Полювання на чорного дика

* * *

Кава у філіжанці нагадувала гидку солодкувату мелясу і мала знайомий дивний присмак. Вальтер Шелленберг відсьорбнув її і мало не випорснув зроблений ковток на білосніжні простирадла. Притаманна йому поштивість раптом зникла, поступаючись місцем роздратуванню, яке шукало виходу ось уже кілька днів.

— Чорт! Це ж якесь пійло… — вигукнув він. — Габі… Ти, чорт забирай, француженка, а готувати каву не вмієш! Що ти заколотила, скажи мені, будь ласкава?

Ранкова кава — це те, до чого Шелленберг ставився вкрай відповідально. Від філіжанки ранкової кави залежав його подальший настрій на робочий день, ясність розуму, а іноді ще й імідж джентльмена. Він знав чимало рецептів, як зварити цей напій і з чим подати, був вигадливим навіть у таку ранню пору, особливо коли у його ліжку була жінка. Та Габріель — не жінка, а французька чортиця! Їй завжди ніколи, вона не звикла бути ласкавим кошенятком, не вміла насолоджуватися його увагою, не звикла чекати. Навіть каву у ліжко!

— Я ж казав, зараз сам встану і зварю кави… — мало не простогнав він.

— Вальтере, — відповіла вона таким суворим тоном, наче мова йшла про зіпсований розкрій нової моделі, — коли я кажу, що хочу кави, то це означає, що я хочу кави! Ти маєш підняти свою дупу і піти, зварити її для мене. А те, що піднялося у тебе, — зовсім не дула! — вказала вона поглядом нижче Вальтерового пояса. — У тебе там під простирадлом наче своє окреме життя, — додала безапеляційно — і йому байдуже, що я хочу кави!

— Фе, як же вульгарно! — скривився Шелленберг. — Так, тобі закортіло вже — і розступися, земле!

Габріель театрально закотила великі темні очі. Своє горня з кавою вона давно відклала вбік, — пити таке і справді було неможливо.

— Власне, — проказала вона, сягаючи рукою за цигаркою, — я француженка, і готувати їдло ніколи не було моїм захопленням. Так само і варити каву. А якого дідька, Вальтере, ти даєш своїй прислузі вихідний щоразу, коли я приїжджаю, якщо тобі аж так не подобається моя кава? Мене соромишся?

Шелленберг, стримуючи роздратування, яке завжди відчував, коли Шанель, зоставшись у нього на ніч, вранці починала демонструвати свої бздури, підвівся.

— Зараз… буде тобі кава, Габі, — зітхнувши, проказав він. — Якщо тобі байдуже до ранкової порції кохання, то буде тобі порція кави, люба.

У нього було атлетичне тіло й пружні сідниці. Не надто високий зростом, оголений Вальтер нагадував їй ожилого мюнхенського куроса з Гліпотеки, в якій вони побували нещодавно, і Габріель мимоволі вкотре замилувалася своїм молодим німецьким коханцем.

Поки Вальтер обгортав себе на зразок римської тоги простирадлом, що додавало йому ще більшої подібності з античними скульптурами Гліпотеки, вона любовно обводила поглядом його плечі і порослі рудуватим кучерявим волоссям груди.

— Aut Caesar, aut nihil! — проказала Шанель дещо хрипко, звівши руку у вітальному жесті. — Або Вальтер, або ніщо… — додала з легкою іронією у голосі. — А з тебе, любий, вийшов би непоганий фюрер!

Шелленберг завмер. Повільно повернувся до неї. Тепер він їй нагадував не куроса, а Діомеда.

— Ти розумний, врівноважений, вродливий… — продовжувала Габріель цілком серйозно, не звертаючи жодної уваги на його реакцію. — Справжній арієць! Не те, що істеричка Гітлер! Я ж чула кілька разів його промови. Добре, що стояла не в перших рядах, а то він забризкав би мене своєю слиною з ніг до голови. І якщо уявити, що Гітлер не вічний… — вона не встигла доказати, бо Шелленберг кинув у неї подушкою.

— Ну, ти геть… божевільна! — сказав він не те, що хотів. — Замовкни, Габі! Більше ні слова про це у моєму будинку!

— Але чому? — щиро здивувалася вона. Відклала цигарку до попільнички, різко відкинула простирадло, продемонструвавши Шеленбергу усе ще досконалу тендітну фігуру і маленькі, округлі, наче у молодої дівчини, груди. — Але чому? Чому я маю мовчати? Чому ви, німці, навіть уявити боїтеся, що завтра щось може змінитися, піде не так, що ваш безцінний фюрер не безсмертний? Що він може… не обов’язково загинути від замаху, а просто померти! Як звичайна людина! — стенула плечима Габріель. — Від хвороби… «іспанки», наприклад, чи дифтериту?

— ГАБІ! — гаркнув Шелленберг і відразу стишив голос. — Ти випробовуєш моє терпіння. Та що з тобою сьогодні таке? — промовив він майже благально. — Ти розумієш німецькою? Замовкни. А я поки піду, зварю нам нормальної кави. Не знаю, як її треба було готувати, щоб вийшла така мерзенна гидота, як у тебе!

Шанель голосно розсміялася. Їй подобалось дражнити Вальтера. У такі миті вся його сміливість десь зникала і він перетворювався на великого полохливого зайця. Ці кілька днів, проведених із ним у його мюнхенській квартирі, були направду чудовими.

Вальтер, заклопотаний роботою і всім тим безумством, яке панувало у Фюрербау напередодні конференції, приходив серед ночі або під ранок. Стомлений, замучений, із почервонілими очима і незмінним букетом червоних троянд, загорнутих у цупкий крафтовий папір. Казав, що квіти такі самі червоні, як і його бідне серце, яке стікає кров’ю від кохання до неї. Потім він швидко приймав душ, пірнав до неї у ліжко, вони кохалися — пристрасно і дико — і він засинав у її обіймах. Прокинувшись, варив їй каву і навіть іноді готував для неї канапки чи млинці; просив без нього не швендяти містом і знову летів до службових справ.

А вона насолоджувалася вранішнім спокоєм, сніданком й усамітненням. Це було саме те, чого їй так не вистачало у Парижі. Там усе крутилося, як навіжене. Метушня із самісінького ранку: зустрічі з діловими партнерами, примірки, проби нових парфумів, знову примірки… Тож, утікаючи на кілька днів до Вальтера в Берлін чи Мюнхен, вона, немов та вампірка, насичувалася вночі його чоловічою енергією, пожадливо всотувала її кожним доторком, а вдень — спокоєм і тишею, що панувала у його квартирі. Релаксувала, малювала ескізи нових суконь і жакетів, перекроювала Вальтерові старі юнацькі костюми з добротної шерсті на елегантні жіночі, курила, пила коньяк, якого у непитущого Шелленберга чомусь завжди було доволі; спала, прокидалася, пестила себе, мріючи про те, що вироблятиме з Вальтером цієї ночі, і знову бралася до ескізів…

Шелленберг був молодшим за неї. Набагато молодшим. Він міг би мати будь-яку дівулю у Мюнхені, якби забажав. Та що там Мюнхен! У цілій Німеччині жодна дівчина при здоровому глузді не відмовила 6 йому!

Вона не хотіла знати, є хтось у нього окрім неї чи немає… бо ці зустрічі говорили самі за себе. Незіпсована вагітністю фігура Габріель, як у двадцятилітньої — тендітна і приваблива, теплий, гіркуватий аромат парфумів — її фірмових, що мали просту назву «№ 5», зводили Вальтера з розуму. І це було очевидно.

Темне густе волосся й коротка зачіска молодили її ще дужче, тож вона виглядала з ним нарівні. Він називав її на німецький манір Габі, бо вважав, що Коко — то занадто по-французьки, занадто вулично і вульгарно.

Зрештою, вважала Шанель, коли жінці елегантного віку випадає нагода підчепити коханця, та ще й такого молодого красунчика, від цього гріх відмовлятися! Не мала ж вона, справді, знайомлячись із Шелленбергом, найперше вимагати у нього паспорт!

Габріель, звісно, лукавила. У Франції за нею впадали і молодші за Вальтера чоловіки. Вона не надавала вікові особливого значення. У роки її юності життя було занадто несправедливим до неї, занадто принизливим, аби тепер вона відмовляла собі у задоволеннях брати від нього усе. До того ж із Вальтером її поєднувала не тільки плотська насолода, хоч вона і була важливим аспектом їхніх стосунків, не тільки ніжність, із якою молодий красунчик-есесівець ставився до своєї французької пасії, а й ще дещо, серйозніше і прагматичніше.

Справа. Настільки важлива, що іноді Габріель жахалася, як вона примудрилася втрапити у подібне. Справа та називалася «Її майбутнє».

Уперше з нею про це заговорив ще один її так само молодий і витончений німецький коханець, Гюнтер фон Дінклаге. Він був німецьким аристократом, дипломатом і працівником німецької розвідки, як зрозуміла Шанель пізніше. Власне, усі ті дипломати — шпигуни.

Сама доля звела її із Гюнтером в потрібному місці у потрібний час. Чи то просто молоді німці тяжіють до жінок «із досвідом»? Шанель не знала точної відповіді, але і те, й інше її цілком задовольняло.

Якось фон Дінклаге у хвилину слабкості, притаманну усім без винятку закоханим чоловікам, пояснив їй на пальцях про можливу війну, про те, що рано чи пізно Гітлер запрагне втілити свої амбіції і, цілком можливо, Франція може стати однією з тих амбіцій або ж просто перетворитися на сферу впливу…

Габріель слухала його уважно з двох причин. По-перше, бідацька юність навчила її завжди думати на два кроки вперед. А по-друге, вона довіряла Гюнтеру. Він справді щиро кохав її. Так щиро, що не помічав ні 13-річної різниці у віці, ні пліток про їхні взаємини, якими сочилися паризькі «жовті» газетки. Він не соромився своєї старшої коханки, супроводжував її на світські прийоми, покази моди і навіть вмовив кілька разів завітати до німецької амбасади в Парижі на дипломатичні вечері. Він називав її «гальською голубкою миру» і заявляв, що світ воістину може примирити тільки мода від Габріель Шанель і її «п’ятий» парфум.

Чи все це не було найкращим виявом щирості почуттів фон Дінклаге до «маленької мадемуазель Коко»? Можливо, та Гюнтер відверто лукавив стосовно «голубки миру» і всесвітнього «примирення» парфюмом. Уже незабаром він натякнув їй, що коли німецькі офіцери шпацируватимуть Єлисейськими полями, а Гітлер смакуватиме каву у «Прокопі» (і це, безумовно, лише справа часу), то краще їй мешкати у комфортабельному «Рітці», а не у якомусь гетто для бунтівних французів. І задля цього він готовий навіть познайомити її з деким — одним зі своїх давніх друзів. За словами Гюнтера, у тому можливому недалекому майбутньому цей чоловік матиме великі і блискучі перспективи.

Шанель достеменно не знала, чим більше зачарувала Вальтера Шелленберга: вона сама, її фірмовий парфум чи її знайомства й можливості… Як світська дама Габріель зналася з найвпливовішими персонами і сильними світу цього — то безперечно. Один герцог Вестмінстерський, з яким її ще до появи Гюнтера пов’язували ніжні почуття, чого був вартий! Кому б завадило таке корисне знайомство!

Та Вальтер Шелленберг виявився настільки відчайдушним романтиком і галантним кавалером, що Габі забула про свої підозри одразу ж. Принаймні того вечора, коли фон Дінклаге познайомив їх.

За тиждень-другий пристрасних зустрічей у номері «Рітца» Габріель знову запитала себе: що насправді від неї потрібно цьому німецькому блакитноокому красеню? Але псувати взаємини підозрами не хотілося.

Гюнтер фон Дінклаге раптом терміново повернувся до Німеччини, зник із її життя, тож новий коханець виявився навіть дуже доречним.

Він заговорив сам. Перший. Десь за два тижні після їхнього знайомства. Сказав, що не хоче її втрачати, що готовий опікуватися нею і забезпечити відповідне її статусу життя, навіть якщо уся Франція перетвориться на попіл і руїни. Габі вже чула подібне. Від Гюнтера. Також вона добре розуміла, що її капелюшки, її сукні і жакети, її парфуми і її прикраси нікому не знадобляться серед руїн.

— І що я маю для цього зробити? — грайливо поцікавилася вона у Шелленберга.

— Бути мені вірною, — абсолютно серйозно відповів він.

— У якому сенсі? — Габі не зовсім розуміла, на що Вальтер натякає.

Зрештою, вони були у цю мить у ліжку, тож єдина вірність, про яку могла йти мова…

— Габі, — проказав він, — у твоїх руках доля усієї Франції. Якщо ти будеш вірна мені, якщо ти… погодишся стати моєю не тільки тілом, але й розумом…

І де цей білявий хлопчина набрався таких словесних викрутасів? Габріель зрозуміла — Вальтер говорить не про вірність у стосунках. Він говорить про іншу вірність. Він давно не зваблює її. Він її вербує. Давно завербував. То вона лише зараз второпала це!

— І? — усе, що вимовила Габріель, заглядаючи в блакитні очі Шелленберга.

— Якщо ти погодишся співпрацювати зі мною… — продовжив він і знову зробив ефектну паузу. — Я кохаю тебе, Габі. Ти кохаєш мене. Це буде легко, наче дихати…

Вона заніміла на якусь мить. Перед внутрішнім поглядом, наче кадри німого кіно, замиготіли миті її життя: голодне дитинство у католицькому інтернаті, така сама злиденна юність, вічні пошуки копійки і коханця, який би утримував її, але не заважав бути собою. Пошуки себе… І ось тепер, коли вона вже не та маленька Коко, коли у неї є ім’я, коли вона досягла чого мріяла… у неї знову можуть усе відібрати?

Звісно, війна, розруха не перебиратиме. І якщо Гітлер скоро вторгнеться до Франції (а саме це вкладають у її вуха Гюнтер і Шелленберг), то він каменя на камені від неї не залишить.

Габріель була достатньо зрілою, аби не бути дурепою. Вона щодня читала у газетах про те, що Німеччина нарощує військову міць. Вона знала, що зі слабкої, безталанної країни, яка здалася на милість переможців у Великій війні, постає нова Німеччина — сильна, могутня, потужна.

— І що я маю робити? — запитала Габріель Шелленберга усе ще грайливо, наче сприймала все як жарт чи дотепну гру.

— Стати агенткою німецької розвідки. Під моїм керівництвом, — просто вимовив він. І одразу додав: — Це буде добре для тебе, Габі. І для наших стосунків.

— Ти! — розсміялася вона. — Ти маленький рішучий прагматик! Вистрелив мені просто в лоба. Але я не вірю ні в що, окрім як у гарний одяг та свій бізнес! — проказала Шанель, так само сміючись. Вона не була готова. Вона хотіла, щоб він умовляв її. Показав вигоди і перспективи. — Вальтере, мені байдуже до усієї цієї політики і до Гітлера теж! — додала вона, завмираючи у його обіймах, наче у гамівній сорочці.

— Має стати небайдуже, — тихо і навіть печально відповів Шелленберг, — якщо хочеш і далі вірити в свою моду і свій бізнес, Габі. Усе йде до того, про що вголос бояться говорити тут, у Франції. До війни, люба. І навряд чи твоя батьківщина вистоїть… Ти можеш уберегти її від руйнування. А я можу вблагати фюрера не плюндрувати Париж, у якому живе моя чарівна Габі…

Вона знову розсміялася. Ще голосніше. Вальтер говорив так, наче грав роль у якомусь дурнуватому водевілі.

— Для мене це теж непросто, — мовив Шелленберг, хоч вона більше ні про що не питала. — Не усякій жінці в моєму житті я таке пропоную. Власне, окрім тебе в мене і немає нікого…

Цим зізнанням Вальтер добив її остаточно. Вони довго не покидали ліжко того дня. Виснажені і знесилені, вставали лише для того, щоб ковтнути води. То була наче їхня персональна угода, краща за всі папери і печатки. Він брав її знову і знову, наче утверджуючи її згоду з ним.

Далі він поїхав до Німеччини, а вона залишилася у Парижі жити, творити, чекати нової зустрічі — наче повернулася у юність. Натхнення полилося з неї повноводою рікою. З’являлися просто божественні речі, які приймалися схвально монаршими родинами й усіма, хто міг собі те дозволити, — одягатися від Шанель.

Також у неї з’явилося кодове ім’я — «Вестмінстер». Вона сама обрала собі таке псевдо. На згадку про герцога Вестмінстерського, її давнього коханця. У списках Абверу Габріель проходила як Агент F-7124.

Ось, власне, й усе…

Тепер ця пекельна суміш із пристрасті і шпигунства була цілком виправдана. Тепер вона могла бути спокійною. Абсолютно спокійною з цим милим хлопчиком. І в ліжку, бо до імпотенції Вальтеру було ще дуже далеко, і в тому безхмарному майбутньому під знаменами нацистів, яке він їй пророкував.

У Парижі справи йшли добре. Хоча над Європою збиралися темні хмари гніву, Габріель попри життєвий досвід свято вірила, що у неї на випадок кінця світу по-німецьки є індульгенція. У вигляді члена Вальтера Шелленберга.