до імператорського двору. Та й для німців отримати власного агента у такому середовищі, без сумніву, було надуспішно проведеною операцією. Тож вони, мабуть, не скупилися.

Якщо слідувати логіці далі… — Мальтерр зітхнув і знову пахнув люлькою, — стає зрозуміло, яким дивом Мішель потрапив у полон. Неушкоджений, на мундирі ані ляпки крові, тоді як усю його роту, з його ж таки слів, німці вирізали, наче свиней. Значить, вони добре знали, де були розташовані дозори, секрети, де стояли чатові… Гадаю, поки його побратимів вбивали, він, як і було домовлено, щуром відсиджувався у бліндажі. Ну і наостанок розповім те, що сталося вже за моєї пам’яті. З табору для полонених Мішель Тухачевський намагався втекти аж чотири рази. І кожного разу — без будь-яких серйозних для себе наслідків, хоча німці такого не пробачали. Чому його втечі щоразу зривалися — мені невідомо. Але остання, п’ята втеча Мішелю таки вдалася. І зауважте, юначе, якраз напередодні буремних подій у Росії — напередодні більшовицького перевороту! Подальшу долю Тухачевського я відслідковувати не міг із цілком об’єктивних причин. Але слідуючи тій же логіці, гадаю, у склад вищого військового керівництва Мішель проліз завдяки певним людям, які могли бути завербованими німецькою розвідкою у різний час… Зрештою, самі знаєте: про те, що Владімір Ульянов-Лєнін — німецький шпигун, у ті часи не говорив тільки німий… Так воно і було.

Німці підійшли до справи по-діловому й отримали можливість вплинути на подальшу долю Росії. Тож не дивно, що німецький шпигун Ульянов-Лєнін, опинившись на вершечку нової влади, допоміг іншому німецькому шпигуну Мішелю Тухачевскому видертися туди якнайшвидше. Тому, — Мальтерр розвів руками, — сталося те, що сталося. Мішель дослужився до совєцького маршала і, як я чув, при Сталіні почувається вельми комфортно… Далі мені мало що відомо.

— У ваших словах є сенс, пане Мальтерр, — проказав Швед. — Що було далі з Тухачевским і як він торував свій шлях, ви, певно, не дуже обізнані?

— Розкажіть, — попросив Мальтерр, підливаючи собі до горнятка кави, — мені цікаво.

— З того, що мені відомо, — гмикнув Марко, — війну з тодішнім верховним правителем Росії Колчаком він відверто філонив, допоки його не копнули під дулу. Полякам військову кампанію взагалі злив… Зате здобув сумнівну славу «доблесного карателя» тамбовських мужиків та балтійських матросів… Ну, а далі ви і самі можете здогадатися. Коли Німеччину у Версалі поставили на коліна, німецьким кураторам Тухачевского, вочевидь, стало просто не до нього, бо у Рейхсвері у той час просто не було розвідки. А от зараз… коли він досягнув небувалих військових висот… німецькі друзі про нього могли згадати…

— Маєте на увазі, Мішель знову у грі? — поцікавився Мальтерр.

— Ще й у якій… Ще й у якій!

Мальтерр знову пахнув димом. Уважно подивився на Шведа.

— Ви не журналіст, пане Макміллан… Не зовсім журналіст. Чи не так? Але якщо вам довіряє мсьє Морран, то мушу довіряти і я…