Полювання на чорного дика

* * *

«Звісно, ти усе можеш куштувати, Лізонько, ти ж не хвора, але не налягай, щоб не зашкодило ні тобі, ні малюкові…»

Слова застрягли у горлі.

Марко зусиллям відвів погляд від сірої тіні, що примостилася за столиком у найдальшому кутку ресторації. Так по-тупому втрапити у пастку! Розслабитися, уявити, що вони з Лізою і справді мають маленьку відпустку… Як там казав Корнуелл? У товаристві вродливих жінок чоловіки завжди розслабляються, втрачають пильність?

Чорт… Револьвер за поясом замуляв спину… як завжди перед небезпекою. Марко ковзнув рукою за спину. Рука намацала зброю. Чому — тут? Чому — саме зараз, коли він такий вразливий?..

Кілька хвилин, поки Ліза вставала з-за столу, дали йому можливість зосередитися, прокрутити у думках ситуацію… Скільки ЇХ тут? Як можна було повірити в оманливий спокій Фюссена і в те, що його журналістська легенда бездоганна? І хто сказав, що ЇХ може зупинити наповнена людьми ресторація? Хіба вони Євгена Коновальця не підірвали у такій же ресторації у Роттердамі в обідню пору? Звісно, він — не Коновалець, не та вага, повна відсутність публічності… Але для різноманіття та заголовків у пропагандистських газетах про те, як доблесні совєцькі розвідники знешкодили чергового ворога совєцького народу… Навряд чи люди у ресторані можуть їх зупинити…

І що далі? Він сидить, наче на долоні, наче мішень у тирі — на найвиднішому місці. Що ж він робитиме? Стрілятиме? Навряд чи. Підійде і попросить вийти? Це бодай дало б йому шанс. Але Елізабет… Хто сказав, що он той прислужливий офіціант… Йорген… не може виявитися…

Марко поглянув у бік Лізи. Механічно відрізав шматочок качиної грудки, механічно поклав її собі до рота, механічно прожував. Здобрене спеціями та чебрецевим соусом м’ясо, яке до того тануло у роті, тепер видавалося гумовим.

Зовні Швед видавався спокійним, та всередині усе його єство стиснулося, наче сталева пружина. У разі чого він ще встигне дістати револьвера. Головне — бути подалі від Лізи. А далі… усе в руках Божих. Але якщо… якщо усе скінчиться на його користь, він повернеться до Лондона, прийде до контори і власноруч придушить Корнуелла!

Чоловік у сірому костюмі був уже поруч. Він приязно усміхнувся, наче старий друг.

— Дозволите присісти, містере Макміллан?

Марко промокнув серветкою губи. Скільки разів йому доводилося чути ці слова! Від зв’язкових, від інформаторів, від різних посередників… У його роботі це запитальне речення «Дозволите присісти, містере Макміллан?» замінило звичне привітання.

— Прошу.

Чоловік у сірому костюмі, та і сам якийсь непримітний, сірий, якого із загальної маси відвідувачів ресторації і не виділиш, відсунув стільця, всівся. Подивився на Марка довгим, пронизливим поглядом. І став знову отим Гінзбургом. Якого знав і про якого був напуваний Марко. Це його дивовижне уміння ставати за потреби непомітним, бліднути і губитися у натовпі… Хоч Вальтер Кривицький був і сам достатньо високого зросту та широкоплечий, та умів якось так зібгатися, зіщулитися, перетворитися на нікого…

Змієнко завжди казав Маркові:

«Ти не ображайся, тобі такі ролі безликих не пасують. Виглядатимеш дивно, одразу в очі втрапляє ота невідповідність, тож і розкусять за мить. Тебе, Шведе, хоч сажею перемаж та у дрантя вдягни… породу за три версти видко. То й не потрібно вдавати того, хто тобі не вдається…»

— Ось ми і зустрілися, Шведе! — промовив Гінзбург українською тихо. — Ось ми і зустрілися.

Голос у нього був низький, хрипкий, захолоджений.

Марко усміхнувся. Критися вже не було сенсу. Та й не хотілося. Гінзбург вистежив його. Нехай насолодиться цією миттю.

— Он як… Нарешті мова, якою розмовляла ваша мама-єврейка у Підволочиську, а не отой мацковський пронос.

— Моя мама-єврейка, містере Макміллан, як ви зволили висловитися, вільно володіла п’ятьма мовами і була вельми інтелігентна жінка, — тихо промовив Гінзбург.

— Не сперечатимусь, — хитнув головою Швед, — наші матері і справді були інтелігентними жінками. Тільки вашу це не врятувало від довічного сорому — сина-чекіста.

На обличчі Кривицького заходили жовна.

— Ну, ну… — усе ж примирливо проказав він, — Алексе, не під’юджуйте мене.

— То що вам потрібно, Вальтере? Принесли мені цукерки від «Ваньки», як нещодавно Павлусь Коновальцю?

Чоловік у сірому костюмі знову невесело всміхнувся, потер долонею плече. Те саме, прострілене йому Шведом у вбиральні французького борделю в Стамбулі.

— Усе ще дає про себе знати поранення, — проказав він. — Звісно, я не маю права бути невдячним за вашу великодушність, та якщо відверто, на вашому місці, Алексе, якби тоді у Стамбулі усе склалося інакше, я б не залишав вас живим. Однак жити усе-таки краще, ніж померти… Правда? — Кривицький замовк на мить і знову продовжив: — Хоч я і зрозумів ваш натяк… про коробку цукерок, та дозвольте запевнити… Я закопав сокиру війни.

— Та невже? — гмикнув Швед. — 3 якого це дива?

— Я вже не той Вальтер Кривицький, якого ви знали у Союзі чи Стамбулі, містере Макміллан, і прострелене вами моє плече у вбиральні французького притону і решта наших із вами протистоянь… усе забуто.

— Дивно… А от я усе до дрібниць пам’ятаю, — проказав Марко, вдивляючись в сірі, мишачого кольору очі Вальтера Кривицького. — Я усе пам’ятаю, товаріщ Гінзбург.

— Я і не очікую, що ви забудете бодай щось. Ви виконували свою роботу, я — свою. Ми були з вами… як би то сказати… по різні сторони барикад.

— А що змінилося сьогодні? — з посмішкою поцікавився Швед. — Товаріщ Сталін сам прийняв постриг і наказав усім чекістам покаятись?

— А сьогодні… — Вальтер перевів погляд уперед до барної стійки, де сиділа Елізабет. — У вас вродлива дружина, Марку… Дуже вродлива. І брати її із собою у такі поїздки — велика помилка…

— Що вам потрібно?

Гінзбург похитав головою.

— Хочу одразу запевнити: я тут один.

Марко мимоволі обвів поглядом зал ресторації.

— Мені треба поговорити з вами. І то невідкладно. Пройдімось. То правда, Алексе. Я тут зовсім один, — повторив Кривицький, — ніякої кавалерії.

— Зате я не один, — Марко відсунув від себе тарілку і подивися Кривицькому в очі. — 3 якого дива мені вірити вам?

— З такого, — проказав Кривицький, — що мені є що вам розповісти. Ну ж бо, Шведе… Честь є не лише у вас…

— Бачив я вашу честь, — наче виплюнув Марко.

— Я прошу вас… — тихо повторив Гінзбург. — Мені незручно тут довго розмовляти… У будь-якому разі, — додав він, — ви, як я розумію, озброєні. Я — ні… Ви нічим не ризикуєте. А от я…

— Гаразд.

— Добре, — хитнув головою Вальтер, — чекатиму вас у дубовій алеї. Ближче до озера. Місце цілком безпечне для нашої розмови.

Швед коротко хитнув головою.

Він не дивився, як вийшов Гінзбург — сірий, непомітний. Перевівши погляд на Елізабет, глибоко вдихнув. Трохи зачекав, тоді підкликав офіціанта.

— Перекажіть моїй дружині, вона отам, біля барної стійки… що я зараз повернуся. Рахунок за все надішліть в наші апартаменти.

Коли він дійшов алеєю до озера, Гінзбург уже сидів на різьбленій дерев’яній лаві, годував крихтами синьо-зелених диких качок, які звично підпливали до берега, коли на лавці всідався хтось із відпочивальників.

«Це ж треба», — майнула у Марка думка, адже саме звідси уночі в крижаній воді альпійського озера він і робив свій шалений заплив.

Швед обвів поглядом дубову алею, найближчі дерева… відпочивальники прогулювалися віддалік, а тут — тихо, порожньо та спокійно… Підійшов ближче, всівся поруч із Гінзбургом.

— Ну, кажіть…

— Як бачиш, — перейшов раптом та «ти» Вальтер, — мені відоме твоє нове ім’я, мені відомо, що ти тут із дружиною… Ба, мені відомо більше! Мені відомо, що ти дав жару нашим товаришам у Харбіні… Зоя Воскресенська буквально з лікарняного ліжка, ледь жива підготувала і надіслала повний звіт по тій стрілянині у підвалі борделю, — іронічно підморгнув Гінзбург. — 3 твоїми знімками і детальним описом. Просто щастя, що усе це спершу потрапило до рук мені… і я на свій страх і ризик знищив твої фотокартки і всі папери.

— О, шляхетний чекіст знищив документи, що засвідчували мою особу? — беземоційно проказав Швед. — Повторю запитання: з якого дива, Вальтере?

— Мені відомо, що ти приїжджав до Москви, коли судили британських інженерів, — продовжував Гінзбург.

— І що далі?

— Мені відомо, що під іменем Алекса Макміллана ти сьогодні затесався до нашої… вибач… совєцької резидентури у Лондоні, — вів далі Кривицький.

Марко підняв брову. Оце «нашої… вибач… совєцької» направду інтригувало.

— Більше того, — казав далі Кривицький, — мені відомо навіть, що Арнольд Дейч не може нахвалитися тобою і покладає на тебе, себто на Алекса Макміллана, великі сподівання. А Едіт… ця маленька хтива сучка, Едіт Тюдор-Харт марить тобою і, може, навіть охоче затягнула б тебе до ліжка, якби не «англійська троянда» — так вона називає твою дружину у своїх звітах… Ти використовуєш свою дружину «всліпу» чи вона добре знає, що робить? — раптом поцікавився Вальтер.

— Ближче до справи, Гінзбургу, — процідив Марко.

— Власне, — правив своєї Вальтер, — ближче вже нема куди. Коли я побачив ту акредитаційну заяву псевдо-британського журналіста Алекса Макміллана, що лежала на столі товариша Сталіна, — я не назвав твоє справжнє ім’я. Хоч одного мого слова було б достатньо ще тоді, у 33-му році, якби я вказав на знімку ім’я петлюрівця й націоналіста, розвідника УНР, ворога совєцького народу Марка Шведа. І тебе, друже, просто б прибрали. Непомітно, можливо, навіть безболісно, у будь-який підходящий на ту мить спосіб. І ні твій дружбан, отой причмелений журналюга Флемінг, ні хто інший тебе б не врятували… та я промовчав, — багатозначно проказав Кривицький. — Я ПРОМОВЧАВ! — додав він за мить. — Хоч і дивувався, навіщо ти поліз у самісіньке наше лігво… Визнаю, це було або сміливо до чортиків, або ти такий самовпевнений дурень, що геть втратив інстинкт самозбереження…

Та я не просто промовчав. Я зробив усе, щоб ті, хто міг тебе упізнати на фотокартках чи у залі засідань, навіть випадково, на вулиці, з різних причин відбули з Москви. Аби жодна собака не могла прогавкати, що британський журналіст Алекс Макміллан і колишній контррозвідник-петлюрівець Марко Швед — одна і та ж особа. Найважче було спекатися Воскресенської. Та для неї знайшлося завдання у Фінляндії.

— Конкретніше, Вальтере… — знову проказав Марко, — до чого ця увертюра? Чому ж ти мене ще тоді, у 33-му році, не здав? Мабуть, ти мав для цього якісь вагомі підстави, аби так через мене напружуватись? Вибач, якщо розчарую, та я не вірю ні у вашого совєцького Діда Мороза, ні у доброго дядечка-чекіста.

Кривицький гірко усміхнувся. У погляді відобразилося щось схоже на суміш гніву і болю…

— Я — розвідник, а не м’ясник із Луб’янки. Кому, як не тобі, знати, Шведе, що професія розвідника — це насамперед мізки. Тому я ними користуюся. Ти можеш мені, звісно, не вірити… Після Тарноруди я загубив твій слід… Та коли поранена Воскресенська прислала свій звіт, а потім я побачив твою фізіономію серед інших знімків акредитованих іноземних журналістів на столі у товариша Сталіна… Так, першим моїм бажанням було саме це — помститися тобі. І за те, як ти «зробив» мене у Тарноруді, і за те поранення у вбиральні «Кікі», де ти знову мене… «зробив».

— Так, a la guerre, comme a la guerre, Вальтере. На війні як на війні… — стенув плечима Марко. — І все ж… Що тобі завадило здати мене і насолодитися священною помстою?

— Як я вже сказав тобі — я розвідник, а не тупоголовий м’ясник. Крім того, усе не так просто, Алексе. Усе не так просто при нашому кремлівському дворі… — проказав Вальтер.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, що Совєцький Союз відтепер не моя батьківщина. Я більше не служу цій ненаситній, кровожерливій сталінській владі! — геть пошепки мовив Гінзбург, стуливши повіки. — Розумієш?

— З яких це пір? — майже здивовано перепитав Марко.

— Я й так ризикую, зустрівшись із тобою, Шведе, — похитав головою Гінзбург. — Ще й балакаю, наче романтична баришня…

— Я тебе сюди не кликав, Вальтере.

— Навіть тут, у затишному, тихому Фюссені мене можуть вистежити, побачити, упізнати…

— Хто? Свої?

— Так… «Ваньки» з Луб’янки, — гмикнув той, потерши голене підборіддя.

— Що за дурню ти верзеш? — роздратовано промовив Марко. — Або ти поясниш усе… Або…

— Або що? Ти, Марко Швед, здаси мене німецьким поліцаям як ворожого агента? — усміхнувся Вальтер Кривицький. — Я розумію, що мої слова звучать дивно, ба більше, навіть по-дурному… Але… Я не виправдовуюся і не прошу мене пробачити. Усі ці роки я незримо спостерігав за тобою, я бачив, як ти ростеш, закріплюєшся, як пускаєш коріння в чужій тобі країні, як хитро тобі вдалося проникнути у нашу лондонську резидентуру…. Але я жодного разу… не видав тебе! Жодного разу! Бо я передчував — така мить, як зараз, колись настане. Я інтуїтивно відчував, до чого усе йде. І усвідомлював, що одного разу ти можеш стати моїм рятівником. Ти допоможеш мені так само, як я допоміг тобі, зберігши таємницю про те, хто ти є насправді, — тихо проказав Вальтер Кривицький. — Послухай… Я був відданий совєцькій ідеї, я вважав, що все, що роблю, — для блага моєї радянської вітчизни! Я був переконаний, що усі мої кроки вірні, що революційні ідеали чисті і не заплямовані… Я був звичайним хлопцем, який повірив у світову революцію, у торжество марксистсько-лєнінських ідей і перемогу пролетаріату. Аж поки… Словом, зрозумій, у мене не вистачало чітких і незаперечних доказів. А потім з’явилися і вони…

— Які докази? Конкретніше.

— Ось які. У жовтні 1935 року мене направили до Німеччини керувати нелегальною резидентурою Іноземного відділу ОДПУ СРСР, — продовжив Вальтер, нервово ковтнувши слину. — Приймаючи розвідмережу і поточні справи від свого попередника, я випадково натрапив на інформацію стосовно надсекретних перемовин, котрі вели особистий представник Сталіна, торгпред СРСР у Берліні Давид Канделакі та представник Гітлера, імперський міністр Ялмар Шахт. Усе б нічого, та ці перемовини велися в обхід офіційних каналів НКВС, що не могло мене не здивувати, а потім і не насторожити: для чого така секретність?

Я вирішив почекати, подивитися, що буде далі. Вже у грудні 1936 року я дістав наказ Центру, який не вкладався у моїй голові! Я мав зібрати і надати компрометуючі дані на найпотужніших політичних діячів СРСР, які на той час потрапили до розряду «ворогів народу», а також… уяви собі, «заморозити» всю агентурну мережу в Німеччині! Усе, над чим ми працювали денно і нощно! Уся наша праця, наші жертви і наші потуги — усе коту під хвіст!

Я не розумів, як таке можливо, я не йняв віри. Я усе ще сподівався, що помиляюся, що усі ці події — випадковий збіг обставин, що ті, кого назвали ворогами, — дійсно вороги радянської держави і мусять отримати по заслузі… А тим часом моїх соратників, колег, бойових товаришів, усіх, кого я знав від самого початку, кришталево чистих і відданих справі людей, цвіт совєцької розвідки викликали до Москви, арештовували мало не на пероні і вони… зникли назавжди. У березні 1937-го, якраз напередодні того, як на Луб’янці на повну запрацювала кривава м’ясорубка, я й сам отримав наказ із Центру негайно прибути до Москви. Я зрозумів — це кінець.

Тут у Європі мені вдалося для себе і своєї сім’ї вибудувати сяке-таке гідне життя… Я мав прикриття — невеликий антикварний бізнес, що дозволяв мені, скуповуючи рідкісні букіністичні видання, вільно пересуватися Європою. Я мав власний офіс у Парижі, сам же із дружиною і сином під іменем австрійця Мартіна Лєсснера мешкав у Гаазі, — Кривицький сумно усміхнувся. — В Гаазі ми нарешті придбали власний затишний будиночок. Саме такий, про який ми з дружиною мріяли — на Целебштрасе… У Союзі нам таке й наснитися б не могло. І що? Я мав повернутися?

Поїхати, як баран на заклання, на свою власну погибель? Я добре знав, що там діється, а тому… Марку! Я вирішив НЕ ПОВЕРТАТИСЯ до СРСР! Спочатку ми з дружиною нелегально жили у Франції. Все було ніби непогано, — Гінзбург зробив паузу, щоб трохи віддихатись, — а тепер я відчуваю, що коло замикається. Марку… Я немов загнаний звір. За мною полюють агенти НКВС! Мені не простять того, що я відмовився повернутися до Москви, щоб здохнути з простріленим баняком в одному з підвалів Луб’янки! Хух-х… Тепер тобі усе відомо. Тепер ти розумієш?

Швед прикрив очі. Видихнув і собі.

— Тепер розумію, — проказав тихо. — Розповідаєш гарно, хоч сльозу пускай. Казав мені якось покійний Коновалець, що Павлусь Валюх теж його мало до сліз не довів, коли на кладовищі П’єр Лашез узяв земельки цвинтарної з могили Петлюри, щоб деревце в Україні посадити.

— Ти мені не віриш, — мовив Гінзбург, — не віриш… Так, я можу зрозуміти твої почуття. Ті цукерки… Його зовуть Павел Судоплатов, — Вальтер провів рукою по обличчю, немов витираючи піт. — Я справді не знав про цю операцію нічого, поки усе не скінчилося. Тим керували особисто Сталін та Єжов. Розглядалося кілька кандидатур. Потрібен був не просто професійний розвідник, але й професійний вбивця. Судоплатов підійшов найкраще. Мав на той час у послужному списку доволі яскраві й успішні операції… Окрім усього іншого Павел чудово розмовляв українською, умів природно, невимушено затесатися в довіру, стати «своїм»…

— Як оце ти намагаєшся зараз… — гмикнув Швед.

Гінзбург стенув плечима.

— Для Сталіна, вже мені вибач, Марку, такі як ти — дріб’язок. Ти не лідер руху опору… Ти просто хороший інструмент вашої справи. Таких як ти прибирають по ходу, не напружуючи самого «товариша Васільєва». І якщо ти досі живий, то це тільки через те, що добре законспірувався, маєш гарні професійні навички і надійні тили. Інша справа — ваш провідник, як ти кажеш… Він користувався усім можливим авторитетом у націоналістичних колах. І що зараз? Ви усі збентежені, думаєте одні на одних!

— Це неправда.

— Правда, Марку! А якщо і не схоже на правду, то повір, вам підкинуть пару цілком підходящих доказів! — продовжував Кривицький. — Як ти не розумієш? Сталіну необхідно вкинути поміж вас кішку, щоб ви знищували одне одного, перестали довіряти своїм. Тільки так можна позбавити еліти ваш рух… Тому робиться усе, що сприятиме цьому.

Петлюра, Коновалець… Хто буде наступним і в який спосіб — цього я, на жаль, не знаю, інакше сказав би тобі. Може, ваш дорогий некоронований «король Руси-України» Габсбург, може, хто інший… Але погодься, і в першому, і у другому випадку то були дурні смерті, без будь-якої можливості на самозахист… Один загинув біля книжкової розкладки, інший — з коробкою шоколадних цукерок у руках… Мені казали, — продовжив Вальтер, — Судоплатов пізніше хизувався, що спосіб прибрати Коновальця виявився неймовірно простим і завжди лежав на поверхні: куди б вони з ним не їхали, той насамперед завжди купував розкішну коробку цукерок, хоч жив не так уже й заможно. Вочевидь, Павел розповів про цю слабкість Коновальця Єжову, а той — Сталіну. Це й вирішило усе. Коробка шоколадних цукерок, начинена вибухівкою… В оперативно-технічному відділі НКВС ще ті умільці, — важко ковтнувши слину, проказав Гінзбург. — Горло застудив… ангіна, — ніби вибачаючись, пояснив він.

— Як ти заговорив! — їдко зазначив Марко. — Наче зовсім ні до чого, святий та божий, наче ти й не звідтіля.

— Я так говорю, — зітхнув Гінзбург, — бо сьогодні маю для цього підстави. Я довго думав. І вирішив злити всю інформацію, якою володію. Британським спецслужбам чи американським… Мені все одно. В обмін на порятунок та захист мене та моєї родини. А знаю я, повір, чимало. Списки агентів по всій Європі, найближчі наші плани та місії, і ще купу усього… Алексе… Марку, прошу! Я прошу у тебе допомоги…

Швед потер лоба. Почувався спантеличеним. З подібним зіткнувся уперше.

— Ти оселився у Фюссені?

— Так… винайняв невеличке помешкання у місті, — хитнув головою Кривицький. — Родина під чужими документами у Меммінгені чекає від мене новин.

Марко розвів руками.

— Навіть при усьому моєму бажанні допомогти тобі, Вальтере, що саме по собі звучить майже комічно… я не вирішую такі справи. Маєш і сам знати — хіба то моя компетенція? Ти сам кажеш. Та й на вирішення такого потрібен час.

— Так, звісно, — хитнув головою той, — я знаю, розумію… Але ж ти допоможеш? Можеш допомогти!

— Я подумаю, — відповів Марко. — Не сумніваюся, що ти дійсно володієш цінною інформацією, яка зацікавила б, наприклад, мою контору… Але це має бути більше, ніж слова — імена, паролі, явки, як кажуть у нашій справі. Конкретні відомості і навіть документи…

— Усе є… Усе є, Марку! Слухай! — гарячково заговорив Гінзбург. — Скажу тобі більше, щоб розвіяти останні сумніви. Якби раптом зі мною щось трапилося тут, у Фюссені — частина інформації знаходиться у камері схову залізничного вокзалу у Мюнхені. Камера № 17. Код 17-18-19.

— Так просто? — запитав Марко.

— А кому спаде на думку там шукати? Я довго збирав компромат, копіював розвіддані… Камеру схову щоразу проплачував на невеликі терміни. Нікому невідомо про цей сховок, тільки мені й ось зараз тобі. Я можу віддати тобі усе, як тільки прибудеш до Мюнхена… Адже ти маєш бути у Мюнхені найближчим часом? Другу частину, смачнішу, я тобі передам особисто в руки тільки після надання мені та моїй родині гарантій.

Марко мовчав.

— Ти, звісно, маєш право мені не довіряти. Але, як бачиш, я довірився тобі, Шведе. Довірився з усіма нутрощами! — проказав Кривицький. — І щодо дійства, яке от-от відбудеться у Мюнхені, теж маю тобі дещо сказати… Тож що ти відповіси мені?

— Тільки те, що я не вирішую такі питання, але зв’яжуся з конторою і передам усю інформацію стосовно тебе.

— Дякую, — зітхнувши, проказав Гінзбург, — дякую, Марку. Це все, що я хотів почути від тебе. А ти, я знаю, людина честі.

— І де мені тебе шукати у Мюнхені, Вальтере?

— Я сам знайду тебе! — Кривицький усміхнувся. — Я сам знайду тебе у Мюнхені. Як гадаєш, твоя контора довго думатиме?

— Не знаю… Дивлячись яку цінність ти для них матимеш. Та звісно, інформація, яку ти зголосився надати.

— Ну, добре, Марку… Хай буде, що буде… Однаково іншого виходу я не бачу… Та їм усе-таки варто було б поспішити.

— Я зроблю усе, що зможу, — з притиском вимовив Швед.

Гінзбург підвівся.

— Зроби. Хоча б для моєї сім’ї! Ще раз дякую, Марку. Я не підведу тебе, обіцяю!

— Головне — не приведи до Мюнхена на хвості своїх орлів, — гмикнув Марко.

Легка посмішка ковзнула по обличчю і Вальтера Кривицького.

— Дякую, — тихо повторив він і простягнув Шведові руку.

Марко на мить завагався.

Відчув, як у скронях стихає пульсування крові, наче він допіру пробіг марафонську відстань без відпочинку. Відчув, як поволі спадає невидима зовні напруга в усьому тілі.

— Не поспішай. Потиснемо один одному руки у Лондоні, — швидко проказав він, — після того як надаси моїй конторі справді вартісну інформацію. А поки, Вальтере, будь здоров.

Дорога до готелю видалася йому короткою, як ніколи. Швидким кроком ішов дубовою алеєю, уявляючи, як там у залі ресторації мало не божеволіє Елізабет.

Вона одразу побачила його, тільки-но увійшов. Зусиллям волі взяла себе в руки, бабраючи ложечкою шматок апфельштруделя, і з легкою посмішкою на блідому обличчі подивилася на Марка.

— А… ось і ти, любий. Усе добре? Все гаразд? — одними губами прошепотіла Ліза.

— Запишіть мені на рахунок усе, що взяла моя дружина… — кинув він Йорганові Діцу, що віддалік енергійно натирав кухлі для пива.

— Як скажете, гере Макміллан! Звичайно! Не хвилюйтесь… Усе на ваш рахунок!

Марко легенько взяв Лізу за ліктя.

— Ходімо…

Перед дверима їхніх апартаментів зупинився, відсторонив Лізу позад себе. Замкнуті ним особисто перед обідом двері були трохи прочинені.

— Стій… — мовив він до Елізабет.

Обережно відхилив двері. У коридорі не було нікого. У вітальні та залі теж. Зате з їхньої спальні долинав дивний звук… наче хтось тихо співав.

Марко підійшов ближче, заглянув до кімнати… і ледь встиг заховати револьвера, якого уже тримав наготові.

— То Грета, — тихо проказав до Лізи.

Юна покоївка Грета, донька гера Штайнера, бо то і справді була вона, перестеляла їхнє ліжко свіжою постільною білизною. Стара вже лежала у великій полотняній торбині.

— О-о-о, гере Макміллан, — аж підстрибнула від несподіванки Грета, — ви мене налякали! Увійшли так нечутно… Я уже йду, гере Макміллан! Я прибрала і постелила чисту білизну. У ванній кімнаті свіжі рушники для вас і фрау Макміллан…

— Дякую, Грето! — усміхнувся Швед. — Ти можеш іти, ось чайові… — сягнув він рукою до кишені.

— О-о-о… — дівчина лукаво глянула на Марка, — про що ви, гере Макміллан! Це я і Франц перед вами у боргу!

Швед із розумінням гмикнув.

— Дякую… дякую, що не виказали нас батькові… гере Макміллан, — зашепотіла Грета. — Він з’їв би Франца на десерт, якби дізнався…

Швед дав їй легенького щигля по кінчику носа.

— Ну, що ти… Діло молоде! Біжи…

Від того доторку Грета розцвіла, зашарілася. Далі, як справжня баварська фройляйн, присіла перед Марком у подобі короткого зграбного реверансу. Підхопила свою полотняну торбу з використаними простирадлами, закинула на плече і попрямувала до дверей.

Марко почув, як за нею клацнув замок.

— Кого ти там не виказав, коханий? — запитала Елізабет, що саме увійшла до спальні. У її погляді усе ще була тривога і невпевненість.

— Та… Учора вночі, коли я повертався до готелю від озера… отам, біля дуба застав її з готельним водієм, Францом… — усміхнувся Швед якимось своїм думкам. — Вони цілувалися, мов навіжені… Моя поява налякала їх. І Франц попросив вибачення… гм-м-м… за негідну поведінку…

Елізабет нарешті розсміялася.

— За негідну поведінку? Бідолахи!

— Та ні… вони виглядали дуже щасливими. А Грета ось подякувала, що я не виказав їх пану Штайнеру… — Марко глибоко вдихнув. — Лізо… Іди до мене!

— Що усе-таки трапилося, Маркусю? Там, у залі ресторації? Хто той чоловік? Чого він хотів? — з тривогою у голосі запитала вона.

Марко пригорнув її до себе.

— Той чоловік, Лізо… Вальтер Кривицький. Пам’ятаєш такого? Той чоловік може виявитися нашим щасливим квитком, — промовив, цілуючи її у скроню, — але, Господи, як я налякався за тебе!

— За мене? — поміж поцілунками прошепотіла вона.

— Могло трапитися усе що завгодно… — відповів Марко. — Вибач, я зараз трохи не при собі… Ти не мала б сьогодні тут бути зі мною. Я просто не знаю, чим думав, приставши на пропозицію Корнуелла…

— То ж була не пропозиція, а фактично завуальований ввічливістю наказ… — усміхнулася Елізабет. — Зрештою, коханий, хіба ми уже не були разом в таких ситуаціях? І навіть Кривицький був у той час десь там… Пригадай Тарноруду…

— Нічого там пригадувати, — зітхнув Марко, — окрім того, що ти тоді врятувала мені життя.

— Я завжди поряд… — прошепотіла Ліза, — завжди біля тебе… Якщо доведеться — заступлю тебе собою.

— Лізонько, — майже простогнав Марко, — не говори такого, не смій навіть думати про таке! Я злякався… Мабуть, уперше за все моє свідоме життя злякався смерті. Злякався того, що можу втратити тебе. Я не знав, чого чекати, я зловив такого йолопа, Лізо! Ти поряд, зовсім поряд, і купа людей… І цей страшний сон уночі… — Марко перевів подих. — Гінзбург не знав пощади ніколи, — проказав він, — але щось у ньому зламалося, щось змінилося…

Марко важко ковтнув повітря.

— До кінця нашої із ним розмови, — проказав він, — я був не в силі повірити у те, що сталося… Ти знаєш, що вони вчинили з Коновальцем. Я був готовий до усього, зрештою навіть у будь-яку мить застрелити його просто за столом, у залі ресторації… Один його непевний порух… Він готовий до співпраці, Лізо. Готовий злити усіх.

— І слава Богу! — прошепотіла вона. — Якщо так станеться, це буде добре.

— Дай Бог… — проказав Марко у відповідь, — дай Бог, щоб так усе і сталося…

— Що будемо робити? — поцікавилася вона. — Надворі білий день…

— Я б із радістю не вилазив з ліжка, Лізонько… Але тепер, коли емоції трохи вляглися, мушу виконати обіцяне Гінзбургу. Мені потрібно на телеграф, доки він не зачинився. Прогуляєшся зі мною? Одну тут я тебе не залишу.

За сорок хвилин Марко з Елізабет були на головпоштамті Фюссена. Ліза відправила на адресу тітоньки Мег кілька листівок з альпійськими краєвидами і замком Нойшванштайн, коротку телеграму з простим повідомленням, що у них все добре, вони з Алексом насолоджуються відпочинком.

Друга телеграма теж була для тітоньки Мег, однак вона мала зміст, який для літньої пані виявився б незрозумілим, якби потрапив їй до рук. Та й відіслана вона була на неіснуючу лондонську адресу місіс Меган Форсайт, а насправді — на спеціальну конспіративну квартиру, людині від МІ-6.

Такий текст не був передбачений ніким: ні Марком, ні Корнуеллом, ні Селфріджем. Однак те, що Марко відправив телеграму саме на цю секретну адресу, та й сам текст послання свідчили про її важливість, про те, що з «тієї» сторони хтось в обмін на інформацію просить захисту і порятунку…

За два роки до того.

Лондон. Велика Британія

Пісня на два чоловічі голоси лилася сильно й тужливо.

Марко давно не співав українською. Пригадався батько… Олексій Швед під час застіль співав завжди, скільки Марко себе пам’ятав. Ото коли дядько Альбер із тіткою Дариною приїжджали зі своїх Парижів до Кам’янця та збиралася уся родина за столом, батько співав французькому зятеві, як називала дядька Альбера покійна бабця Гелена, українських пісень. Іноді до нього долучалася й мати, то вели на два голоси.

А от сьогодні, щодо Коновальця — Марко не знав, що у нього такий добрий голос. Той співав, наче смакуючи кожне українське слово, виводив, жодного разу не схибивши ноти.

— Тішуся, що можу вільно співати у твоїй хаті, Марку, — промовив він, поплескавши Шведа по плечу. — Файно співаєш. Добре…

Марко усміхнувся.

— Шкода, що ваша родина, пане полковнику, не змогла приїхати разом із вами. Я чув, ви не дуже розкошуєте.

— Нічого, справляємось, — відмахнувся Коновалець. — Нас, українців, по світах багацько, не даємо один одному пропасти.

— Це добре, — хитнув головою Марко, — значить і ми з Лізою можемо долучитися до товариства і передати вашим британських гостинців. Ви ж нам не відмовите, не погордуєте? Ми вже все й налагодили…

— А ти мене вже й спровадити хочеш! — жартома мовив Коновалець.

— Лізо, Лізонько, чому не заходиш? Ми з паном Євгеном нічого такого секретного не балакаємо! — гукнув Марко, коли постать Елізабет знову на якусь мить майнула у дверях вітальні.

— Пантрувала пирога, щоб не згорів, — проказала вона, увійшовши. — А ви такої сумної завели, що я аж розрюмсалася.

Була у синій сукні та подарованих матір’ю Марка медових баламутах, прикрашених єдиним, неймовірної краси золотим дукачем. Волосся підібране, закладене навколо голови короною. У руках — таця з порційно нарізаним соковитим м’ясним пирогом та журавлинним соусом.

— Зараз, Маркусю, я миттю, — мовила з посмішкою, — там ще вареники, із сиром і з капустою… Зараз я…

— Гарна твоя швединя, — хухнув у кулак Євген Коновалець. — Якби не англійською балакала, від українки й не відрізнив би… Кохаєш її?

— Кохаю, — відповів Марко просто, — дуже кохаю, пане полковнику. Ліза — жінка по мені.

— Що ж, вона української не навчилася?

— Українською ми з нею розмовляємо наодинці, — пояснив Марко. — При вас вона, певно, соромитись буде. Ліза українською добре читає, усе розуміє, тільки з вимовою складнощі. Іноді щось як скаже — регочемо.

— Оце найголовніше. Що любиш її, — зітхнув Коновалець. — Дитинку тобі народила. Другої не чекаєте?

— Ви як наша тітка Меггі, пане полковнику, — гмикнув Марко, — теж щоразу допитується, чому Ліза живота ще не носить… Як Бог дасть. Іноді як подумаю… А ну як зі мною щось трапиться… Куди ж другу дитину!

— Е-е-е, смерть за кожним прийде, тільки не за всіма в один день, — проказав Коновалець. — Кожному свій час призначено, і про нього тільки Богу відомо. Ти, Марку, про таке не думай! Тішся кожною хвилиною життя, поки його Господь тобі дає. Тішся дружиною і діточками, яких Бог тобі посилає. Важко нам відвоювати Україну нашу у клятих москалів, але коли повернемо її, заживемо тоді на своїй землі, зі своїми піснями і родинами.

— Коли ж ми її відвоюємо, пане полковнику, коли… — проказав Швед якось безрадісно. — На початках я у те вірив, думав, не надовго ми по світах. А тепер не знаю…

— Колись… Колись то все одно станеться, — хитнув головою Коновалець. — Я мав надію за свого життя то побачити, але що далі, то ясніше бачу — не нам, а може нашим онукам та Україна дістанеться. Та проте все одно мусимо боротися за неї…

— У Стамбулі, у Варшаві, — стенув плечима Марко, — все було інакше, було зрозуміліше, пане полковнику; була надія, впевненість, що якось то все перепремо, переборемо. Було стільки можливостей… А зараз…

— А зараз кожен мусить робити свій вибір сам. Залишитися українцем чи стати манкуртом. Час такий настав, що вибір кожен із нас мусить зробити. Ось, передали мені нещодавно… — гмикнув Коновалець гірко. — Почитай, Марку… Ось так наші вкраїнські люди стають запроданцями своєї землі. Та що там землі… власної гідності і честі…

Швед поволі розгорнув зібгані втроє аркуші. Їх було два. На обох — віршовані рядки. Перший аркуш був позначений «№ 1». На іншому синій хімічний олівець трохи розплився, але «№ 2» угорі та надпис від руки «сволота більшовицька!» усе ж можна було прочитати. Нижче йшов друкований текст.

— Червоні знамена… Затріпотіли на станції знов… — Марко потер лоба, замислився на якусь мить. — Затріпотіли… — повторив він пошепки. — Пане полковнику, десь я ці рядки чув… Колись давно, але де… не можу зараз пригадати… Такі знайомі рими…

Коновалець усміхнувся.

— Читай, що на другому аркуші написано…

Марко взяв у руки другий аркуш, отой, на якому хімічним олівцем було виведено: «№ 2. сволота більшовицька!»

Нижче стояв підпис:

Марко підвів погляд на Коновальця. Наче блискавка стьобнула його по мозку.

— В. Сосюра… В. Сосюра… Господи, та знав я одного В. Сосюру… Здається, його навіть якраз Володимиром звали. Ще колись, у 1919-му… У Кам’янці. Стояв такий хлопець на чатах у передпокої кабінету Петлюри… Ну, як стояв… Мав би стояти… А сам пописував вірші та пробирався до сусіднього саду, запірки та грушки обривав… Точно… козак із сотні Зубка-Мокієвського! Володимир Сосюра! Його тоді ще ад’ютант Симона Васильовича на гарячому зловив! Він якраз оці рядки про червоні знамена… що у першому варіанті… Гм… Володимир Сосюра, гайдамака… Я ж із ним іще зустрітися мав, побалакати… У нього рими ніяк не сходилися… — сумно усміхнувся Марко тим давнім, вицвілим, та все одно якимось болісним спогадам. — Та мені тоді не до рим було. А далі до Стамбула подався і більше я того Володимира Сосюру, гайдамаку, не бачив ніколи… Чи живий він, чи ні…

— Живий, — насмішкувато гмикнув Коновалець знову, — тільки тепер він не гайдамака і не українець, а совєцький поет… гражданін і товаріщ. Тож і жовто-сині знамена довелося на червоні замінити, як і комісара — на курінного…

— Он воно що, — хитнув Марко головою, — тепер зрозуміло. Що ж тут скажеш… Вони і не таких ламають, — проказав тихо. — Для них то велике досягнення — показати совєцькому народу, як колишній петлюрівець розкаявся у своїх гріхах і став совєцкім гражданіном. Та чи мені його тут, із Лондона, картати? — додав він за мить. — Знаєте, пане полковнику, я от думаю… Не всі здатні, як наш Всеволод Змієнко, зносити оті душевні муки й страждання, не всі годні, як Євген Остапенко, витримати більшовицькі тортури, не скрививши душею і совістю… Для мене то приклад. Я в Москві, коли побачив понівечене обличчя Євгена… Він, знаєте, який жартівник, красень який був! Дівчата непритомніли від одного його погляду! Як вони його, одеські червоні комісари, мордували… Часом думаю: чи витримав би я, опинившись на його місці? Краще одразу смерть. Немає більше того Євгена, якого я знав. Похмура тінь зосталася. Але якби не він, моя місія у Москві навряд чи вдалася б…

— Хай Господь його береже у тому ворожому лігві. Ото ж бо, ти обрав би смерть, а не зраду. А хтось заради подальшого нікчемного життя охоче стає Юдою… — зрезюмував Коновалець.

До кімнати увійшла Елізабет. Марко змовк. Не хотілося ото при ній про ті жахіття. На таці, що Ліза ледве втримувала у руках, у полив’яній макітрі — гора вареників із сиром, з пишними фальданками по краю — такі завжди ліпила Маркова мама, от і Лізу навчила. Политі пахучим розтопленим маслом вареники із сиром, полумисок зі сметаною та ще вареники з тушкованою капустою, перемащені золотавими шкварками…

Швед підхопився допомогти дружині. Ліза нарешті всілася біля них, від порання на кухні аж зарум’янилася.

— Ви мені подобаєтеся, містере Коновалець, — мовила, усміхнувшись, ломаною українською. — У нас нечасто в гостях українці бувають. Отакі щирі, заради яких хотілося б мені смаколики Маркової батьківщини готувати. Хіба Маркові батьки раніше… Тепер більше ми до них. А вам ми завжди раді!

Коновалець підняв свого келиха.

— Дякую, господине, на доброму слові. Ну, за зустріч, Марку, Лізо…

— За зустріч!

За таким щедрим столом негоже було повертатися до старих наболілих тем чи обговорювати справи. Не хотілося псувати чудову вечерю. Якийсь час лише дзенькали виделки та ножі об тарілки. Бо поки Ліза готувала, а Марко з Коновальцем розмовляли — усі зголодніли.

— А дитятко ж ваше де, Лізо?

— З нянечкою, — відповіла та, — я навмисне попросила її, щоб зосталася трохи довше, допоки Маргарита спати не вкладеться, бо інакше ми не мали б спокою за столом, бавили б усі її по черзі.

— Щодо гостей-українців, Марку… — промовив Коновалець. — Прибився до нас дехто. Я ото був на святі запорожців у Парижі… зустрічався з нашим ясновельможним паном Габсбургом.

— З Василем? — перепитав Марко, бо коли велася мова про Габсбургів, то серед друзів мав знайомого з таким поважним прізвищем лише одного, Вильгельма, Василя Вишиваного.

Коновалець згідно хитнув головою.

— Його. Він мене і запросив на те дійство. А я не відмовлявся, хоч і не дуже міг їхати, та, скориставшись нагодою, отримав вихід на певні середовища у Парижі…

— Як там Василь? — поцікавився Марко. — Він у Лондоні давно не бував… А я — у Парижі. Тільки уривками за нього чую, живий, здоровий — то й слава Богу.

— Та як… — зітхнув Коновалець, — йому не з медом, звісно. Василь у нашому протистоянні розчарувався трохи, віддалився, зайнявся комерцією… Довелося його трохи розрухувати, нагадати про те, ким ми були з ним раніше, а то дивна й майже трагікомічна виходить картина: нащадок давнього королівського роду, позбавлений власного спадку, займається ріелторством та по Європі спродує маєтки своїх збанкрутілих родичів-аристократів.

Швед зітхнув. Картина і справді була трагікомічною, але він і сам нічим не кращий… З чим сам подався в еміграцію? З однією валізкою та нансенівським пашпортом?

— Як мені боляче то споглядати! — проказав Коновалець. — Чорти б ухопили тих більшовиків! Наче й не було нічого… Вишиваний — ріелтором у Парижі, Сашко Удовиченко — на шахтах в Альзасі… Головний отаман наш любий Петлюра — у сирій землі… Наче й не дрижали вороги від нашої міці ніколи…. Наче наснилися ті дні… Січові стрільці, чорні запорожці, третя Залізна дивізія Удовиченка… Україна від Сяну до Дону…

Але я веду до іншого. У Парижі, звернувшись до Василя, я прямо попросив допомоги. Сам розумієш… Там, де йому, Габсбургу, двері відчинені — мені зась. Він знає усі ті кола… і не тому, що Габсбург, а тому, що то усе його вчорашні товариші та однокурсники. Чи то через військову академію Віннер-Нойнштадт, де він навчався, чи з інших середовищ. Але тепер більшість тих людей — впливові європейські політики. Дядько твій Альбер у тому зі мною, Марку, теж погодився — через Вишиваного можна усе без нахрапу, природно та елегантно зробити… Як європейці люблять. Василь мене вислухав уважно і дух його збадьорився. Він з радістю погодився допомогти. А поміж тим розповів, що днями у паризькій майстерні нашого українського художника Миколи Глущенка познайомився з одним, як твоя Ліза каже, гостем-українцем. Звати того хлопа Павло Валюх, перебіжчик із Союзу. Колишній комсомолець, народним учителем працював, але розчарувався у совєцьких порядках і вирішив себе присвятити національному рухові. Висловив бажання повернутися назад в Україну і звідти піднімати нашу хвилю… Глущенко, знаючи, що Вишиваний до української справи приналежність має, звів Василя з тим Павлусем. Вони переговорили, і Валюх висловив палке бажання познайомитися з нашими членами ОУН та зокрема зі мною…

— Ви… Ви ж не зустрілися з ним, пане полковнику, отак одразу, без будь-якої перевірки та застереження? — обережно запитав Марко. — Добре б було, якби його батько Полоз пробив по своїх каналах… Змієнко має феноменальну пам’ять, мабуть, в голові усі картотеки тримає ще зі стамбульських часів.

— Я так і зробив, — відповів Коновалець, — першим ділом до Всеволода звернувся. Але людина, що вболіває за українську справу і готова нашу роботу виконувати там, у Союзі, безперечно вартує нашої уваги.

— І що Змієнко? — поцікавився Марко. Хоч інтуїтивно здогадувався, якою буде відповідь полковника, та усе ж не йняв віри, що полковник отак злегковажив.

— Наче ти Всеволода не знаєш… — гмикнув Коновалець. — Він природжений контррозвідник. Обережний, як завжди… Накопав мені купу інформації. Наш Павлусь, виявляється, спочатку намалювався серед української громади у Фінляндії у 1935-му. Знали його там під різними іменами, як-от Норберт, Вельмуд, Михась…

Марко спохмурнів.

— Батька Полоза, пане полковнику, знаю, і знаю, що обережність його не раз нам життя у Стамбулі та Варшаві рятувала… Норберт… Вельмуд… І що далі?

— Я усе те вислухав… Полозу подякував. А з Павлусем зустрілися деякі наші хлопці. Природньо, хтось його сприйняв, хтось, як Змієнко, сказав, що він якийсь каламутний… Тож я мусив і сам скласти про нього власну думку.

— І… Ви з ним бачилися?

— Так… уже не раз, — відповів Коновалець, — прекрасний хлопець. Інтелігентний, і характер має… Змієнко звик і на воду дмухати, усе ще мене застерігає від надмірної довіри до Валюха. Але знаєш, Марку, ми маємо усе ж людям довіряти. Ми побували з Павлом на могилі нашого отамана. Він зробив те, що мене вразило, зачепило за серце, за живе…

— Що ж він такого зробив?

— Дістав носовичок, — продовжував Коновалець, — узяв трохи землиці з могили Петлюри… Я здивувався, поцікавився — для чого це йому. А він каже: «Повезу в Україну, посадимо там в пам'ять Симона Васильовича дерево і будемо за ним доглядати…» І так мені, Марку, від того добре стало! Не знищили вони ще нас! Не знищили! Є ще українці, котрі своїх провідників, свою історію пам’ятають!

Швед нетерпляче голосно видихнув.

— Пане полковнику, — промовив навіть трохи роздратовано, — слухаю вас і дивуюся… Звідки у вас цей романтизм іще береться? Землиця з могили пана отамана, дерево… Та цих собак червоних на Луб’янці так натаскують, що вони готові рідній матері просто в чоло вистрелити, сльози не зронивши! Надивився я на таких… Вишкіл найвищого рівня. Чи ви гадаєте, якби мене до Москви в оточення Сталіна впровадили, я б не вдавав із себе палкого комуніста і не розказував товаришу Єжову, як я Леніна люблю?

Коновалець на якусь мить похилив голову. Промовив, наче недочув Шведових слів:

— Знаєш, Марку… ми тут в еміграції усі трохи зачерствіли, стали підозріливими, а після загибелі нашого отамана й обережними… Але я не міг не сприйняти такий порух від Валюха.

Швед, однією рукою пригорнувши до себе Лізу, що принишкло слухала Коновальця, залишався так само похмурим.

— Пане полковнику, — проказав тихо, — ви на мрійника не схожі, ви людина виважена й мудра, для мене у наших справах ідеал, жива легенда… Але скажу вам відверто: те, що ви розповідаєте, мені, як і батькові Полозу, теж геть не подобається… Може, то я звик за роки довіряти Змієнковій інтуїції, може, то вже така у мене професійна деформація… Але, пане полковнику, даремно ви так із тим Валюхом зблизилися, справді… Я розумію, — хитнув Марко головою, — для нас тут кожна нова людина з України — як ковток живої води. Хочеться обійняти й останнім поділитися. Але маємо пам’ятати, що безпека тут оманлива, що для такого діла є давно розроблені певні інструкції. І їх не дурні писали. Я вивчив їх без пам’яті ще в Одеському диверсійному училищі, звик їм підкорятися за часів моєї роботи у наших резидентурах і то не раз мені рятувало життя. Вже вибачте мені мою впертість та занудство, але… Мусить бути ретельна перевірка кожного отакого «гостя». Крапка. Пам’ятаєте, мабуть, оту стару історію, як ще за часів моєї «турецької неволі» нас усіх чекістам злив наш зв’язковий Сергій Клопенко? А ми ж йому довіряли, як рідному. Більше того… пригадую, був у нас теж такий «гість з України», Пантелеймон Баюрний, наче 6 то «своя» людина у варшавській совєцькій дипмісії. Про таке ми могли тільки мріяти — свою людину мати у самому ворожому лігві!

І усе було так само, як от ви мені розповідаєте — й інтелігентний, і щирий, і за українську справу вболівав… І переконував, що, мовляв, на теренах України діє справжнє націоналістичне підпілля, тільки от чекають брати наші від нас керунку з екзилу… Змієнко відразу наказав перевірити його ретельно.

Я особисто витратив чимало часу, щоб зібрати інформацію стосовно нього, бесідував із людьми, вишукував і перевіряв усе до дрібниць. Допоки не переконався остаточно: то був добре законспірований більшовицький агент! Пане полковнику, якщо вас моя думка по цій справі цікавить, то вона збігається зі Змієнковою. Не підпускайте отаких випадкових людей до себе. Ви добре знаєте, що за вами чекісти полюють по усій Європі. Навіть поляки — і ті сплять і бачать, як би вас прибрати… І ви добре усвідомлюєте, що в разі нещастя якого… вас замінити не буде кому. Уся справа завалиться до біса!

Коновалець зітхнув. Видно було, що розмова йому ця важка, болюча.

— Марку, якщо ворог мене захоче вбити, ніяка сила мене не охоронить! — проказав якось геть безрадісно. І Швед зі здивуванням вловив у голосі Коновальця незнайомі раніше нотки страшної втоми і фаталізму.

— Не можна так, пане полковнику, віддавати усе на милість сліпого випадку, — відповів Коновальцеві, але ті слова не потішили полковника. — Ще є Господь Бог, і Він на нашому боці!

— Господь Бог є… — похмуро погодився той, — але щось у Господа до нашої землі руки не доходять, Шведе. Віддана вона на поталу ворогові. Віддана за нізащо.

— Думаєте, мені то не болить? Часом мало не божеволію від таких думок, — проказав Марко. — У моєї Лізи навіть є власна теорія з цього питання. Каже, що усе, що з Україною трапилося, — то не Божа воля, а історичні причинно-наслідкові зв’язки та бездумний вибір самого народу.

— Вибір… — важко повторив Коновалець. — Звісно, що вибір! Одні обирали кров свою проливати за волю, а інші — повірили більшовикам та побігли землю ділити, покинувши державність нашу та українську справу напризволяще…

— Але ви маєте знати, пане полковнику, — продовжив Марко, — що без вас, вашого таланту, авторитету й присутності весь той рух опору втратить керунок, втратить усе, що його зміцнює і тримає…

Коновалець важко зітхнув.

— Оте, що нема мене кому заступити при наглій потребі в нашій організації, — нервує мене страшенно і просто обезвладнює… — відповів скрушно. — Але не думай, що я дурень, який думкою багатіє. Мені сьогодні не потрібно ні почесті, ні слави… Шведе, ти знаєш, що маючи 28 років, я був командиром корпусу Січових Стрільців і заступником голови Директорії у Києві. То що нині може мені імпонувати? Наше єдине завдання — працювати й боротися за визволення України! До кінця боротьби або ж свого власного кінця. Усе решта — пустозолоття. Професійній Змієнковій і твоїй, Шведе, обережності віддаю належне, та нам треба бути готовими до того, що, можливо, прийдеться працювати в ще більш несприятливих обставинах і ще з меншими засобами… Тож просто не можу розкидатися людьми, як-от Валюхом.

— Єдине прошу, не довіряйтеся йому цілковито. Будьте обережні… Не зустрічайтеся із ним наодинці. — Марко не міг собі дозволити і не хотів по-справжньому сперечатися з Коновальцем чи вичитувати йому пункти з інструкції безпеки, які сам колись вивчав напам’ять.

Зрештою, Коновалець — не школяр.

— Все, все… прошу… Любий! — озвалася нарешті Ліза. — Наш гість втомився. Пане Євгене, може, чаю чи кави бажаєте? У нас і цукерки є… — проказала вона, намагаючись змінити печальну тему розмови. — Шоколадні!

— Ну, коли шоколадні! — розсміявся Коновалець. — То буду, Лізо.

— Ми вашій дружині, пані Ользі, такі ж у подарунок наготували. Три коробки найкращих шоколадних цукерок.

— Ого, аж три…

— Одну для вас, якщо дорогою захочеться солодкого, — додала Елізабет, — і ще зефіру та еклерів — найсвіжіших. Аби довезли. Я сама обирала. А для Юрка, сина вашого, усіляких хлопчачих штучок Марко наготував у подарунок. Йому сподобається!

То була остання їхня зустріч. Ще домовилися побачитися на Різдво, дорогою до Маркових батьків заїхати і до Коновальців…

Та у долі вже були свої, інші, геть недобрі плани. 23 травня 1938 року у роттердамському кафе «Атланта» в руках полковника Євгена Коновальця вибухнула пекельна машина, замаскована під коробку шоколадних цукерок — «подарунок від друзів з України», вручений йому отим самим «щирим українцем» Павлусем Валюхом (а насправді — чекістом Павлом Судоплатовим).

Марко пригадував: ще тоді за столом, коли полковник згадав якось так, фатально, про те, що ворогів, які захочуть його вбити, ніяка сила не зупинить… смертна тінь немов уже лежала на його чолі. Наче Коновалець відчував — загибель його неминуча, і ця можлива близькість страшного кінця… ні, не лякала Євгена Коновальця, але втомлювала страшенно!

Чи можна було передбачити такий розвиток подій?

За два роки до того, у 1936-му в Парижі, за адресою Волонтерів, 23 раптово зачинилася майстерня художника Миколи Глущенка, більше відомого на Луб’янці під агентурним псевдонімом «Галерист» та «Ярема». Тривалий час і її власник, і галерея існували саме за матеріальної підтримки української еміграції в Парижі.

Навчання «Галериста» у берлінських студіях та вищій школі мистецтва оплачував гетьман Скоропадський, кошти на прожиття надавав колишній представник УНР в Німеччині Роман Смаль-Стоцький, а першу персональну виставку робіт у Берліні Глущенку допоміг організувати Володимир Винниченко.

Поміж тим, годуючись з рук української інтелігенції, яка і сама потерпала в еміграції, Микола Глущенко був звичайним сексотом, завербованим ще у 1926 році совєцькою розвідкою. З боку ІНО НКВС то був справді найвищий пілотаж і цинізм найвищого рівня: утримувати свого агента в Європі коштом тих, про чию діяльність він мав доповідати Центру! Адже більшість зустрічей і контактів представників української еміграції відбувалися саме у студії Глущенка! І саме у своїй майстерні за завданням совєцької розвідки він познайомив чекіста Судоплатова з Вишиваним та Коновальцем.

Лише по загибелі Коновальця очевидним та зрозумілим для усіх став той факт, про який ще в 1936-му доповідав Змієнкові Швед. Повернувшись тоді з Парижа, Марко терміново склав цілого рапорта для Всеволода Змієнка про те, що по вулиці Волонтерів, 23 тримає художню галерею совєцький агент, зрадник Микола Глущенко, який втерся у довіру до українців і то може повернутися великою трагедією. Що керівник совєцької резидентури у Лондоні Арнольд Дейч, сам того не відаючи, засвітив його перед Марком як зв’язкового з агентами на псевдо Фермер та Фермерка…

Змієнко лише зітхнув. Його відповідь була передбачувана. Власне, з часів Стамбула ця відповідь стала єдиною, коли мова заходила про будь-яку операцію зі знешкодження викритих совєцьких агентів.

— Ні, ми не можемо. Не можемо, Марку! І ти прекрасно знаєш чому. Ми не можемо прибрати цього Глущенка, навіть якщо він тричі совєцький агент! — безапеляційно відповів тоді Всеволод Змієнко. — Ми не можемо прибрати відомого художника! Ми не можемо зробити це у Парижі! Я розділяю твої почуття, але щойно ми зробимо це, усі ті європейські ліберали, ейнштейни та пікассо знову піднімуть ґвалт, як вже було під час суду над Шварцбардом. Нас звинуватять у тероризмі, на українську еміграцію виллють увесь бруд. І повір, у совєтів знайдеться достатньо грошей, щоб підтримувати той скандал у належному стані. Уявляєш заголовки паризьких газет? Отож! Прибравши Глущенка, ми погубимо усе, за що тримаємось на чужині: союзників, фінансування… Сьогодні ми не можемо діяти так само, як у Стамбулі та Варшаві. Ті часи минули, Марку! Минули!

— Яка ж ми тоді, до біса, спецслужба, — проказав Швед скрушно, — коли маємо посеред свого кола совєцького агента і навіть оборонитися не можемо?

— Отака як є. На сьогодні отака як є, — відповів Змієнко. — І полишимо цю розмову, Шведе. Ти не хлопчик, щоб тобі пояснювати такі елементарні речі. Усе, що ми можемо, — бути обережними. Попередити своїх. А надто тих, хто взяв собі за моду використовувати майстерню Глущенка як конспіративну квартиру для зустрічей, як-от Габсбург чи Коновалець.

Цю розмову зі Змієнком Марко запам’ятав назавжди та свідомо волів ніколи про неї не згадувати. Було занадто боляче.

А Глущенко тим часом наполегливо вимагав у своїх совєцьких кураторів дозволу повернутися на батьківщину. Благав, вмовляв, що більше не витримає. Пояснював, що українські емігранти, а надто ті, з відомих, почали сторонитися його майстерні, значить, його викрито і у подальшому його перебуванні в Парижі немає жодного сенсу…

Відчував Глущенко докори сумління чи ним керував інстинкт самозбереження, однак випросив таки у своїх господарів із Луб’янки дозвіл повернутися в Союз, хоч ті і мали на нього більші плани.

Перед від’їздом з Парижа отримав листа від Винниченка:

— Не зважайте… — втішав Глущенка керівник французької резидентури. — Ось бачите, вони нічого не зрозуміли, і цей лист Винниченка — тому підтвердження. Вас вважають слабодухим, корисливим, хто знає ще яким. Українські націоналісти такі. Хто не з ними — той проти них. Але, як бачите, агентом радянської розвідки вас не вважають. А це означає, що ви, Миколо Петровичу, будь-якого часу можете повернутися до справ тут, у Парижі, Берліні чи деінде…

Марко пригадував і продовження цієї історії.

За рік Змієнко усе ж наважився на спробу прибрати Глущенка. Більш делікатно, руками самого НКВС, на території Совєцького Союзу. Та спроба виявилася жалюгідно невдалою.

У 1937 році в Києві мала відбутися велика художня виставка, на якій свої твори представляв і Глущенко. Він спеціально поїхав до Києва з Москви, щоб взяти участь у тому дійстві. Вже до вечора в НКВС отримали рапорт такого собі агента «Агафона» з повідомленням про візит Глущенка до Києва:

Та певно, відданість Миколи Глущенка совєцькій розвідці була настільки безсумнівною, що на рапорті «Агафона» наступного дня з’явилася лише коротка й чітка резолюція:

— Ну, ти цього хотів? Ми втратили нашу людину у Києві, — гірко проказав Всеволод Змієнко, відкладаючи убік повідомлення. — Тепер сам бачиш, нас обкладено з усіх сторін… То тобі, Марку, ще твоє британське громадянство та робота у МІ-6 додає якихось ілюзій… Але насправді усі наші ілюзії давно поховані. Ми живемо примарами минулого, тримаємось за минуле і робимо те, що можемо. Бо це єдине, що тримає нас.

— Коновалець вважає інакше, — похмуро відповів Швед.

Змієнко лише похитав головою.

— Коновалець визнає, що взяв зависокий тон. Не потрібно отак нагло й бездумно лізти в самісіньке пекло, Марку, бо можемо накликати таку бурю, яка змиє нас усіх… Є час розкидати каміння, є час його збирати. А є час просто споглядати, як воно лежить. Зараз саме такий час. Розумієш?

Звісно, він розумів. І від безсилля хотів вити вовком. Ці думки та спогади душили його уночі, наче демони всідалися на груди і не давали дихати.

— Ти знову такий смурний… — голос Елізабет вивів із забуття. — Про що ти думаєш, любий?

— Нічого… Нічого, вартого твоєї уваги, — відповів він. — Треба збирати речі, Лізо. Завтра вранці вирушаємо до Мюнхена.

1938 рік, 29 вересня

Мюнхен, Баварія

— Ви вже бували у Мюнхені? — голос особистого ад’ютанта Шелленберга Дітріха фон Глоффа був спокійним і навіть привітним, однак його англійська була насправді жахливою.

Він сидів поруч із водієм на передньому сидінні, а тому, звертаючись до Марка, весь час мусив озиратися назад. Коли сонячне проміння потрапляло йому на обличчя, Дітріх кумедно, зовсім по-дитячому мружив очі і морщив поцяткований ластовинням ніс.

— Так, звісно, — відповів Марко. — Бував якось одного разу. Проїздом. Прошу, пане фон Глофф, розмовляйте рідною мовою, я прекрасно розумію німецьку і вільно нею спілкуюся.

— Ви полегшили мені життя, гере Макміллан! — радісно видихнув Дітріх фон Глофф. — На відміну від шефа, я не маю таланту до вивчення мов, тож моя англійська насправді така вимучена… До слова, — раптом додав він, — сподіваюся, фрау Макміллан не дуже сумуватиме у готелі. Там чудовий ресторанчик на першому поверсі, гарні магазини поряд. А ввечері шеф обіцяв вам та вашій дружині приємний сюрприз…

Марко здивовано підвів очі. Балакучість та отака неформальна приязнь ад’ютантові Вальтера Шелленберга аж ніяк не пасувала.

«А можливо, Шелленберг спеціально приставив до мене цього веснянкуватого гітлерюгенда? — майнула думка у Шведа. — Так би мовити, людяне обличчя нацизму!»

З усього видать, Дітріх справді був непоганим хлопцем. Звісно, до того, як йому промили мізки нацистською пропагандою. Йому б продавцем у салоні дамських капелюшків працювати з такою щирою посмішкою і всипаним веснянками обличчям… Жінки були б у захваті.

— Люб’язно з боку вашого шефа! — промовив Марко вголос. — Хоч я і не великий поціновувач сюрпризів, але тут, напевне, не зможу відмовитися.

— Так! — хитнув головою Дітріх і ластовиння знову розплилося по його обличчю. — Наскільки мені відомо, то справді розкішний подарунок. Якщо плани не зміняться, шеф увечері запросить вас та вашу чарівну дружину до вельми респектного мюнхенського закладу — остерії «Баварія», що на Шелінг-штрасе! — проказав він майже урочисто, наче смакував передчуття того враження, яке мали справити його слова на співрозмовника.

— Он як! — усміхнувся Марко. — То справді честь. Начуваний про цей заклад.

— Так! — погодився Дітріх. — Готують там неперевершено. Виключно баварські страви! А пиво! А кава… Шеф спеціально підбирав заклад, де можна було б вас трохи розважити після усього цього офіціозу, й остерія «Баварія», на його думку, найдоречніша місцинка! До того ж це улюблена ресторація рейхсканцлера! — не без гордості додав Дітріх фон Глофф. — І якщо вам поталанить, то сьогодні зможете його там побачити…

— Справді, чудовий сюрприз! — погодився Марко. — Особливо для іноземного журналіста!

Дітріх фон Глофф похитав пальцем.

— О, ні-ні! Мушу вас розчарувати! В самій ресторації ніяких фотографічних камер й інтерв’ю, гере Макміллан! Остерія «Баварія» — місце, де лідер нашої нації бажає почуватися неофіційно і мати хоч на ту коротку годину приватне життя. Ви зможете споглядати його, навіть поцікавитися в офіціанта, що він замовив… зможете потім написати про це у своїй газеті, у розділі світської хроніки, але у самій остерії жодних знімків чи нотаток! Це закон!

— І рейхсканцлер отак відкрито буває у мюнхенській ресторації, замовляє випивку і баварську їжу, як ви кажете, приватно і неофіційно? — поцікавився Швед.

Дітріх розвів руками.

— Так, рейхсканцлер — лідер нації. Йому немає чого боятися вести своє життя серед славного німецького народу. Звісно, як першу особу в державі його охороняють. І в самій ресторації, і на вулиці… Саме тому вас до остерії запрошує шеф, а не стороння людина, тому вам хвилюватися нічого. Ви ж не заперечуватимете, — мовив Дітріх далі, — що престиж рейхсканцлера сьогодні небувалий. Він творить нову Німеччину, про яку наші батьки могли тільки мріяти! Настав час німецькій нації підійматися з колін!

— То безсумнівно! — погодився Швед, спостерігаючи, як обличчя і навіть шия Дітріха вкривається рум’янцем, наче від самого виголошення цих слів у його крові завирував адреналін.

— Однак, поки ми прямуємо до Фюрербау, я хотів би переказати вам кілька прохань шефа… стосовно подальшого порядку денного, — мовив Дітріх.

Марко із вдаваною готовністю дістав з нагрудної кишені записника.

— Звісно, — похитав головою ад’ютант Шеленберга, — це усні побажання, та й, гадаю, ви, певно, вже проінструктовані своєю стороною про те, що дійство, яке відбуватиметься у Мюнхені, має вкрай делікатний характер.

— Так, звичайно, пане Дітріх, про делікатність ситуації мене попереджали, — хитнув головою Марко.

— Сьогодні навряд чи відбудеться щось суттєве, — продовжував Дітріх фон Глофф. — Ще не прибули всі високоповажні гості зустрічі, тож не варто очікувати якихось сенсаційних подій. Однак ви будете присутні разом із іншими журналістами на попередній, загальній прес-конференції, а далі матимете вільний час, який можете використати як заманеться — для ознайомлення з історичними пам’ятками Мюнхена, у бірхаузі…

— Здається, таки у бірхаузі! — усміхнувся Швед, — за написанням матеріалу для «Обзервер» про сьогоднішні події. Інакше я просто не встигну з новинами.

— О, так! — щиро усміхнувся ад’ютант Шелленберга. — Новини як апельсини — мусять бути свіжі, інакше вони нічого не варті. Ну ось, гере Макміллан, ми і прибули… Далі пройдемося пішки.

— Так, звісно, — Марко поглянув у вікно автомобіля, — це буде дуже пізнавально, щоб відчути дух сучасної Німеччини.

— І її нестримну велич! — знову повторив фон Глофф. — Це згодиться для вашої статті, — додав він. — Зараз, гере Макміллан, ви самі все зрозумієте, тож направду, пройтися пішки до Фюрербау буде чудовим рішенням.

За розмовою із Дітріхом час на дорогу від готелю до Кьонігсплац справді промайнув швидко. Тим різкішим був контраст між затишними, спокійними, трохи заспаними вуличками Мюнхена, якими вони сюди їхали, та головною площею, що й справді найкраще передавала дух нової Німеччини.

Марко вийшов з автомобіля. Озирнувся. Зведена на подобі античного форуму ще за часів кронпринца Людвига, Королівська площа мала стати уособленням культурної величі Баварії та самого Мюнхена як нових Афін на Ізарі. Гліпотека з її розкішними зібраннями давньогрецької та давньоримської скульптури; Пропілеї — ворота площі — точна копія входу до храму на грецькому Акрополі; Античне зібрання… Кожна з цих будівель на Кьонігсплац була відтворенням архітектури доби богів та героїв, являла один із трьох давньогрецьких ордерів-стилів: іонічний, корінфський та доричний.

Згідно із задумом творців, Кьонігсплац бачилася, мабуть, вмістилищем творчої сили й просвітництва, джерелом натхнення, як то було за давніх часів Платона, Софокла, Евріпіда чи Аристотеля. Місцем, де кожна людина могла почуватися причетною до щедрих дарів божественних володарів Олімпу…

Однак за задумом нових господарів Німеччини Королівська площа перетворилася на храм одного-єдиного суворого бога війни. Всюди, куди не поглянь, панували криваві кольори. Мармурові колони та стіни згори до низу вкривали червоні полотнища нацистських штандартів із чітко промальованими по білому тлу чорними, зловісними свастиками. Патрулі й блок-пости, що й не дивно, починалися ще на під’їздах до Кьонігсплац, але тут, на сірому граніті скупчення озброєних військових, розкиданих по всій площі, нагадували зграї чорних воронів, що злетілися поживитися сирою скривавленою плоттю.

Усе це пригнічувало й захоплювало одночасно. Лякало й притягувало.

— Вражає, еге ж? — не без захоплення у голосі мовив Дітріх фон Глофф, немов і сам уперше побачив це грандіозно-драматичне видовище. — Відчуваєте? Таке враження, наче у самому повітрі над Кьонігсплац лунає музика Вагнера… «Входження богів у Вальхаллу»… — майже екзальтовано проказав він. — Мене завжди це захоплює!

— Слів нема… — похитав головою Марко. — Справді, захоплює і вражає… І музика Вагнера, як ви кажете, справді відчувається тут у повітрі… Хоч, гадаю, на початку в архітектурний ансамбль Королівської площі її творцями вкладався геть інший зміст…

— Так, зміст людської слабкості та приреченості, залежності в усьому перед богами, — проказав Дітріх майже театрально. — Та, як бачите, завдяки новому порядку ми змінили цю жалюгідну філософію. Ми взяли заборонений плід і без страху скуштували від нього.

— І стали самі… як боги… — завершив Марко з ледь відчутною, та не зрозумілою для фон Глоффа іронією у голосі. — Можливо, пане Дітріх, ви погодитеся сфотографувати мене на тлі цієї національної величі? На згадку.

— Так… спробую! — проказав ад’ютант Шелленберга.

Узявши з рук Марка фотографічну камеру, він якусь мить покрутив її в руках, зорієнтувався, жестом попросив Шведа зайняти більш статичну позицію. Фотокамера кілька разів клацнула.

— Ось, — Дітріх обережно простягнув Маркові його фотоапарата, — сподіваюся, вдало. До речі… якщо вам цікаво, зараз ми знаходимось поміж північним і південним Храмами честі, гере Макміллан, — вказав фон Глофф наліво і направо. — У них знаходиться впокоєний прах наших шістнадцятьох братів, мучеників, які показали нам шлях до відродження нової Німеччини. Та трагічна подія змусила погляди усієї німецької нації звернути на Адольфа Гітлера. Йому були присвячені заголовки найповажніших газет світу! І знаєте, — не без гордості додав фон Глофф, — жертовність наших товаришів була недаремна, гере Макміллан! Якби не ті знаменні події, ми сьогодні не мали б найвеличнішого вождя нації! Ми б не мали його праці і боротьби.

Захоплення своїм фюрером у Дітріха переходило в його обожнювання. Скидалося на те, що фон Глофф істинно вірує у те, що говорить, і його екзальтованість і захват такі ж реальні, як і ці криваві штандарти зі свастиками на колонах та стінах будівель на Королівської площі.

Звісно, Марко розумів, про що фон Глофф вів мову. Пивний путч у листопаді 1923 року у Мюнхені на площі Одеонсплац. Заколот, який завершився тимчасовою поразкою нацистів, але став мало не «горою преображения» для самого Адольфа Гітлера. Його арешт і подальший двадцятичотирьохденний судовий процес ознаменували кінець старої, приниженої усією Європою Веймарської республіки і народження нового, небувалого монстра, що звівся на її майже бездиханному тілі.

Хто навчив його цього? Хто вклав йому у голову такі думки? Хто керував його волею?

Як і кожен екзальтований гітлер’юнгенд, фон Глофф був нездатен не містифікувати прихід Гітлера до влади. Але хай там як, Гітлер направду використав усю потугу моменту, наче плацдарм для свого наступу. Навіть власне ув’язнення — для написання праці, що стала його особистою програмою дій — «Майн кампф». Про це він роздумував, сидячи в окопах Великої війни, натягнувши на очі залізну каску, похмурий та брудний від пороху. Ось це він бачив: криваві штандарти на Кьонігсплац. Майже демонічну велич нової Німеччини.

Свою велич.

Невдача військового перевороту упевнила Гітлера в одному: до влади можна прийти виключно правовим шляхом, використовуючи всі можливі засоби пропаганди.

— А зараз, будьте ласкаві, гере Макміллан, приготуйте ваші документи, — з незмінною люб’язною посмішкою перебив роздуми Шведа фон Глофф. — Перепрошую… — якось винувато додав він за мить, — але такий порядок.

Марко швидко дістав із нагрудної кишені плаща паспорт, акредитацію та посвідчення від «Обзервер».

— Прошу;.. — він простягнув Дітріху документи, а той і собі — офіцеру охорони…