Полювання на чорного дика

* * *

— Гайдріх курує антигітлерівський заколот у Німеччині? Це чисте безглуздя! — повторив Корнуелл вслід за Марком, як тільки той доповів йому про своє перебування у Мюнхені та розмову з Шелленбергом.

— Безглуздя якесь… — похитав головою Селфрідж. — Гайдріх — не дурень, та й у решти високопоставлених офіцерів є мізки. Я говорю не про їхні миролюбні наміри. Я говорю про те, що усім їх звичніше демонізувати, а у них є мізки! — розвів він руками. — Прагматичні німецькі мізки, які не змогла затьмарити навіть фанатична пропаганда доктора Геббельса.

— О! — вигукнув Корнуелл. — Я не сумніваюся, друже, що в оточенні Гітлера є люди, які усвідомлюють, як і чим вони ризикують. Зазвичай то німецькі аристократи, люди честі. І вони хочуть мати страховку на випадок провалу амбіцій їхнього фюрера. Але навряд чи це Гайдріх…

— А чому б і ні? — гмикнув Селфрідж. — Гайдріх прекрасно розуміє, що полетить одним із перших, якщо Гітлер полізе у бійку з Францією і Великою Британією і програє її…

— Але амбіції Гітлера будуть задоволені, якщо він знайде собі надійного союзника в особі Сталіна, — зауважив Марко.

— Ви, Алексе, повертаєте нас у розмові до вашого знайомця Вальтера Кривицького? — запитав Корнуелл. — Ну що ж… Його справді необхідно якнайшвидше доправити до Лондона і вислухати все, що він скаже. І якщо у нього є інформація про таємні домовленості Сталіна і Гітлера…

— Він готовий злити нам усе, що знає, — ствердно хитнув головою Марко.

— Ви сповістили пана Кривицького, що ми готові прийняти його? — запитав Корнуелл.

— Так… Телеграму відправив ще з Дувру, — відповів Швед. — У Лондоні я його зустріну і відвезу на конспіративну квартиру. Але Кривицький не сам по собі… У нього родина у Меммінгені. І він готовий надати інформацію в обмін на порятунок і безпеку його сім’ї.

— З його родиною нічого не станеться, якщо він справді має інформацію, яка буде нам цікавою, — безапеляційно промовив Корнуелл. — Зрештою, МІ-6 — не благодійний пансіонат, який прилаштовує колишніх совєцьких шпигунів.

Селфрідж гмикнув собі під ніс.

— Інформація, якою володіє цей містер Кривицький, може бути для нас дуже важливою, — мовив Марко. Хоч він був і не «колишній совєцький», слова Корнуелла чомусь зачепили його. — Власне, Кривицький ніколи не був рядовим пішаком, хлопчиком на побігеньках. Він досвічений професійний розвідник, керував цілою резидентурою, а до того працював в іноземному відділі ОДПУ. І зрештою… МІ-6 не обов’язково мати з ним справу безпосередньо.

— Що ви маєте на увазі, Алексе? — поцікавився Корнуелл.

— Я подумав, що ми можемо вислухати його, надати прихисток і… передати нашим американським колегам, — сказав Марко. — Ми і без Кривицького усвідомлюємо усю небезпеку можливого розвитку подій.

— Угу… усі, крім лордів Чемберлена і Галіфакса, — пробубнів собі під ніс Корнуелл.

— Із нашими лордами ми і самі розберемось, — почулося раптом у кімнаті, — а от пан Рузвельт із його миролюбною позицією…

Корнуелл, Селфрідж та Марко озирнулися.

— Пане Черчилль! — проказав Корнуелл, підіймаючись зі свого місця. — Радий вас бачити у нашому скромному товаристві. Нарешті ви таки до нас дісталися…

— Так, нарешті… Я подумав, пане Корнуелл, що саме час скористатися вашим люб’язним запрошенням і розбавити цей підпільний гурток своєю присутністю, — мовив Черчилль, бо це і був він.

Маркові доводилося бачити його кілька разів у парламенті, але отак близько, за одним столом — вперше. Сама поява Черчилля у МІ-6 була більш ніж дивною, а в кабінеті Корнуелла і поготів.

— Перепрошую, що перебив вас. Продовжуйте, юначе, — проказав Черчилль, всідаючись поряд із Селфріджем. — Ви — Алекс Макміллан, чи не так? Ваша думка щодо американських колег видається мені вкрай цікавою…

— Так, сер. Я Алекс Макміллан, — відповів Марко неочікуваному гостю і водночас запитально подивився на Корнуелла.

Зрештою, Корнуелл — його пряме начальство, і найбільше ненавидів, коли у справи його відомства вмішувалися панове із парламенту та якісь високопоставлені чиновники. До того ж хіба не Вінстон Черчилль років зо два тому висловився на підтримку відставного короля Едуарда, котрий не приховував своїх симпатій до Гітлера?

«Я підтримую не бздури Віндзора. Я захищаю честь Британської монархії!» — заявив Черчилль, але цим все одно викликав цілу хвилю обурення до своєї і без того вельми ексцентричної персони.

Тож присутність тут, у конторі МІ-6, одного з представників цієї ненависної Корнуеллу породи мала 6 викликати у нього якщо не праведний гнів, то хоча 6 роздратування. Та Корнуелл виглядав на диво спокійним.

— Продовжуйте, Алексе, — хитнув головою він. — Сер Вінстон — один із нас, і якщо наше відомство досі працює, то це значною мірою завдяки його незмінній патріотичній позиції. Інакше нас із вами давно 6 замінили кишенькові німецькі шпіци лорда Чемберлена.

Черчилль пхикнув і затягнувся люлькою. Слова Корнуелла йому явно припали до душі.

— Ви помиляєтесь, друже, Чемберленові кишенькові шпіци давно виросли і перетворилися у німецьких вівчарок, — замислено сказав він. — Тепер вони здатні повідгризати нам і руки, і голову!

— Я говорив про те, що Кривицький може бути корисним не тільки як інформатор, — промовив Марко. — Ми можемо прийняти і вислухати Вальтера Кривицького, надати тимчасовий прихисток і… передати нашим американським колегам. Для його ж власної безпеки. Заразом нехай просвітить американців на рахунок серйозності можливих військових союзів гітлерівської Німеччини і СРСР. Нехай розповість усе, що знає… Зрештою, згодиться навіть інформація про діяльність осередків комуністичної партії та совєцьких резидентур у США. Він професіонал, тому одразу вхопить, у чому його вигоди. А ми тут у Лондоні послухаємо і поспостерігаємо за усім… Якщо гарно розкрутити цю тему для американців, — продовжував Марко, — якщо подати устами Кривицького ідею совєцько-німецького військового альянсу і розвернути це проти політики ізоляціонізму пана Рузвельта…

— Чудово, юначе! — промовив Черчилль. — Ця ідея варта доброго килішка бренді, Корнуелле! — бадьоро звернувся він до Маркового начальника.

— Сер? — перепитав Корнуелл, щосили намагаючись не помічати іронічну усмішку на обличчі свого колеги Селфріджа.

— Налийте нам усім, Корнуелле, що ж незрозумілого? — проказав Черчилль. — У вас у загашнику, он там у секретері має бути щось міцніше від хересу. Я завжди кажу, — так само замислено продовжував він, спостерігаючи, як Корнуелл прямує до секретера за пляшкою бренді, — я завжди кажу: якщо буде війна з Німеччиною, перемога дістанеться тій стороні, до якої пристануть Сполучені Штати Америки. І доки Рузвельт поводитиметься як віслюк зі своєю політикою ізоляціонізму та невтручання, нам потрібно втовкмачити американським колегам, як правильно зауважив пан Макміллан, одну просту річ: або вони з нами, або ще трохи — і комуністи з нацистами, що, зрештою, одне і те ж, зжеруть їх зсередини, наче могильні хробаки. Так і потрібно доносити Рузвельту: від їхньої хваленої демократії залишиться один пшик…

— Ви не думаєте… — почав було Корнуелл, розливаючи бренді по склянках.

— Не думаю, — відказав Черчилль не дуже ввічливо. — І взагалі, Рузвельт мусить зрозуміти, що ми йому і так робимо велику послугу, відкривши очі на реальний стан справ.

— Тоді, Алексе, — Корнуелл поплескав Марка по плечу, — нехай із Кривицьким усе йде за планом, як ви і пропонували. Конспіративна квартира до ваших послуг. Щойно він прибуде до Лондона, поселите його й одразу везіть до нас. Прохолоджуватися буде ніколи, якщо, звісно, він хоче, щоб ми виконали свою частину угоди і потурбувалися про його рідних. Ми вивеземо їх із того Меммінгена — можете йому це твердо гарантувати.

— Так, сер.

— Послухаємо, що він нам заспіває, — продовжував Корнуелл. — За вартісну пісню можна буде і виїзну візу до США обіцяти.

— Ну, що ж… Чудово. Із перебіжчиком ми вирішили, — позіхнув Черчилль, — а тепер я хотів би побалакати з паном Макмілланом, звісно, якщо ви не заперечуєте, Корнуелле… Пане Селфрідж?

— Сам на сам? — перепитав Корнуелл. — Звісно, не проти.

Марко здивовано підвів погляд на своє начальство. Все було вкрай дивним. Та й зрештою, які справи могли бути до нього у Черчилля?

— Алексе, будьте з паном Черчиллем так само щирі, як і зі мною, — мовив Корнуелл, підіймаючись і з місця. — Вийдімо, Селфрідже!

Черчилль якусь мить мовчав, попахкуючи люлькою з таким виглядом, немов обдумував — допити йому оте бренді у килішку чи почекати до обіду.

— Ви ж не повірили йому, Алексе? — проказав нарешті, коли за Селфріджем і Корнуеллом зачинилися двері. — Я маю на увазі того, іншого Вальтера, котрий Шелленберг…

— Жодному слову, сер, — відповів Швед. — Жоднісінькому.

— Чому?

— Усю конкретику я виклав у доповідній, сер. Мабуть, пан Корнуелл давав вам із нею ознайомитись, якщо ви знаєте про таке.

— І все-таки… — повторив Черчилль. — Кількома словами. Ваше резюме, чому?

— Бо я усе це чув уже багато разів… — просто відповів Марко. — Традиційний спосіб затесатися у стан ворога — видати себе за очільника підпілля чи опозиції, що потребує підтримки й допомоги… Прийом, шитий білими нитками та старий як світ, але спрацьовує чи не кожного разу. Саме так діяли свого часу агенти совєцької розвідки у Стамбулі і Варшаві у 1920-х роках. Саме так нещодавно прибрали лідера українських патріотів Євгена Коновальця.

— У Роттердамі… — проказав Черчилль замислено. — Пригадую. Я чув про цю жахливу трагедію.

— Так, у Роттердамі. Чоловік, який увійшов у довіру до Коновальця як очільник антисовєцького підпілля з великої України, виявився сталінським агентом із Луб’янки. Уся риторика Шелленберга, кожне його слово — наче з одного й того ж темника, хоч він і виклав мені свою, можливо, цілком правдиву біографію.

— Напевно, це додало його словам певного шарму, — гмикнув Черчилль.

— Він взагалі постійно демонструє свою душевність та схильність до емоційного світосприйняття, — проказав Марко, — але, як на мене, розповідь Вальтера Шелленберга не варта виїденого яйця. Найважливіші деталі — про його особисті антигітлерівські настрої та про існування міфічних однодумців серед вищого офіцерства, як-то гер Гайдріх, на моє тверде переконання, не відповідають дійсності.

— І тому… — проказав Черчилль.

— І тому мій досвід, сер, підказує… Шелленберг бреше. Немає ніякого антигітлерівського заколоту у лавах вищого офіцерства. Йому не можна вірити. У всякому разі, мені складно повірити, що Гітлер не влаштовує Гайдріха та Гіммлера.

Вінстон Черчилль глибоко затягнувся димом.

— Ви праві, Алексе… Ви праві… Ми мусимо бути вкрай обережними з цим, другим Вальтером. Треба усе добре обдумати…

— Сер, нам ніхто не заважає вдавати, що ми повірили словам оберштурмфюрера Шелленберга, і спробувати використати його у своїх цілях, — проказав Марко.

— Подивимось, — відповів Черчилль, — а ви, перепрошую за таке особисте питання, ви ж українець за національністю? Чи не так?

— Так, сер.

— Угу… — хитнув головою Черчилль. — Тому ви добре обізнані з діяльністю совєцьких агентів у Стамбулі й Варшаві на початку 1920-х.

— Так, сер…

— І як сьогодні вам служиться на благо Британської імперії, юначе?

— Прекрасно, сер, — відповів Марко, подивований таким запитанням. — Моя дружина — англійка.

— Так, уроджена Сеймур. Я знайомий із вашою сім’єю. І сьогодні зустрівся з вами не просто так, — промовив Черчилль. — Хочу вам сказати, не кожен британець готовий так віддано служити під власним прапором, як ви під чужим.

— Сер… я… — проказав Марко, — я вдячний цій країні за те, що вона мені дає.

— Алексе, мені відомо, що вами рухає насправді, — проказав Черчилль, — знаю також, хоч це і повинно залишатися за межами моєї компетенції, ваше справжнє ім’я. Те, яке українське… Марко Швед.

— Яке це має значення, сер? — поцікавився той.

— Не хвилюйтеся, Алексе, для вашої роботи у MI-6 — жодного. Ви ненавидите совєти з тією пристрастю, яка мала б рухати й мотивувати інших ваших колег, корінних англійців. На жаль, — зітхнув Черчилль, — не всі мої земляки усвідомлюють, що насправді є головною загрозою для Великої Британії. Як любить повторювати ваш шеф Х’юго Сінклер, головною загрозою для усієї цивілізованої Європи і Великої Британії зокрема є світова експансія СРСР і переозброєння Німеччини. Іншим треба це пояснювати. Ви ж, наскільки я розумію, всотали це з молоком матері.

— Не те щоб, — усміхнувся Марко, — але історія мого народу дає мені певне розуміння.

— Я знаю, — кивнув Черчилль, — і скажу вам більше: за людьми з таким ментальним наповненням майбутнє нашої країни, незалежно від того, англійці вони чи ні. Та й усієї Європи, мабуть… Зізнаюся, я не настільки категоричний у своїх публічних висловлюваннях, як Сінклер, але я — політик, а не спецагент. Кожен із нас мусить робити свою роботу, Алексе: британські патріоти-політики мусять вести дипломатичні ігри та вдавати, що шукають компроміс навіть із ворогом, а тим часом британські спецслужби мають робити усе, щоб у ворога не залишилося жодних варіантів, окрім як прийняти той компроміс на наших умовах. Чемберлен, на жаль, далекий від першого, та й від усвідомлення другого теж. Інакше ви б поїхали до Німеччини суто із завданням слати з Фюрербау зручні для Чемберлена репортажі.

— То… моє завдання зблизитися із Шелленбергом… було… — проказав Марко.

— Так, Алексе, ви усе правильно зрозуміли. Сінклер, Корнуелл, Селфрідж і я, а також ваш тесть Річард Сеймур — усі ми гравці однієї команди. Чемберлен до неї не входить. І відколи ви тут, у МІ-6 — виходить, і ви з нами… — розвів руками Черчилль. — Річард Сеймур добре зробив, коли у Стамбулі, познайомившись із вами, молодим, талановитим розвідником бідної української резидентури, не полишив вас тоді на поталу совєцьким агентам. Зауважте, керівництво МІ-6 жодного разу не перешкоджало вашим особистим… гм… вендеттам, назовімо це умовно так… і навіть підтримувало вас, бо ви дивовижним чином завжди уміли поєднувати їх із виконанням місій і завдань, покладених на вас конторою, жодного разу не втративши здорового глузду і відчуття міри.

— Сер, я хотів би зрозуміти, до чого ви ведете усю цю розмову? — запитав Марко. — Я когось підвів? Щось не так зробив?

— Навпаки, — усміхнувся Вінстон Черчилль, — за увесь цей час ви показали себе з найкращого боку. Тож нарешті… я маю честь вам сповістити, Алексе, що вас прийнято у вищу лігу…

— Он як… Секретна армія Черчилля? — промовив Швед.

— Я поки що не маю жодного морального права робити вам подібні пропозиції офіційно, — сказав Черчилль, — але чи готові ви і надалі працювати у МІ-6 із такою ж відданістю?

— Так, сер… Звичайно, — відповів Марко. — Що 6 не сталося.

— А у нашій команді? — запитав той.

— Сер, не хочу видатися некоректним, — усміхнувся Марко. — Наскільки я розумію, теперішньому британському уряду діяльність МІ-6 наче більмо на оці.

— Так, на їхню думку, ви усі тут занадто енергійно копаєте, постійно нариваєте те, що їм не подобається, — усміхнувся Черчилль.

— А ви є тим, хто підтримує діяльність МІ-6 фінансово, не афішуючи себе, — додав Марко, — але у якому сенсі ви говорите про команду?

— Алексе, я усе ще маю більші амбіції, аніж споглядати, як купка аристократів-запроданців нищить мою країну, тягне її до прірви, — відповів Черчилль, випускаючи хмарку тютюнового диму. — Так, усе ще маю!

— Ви говорите про пост прем’єр-міністра, сер?

— Якщо Богу буде угодним такий експромт, — відповів Черчилль. — Однак ви ж розумієте, Алексе… Найкращий експромт завжди мусить бути ретельно підготованим. Ми робимо свою частину… І тоді Господь, якщо Йому буде угодно, зробить свою.

— Цікава у нас із вами розмова, сер, — проказав Марко, — і несподівана. Для мене.

— А якщо я вам скажу, юначе, що нас із вами пов’язує дещо більше, ніж несподівана розмова чи отой випадок, завдяки якому ви зустрілися колись із Сеймуром, чи ваша робота у цій конторі? — усміхнувся Вінстон Черчилль.

— Що ж, пане Черчилль, — відповів Марко, — мені було б цікаво дізнатися про це.

— Історія, Алексе! Нас пов’язує одна дуже давня історія… — відповів той. — Коли я випадково дізнався про неї, то моєму здивуванню просто не було меж. Бо такі речі можна сприймати за знак долі, — продовжував Черчилль, — за Божий перст… Але потім, перекинувши склянку бренді і викуривши люльку, я заспокоївся. Бо, зрештою, наш людський світ набагато тісніший, ніж ми собі уявляємо, щоб долі людей не могли у ньому перетинатися навіть отак, дивовижним чином. І те, що ми вважаємо химерним випадком, дивом чи збігом обставин, насправді є лише закономірністю… Скажіть, Алексе, як добре ви знаєте свій родовід?

— Достатньо добре… — здивовано відповів Марко. — В історичному контексті я належу до шляхетного роду князів Вишневецьких. Але чому вас цікавить мій родовід, сер?

— Скажіть, а ваше українське прізвище… Швед… Яке його походження? — знову запитав Черчилль.

— Це прізвище на початку було прізвиськом, — пояснив Марко, — його отримав мій предок із роду Вишневецьких, на честь якого мене Марком і назвали. Він служив у гетьмана Мазепи і на час Північної війни був таємним посланцем гетьмана при дворі Карла XII.

— Гм… — усміхнувся Черчилль. — Окрім занять журналістикою у юності та політикою у дні теперішні я з великим інтересом займався також і вивченням історії мого власного родоводу. Як вам, мабуть, відомо, Алексе, я походжу з династії герцогів Мальборо, засновником якої був перший герцог Мальборо — Джон Черчилль. Свого часу він мав видатне становище при дворі королеви Анни Стюарт і виявив неабиякий хист полководця у війні за іспанську спадщину. Так от… — продовжував Черчилль, — на початку 1930-х, коли я не увійшов у кабінет коаліційного уряду Рамзі Макдональда, для внутрішнього заспокоєння я присвятив себе літературній праці. І взявся за амбітну роботу — дослідити життя і час мого славного предка. Я так і назвав її: «Мальборо: його життя і час». Ви запитаєте мене знову, Алексе, до чого я хилю. А от до чого… Збираючи матеріали для своєї праці, досліджуючи документи нашого родинного архіву, я натрапив на одну цікаву історію… То була епоха останніх лицарів тодішньої Європи, Алексе. Вісімнадцятирічний шведський король Карл XII, якого всі навколо і мій славний предок у тому числі чомусь вважали неуком у військовому мистецтві, трьома влучними ударами розбив грізну антишведську коаліцію і в одну мить перетворився з невдахи на грізного бога Марса.

Щодо Британії, то вона на той момент була зацікавлена у продовженні Північної війни. Англійцям було важливо утримувати шведів на сході, щоб вони, зчепившись із Московією, якомога довше не втручалися у європейські військові дії на боці французів. Знаєте, мені якось переклали рядки однієї російської поеми, «Мідний вершник», написаної Пушкіним. Чули, мабуть? — поцікавився Черчилль.

— Так, звісно, — усміхнувся Марко, — читав, коли навчався у гімназії.

— Зачекайте мить. Я пригадаю ці рядки… Я завчив їх напам’ять російською, щоб за потреби декламувати в оригіналі:

— Дуже гарна ілюстрація російської натури, вам не здається? Самим розпочавши війну, звинуватити у віроломстві шведів.

— Відтоді у російській натурі нічого не змінилося, сер…

— Зізнаюся, Алексе, — продовжував Черчилль, — коли мені переклали ці рядки англійською, я, британець, був вражений дивною і неприйнятною для нас, європейців, логікою московського царя. Однак зовсім скоро я натрапив на ще більш цікаві подробиці. Програючи в пух і пір’я розв’язану ним самим війну зі шведами, московський цар Петро мусив шукати обхідні шляхи для порятунку… Союзники — данський король, а потім і польський — його зрадили, а далі, як вам, мабуть, відомо, московські війська були вщент розгромлені під Нарвою. Сам Петро І, виявивши безславне боягузтво, утік незадовго до початку битви.

Що ж йому залишалося, як не шукати вихід у посередництві впливових держав? Його вибір впав на мого предка, герцога Мальборо, аби через нього схилити до союзу із Московією і саму Англію. Царю Петру доповіли, що подарунками чи коштовностями справу залагодити буде складно, бо при англійському дворі у той час таке вважалося усього лиш виявом уваги, а не запорукою співпраці. Герцог Мальборо на той час не був бідною людиною, але й заможним його назвати було складно… Московський цар, звісно, про це не знав. Серед документів Джона Черчилля мені вдалося знайти дещо цікаве, Алексе. Особиста вказівка царя Петра. Звучала вона так:

— Напевно, саме тоді царю Петру спало на думку спокусити герцога Мальборо хабарем, від якого йому було б складно відмовитися.

— Що ж це могло бути? — запитав Марко.

— Корона, юначе! Корона, яку московський цар попри усю свою скупоту вирішив за посередництво віддати герцогу Мальборо, — майже урочисто проказав Черчилль. — Корона тодішнього князівства Київського!

Звісно, Мальборо не був дурнем. Він зустрівся з царським конфідентом Гюйсеном і зробив вигляд, начебто погодився на цю щедру пропозицію. Запевнив у своїй лояльності до московського царя й обіцяв допомогти.

На що цар терміново відреагував так:

— Я процитував вам лише цих два тексти, Алексе. Окрім них там ціла переписка конфідентів зі своїм царем та деякі не вельми благовидні листи герцога Мальборо. Звісно, за умови, що Мальборо спокуситься на обіцяний рубін та князівську корону, цар Петро міг сподіватися і на те, що герцог, ставши князем нових земель, буде їх надалі захищати від шведа та від усякого іншого ворожого вторгнення.

Того ж часу від короля Карла до герцога прибув посланець, молодий русин. Він вільно володів мовами, мав гострий розум, тож переконливі слова цього юнака не залишили герцога байдужим. Хай там як, посланець Карла переконав мого предка зустрітися зі шведським королем особисто, повідомивши, що у самого Карла та у справжнього, законного володаря князівства Київського гетьмана Іоанна Мазепи є краща за царську пропозиція.

Гадаю, Алексе, якщо відійти від дипломатичних вивертів, все було достатньо банально: шведський король та гетьман Мазепа скинулися золотом і перекупили мого предка. Таким чином, і Карл, і русинський гетьман нейтралізували можливого супротивника у майбутній війні з московським царем.

Отак, замість титула князя Київського, який Джон Черчилль обрав серед запропонованих царем як найпривабливіший, він одержав інший, ближчий його серцю, — титул князя Священної Римської імперії. До того ж титул цей був не маріонетковим, як розумілося герцогу, бо навряд чи цар Петро насправді поступився б своєю владою якомусь чужинцю… На додаток до титулу австрійський імператор надав герцогу Мальборо ще й справжнє можноволодіння на території Баварії — князівство Мінделгейм, де герцог із дружиною у достатку щасливо прожили решту життя.

Я довго намагався дослідити, у який спосіб листування царевих конфідентів та власні компрометуючі листи потрапили назад до рук Мальборо. Власне, він мав своїх довірених людей та шпигунів по всій Європі і напевне, гадав я, одному з них вдалося викрасти ті документи у царевих посланців — Матвєєва чи Гюйсена… Аж поки у записах герцога не натрапив на кілька скупих рядків про те, що компромат той йому повернув сам шведський король під час особистої зустрічі. А роздобув їх для Мальборо отой хвацький посланець гетьмана Мазепи. Ось така історія, Алексе, — проказав Черчилль, завершуючи свою довгу розповідь. — Мені залишається лише додати, що новину про надання Мальборо титулу князя Священної Римської імперії приніс герцогу той-таки молодий русин, який, волею долі, став для Джона Черчилля щасливим талісманом і добрим провісником. На перемовинах герцога з королем Карлом саме він представляв інтереси свого шляхетного русинського пана. Звали того юнака, як ви вже, напевне, здогадалися, Марко Вишневецький. І Мальборо згадує, що попри своє русинське походження мав він дивне прізвисько «Швед».

Схильний занотовувати навіть дрібниці, Мальборо залишив чимало добрих згадок про нього… Тож коли вам буде цікаво, запрошую вас погортати ті записи. За килішком бренді, звісно.

— Несподівано… — промовив Марко, — дуже несподівано… Я й не знав про такі подробиці, окрім тих, що мій предок Марко Вишневецький, прибувши до Стокгольма з таємним посланням гетьмана Мазепи, закохався там у юну шведку і зрештою, прийнявши протестантство, одружився з нею.

— Відчайдушний був хлопак! — гмикнув Черчилль. — А далі що ж? Як склалася його доля потім, вам відомо, Алексе?

— Уривками. Знаю, що він брав участь у Полтавській битві і мало не загинув у Батуринській різанині, яку вчинив князь Меншиков козакам за те, що повстали проти московського царя. Йому вдалося утекти з полону… Далі він служив своєму панові до самої його кончини… Десь із тих часів, після його втечі, береться легенда, начебто він був не простим чоловіком, а вовкулакою… Але нікому з його нащадків той вовкулачий дар, як бачите, не передався, — усміхнувся Марко.

— А що ж шведка? — поцікавився Черчилль. — У таких історіях кохання завжди має визначальну роль.

Марко розвів руками.

— Це мені достеменно невідомо. Але з огляду на те, що у моїй родині усі або чорняві, або біляві, як скандинави, а бабця моя таємно сповідувала протестантизм, хоч уся родина — католики, то, цілком можливо, у них все склалося… Із тією шведкою. Він зумів у якийсь спосіб повернутися в Україну, осісти на Поділлі і продовжити свій рід… Зрештою, прізвище Швед нам дісталося від Марка Вишневецького точно…