Полювання на чорного дика

* * *

Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом:

час народжуватись і час помирати, час садити і час виривати посаджене,

час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати,

час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати,

час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів,

час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати,

час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити,

час кохати і час ненавидіти,

час війні і час миру…

Слова пастора звучали десь далеко…

Флемінг, Річард Сеймур, Селфрідж і Корнуелл… їхні скорботні обличчя і постаті у чорних костюмах химерно виділялися на тлі смарагдової зелені, що буяла навкруги маєтку «Ластівка». Поруч, однією рукою спираючись на руку Флемінга, плакала тітонька Мег.

Марко не бачив її обличчя, схованого під густою чорною вуаллю, тільки чув той здавлений плач.

Він міцно тримав на руках Дмитрика, пригортав його до себе, бо Дмитрик був останнім, за що трималася його свідомість.

Марко стулив повіки, аби не бачити, як дві труни — Елізабет і Маргарити — заносять до родинного склепу Сеймурів.

Скільки разів він бував у маєтку «Ластівка», скільки разів він прогулювався з Лізою і Марго у садку… та жодного разу не звертав уваги на кам’яну каплицю і склеп позаду неї. Каплицю завжди прибирали робітники з прислуги маєтку. Тітонька Мег запалювала свічки і щосуботи ходила туди помолитися.

Якось Елізабет сказала йому:

— Бачиш… Отут похована моя мама і її сестра… А ще — чоловік тітоньки Меган і ще кілька осіб з роду Сеймурів. Отут і я колись спочину. Поховаєш мене у нашому родинному склепі, Марку! — усміхнулася вона.

Він тоді якось не надав тим словам значення більшого, ніж належало. Він подивився на Лізу, як на дивачку, похитав головою.

— У тебе є інші теми для розмов, люба? — запитав у Лізи.

Він звик бачити смерть близько, він часто сам загравав із нею, він знав, що смерть буває на війні, що можна загинути під час виконання місії, але не уявляв, що вона може прийти у його дім в такій потворній подобі. Він не думав, що слова Лізи стануть похмурим пророцтвом і збудуться так скоро…

— Дивись, дивись, татусю! — вигукнув Дмитрик.

Марко через силу підвів погляд туди, куди вказував пальчик малого.

— Дивись, пташка!

На вершечку склепу, на самому шпилі і справді сиділа пташка.

Ластівка! Вона уважно спостерігала за усім, що відбувалося внизу, навіть не ворухнулася, аж поки труну Елізабет і Марго не занесли до склепу. Далі крутнула головою, знялася і полетіла, за мить розчинившись на тлі зелені саду…

— Прощай, Лізо… — прошепотів Марко. — Прощай, моя ластівочко! Спіть спокійно із Маргаритою…

Пізно увечері він довго лежав, вдивляючись у стелю.

Усе — простирадло, подушка, саме повітря в кімнаті було просякнуте присутністю Елізабет. Її флердоранжевими парфумами, її посмішкою, її голосом…

Здавалось, зараз він поверне голову, підведе погляд і побачить, як вона розчісує волосся за туалетним столиком, її відображення у зеркалі усміхається йому…

— Спи, Маркусю! Спи…

Незчувся, як задрімав, хоч у грудях пекло від невивільненого болю.

Десь серед ночі усвідомив… щось ворушиться на ліжку поряд. Відчув тепло, що горнеться до нього. Схопився, продираючись свідомістю крізь розуміння того, що то не може бути Елізабет. Що то…

— Дмитрику! Дитино моя люба! Синочку… Як ти тут опинився?

У світлі нічної лампи він побачив малого, що, видершись до нього на ліжко, вклався поруч, сонно усміхаючись.

— Пробачте, сер… — почулося з дверей. — Він плакав, що хоче до вас… Так плакав, — проказала Дмитрикова нянька. — Якщо бажаєте, я заберу Дмитрика знову до його кімнати…

— Ні-ні. Усе добре. Нехай спить біля мене, — відповів Марко. — Можете йти, відпочиньте…

Як тільки ліг, Дмитрик притулився до нього.

— А мама і Малгалита стали пташками?

— Так, — відповів Марко, — пташками. І полетіли до Бога, Дмитрику.

— А як зе ми без мами і Малгалити?.. — сумно запитав він.

Марко зітхнув, вкрив малого ковдрою, поцілував у чоло.

— Мусимо якось, Дмитрику… Спи, маленький! Спи!