Полювання на чорного дика

* * *

Через місяць після тієї розмови з Черчиллем Марко отримав печальну звістку з Варшави. Тиждень тому він попросив Селфріджа через його людей допомогти передати у Варшаві для Всеволода Змієнка пляшку доброго англійського бренді, скриньку кубинських сигар, коробку найкращого шоколаду та конверт із грошима — такий собі подарунок для іменинника та його родини. Батькові Полозу виповнювалося п’ятдесят два. Вдалося навіть перемовитися з ним кількома словами телефоном та привітати. А за два дні по тому Змієнка не стало…

Так, він був уже давно не юнак, так, настраждався за трьох дурних. Тримав у голові скільки усього: журбу за сім’єю, залишену в Україні, та смерть коханої дружини, з якою і не набувся на цім світі досхочу. Потім потерпав, коли через совєцький кордон дітей переправляли до нього у Польщу… Хвилювався за кожного свого агента, за кожного співробітника української резидентури, як за рідного — чи то за Марка, чи за кого іншого, кого сам випестував, навчав, із ким боровся за свободу рідної землі чи поневірявся на чужині… Хурував, коли загинув у Парижі Головний Отаман Симон Петлюра.

Важко переживав загибель Коновальця у Роттердамі, якому сам радив не наближати до себе того Валюха, бути обережним із ним, бо Павлусь від початку не викликав у Змієнка довіри… Але найбільше картався за Україну, яку вони усі разом не змогли втримати і залишили на поталу ворогу. Відчував на собі велику провину, яку нічим не міг у своїй свідомості загладити, хоч і віддавався боротьбі за українську справу цілком і повністю усі ці роки…

Тож можна було із легкістю сказати, що серце Змієнкове не витримало тієї журби, страждань і хвилювань… Лікар так і констатував: серцевий напад. Жорстокий, миттєвий, непередбачуваний… Мовляв, покійний, якщо це втішить його друзів та рідних, навіть не мучився. Міг відчути раптовий пекучий біль у грудях і впав замертво…

Але Марко у то не вірив. Після загибелі Коновальця та особливо після розповідей Кривицького про винищення агентами Луб’янки української резидентури у Стамбулі в 1930-х те, що Змієнко помер своєю смертю, видавалося йому неправдоподібним.

Поховали генерал-хорунжого Всеволода Змієнка ЗО жовтня на Варшавському православному цвинтарі. Там упокоїлася його звитяжна душа навіки.

Зі смертю Змієнка для Марка наче відійшла у небуття і частина його власного життя. Ціла епоха. Він так важко не переживав навіть смерть Петлюри, якого любив дуже. Смерть Змієнка відчував, наче смерть рідного батька. Тужив так, що навіть із Лізою розмовляв через силу.

Вона, стомлена його стражданням, нарешті проказала:

— Маркусю… Всеволода Змієнка уже не повернеш… Немає його. Він із Богом, з коханою дружиною… Йому добре там, у раю! Бо ж куди ще він міг би потрапити, як не в рай, віддавши усе, що мав, за свою країну? Давай підемо до храму… якщо хочеш… Пам’ятаєш? Як тоді у Варшаві? Всеволод був православним? У Лондоні є православні храми…

— Добре. Підемо. Тільки не в православний… Вони тут усі — московські. Й у них ще з 1920-х років кремлівські агенти правлять. Певно, уже й до полковників та генералів дослужилися під рясами.

— Тоді підемо до англіканської церкви. Куди захочеш, любий! Тільки не будь як смерть — мовчазний та блідий!

— Я усе думаю, Лізо… То мене одного Бог так береже? Усі, кого знав із побратимів — давно у сирій землі… Остапенко… понівечений до невпізнання, у Москві… Якщо живий іще… Ні чутки від нього, ні звістки…

— Ну, що ти кажеш таке! — кинулася вже й вона у сльози. — Батьки он живі-здорові, тітка, дядько Альбер… Багато ще твоїх, багато, Марку! Ти ж і сам знаєш! Не говори так, заради Бога!

Після того як відвідали з Лізою богослужіння в англіканській церкві, і справді відлягло на серці. А тут ще й із Кривицьким усе вдало повернулося: з Баварії його родину доправили до Лондона, Вальтер дав згоду на співпрацю з МІ-6. Навіть більше, згодом погодився і на співпрацю з американцями, що гарантувало йому та його родині безпечне та достойне життя у США. Тож усі свої обіцянки, дані Кривицькому у Мюнхені, Швед виконав.

1940 рік,

Вілтшир, Англія

Він ледь стримував себе, щоб не додати швидкості, — кортіло скоріше опинитися у вілтширському маєтку Сеймурів. Позаду на сидінні підстрибувала валіза та кілька щільно запакованих коробок зі швейцарськими гостинцями: із сиром і шоколадом для усіх, пледом мериносової шерсті для тітоньки Мег, новим фетровим капелюшком і замшевими чобітками для Елізабет, лялькою для Маргарити та залізницею для Дмитрика.

Він повертався зі Швейцарії, де пробув місяць. Герман — так звали того британського інженера, на ім’я якого Марко мав документи.

Їхав по мокрій, слизькій після дощу траві як по ковзанці. Дорога геть розмокла. Її підсипали там, де вибоїни сягали критичної глибини, але остаточно роздовбана військовою технікою, що тепер курсувала тут мало не щодня, вона перетворилася на суцільну баюру.

Ледь помітний слід від шин тягнувся по траві вздовж дороги, аж до самих воріт маєтку «Ластівка». Сюди крім Марка, Елізабет та дітей на легковому автомобілі ніхто більше не приїздив. Хіба що Флемінг іноді. А вози місцевих селян та військова техніка у болоті не стрягли.

У графстві Вілтшир, на відстані півторагодинної їзди від Лондона, потрощеного після авіанальотів люфтваффе, панували оманливі спокій і тиша. На мокрих смарагдових схилах, збившись у білі рухомі плями, як і раніше, паслися вівці, під схилами тулилися поодинокі будиночки. Наче за якусь сотню кілометрів і не бомблять, наче і війни немає…

Сюди, до вілтширського маєтку «Ластівка» ще до початку авіанальотів Марко перевіз Лізу з дітьми, суворо заборонивши за його відсутності виїжджати до Лондона.

Англія, як два роки тому і передбачав Вінстон Черчилль, обравши ганьбу, отримала і ганьбу, і війну. Власне, країна жила у передчутті війни ще з вересня 1939-го, відколи Гітлер вторгся до Польщі і, безумовно, британський уряд мусив почати готуватися до можливих авіанальотів. У містах проводилися заняття із громадянської оборони, дітей у школах навчали, як поводитися під час бомбардувань. Лондонське метро та надійні підвали облаштовували під бомбосховища.

Більшість містян вбачали за краще цілими родинами перебиратися до заміських маєтків та на ферми, облаштовувати там свій побут, запасатися продовольством та медикаментами.

Усе це нагадувало якусь химерну, нічим не виправдану метушню, бо ніхто не сподівався, що повітряні атаки люфтваффе будуть такими стрімкими і шаленими.

Під час перебування у Швейцарії Марко потерпав за своїх. Якби не Флемінг, то, мабуть, з’їхав би з глузду. Поки він був у Швейцарії, домашні пережили початок гітлерівського «Бліцу» — військово-повітряної операції, що мала за мету поставити Англію на коліна.

Житлові квартали бомбили з перших днів. Лізин музей евакуювали, всі співробітники до кращих часів роз’їхлися по заміських житлах, до рідних чи друзів, аби вберегтися від бомбардувань.

У маєтку тітоньки Мег, уродженої графині Сеймур, було відносно безпечно. Власне, більше їм і тікати не було куди. Про всяк випадок у домі є глибокий підвал із запасами їжі та води. Ліза, діти, тітонька Мег і кілька людей прислуги завжди встигнуть заховатися, якщо раптом почнеться авіаналіт. А ще звідти просто до озера веде старий, але абсолютно придатний для пересування підземний хід. У ньому можна було пересидіти найлютіше бомбардування, навіть коли б маєток стерли на порох.

Дмитрик народився тут, у «Ластівці». Таке ніжне, блакитнооке, біляве хлоп’ятко-ластів’ятко! Його синочок.

Марко пригадував: він тільки приїхав із міста — у Візи почалися перейми. Він одразу зателефонував до Лондона містеру Фаєнсу, з яким Шведи мали попередню домовленість. Той вирушив до Вілтшира своїм автомобілем без розуміння, що таке ґрунтова дорога, і Марко, передчуваючи недобре, погнав йому назустріч. Автомобіль лікаря Фаєнса, як він і передбачав, загруз просто посеред болота, де і простояв одиноко цілу добу, поки Ліза не народила…

Подумати тільки! У них із Візою двоє діток! Дасть Бог, вони переживуть цю війну, якою б похмурою не була реальність. Хоч насправді він усвідомлював: усе тільки починається… Світ ще не розуміє, з чим йому доведеться стикнутися і чому доведеться протистояти. Що буде далі з Великою Британією, як зміниться її доля…

Але наразі головне — Ліза і діти зараз у безпеці. А тепер — і його батьки, дякувати Богу і дядьку Альберу, теж мають надійний прихисток у Швейцарії.

А тим часом уже після перших німецьких авіабомбардувань Лондон перетворився на страхітливе видовище. П’ятнадцять ночей підряд із настанням темряви принишклу столицю Англії накривало дике ревіння сирени — попередження про початок нової повітряної атаки. Далі усе тонуло у скаженому гудінні двигунів. Чорними тінями ворожі літаки наближалися до міста.

Доки, промисловий Іст-Енд, житлові квартали центрального Лондона — усе палахкотіло вогнем. У відповідь на повітряні атаки ворога із землі вогняними залпами відповідали гармати британської ППО. У такі миті, красномовно переповідав Флемінг, здавалося: ще трохи — і небо впаде на землю…

Вони бомбили Лондон цілеспрямовано і ретельно, «прасували» англійську столицю день за днем, перетворюючи на руїни цілі квартали.

Загони громадянської оборони не мали спочинку, витягуючи з-під завалів ще живих, поранених і загиблих. За словами Флемінга, авіабомби залишали після себе такі здоровенні й глибокі вирви, що міський автобус, потрапивши в одну з них, виглядав просто сірниковою коробкою…

Власне, завтра Марко і сам усе побачить. Ось тільки поверне додому, побуде з Лізою і дітьми, а вранці до Лондона. Чи того, що від нього зосталося.

Корнуелл зачекався.

Марко згадав, як перед від’їздом всім у маєтку наказував: увечері ніякого світла! Вікна жилих кімнат і приміщень спішно затулили важкою світлонепроникною тканиною. У підвалі облаштували сховок. Знайдеться місце, навіть якщо хтось випадково забреде і шукатиме притулку.

Проте тітонька Мег із Лізою не обмежилися власного безпекою. Двічі на тиждень вони відправляли з машиною місії Червоного Хреста здоровенний кошик із молоком, маслом, медом, сиром, свіжевипеченим хлібом та вареною картоплею у госпіталь для тих, хто залишився без даху над головою і їжі. То, звісно, була крапля у морі, але й вона ставала для когось порятунком.

Ворота до маєтку були прочинені. В’їхав по скрипучому гравію у порожній двір, розвернувся. Зазвичай у таку мить його зустрічав хтось із прислуги тітоньки Мег. А зараз нікого… Усі домочадці, мабуть, пораються на городі і в саду. Тепер господарство тітоньки Мег стало засобом виживання для них усіх…

Вперше зітхнув із полегшенням. Він нарешті вдома! Прочинилися двері. На порозі з’явилося жваве хлоп’я. А услід за ним, спираючись на паличку, вийшла і сама тітонька Мег. Пригладила рукою біляві кучерики Дмитрика.

— Ну, біжи, біжи… — проказала тихенько.

Дмитрик, стрибнувши зі сходинок, помчав до Марка щодуху, з розбігу просто у розгорнуті обійми.

— Татусю! Татусю!

Марко підхопив його, підкинув угору. Пригорнув до грудей.

— Хто це, хто це прибіг до мене? — запитав, лоскочучи його. — Хто цей парубок?

— Це я, палубок Дмитлик… — відповів хлопчик українською, заливаючись сміхом.

— Не забув? Пам’ятаєш? — Марко поцілував малого у маківку. Біляве волоссячко пахло солодко, молоком. — А мамуся ж де? Маргарита? Чого не виходять, не зустрічають? — поцікавився Марко уже англійською.

Хлопчик знизав плечиками.

— Немає мами… І Малгусі теж…

— Як то немає? А де ж вони? — усміхнувся малому Марко. — Ану, ходи, запитаємо тітоньку Мег, да наші мамуся і Маргуся? Пішли, пішли, Дмитрику! Подарунки зараз будуть!

Тітонька Мег з порогу здивовано оглядала Маркове авто.

— З приїздом, — проказала вона тихо. — Слава Богу, ви живі-здорові. — Чоломкнула його у щоку і знову стривожено поглянула на автівку.

— І вам, тітонько Мег, дай Бог здоров’я, — відповів він. — А Ліза з Маргаритою де? Чому не зустрічають?

— Як то де? — тітонька Мег підвела погляд на Марка. — Я гадала, вони з вами приїхали…

Марко оглянувся на авто так, наче Ліза з донькою і справді могли зараз з’явитися біля автівки.

— Ні… — похитав Швед головою, — ні Лізи, ні Марго зі мною немає… А чому вони мають бути зі мною?

На обличчі тітоньки Мег з’явився тривожний вираз.

— Марку, Ліза мала повернутися з вами… — тривожно проказала та. — Вона ще вчора поїхала з Марго до Лондона…

Швед застиг на місці. Подивився на Дмитрика, потім на тітоньку Мег.

— Тобто — до Лондона? Навіщо? Ліза не знала, коли я маю повернутися. І я, власне, не з Лондона зараз приїхав… Тітонько, це такий жарт?

— Та ні… — похитала вона головою, — зачекайте, зачекайте, Марку… Дивіться… — голос старої затремтів, як і рука, якою вона стискала паличку. — Вчора до нас мала заїхати автівка Червоного Хреста. Ми ж двічі на тиждень передаємо нею, що можемо зібрати, у місто. Автівка не приїхала чомусь… Може, щось сталося… мені не відомо. Але Елізабет вже зібрала повний кошик харчів, якісь теплі речі і вирішила завезти то до Лондона сама.

Марко зблід. На щоках заходили жовна.

— Тобто… вона ще вчора поїхала до Лондона? З Марго?

— Так… Якоюсь попуткою, військовою автівкою. Марго взяла із собою, — тітонька Мег важко зітхнула. — Я намагалася її відмовити, та вона мене не послухала… Сказала, заночують з Маргусею у міському домі, а повернуться разом із вами…

Марко відчув, як земля йде йому з-під ніг.

— Господи… У якому домі? Та Лондон бомблять щоночі, від кварталів самі руїни. Флемінг казав, наш дім майже зруйновано.

Тітонька Мег важко ковтнула повітря.

— Я… я не знаю… Кажу вам, я намагалася відмовити її, та Ліза запевнила, що усе буде добре, що повернуться разом із вами… Зачекайте, — жінка на мить притиснула палець до вуст, — дзвонив отой ваш друг… Флемінг. Начебто він і сказав Лізі, що ви, Марку, повертаєтеся. Мабуть, вона хотіла зробити вам сюрприз… Зустріти у Лондоні… Господи! Господи! — тітонька Мег затулила обличчя долонею і розридалася.

Марко підняв Дмитрика на руки.

— Сюрприз… — видихнув він гнівно, прямуючи до телефонного апарата. — Сюрприз їй вдався! Тітонько Мег, телефонний апарат хоч працює? Зв’язок із Лондоном є?

Жінка витерла сльози на щоках, підійшла ближче до Марка.

— Я ж і не телефоную нікому… не знаю… Але вчора ваш друг, Марку, отой журналіст Флемінг телефонував до Елізабет із Лондона… То, може, зв’язок працює…

Марко підняв слухавку, набрав телефоністку, назвав номер, попросив з’єднати. На тому кінці дроту почулося клацання, шурхіт… Нарешті жвавий чоловічий голос проказав:

— Флемінг біля апарату.

— Яне, це я… — Марко на мить затамував подих. Притулися чолом до голівки Дмитрика, якого все ще тримав на руках, глибоко вдихнув. — Яне, ви бачилися з Елізабет учора? Вона поїхала до Лондона з Маргаритою разом. І від учора — ні слуху, ні духу.

У слухавці якусь мить панувала тиша.

— Так. Тобто — ні. Ми не бачилися, Алексе, — проказав Флемінг. — Тобто… ми розмовляли телефоном. Власне, я подзвонив Лізі вчора, запитати, чи ви ще не повернулися. Говорили про ймовірність вашого повернення на днях. Але я її не бачив, — Флемінг прокашлявся і знервовано додав: — А якого дідька Ліза з дитиною подалася до Лондона?

— Тітка Мег каже, повезла харчі для госпіталя, — відповів Швед. — Вони двічі на тиждень передають туди продукти. Вчора машина Червоного Хреста не приїхала й Елізабет подалася до Лондона якоюсь військовою автівкою. Як я зрозумів зі слів тітоньки Мег, ви, Флемінгу, запевнили її, що я маю бути сьогодні у Лондоні і Ліза вирішила, що ми там зустрінемось і повернемося разом.

У слухавці знову запала мовчанка.

— Я… я такого не міг їй сказати, — відповів Флемінг, — Алексе, я… я всього лиш висловив припущення…

— Яне… — Марко ковтнув повітря, наче у горлі йому став колючий клубок. — Яне… Я от думаю… Можливо, вона з Маргаритою заночувала у місії Червоного Хреста? Чи у госпіталі? Можливо, вона там заночувала? Може, вона і досі там?

— Алексе…

— Зачекайте. Я просто зараз поїду до Лондона. Елізабет із Маргаритою треба знайти.

— Алексе, — спробував знову вставити слово Флемінг.

— Чуєте, Яне, зробіть мені послугу, поїдьте туди, до Червоного Хреста. Знайдіть Лізу, дочекайтеся мене… Я зараз виїжджаю.

— Алексе, — втретє проказав Флемінг, — зачекайте, я… я не хочу думати про те, що могло статися найгірше… Але цієї ночі місію Червоного Хреста…

— ЩО? — Марко закричав у слухавку. — Що? Кажіть, ну?

— Марку, там самі руїни… Резиденції більше немає… Якщо Елізабет із Маргаритою залишилися там ночувати…

Швед заплющив очі. До болю натиснув пальцями на повіки.

— Татусю… Поїдемо по маму і Малгалиту?

Тепла Дмитрикова долонька торкнулася його щоки.

— Яне, — нарешті проказав Марко, — ви можете туди під’їхати просто зараз і спробувати щось дізнатися про Лізу?

— Так… звичайно… можу, — відповів Флемінг якимось потойбічним голосом. — Власне, — додав він, — я нещодавно звідти. Але, звісно, поїду ще раз…. Я не знав, що Ліза з донькою були там. Якби я знав… Я б запитав у констеблів. Чому вона не сказала мені, що вирушає до Лондона? Хіба я б не допоміг їй?

— Яне, просто поїдьте і спробуйте дізнатися щось про місцеперебування Лізи і Маргарити, — повторив Марко. — У констеблів, у кого завгодно! Вона не могла загинути… Вона не могла!

— Так, звичайно, не могла… — луною повторив Флемінг. — Вона не могла. Будемо сподіватися на краще!

— Я доберуся десь за годину, — проказав Швед, — можливо, трохи більше… Зустрінемося… давайте біля контори. За півтори години, Яне. Я виїжджаю негайно!

Флемінг щось проказав у відповідь, але Марко уже його не слухав.

— Синочку… Ти маєш ще трошки побути з бабусею Мег. Татко скоро повернеться, тільки от привезу з Лондона маму і сестричку!

Дмитрик обхопив його руками.

— А мозна мені з тобою?

— Ні, ні… ти залишишся з бабусею Мег. Я скоро повернуся. Зараз, тільки занесу подарунки… Ти і не помітиш, як ми усі швиденько повернемося додому!

— Добле… — усміхнувся Дмитрик. Відпустив його шию, ковзнув на підлогу.

— Тітонько Мег… Мушу їхати…

Жінка, геть бліда, тремтячими руками торкнулася його плеча.

— Їдьте, Марку… ми з Дмитриком будемо молитися. З Лізою і Марго нічого ж не трапилося, правда?

Марко похитав головою… відступив назад.

— Не знаю, тітонько Мег. Мушу їхати. Молімося. Бог добрий… Не дасть, щоб трапилося найгірше…