Полювання на чорного дика

* * *

Селфрідж не приховував свого здивування, коли по обіді без попередження у його кабінеті з’явився Швед. Такі візити були передбачені хіба у випадку нагальної потреби. Та коли Марко поділився подробицями вранішньої зустрічі з Ярим, Селфрідж попросив показати йому документи з чорного конверта.

Довго сидів, вчитуючись, порівнював під лупою підписи на різних аркушах із тими зразками, які мав у власному розпорядженні.

Нарешті зняв окуляри і потер стомлені очі.

— Саме так, — безапеляційно промовив він, — це самодіяльність, Алексе. Дуже груба і самовпевнена самодіяльність. Тому ваші українські друзі і не наполягають відверто. Під’їжджають до вас отак елегантно, знаючи, що людина з патріотичними переконаннями, як-от ви, обдумавши усе, однаково зробить так, як того вимагає її сумління. Скажу прямо: ні Корнуелл, ні Сінклер за таке по голівці вас не погладять… І мене як вашого куратора теж. Але я, старий собака, ще не втратив нюху. Зрештою, якщо поглянути з іншого боку, не усе так вже й погано, Алексе… Ви — відомий у Британії журналіст, часто буваєте у закордонних поїздках, зокрема й Німеччину відвідуєте… у вас можуть бути власні джерела. Тож Дейч може сприйняти цю інформацію як належну, хоч, фігурально кажучи, ви і підставитеся одразу… Чекісти називають таких людей провокаторами і не пробачають. Та щось мені видається, ваш друг правий. Для Сталіна ці папери будуть як манна небесна. Він за них вам ще ордена вручить… навіть якщо вони були спеціально сфабриковані у Гестапо. Тож ось вам мої думки. Подавати папери потрібно у тому сирому вигляді, у якому вони є. Так виникатиме менше запитань. А Дейч, без сумніву, вивчить усе, доповість у Центр, а потім документи потраплять до рук Сталіну…

— І Сталін дасть їм хід, — проказав Швед.

— Думаю, все може скластися набагато цікавіше, — похитав головою Селфрідж. — У Сталіна вистачить глузду вичавити з тих паперів якнайбільше. Словом, думайте, мій хлопчику, думайте! — Селфрідж легенько поплескав Марка по плечу. — Тільки не довго. Діяти треба дуже швидко. Поки всі зорі сходяться, як належить…

Швед глибоко вдихнув. Чорний шкіряний конверт, наче скринька Пандори, лежав перед ним поряд із непочатим горням кави.

— Гаразд. Я зроблю це, — проказав він. — Зроблю, містере Селфрідж. Найпростіше, як ви кажете, було 6 нічого особливого не вигадувати. Просто принести цей конверт і покласти перед Дейчем на стіл. Пояснити, що конверт підкинули у номер кілька місяців тому, коли я перебував у Парижі чи Берліні. Однак, щоб вже було напевне, у мене є час і натхнення трохи попрацювати над цим матеріалом і надати йому більш досконалого вигляду.

Лонжюмо, Франція

Затягнутий туманом Лонжюмо наче набрався настрою у Лондона. Такий самий похмурий і холодний, хоч у круглих клумбах уздовж тротуару все ще височіли замерзлі молочні пуп’янки троянд та квітли мініатюрні хризантеми дивного кольору какао.

Марко нахилився, зірвав одну з них, розтер пелюстки між пальцями. Аромат був терпким і міцним, з гірчинкою і нагадував запах спецій з далеких екзотичних країн. То був аромат із дитинства. Отакі квіти восени розквітали у садку біля хати у Кам’янці. Мама називала їх хризантемами, а бабця Гелена по-народному — дубком. Мабуть, тому, що їхні листочки нагадували дубове листя.

Мама зрізала гострими ножицями кілька квітучих гілочок того дубка, давала йому малому в руки: «Маркусю, потримай, поки я наберу у горщика води». Марко занурював обличчя у той пахучий букет і глибоко вдихав його аромат, а потім відчував його під носом ще кілька днів — таким міцним він був…

Батько не любив запах хризантем, і ввечері, заходячи до вітальні, пхекав: «Ганю, знову ти тих смердючих квіток до хати нанесла!»

Як би Маркові хотілося повернути той час! Батько, мати, дубок у горщику… Кам’янець-Подільський… Україна.

Минали роки, змінювалися країни, а він пам’ятав той свій втрачений дитячий рай до дрібниць, так, ніби вчора залишив його…

Тихе передмістя Парижа і без того наганяло на Шведа меланхолію, хоч він й оселився у вельми затишному триповерховому готельчику на Марі-Роз.

Готель належав мсьє Франсуа Мальтерру. На першому поверсі був манюсінький ресторан, де постояльці могли снідати, обідати та вечеряти. А ще через стіну на тому ж таки першому поверсі тулилася букіністична крамничка — в усіх відношеннях вигідне сусідство. Нею володів той самий мсьє Мальтерр.

Готельчик, хоч і не вирізнявся особливою розкішшю — її тут просто не було де розмістити, — однак приваблював небідних постояльців. З тих, що прагнули усамітнення. А букіністична крамничка Мальтерра була гарним місцем для їхніх капіталовкладень, бо придбання рідкісних видань Меріме, Флобера чи Золя звичайним триньканням грошей не назвеш, як не крути.

Цю адресу Шведові дав чоловік тітки Дарини, дядько Альбер, зазначивши, що далі усе залежатиме виключно від самого Марка та від його здатності розбалакати Мальтерра.

А поміж тим у старого букініста-готельєра була цікава життєва біографія.

Ще до того, як він почав співпрацювати з французькими спецслужбами, розповідав дядько Альбер, Мальтерр мав геть інше ймення — Ізраель Шуазі.

Тут, у тихому передмісті Парижа Мальтерр на гроші, надані йому французькою розвідкою, придбав ошатний триповерховий будинок, в якому відкрив невеличкий готель, ресторан для постояльців та букіністичну крамничку. Так вимагала його легенда.

Охочий до пригод, жвавий та енергійний, він почувався у Лонжюмо, наче на засланні. Життя, здавалося, минало повз.

Та у 1909-му його час таки настав: Шуазі раптом отримав завдання, яке могло трохи розворушити його буденність. По сусідству, у квартирці на Марі-Роз, 4 оселилася молода сімейна пара: невисокий русявий чоловік у темному картузі та жінка з печальними риб’ячими очима.

Попри своє єврейське коріння, Мальтерр усе ж був наполовину французом, а тому добре розумівся на жіночій вроді. Ту жінку можна було б назвати навіть гарненькою, якби не її незмінний, аж занадто скромний вигляд та бліде, як у рослинки, що пробилася у темряві, обличчя.

Чоловік же навпаки, був жвавим, енергійним, щоранку на старому велосипеді намотував кола, ганяючи сонними вуличками Лонжюмо чи їздив по Гранд-рю до найближчої крамнички по свіжу випічку та молоко. Жінка — вочевидь, його дружина, — бліда, завше гладенько зачесана, незмінно одягнута в непоказну темну сукню, словом, геть нецікава, привертала увагу менше, та Мальтерр давно помітив, що саме вона зустрічала й проводжала гостей, які часом приходили до подружжя. Приймала з рук поштаря пакунки, котрі надходили мало не щодня, поводилася досить впевнено, і це ніяк не в’язалося з її смиренним та блідим образом.

Словом, складалося враження, що кожного ранку вона натягала на себе цю сіру невиразну маску, щоб приховати справжню натуру, яка відчувалася у кожному її кроці чи дії.

У всьому укладі та способі життя, який вела дивна пара, було щось і справді незрозуміле, тож Мальтерр, не маючи усієї інформації, почувався майже Шерлоком Голмсом, спостерігаючи за ними і ретельно занотовуючи усе, що привертало його увагу.

Іноді з двору до нього долітали уривки розмови між чоловіком у картузі та рибоокою жінкою. Вони розмовляли то французькою, то німецькою. Нічого особливого, про побутові речі. Та Мальтерр не втрачав надії.

За кілька тижнів до сімейної пари приїхала літня пані. Вона так зраділа зустрічі з рибоокою, що просто посеред двору кинулася їй в обійми і голосно вигукнула: «Наденька! Наконец-то, дорогая! А где Володенька? Почему ты одна?»

Та аж заціпеніла. Шикнула на гостю, підхопила однією рукою поділ своєї сукні, іншою — валізу гості і майже бігом подалася до будинку.

І Мальтерр нарешті второпав: його сусіди — російські емігранти, які чомусь видають себе за французів.

Скоро його здогади отримали підтвердження.

За адресою Марі-Роз, 4 в маленьку квартирку часто доставлялися пакунки, посилки та усілякі пакети. Якось Мальтерр навіть підкупив кур’єра, щоб той дозволив йому оглянути один із тих пакунків. То були продукти з Росії: ікра паюсна, горілка, топлене масло, білі сухарі, варення, яблука та в’ялене м’ясо.

Зовсім скоро квартира на другому поверсі маленького будиночка на Марі-Роз, 4 перетворилася у вельми залюднене місце. Туди постійно приходили, приїздили і навідувалися невідомі люди. Одні перебували там цілими тижнями, інші приходили і йшли собі за якусь годину…

Мальтерр нічого не розумів! Він просто казився від того, що так недолуго протрафлює це завдання… Він уже вигадував якийсь спосіб, аби підібратися ближче до своїх дивних сусідів й бодай одним оком поглянути, що діється у тій квартирці на другому поверсі.

Аж раптом трапилося непередбачуване!

Кумедний чоловік у картузі з квартири на Марі-Роз, 4 сам прийшов до нього! Правильніше сказати, до його букіністичної крамнички.

Він таки був з інтелігенції, добре освіченим і, вочевидь, мав підприємницьку жилку, бо розумівся не тільки на мовах та історії, але й на вартості рідкісних видань. Із Мальтерром він одразу знайшов спільну мову, представився мсьє Маєром і зізнався, що хотів би по-сусідськи іноді приходити до крамниці, щоб погортати деякі книги… Грошей на придбання безцінних фоліантів він не мав, однак за можливість читати і переглядати книги сусід обіцяв платити якісь гроші, наче за послуги бібліотеки.

Франсуа Мальтерр люб’язно погодився. Ця пропозиція була гарною нагодою познайомитися з новими сусідами ближче і нарешті дізнатися, хто вони і що у них діється.

Лише за місяць спілкування з Владіміром Маєром Франсуа Мальтерр таки зумів потрапити до оселі росіян. Вони щось святкували.

Зі старим мідним самоваром, канапками з кав’яром та тушкованим м’ясом.

За столом, окрім рибоокої Надєньки, Владіміра та Надєнькіної мами сиділо ще кілька людей, яких Мальтерр не знав — мабуть, теж росіяни, бо спілкувалися усі російською.

Гості багато сміялися, жартували, і Франсуа Мальтерр почувався вкрай незручно, бо через брак знання російської мови він нічого не розумів. Аж поки не озвалася вона — чарівна пані за столом, геть не схожа на рибооку, прилизану Надєньку та її маму. Витончена, елегантна, одягнута навіть занадто розкішно для такого невиразного товариства. Її зачіска, її погляд, її сукня і навіть вуалетка, прикріплена маленькою сапфіровою шпилькою до капелюшка, — усе було виразом впевненості й тонкого смаку.

Рибоока Надєнька геть зблідла на тлі прекрасної дами, видавалася ще більш простенькою і примітивною, хоч і намагалася бути привітною господинею.

«Інесс, ви зайшли, і наче сонце осяяло нашу скромну оселю!» — проказала вона французькою до красуні, констатуючи і без того усім очевидну істину.

Отже, чарівну гостю звали звали Інесс. Іннес Арманд.

Вона була француженкою від країв її вуалетки до кінчиків наполірованих нігтів і одразу звернула увагу на мовчазного чужинця за столом — на Мальтерра.

Сміючись, Іннес французькою вибачилася за своїх співрозмовників і люб’язно пояснила, про що балакають присутні за столом. Мовляв, мріють про геть інше життя — життя рівності та порядку. Коли не буде ні бідних, ні багатих, коли уся влада належатиме трудовому народу… Кому як не йому, французу, — проказала вона, — розуміти такі прості, природні речі? Адже саме французький народ першим показав світові гідний приклад революційного повстання проти класової нерівності…

Мальтерр гидливо стенув плечима.

— Франція тоді захлинулася у лайні та крові, мадам, — відповів він. — І якщо у росіян ще можуть бути якісь ілюзії з приводу тих страшних часів, то кому як не вам, француженці, не знати правди? Ні закону, ні порядку, ні добробуту французький народ завдяки революції так і не отримав. Гільйотина рубала голови усім підряд, ріки крові текли вулицями Парижа, Францію поглинула темрява і гріх… А потім революція пожерла тих, хто її творив. Бо хіба ж рішення Конвенту скарати помазаників Божих на горло не стало найтяжчим гріхом французької нації? Зрештою, — додав Мальтерр, — усе, що на вас, прекрасна незнайомко, зроблено так само руками простого трудового народу… Вам доведеться відмовитися і від цієї розкішної сукні, і від чарівного капелюшка, і від вуалетки, і від дивовижних тонких парфумів… Простий народ навряд чи зрозуміє подібну розкіш і не сприйматиме вас як рівню…

Іннес Арманд лише розсміялася. Розсміявся і господар оселі — Владімір. Він увесь час не зводив своїх монгольських очей з маленької француженки, зачарований її голосом, ловив кожне слово.

— А ви зрозуміли сенс нашої розмови, мсьє Мальтерр! Однак від кожного по здібностях, кожному по потребі! — безапеляційно проказав він. — Потреби пані Арманд вимагають залишатися саме такою, якою вона є зараз. Інакше цей світ зблякне.

Згадка про страту Людовика XVI та Марії-Антуанетти, здається, збадьорила пана Маєра. І він щось промовив до своєї гості російською.

А потім знову французькою звернувся до Мальтерра:

— Ви розглядаєте це питання, мій друже, дуже однобоко, в форматі релігійних новозавітних уявлень. А що ви скажете про око за око та зуб за зуб? Це ж теж із Біблії? На вашу думку, ці речі поєднуються?

Мальтерр промовчав, хоч і мав що відповісти. За столом запанувала незручна тиша, яку тут же розвіяла чарівна Іннес.

— Без пролиття крові у суспільстві не здійсниш перетворень, — проказала вона так легко і спокійно, наче мова йшла про жіночий капелюшок, без якого не варто виходити на вулицю. — Усе має свою ціну, мсьє Мальтерр! — додала за мить. — Кожна революція вимагає кривавих жертв. І наші мрії про ідеальне суспільство теж… Тож вип’ємо за ідеальне суспільство! Володя, — звернулася вона раптом до Маєра, — ваш час помсти за брата, Александра, ще настане! І коли ви будете готові, ваші вороги здригнуться. Та пам’ятайте: помста — це страва, яку подають холодною…

Мальтерр погано зрозумів, про якого саме брата Александра згадала Арманд і чому Владіміру необхідно було за нього помститися. Та Іннес вже щебетала далі. Вона раптом змінила тему і без тіні збентеження поцікавилася у Мальтерра, якої він думки про вільне кохання, бо сама Іннес з цього питання мала навіть власну теорію.

«Склянка води» — так пані Арманд іменувала власну філософію стосунків між чоловіками й жінками.

— При комунізмі, — промовила Іннес, так само грайливо посміхаючись, — настане ідеальне життя, пане Мальтерр. Коммунізм є відповіддю на всі потреби людства, на всі НАШІ потреби! — наголосила вона. — І вільне кохання є однією з таких природних потреб кожного з нас. Усі ці умовності — шлюб, сім’я, родина… Усі ці вигадки мають зникнути і розчинитися у минулому, бо є рудиментом взаємин у людському суспільстві! При комунізмі втамувати свої сексуальні бажання має стати так само просто, як випити склянку води! Ми всі будемо вільні, необтяжені глупотою моралі та моногамності, релігійними забобонами. Навіщо таврувати природній потяг чоловіка та жінки до повноцінного, різноманітного статевого життя терміном «подружня зрада»? — нарешті завершила вона.

Мальтерр слухав Іннесс із широко розплющеними очима. Присутні за столом чоловіки гиготіли і схвально кивали головами — один із них розумів французьку і перекладав для решти те, що говорила прекрасна Арманд.

Ошелешений почутим, Мальтерр навіть не помітив, як бліде обличчя рибоокої Надєньки вкрилося червоними плямами. Вона стиснула губи, мовчки відклала убік виделку, рішуче підвелася і вийшла з-за столу.

Ні її чоловік, ні хто інший з гостей за пані Маєр не послідував.

Вже пізно увечері, повернувшись з гостини, Франсуа Мальтерр засів писати звіт про побачене і почуте у квартирі своїх сусідів. Звіт для свого куратора Альбера де Моррана.

Коротка відповідь де Моррана не забарилася:

Станьте якомога ближчим? Що б це означало? Він мав дозволити загітувати себе стати частиною того підпільного комуністичного гуртка? Чи піддатися чарам прекрасної мадам Арманд і випробувати на собі зміст її філософії про «склянку води»?

Даючи згоду працювати на французьку розвідку, Мальтерр уявляв свої завдання по-військовому конкретними й чіткими, як-от добування секретної військової інформації, і аж ніяк не куртуазні вибрики… А тут таке!

Завдання спростила сама мадам Іннес.

Вірна своїй філософії, одного ранку вона прийшла до красеня-готельєра у крамничку і попросила… склянку води.

Прохання було настільки двозначним, що Мальтерр аж розгубився, намагаючись збагнути істинний сенс прохання мадам Арманд. Та вона не зволікала.

Уперше за весь час букіністична крамничка була зачинена на цілу годину — і з боку вулиці, і суміжний вхід з готелю. Серед старовинних рукописів та раритетних палітурок прекрасна Арманд, вірна своїй теорії вільного кохання, в одному корсеті віддалася Мальтерру. А після того, як задовільнила спрагу, на пальцях пояснила йому основу і суть марксистських ідей.

Того ж таки вечора Франсуа Мальтерр, виконуючи наказ свого керівництва, став цілковито своєю людиною в штаб-квартирі російських більшовиків на Марі-Роз, 4. Іннес урочисто повідомила всім присутнім російською, що тепер більшовицька партія «приобрела в лице Мальтерра еще одного товарища, верного идеалам марксизма».

Мабуть, тільки Мальтерр помітив, як після її слів полегшено видихнула рибоока Надєнька і як напружився, прикусивши губу, господар квартири, Владімір Маєр.

А зовсім нелегковірна товаріщ Іннес Арманд мала ще одне слабке місце — незламну впевненість у власній жіночій привабливості, тож була переконана, що у такий нехитрий спосіб — «склянкою води» — змогла вселити у душу свого молодого співвітчизника демонів революції…

Кілька років підряд, з 1909 по 1912, Мальтерр старанно відслідковував діяльність більшовицького кубла в Лонжюмо, навіть став одним зі слухачів підпільної революційної школи, облаштованої тут же, на квартирці Маєра-Ульянова-Леніна.

Був свідком того, як одного разу до нього у крамницю забігла заплакана Наденька і, нашвидкуруч витираючи сльози, плутано пояснила, що хотіла б подивитися «щось»… а потім, впавши Мальтерру на груди, ридала, промовляючи, що більше не витримає такої наруги.

Він нічого не питав, бо добре розумів, про що вона.

Вранці з валізкою у під’їзд будинку на Марі-Роз, 4 увійшла Інесс Арманд. Тепер вона мала якийсь час викладати у більшовицькій підпільній школі. А іншого дня Владімір Маєр-Ульянов попросив у Мальтерра ключі від готельного номера (звісно, безоплатно, бо ж для блага революції!), мовляв, вдома страшна метушня, повно людей, а їм із товаришкою Арманд (більше у присутності Мальтерра він не називав її ні мадам, ні пані) необхідно обговорити важливі робочі питання.

Мальтерр спробував підслухати, про які такі важливі питання балакали його неочікувані постояльці, однак крім ахів-охів та стогонів нічого не почув. Плюнув та й повернувся до своєї букіністичної крамнички.

Мальтерр справді не розумів, чому йому довіряють так беззастережно: бачать у ньому простака, якого можна користувати, компаньйона, з яким можна розділяти особисті та навіть інтимні таємниці… Хай там як, а завдяки отій «склянці води» Іннес Арманд він став неначе уповноваженим прихованого, таємного життя усіх мешканців квартирки у будинку на Марі-Роз, 4.

Так було, аж поки не грянула Велика війна.

Маєри-Ульянови з’їхали зі своєї квартирки.

А Мальтерр був змушений полишити бізнес на брата, бо отримав нове завдання. Покинувши насиджене місце, він вирушив на фронт, де завдяки філігранній роботі французької розвідки потрапив до німецького полону.

Там він не дуже бідував, бо утримання в полоні було досить пристойним. На відміну від солдатів, яких селили у бараках (до слова, теж охайних і чистих), офіцери, а серед них і Франсуа Мальтерр, мешкали у комфортних гуртожитках. Ба більше, користувалися правом виходу в місто, даючи своїм охоронцям чесне офіцерське слово не втікати аж до офіційного звільнення.

Та повернувшись із полону, Мальтерр, як не дивно, знову був ув’язнений. Цього разу у французькій в’язниці за недолугим звинуваченням у шпигунстві. Саме так, — його, старанного агента французької розвідки, назвали німецьким шпигуном!

Він мало не повторив долю свого співвітчизника, сумнозвісного Дрейфуса, французького офіцера єврейського походження, котрого помилково звинуватили у шпіонажі на користь німців і без належних доказів засудили.

Мальтерр, що б не сталося, мусив мовчати, тож після суду міг очікувати лише одного: безчестя, смертного вироку або ж, як Дрейфус, довічного тюремного ув’язнення. Був переконаний: хтось задумав позбутися його, адже знав він чимало. Занадто багато було на кону, справа переважала ціну його життя, а рятувати Мальтерра ніхто не поспішав. Свої від нього відмовилися.

Інакше чому він потрапив у таке лайно? Як і кому він міг пояснити, що він був завербованим німцями з відома і подачі французької розвідки і там, знаходячись у полоні, виконував важливу місію?

На щастя, доля усміхнулася Мальтеррові. Його врятував один зі співробітників спецслужби, тоді ще зовсім молодий дипломат Альбер де Морран. Йому вдалося переконати своє керівництво, що Ізраель Шуазі, він же Франсуа Мальтерр, усе ще може бути корисним і скидати його з рахунків не варто.

Альбер де Морран спритно усе облагодив: він знову став колишнім Франсуа Мальтерром і повернувся у Лонжюмо, на Марі-Роз. Тільки от відпустив солідну бороду і почав палити. Ніхто б не упізнав у цьому замисленому чоловікові із суворим поглядом колишнього Франсуа Мальтерра, а тим більше Ізраеля Шуазі.