Полювання на чорного дика

* * *

Люб’язнішого господаря, ніж Вальтер Шелленберг, годі було шукати. Просто за маєтком, під великим крислатим дубом він наказав натягнути щось на зразок шатра, під покровом якого кілька людей із прислуги (усі як один — перевірені агенти Гайдріха) сервірували стіл.

Поруч із шатром, загорнувшись у товстий вовняний плед, із кілішком коньяку в руках сиділа замислена Шанель. Вона добре усвідомлювала свою незавидну роль компаньйонки, і це розуміння демонструвала тонка зморшка, що перетинала її чоло. Шанель нескінченно нудьгувала від однієї думки про те, що пікнік був її ідеєю, і як завжди, коли вона приїжджає до Шелленберга, він знову перетвориться на одну з тих оказій, де Вальтер почуватиметься, наче риба у воді (бо робитиме те, що найбільше любить робити — свою роботу), а вона, звично, наче його додаток.

Ненавиділа такі моменти. Хоч і відмовити Вальтеру у підтримці не могла.

— Не хвилюйся, люба, — поблажливо усміхнувся Шелленберг, власноруч перевертаючи щипцями на розжареній металевій таці шматки зарум’яненого м'яса та шкваркі ковбаски, — усе насправді не так уже й погано. Це ж твоя ідея, Габі… До того ж ти сказала, що у Макміллана вельми цікава і розумна дружина. Я маю надію, тобі сумувати не доведеться. Ти мусиш допомогти мені, люба.

— Можливо, — гмикнула Габріель майже роздратовано, — але ти, Вальтере, завжди інтерпретуєш мої ідеї так, як тобі заманеться… Я мала на увазі елегантний обід чи вечерю у теплій вітальні, а не оцю казенну баварську пастораль!

— У дні нашої бідацької юності ми могли хіба мріяти про таку казенну пастораль! — лагідно проказав Вальтер. — До того ж ця казенна баварська пастораль не така вже й казенна… — стенув він плечима.

Відколи вони покинули його мюнхенську квартиру, Шелленберг перебував у піднесеному настрої та доброму гуморі і волів не помічати шпильок Габріель.

— Це ти на що натякаєш? — суворо запитала вона.

— На те, — пояснив Вальтер, — що коли за випивку та пригощання платять із власної кишені, то пастораль аж ніяк не казенна, а цілком приватна. Лише на такій умові Гайдріх дозволив нам тут трохи порозкошувати. А у своїй доповідній записці я мусив чітко зазначити начальству, що це підготовка до більш серйозної операції.

— Як же я задубіла! — пропускаючи повз вуха слова Шелленберга, промовила Габріель. — У цьому затінку до чорта прохолодно!

Він розсміявся.

— Задубіла? Габі! Я тобі не шкодую, звісно, але ти вицмулила добру половину пляшки коньяку, загорнулася мало не по самісінькі вуха у вовняну ковдру. Як можна після цього задубіти? Встань, порухайся трішки. Отут, біля вогню, тепло! Колись, можливо, — проказав він, романтично стишивши голос і примруживши очі, — настануть часи, коли ти з ностальгією згадуватимеш цей чудовий день, цей пікнік зі мною під старим дубом. Усю цю баварську пастораль на казенній віллі… і пошкодуєш, що…

— Ти казкар, Вальтере! — пхикнула Габріель. — Ти просто злий казкар! Уявити тільки! Я буду ностальгувати!

— Іди до мене, моя крихітко! — додав Шелленберг сміючись.

— Не називай мене крихіткою, Вальтере! — кинула Шанель. — І до тебе я не піду. Ще не вистачало просмердітися наскрізь димом! Гаразд… справді, це я тобі підказала ідею зустрітися з Макмілланами у більш неформальній обстановці, — продовжила вона. — Підказала і відразу ж зрозуміла, що мене за язик ніхто не тягнув. Тож я і справді заховаю своє обурення таким станом речей подалі, але і ти…

— Що? — перепитав Шелленберг.

— Але і ти мусиш… бути більш уважним до мене, любчику! А не загрузати у своїх операціях.

— Я намагатимусь! — усміхнувся собі під носа Вальтер.

Він чув, як на подвір’ї загуркотів і затих мотор Дітріхового авто, — отже, Макміллани вже тут! Дітріх, хоч і не відзначався блискучим розумом, але виконавець із нього чудовий.

— Гості на порозі, Габі! — проказав він тихо до Шанель. — Прибери з обличчя оте вічне незадоволення і побудь хоч сьогодні лагідним кошеням!

— Ще чого! — пхикнула Габріель. — Якщо я буду лагідним кошеням, ця нудна баварська пастораль перетвориться на цілковиту і всеосяжну нудьгу. Я мушу додавати перчику у розмову. Хоч трохи! — усміхнулася вона Шелленбергу куди приязніше, ніж мить тому.

— Тільки не переборщи, люба, зі своїм перчиком, — відповів він, якось розгублено кинувши на неї погляд. — Занадто і свині не їдять… — додав так тихо, як тільки міг, щоб Шанель не розчула його слів.

Вираз поблажливого романтика миттю сповз із його обличчя, тільки-но він повернувся до Габі спиною. Ніби злетіла маска, — той вираз ще тримався на кінчиках його губ, та у погляді вже не було попередньої м’якості. Кивнув старому Мартіну, щоб той просто як був, у своєму елегантному костюмі дворецького пантрував м’ясо на вогні, а сам попрямував зустрічати прибулих гостей.