Полювання на чорного дика

* * *

Квартал Іст-Енд, місце замешкання лондонської бідноти та нелегальних емігрантів, мав і без того погану славу, а з початку 1930-х років став ще й кублом зібрань нацистських гуртків.

Часто поліція не встигала вгамовувати безчинства в одному кінці кварталу, як на іншому розгорталися нові заворушення.

Криваві побоїща, демонстрації, розбій та нацистські виступи і разом із тим розмаїття дешевих пабів, ресторацій та пропахлих гашишем кальянних, у яких, здавалось, ніхто не мав ні до кого діла, ніхто нікого не відслідковував, усім було на тебе начхати.

Звичайно, це абсолютно оманливе враження могло скластися хіба у зовсім простака, та для зустрічі з Дейчем кращого місця, ніж індійська кальянна в Іст-Енді, годі було шукати.

Швед винайняв візника, що було цілком зручно.

І ось керівник совєцької лондонської резидентури власною персоною, Арнольд Дейч, сидячи на потертому парчевому дивані, чмихав, як паровоз, без перестанку витираючи хустинкою і без того почервонілі очі та носа.

— Який ідіот напоумив вас, містере Макміллан, призначити зустріч у цій задимленій клоаці? — проказав він, втретє голосно висякавшись. — У мене алергія на спеції і східні пахощі. Крім того, ці кальяни навряд чи хтось дезінфікує, тут легко можна підчепити якусь заразу на кшталт туберкульозу.

— Перепрошую, пане Дейч, я того не знав, — Марко смачно затягнувся вишневим димом. — Я завжди маю із собою власний наконечник для кальяну, до того ж гадав, вам буде приємно зустрітися у такій неформальній, простецькій обстановці…

— А я сприймав вас за добропорядного і консервативного лондонського джентльмена! — крізь сльози усміхнувся Дейч.

— Як погано ви знаєте добропорядних лондонських джентльменів! — похитав головою Швед, мимоволі вмикаючи у собі Флемінга. — У формат нашого консерватизму якраз і вписується це чудове, не обтяжене мораллю і британським снобізмом місце, де ми можемо по-чоловічому розслабитися. Та якщо вас дратує дим, я попрошу прибрати кальян.

— Ні, ні, почувайтеся зручно! Я потерплю. Пане Макміллан, насправді ми дуже ризикуємо, бо мова йтиме не тільки про нашу, але й про вашу репутацію. Чи безпечно тут?

— Цілком, — усміхнувся Швед, — і до чого моя репутація? Я журналіст і свою репутацію завоював набагато раніше, ніж почав працювати на радянську розвідку. До того ж у мене на лобі не написано «я работаю на совєцкую разведку», — проказав Марко ламаною російською.

— Ви спілкуєтеся російською?

— Дуже погано… Так, кілька фраз. Але цю я вивчив спеціально, щоб вас потішити.

— Власне, я тому і звертаюся до вас, що ви поза підозрою цілком. І у радянському посольстві в Парижі мало кому спаде подібне на думку — що ви співпрацюєте з нами.

— Пане Дейч, — зітхнув Марко, — окрім вашого прохання, у мене ще й цілком офіційне завдання від моєї редакції — побувати на тому обіді. А «Обзервер» — це не якийсь кустарний самвидав, що роздається в Іст-Енді…

— Натякаєте на наші газети? — кисло усміхнувся Дейч. — Так… та активність компартійців нам деколи більше заважає, ніж допомагає. Саме тому людей, що мають лояльність до нашої справи, ми намагаємось не допустити до вступу у лави Компартії. Як-от вас… Занадто різні у нас із партійцями інструменти для боротьби… і занадто багато провокаторів у товаристві компартійців. До того ж імена більшості членів Компартії прекрасно відомі поліції. Однак, пане Макміллан, зазначу, що ваше завдання у Парижі насправді буде хоч і простим, але водночас дуже делікатним. Скажу відверто… — Арнольд Дейч стишив голос і присунувся ближче до Шведа, — я уважно ознайомився з тими документами, які ви поклали мені на стіл місяць тому. Я читав їх і перечитував… Я вивчав їх, аналізував, крутив і сяк, і так… І як ви розумієте, Алексе, мучився одним-єдиним запитанням: що мені з ними робити?

З одного боку, я не маю права не доповісти про таке… нагору, — Дейч багатозначно перевів погляд кудись до стелі, — але з іншого боку… а раптом може виявитися… самі розумієте.

— Пане Дейч… Я з радістю підказав би вам, як вчинити краще, якби знав, — поблажливо усміхнувся Марко, — але інформація насправді така серйозна, що вирішувати подальшу долю того компромату належить тільки вам. Вам і більше нікому.

— Саме тому я і прошу вас про допомогу, — проказав Дейч. — Як ви уже знаєте, насамперед, вам необхідно бути присутнім під час офіційного обіду у радянському посольстві в Парижі. Його даватимуть на честь візиту першого заступника наркома оборони маршала Тухачевського. Так-так, саме на його честь. І я цілковито приватно хочу попросити вас бути вельми уважним до розмов, що вестимуться поміж гостями — дипломатами та посадовцями. З поваги до іноземних журналістів та решти гостей бесіди зазвичай ведуться французькою, я гадаю?

— Саме так, — кивнув Марко, — це мова міжнародної дипломатії.

— Буду відвертим до краю, — проказав Дейч.

— Нарешті… — випустив Швед у повітря кільце диму.

— Мене цікавитиме риторика маршала Тухачевського. Що говоритиме, з ким спілкуватиметься, як реагуватиме на ті чи інші запитання ваших колег-журналістів…

— Ви маєте на увазі, я обов’язково мушу за обідом знайти якийсь компромат у словах маршала? — демонструючи щире здивування, перепитав Марко.

— Ні, ні, звісно ні! — так само кисло усміхнувся Арнольд Дейч. — Просто… загальна картина: що говорить, як поводиться. Ваші враження… Це дуже конфіденційне прохання, пане Макміллан! — Арнольд поліз рукою до невеличкого саквояжу. — Можна навіть сказати… м-м-м… моє особисте, — Дейч знову голосно прокашлявся. — Зрозумійте мене правильно, не щодня отримуєш інформацію про те, що радянський маршал… Мене довіку гризтимуть муки сумління, якщо то вміло сфабрикований наклеп.

— А ви так і не наважилися доповісти про все? — Марко за прикладом Дейча підвів погляд до стелі. — Нагору… — додав він із притиском.

— Пане Макміллан, просто ви погано розумієте, як у нас все влаштовано, — скрушно зітхнув Дейч, — особливо зараз.

— Чому ж, я можу уявити…

— Залишмо це, — примирливо проказав Дейч, — я ще раз прошу вас виявити усю можливу делікатність, бо це моє особисте прохання… Ну і, звісно, усе має залишитися суворо поміж нами.

— Це все?

— Не зовсім, — вже жвавіше проказав Дейч, — та перш ніж я продовжу, — ось, — простягнув він Маркові загорнуті у папір банкноти, — вважайте то вашим… неофіційним гонораром і витрачайте, скільки потрібно буде… Робити звіт про витрати необхідності немає.

— І все-таки, пане Дейч, — швидким рухом Марко прибрав згорток до кишені свого пальто, — я чогось не розумію… Будь-який журналіст, присутній на тому обіді, того ж таки дня опише все у своєму репортажі… До того ж це ж совєцьке посольство, чи не так?

— Воно-то так, — погодився Дейч, — але не зовсім так. Пане Макміллан, у жодного з ваших колег не буде такого завдання. Їхня увага буде розсіяна на більш загальні речі, тому і враження їхні будуть уривчастими… Крім того, жоден із ваших колег не розповість в усіх деталях про перебіг обіду мені. Ось для чого мені ваші очі і вуха на тому обіді. Та чи можу я розраховувати на вас у виконанні ще однієї місії?

Марко поплескав по кишені пальто, до якої поклав згорток із банкнотами.

— Пане Дейч… Після такого щедрого гонорару це запитання не має жодного сенсу.

— Гаразд, — продовжив Арнольд, — у Парижі ви матимете ще одну місію — зустріч із нашою людиною. Місце зустрічі — вулиця Волонтерів, 23. То невелика приватна галерея. Там часто буває творча інтелігенція, тож ваша поява не приверне зайвої уваги. Ви якийсь час розглядатимете експозицію, а потім запитаєте у власника галереї, коли знову буде виставлена картина «Прекрасна фермерка».

— Гаразд, — згідно хитнув головою Швед, — «Прекрасна фермерка».

— Ви поцікавитеся у галериста, — вів далі Арнольд Дейч, — як скоро збирається він на зимові пленери до Берліна і чи не має бажання побувати у Великій Британії, бо його британські друзі, якщо знадобиться, готові організувати йому персональну виставку у Лондоні.

— Чудово! Зрозумів.

— Ну… тоді з нетерпінням чекатиму вашого повернення, Алексе. Зрозумійте мене правильно, я маю переконатися… Я мушу бути впевненим, перш ніж… — ледве вимовив Дейч, вкотре затуляючи обличчя носовиком, і вибухнув голосним чханням.