Полювання на чорного дика

* * *

Фетр його капелюха, тепле кашемірове пальто і шарф були вологими від мряки. Тільки-но він зайшов до фотомайстерні, Едіт одразу вловила аромат його парфуму, і це відчуття мурахами відгукнулося по її тілу.

Холод вулиці увійшов слідом за Алексом і розтанув у теплі студії.

— Едіт? — мабуть, вперше за три роки він назвав її на ім’я, і від того вона здригнулася, наче прокинулася від сну. Бо й справді… що це було, як не сон?

— Едіт? — повторив він. — Ви тут? Зараз? Сама?

Скільки недоречних запитань одразу! Як дивно чути їх, зважаючи на те, що з Макмілланом вона не бачилась давно…

— Так… Я тут… зараз і сама, — відповіла вона, підіймаючись назустріч несподіваному гостеві, — я у своїй фотомайстерні… А отже у себе вдома. Чому вас це дивує?

Вона підійшла ближче, не зводячи погляду з його обличчя, з його посмішки, завмерла, немов кролик перед удавом.

— Здивований, що спромігся застати вас тут о такій порі, — просто відповів він.

— Те саме можу запитати у вас… Пане Макміллан… А що вас привело у таку пору до моєї фотомайстерні? — нарешті проказала вона, усвідомлюючи, що виглядає цілковитою дурепою з оцим своїм зачарованим поглядом.

Він і собі підійшов ближче.

— Я? — перепитав і наче сам здивувався. — Я їхав повз. Повз вашу студію… І побачив світло у ваших вітринах… Я подумав, що давно вас не бачив… Ми давно не бачились із вами…

Едіт нервово ковтнула повітря.

Від Алекса Макміллана пахло не тільки гарним парфумом, але й хорошим коньяком. Та він випивав!

— Друже мій… Ви наче захмелілий? — намагаючись приховати свою розгубленість, промовила вона, бо Алекс, якщо і випивав, то був недостатньо п’яним, щоб не розуміти, як збентежив її своєю появою.

Він гмикнув.

— Захмелілий? Гм… Так, є трохи… Ми з Флемінгом були у журналістському клубі…

Ч-ч-чорт… яка вона дурепа!

— Так, звісно, вибачте! — проказала вона. — Я просто розгубилася… Ніколи не бачила вас… «під мухою».

— А-а-а… — Макміллан зняв капелюха і, не питаючи дозволу, пройшов далі до кімнати, — так… іноді я собі дозволяю розслабитися. Флемінг у такі моменти просто незамінний друг. Але потім він завжди кудись зникає! І я залишаюся в гордій самотності…

— Алексе… — зачудовано промовила Едіт, — я вас не впізнаю! Куди подівся той зразковий сім’янин, якого я знаю?

— Заради Бога, Едіт, він нікуди не подівся.

— Що ж вас привело до мене у цю пору? — знову поцікавилася вона.

На мить Алекс Макміллан наче замислився.

— Що привело мене до вас у цю пору? Я просто хотів побачити вас.

Едіт знову нервово ковтнула повітря.

Він їй тепер нагадував Мефістофеля. Він наче прочитав її думки. Він наче сам викликав їх у неї!

— Алексе… Ви… Я… Я геть розгублена… — прошепотіла вона.

— Чому? Я просто повертався додому. І без надії сподівався зустріти вас. Тож коли побачив світло у вітрині вашої фотомайстерні… подумав, що це знак. Саме тому… ОСЬ! Я дістав квитки на концерт мадам Плевицької. Вона сьогодні у Лондоні. Співає у готелі «Савой». Залишається ще півгодини… — багатозначно додав він.

Едіт облизала пересохлі губи.

— Ви… Ви запрошуєте мене на концерт мадам Плевицької? — повторила вона.

— Так… Чудова співачка. Я колись був на її концерті у Парижі, — усміхнувся Макміллан, — божественно співає!

— Але я… Навіть якщо я і погоджуся… Уявімо, що я погодилась… Я не одягнута, як належить… — Едіт розвела руками, відчуваючи себе цілковито безпомічною, мимоволі кинула поглядом на свою темно-зелену сукенку. Нічого особливого, звичайна, повсякденна… Ну, хіба смарагдові сережки врятують ситуацію…

Алекс підвівся, огортаючи її м’яким поглядом.

— Едіт… Ви прекрасно виглядаєте… Правда. Погоджуйтеся! Складіть мені товариство! Я прошу вас…

Протистояти йому схвильована до краю Едіт не могла.

— Я приймаю ваше запрошення, Алексе, — прошепотіла вона, — вам сьогодні страшенно таланить! Уже вдруге!

— Я знаю… — усміхнувся він. — Я взагалі везунчик…