Полювання на чорного дика

* * *

Значить, о сьомій! Він вирішив не повертатися зараз до готелю. Елізабет почувалася добре і справді планувала зранку пройтися магазинами й пообідати у ресторації поруч, а потім відпочивати. Тож у Шведа з’являвся час, щоб знайти якусь затишну місцинку й підготувати статтю для «Обзервер». Далі телеграфувати текст до редакції в Лондон і тим самим надати можливість Кривицькому, якщо той вже у Мюнхені, «знайти» його. Він же сам сказав, що знає, де його розшукати!

Неспішно прогулюючись, зупиняючись біля газетних розкладок і вітрин із чоловічими капелюхами, маринарками й плащами, Марко не без задоволення відмітив, що за ним не ведеться жодного спостереження. Ніхто не вів його від Кьонінгсплацу. І це було добре. Зрештою, сьогодні в разі чого він не мав на що розраховувати, окрім як на себе самого — уважність, грубу фізичну силу і швидкість власних ніг. Револьвер, ніж — усе зі зрозумілих причин залишилося в номері. Про те, що будь-яка зброя у Фюрербау неприпустима, навіть для самозахисту, йому чи не тричі перед виходом із готелю повідомив Дітріх фон Глофф, натякаючи, що у такому разі і він сам матиме великі неприємності.

Осінній Мюнхен, якщо відійти подалі від Кьонінгсплац, насправді був прекрасним. Наче над світом не нависла тривожна чорна хмара передчуття війни, а сірі колони будівель Королівської площі не прикрашали нацистські штандарти.

Вулиці старого Швабінгу потопали у м’якому золотому світлі, що пробивалося крізь верхів’я дерев, заливало собою тротуари і лоскотало Маркові обличчя, наче Лізині поцілунки. Та все ж його не покидало відчуття, що принишкла тривога витає цими вулицями разом із золотавим світлом. Уявний спокій і умиротворення занадто різко контрастують із побаченим і почутим раніше. Швед мимоволі ловив себе на думці: усе, що відбувалося у гітлерівській резиденції, уся ця просякнута брехнею і ганебним замовчуванням небезпеки атмосфера у конференц-кімнаті Фюрербау, криваві полотна зі свастиками на Королівській площі — усе йому до болю нагадувало завішану червоними знаменами й транспарантами сталінську Москву 1933-го, коли вони там побували з Флемінгом для ведення репортажів із судилища над британськими інженерами «Метрополітен Віккерс».

Так виглядало, що саме у 1933 році і розпочався отой малозрозумілий для світу мерзотний «совєцько-німецький роман».

Невже Сталін, обравши собі такого союзника, не усвідомлював, ким насправді є Адольф Гітлер? Повна маячня! З огляду на те, з якою утаємниченою пристрастю совєцька влада поринула в цю дружбу, та ще доповнивши пробіли відомостями того ж таки Гінзбурга-Кривицького й мсьє Мальтерра, можна було не сумніватися: одіозна персона майбутнього рейхсканцлера привабила увагу «батька народів» давно. Найвірогідніше, ще з осені 1923 року, з часів Пивного путчу, про який так натхненно розповідав юний Дітріх. Саме тоді Гітлер ефектно явив себе усій Німеччині й світові.

Саме так. Тоді!

Дітріх був правий: у ту мить увага всього світу дійсно була прикута до Гітлера. І увага Союзу, що саме спинався на ноги, зокрема. Російський постпред у Німеччині Микола Крестинський не міг у ті непевні дні не доводити до відома совєцького уряду події, що відбувалися на вулицях Мюнхена, не міг не повідомляти про стихійні голодні заворушення в Берліні, не міг не зазначати, що то були криваві і жорстокі нацистські погроми. Так само Крестинський не мав права не попереджати і про те, що вся Німеччина, повалена з ніг економічним хаосом, живе у передчутті активного виступу правих, який може змінити саму долю німецької нації; адже така ситуація завжди є чудовим підґрунтям для державного перевороту!

Цілком вірогідно, що він надавав і чіткі розклади по персоналіях, пояснюючи Троцькому та решті, хто є хто у цій грі: командуючий військами — Людендорф, при ньому політрадником — Гітлер, тимчасовий верховний глава Баварії — Кар.

Зрештою, не міг він не повідомити і ключову для Кремля новину про те, що 8 листопада у Мюнхені Кар виступив на велелюдному зібранні у пивній залі Бюргербройкеллер.

На завершення зібрання будівля та й увесь квартал були оточені озброєними гітлерівцями. Сам рейхсканцлер увійшов до зали з кількома сотнями озброєних союзників. Зайняв місце за трибуною і, привітавши присутніх різким коротким жестом, заявив, що баварський імперський уряд повалено і тепер організовується новий уряд — уряд національної диктатури, а отже в загальнонімецькому масштабі владу зміщеного імперського уряду Німеччини він приймає на себе.

Так, у Москві все добре знали. Знали й усвідомлювали ціну такої дружби. Знав, безперечно, про все й Сталін, бо не міг не читати ті доповідні Крестинського…

Позаду нікого підозрілого. Тільки літня фрау котила дитячий візочок на протилежному боці вулиці, не звертаючи жодної уваги на перехожих, та молодик із дівчиною, захоплені розмовою, пройшли повз та й зникли собі за рогом.

Якщо Гінзбург і мав зв’язатися з ним, то вочевидь не зараз і не сьогодні. Самому йти на залізничний вокзал та шукати потрібну камеру зберігання було б чистим безумством. Тому Марко знову озирнувся. Цього разу шукаючи поглядом підходящу місцину, де можна було б присісти на якусь годинку і накрапати матеріал для «Обзервер».

За кілька хвилин він уже стояв на сходах пиварні «Зігфрід», просто перед великою вивіскою з вельми епічним зображенням кострубатого вікінга у рогатому шоломі. Здоровенні вікна пиварні виходили на вулицю. Обідня пора, а у «Зігфріді» тихо, ні душі.

Марко увійшов, здалеку привітався з кельнером за барною стійкою. Той, уздрівши в дверях відвідувача, полегшено видихнув.

— По правді сказати, пане, — промовив кельнер замість привітання, — я вже думав, сьогодні до нас ніхто не завітає. Усім наче пороблено! Жодного відвідувача! — повторив він, швидко схопивши перший-ліпший кухоль, який трапився йому під руку. — Більша половина дня минула — а нікого. Ні на сніданок, ні на обід… — додав, енергійно натираючи той кухоль, наче саме у ньому і була причина. — Така ситуація неабияк пригнічує! — мовив він далі. — Особливо коли інвестуєш у найкращі продукти, щоб догодити клієнтам!

Марко підійшов ближче.

— Ще не вечір, гере…

— Гільперт! — підказав кельнер.

— Ще не вечір, гере Гільперт, — повторив Марко, — завтра у місті буде повно іноземних делегацій, журналістів… Гадаю, кожен буде шукати такої затишної місцинки, як ваша.

Позаду кельнера на стінці бару висів портрет рейхсканцлера і кілька прапорців. Марко лише тепер помітив їх, бо і портрет, і прапорці були занадто маленькими. Непристойно маленькими, наче власник «Зігфріда» прилаштував їх «на відчіпного». Ба більше, коли опецькуватий гер Гільперт стояв за стійкою, то затуляв собою і портрет Гітлера, і прапорці.

— Ви гадаєте? — з надією у голосі перепитав кельнер.

— Звісно, — хитнув головою Марко, — гадаю, вже сьогодні до вечора у вас у «Зігфріді» точно не буде яблуку де впасти. Тільки от… дозвольте вам підказати… Почепіть більший портрет рейхсканцлера! І прапор… краще один, але великий. Як би через скромні розміри отого портретика і прапорців ви не зажили проблем…

Кельнер розгублено пролепетав.

— Так, так, пане… Звісно! То все моя дружина! Замість купити великий портрет фюрера і прапор пристойного розміру… Словом, що з жінок візьмеш! Ви праві, це просто шкідництво якесь! Дякую… Я маю великий достойний прапор. Та й портрет великий знайдеться. Ми вивішуємо їх на вулицю, коли у місті якісь святкування. Але тільки вдень. Знаєте, як воно буває, один такий у мене вже зняли! Просто з древком… Вкрали малолітні розбишаки. Тож я не ризикував почепити і втратити ще й ці дорогі моєму серцю реліквії… А що пан бажає? Кухоль пива, пообідати? — нарешті поцікавився кельнер.

— Я хотів би у вас якусь годинку попрацювати, — відповів Марко, помічаючи, як поволі скисає на обличчі привітна посмішка кельнера, — і пообідати, звісно, — додав Швед.

— То чого б ви бажали? — пожвавішав господар «Зігфріда». — Усе найсвіжіше! І приготуємо миттю! Вважайте, пане, ми чекали саме на вас увесь день!

— Кухоль темного пива, смажених ковбасок з гірчицею та ще якусь закуску. І можливість спокійно попрацювати… — усміхнувся Швед.

— Пан — приїжджий? Журналіст, я так розумію? — поцікавився кельнер, намагаючись зав’язати розмову.

— Так, — не вдаючись у подробиці відповів Марко.

— Здається, пан — іноземець? — не вгавав господар «Зігфріда». — У пана прекрасна вимова, але однаково, ледь відчутний акцент вас видає…

— Так, я у Мюнхені у справах, — відповів Марко. — Я журналіст.

— О, так, звісно! Мабуть, і ви на це зібрання прибули. Мабуть, ви тільки-но з Фюрербау? — гер Гільперт вийшов з-за стійки і провів Марка ближче до вікна, де поодиноко стояв круглий різьблений столик. — Ось тут, біля вікна вам буде найзручніше, — люб’язно промовив він. — Тут добре падає сонячне проміння і писати зручно… Це особливе місце для наших найреспектніших завсідників; тих, що люблять побути наодинці зі своїми думками…

— Прекрасно, дякую, пане Гільперт.

— Хвилин за п’ять-сім подам ваше замовлення, — майже урочисто проказав власник «Зігфріда».

Марко хитнув головою. Скинув плаща, дістав із кишені олівця й записник.

Власне, про що писати? Чого ще не чули у Лондоні? Уся та маячня про «утиски чехами нещасних судетських німців» і незмінну готовність рейхсканцлера їх захищати, котрою години дві їздили по вухах речники Гітлера у конференц-кімнаті, і так давно відома і у Франції, і в Англії.

Але «миротворці» Деладьє і Чемберлен прибудуть завтра до Мюнхена не для того, щоб чітко висловити протест. Навпаки, ялові заяви про підтримку Чехословаччини розчиняться у їхній замирювальній риториці.

На словах і справді виглядало так, наче офіційна Франція й Англія підтримували Чехословаччину. Та разом із тим Марко добре знав настрої європейської спільноти. Для кожного англійця чи француза пам’ять про Велику війну усе ще була занадто живою, а спогади занадто болючими. Тож Чемберлен, як і Деладьє, справді бажали для своїх країн миру за будь-яку ціну. Навіть якщо для цього доведеться Чехословаччину використати як розмінну монету.

Що ж… завтра має багато вирішитися. Не більше, не менше — майбутнє цілої Європи…

Оскільки текст потім ще треба було телеграфувати, з редакцією «Обзервер» у Марка була попередня домовленість: усе, що він сповіщатиме, додаючи в кінці речення вираз «І це тішить!», потрібно розуміти з точністю до навпаки.

Але виглядало так, що весь складений для статті текст можна було б замінити отими кількома словами: «І це тішить!» — бо насправді нічого втішного Марко повідомити не міг. Крім того, якщо зустріч із Кривицьким-Гінзбургом відбудеться найближчим часом, потрібно було дізнатися щодо готовності МІ-6 співпрацювати з ним, готовності надати йому певні гарантії в обмін на ту інформацію, яку Вальтер готовий озвучити…