Полювання на чорного дика

* * *

Вечірній бенкет на честь від’їзду Макмілланів обіцяв бути розкішним.

Поки мисливці відмивалися від бруду, пороху і крові, на кухні вілли тим часом усім знайшлося заняття: Франц та Герман білували дика, офіціанти, яких теж запрягли до роботи, щипали і патрали вальдшнепів, чистили картоплю, моркву і цибулю, збивали вершки і місили тісто. Дворецький Мартін натирав кришталь, срібні столові прибори і порцеляну, і навіть Ансель, забувши про свій недавній переляк, перебирав білі гриби та дрелював сливи. Елізабет і Габріель створили чудові квіткові композиції із жовтогарячих жоржин, гілочок шипшини і листя папороті, яке нарвав тут же, на краю галявини Ансель.

— Він тепер ще довго в ліс не піде! — скрушно зітхнула Габріель. — Подумати тільки! Той кабан міг його роздерти, як жабеня! На щастя, у дика не було ікол, молодий ще, та все ж…

Ансель, який трохи розумів французьку, понуро опустив голову і закусив губу, але відповісти клятій «жабоїдці» на «жабеня» не наважувався.

Коли стіл у вітальні було сервіровано, запалили білі воскові свічки і за столом розсілися гості, дворецький Мартін, наче диригент, що перевіряє готовність оркестру, виструнчився і театрально сплеснув у долоні.

До кімнати тут же увійшла вервечка офіціантів із начищеними до дзеркального блиску клоше у руках. За сигналом Мартіна офіціанти виклали посуд на стіл, поміж пляшок з вином й одночасно прибрали з них ковпаки. Усі наїдки розкішно пахли і розкішно виглядали.

Марко уже не раз ловив себе на думці, що почувається, наче у якійсь фантасмагорії: кухня відомчої нацистської вілли готувала неперевершено. Печеня з м’яса впольованого дика під пікантним соусом із ягід ялівцю та червоного вина, товчена картопля з білими грибами під зеленню, печеня із вальдшнепів під ягідним соусом з велетенськими сливовими крокетами і родзинками — вже цього було досить, щоб вразити уяву.

— Пане Шелленберг! Ви сьогодні у своїй гостинності перевершили самі себе, — проказала Елізабет. — Враховуючи, що усього кілька годин тому уся ця розкіш бігала і літала.

Вальтер поблажливо усміхнувся.

— Я сподіваюсь, фрау Макміллан, у ваших словах немає іронії, і ви не з тих новомодних поборників рослинної їжі. Хоч справжня смакова гармонія досягається у поєднанні м’яса та овочів, трав та спецій…

— Аж ніяк! — відповіла Ліза. — Я не з тих… До того ж я не знаю жодного британця, який би відмовився від гарного стейка чи підрум’яненого бекону. Що вже казати про мисливські трофеї…

— А хто б подумав, фрау Макміллан! — натхненно мовив Шелленберг. — Хто б подумав! Ще кілька днів тому ми усі навіть знайомі не були і, зважаючи на ту обережність і недовіру, з якою сьогодні наші братні народи — германці, франки та англосакси — дивляться один на одного, чи був у нас шанс узагалі зустрітися за таким столом і за таких обставин?

— Думаю, точно не було, — гмикнувши, зрезюмував Марко.

— Тоді у мене тост! — проголосив Шелленберг, підіймаючи свій келих із вином і простягаючи руку так, наче готувався вигукнути нацистське вітання. — За вічну дружбу між Німеччиною, Великою Британією та Францією, братніми народами, рівними у своїй величі! За вічну дружбу і вічний мир!

— За дружбу і мир… — цокнувся келихом із Шелленбергом Марко.

— За вічну дружбу і мир! — луною повторила Шанель.

Вона ледве стримувалася, щоб не розсміятися. Вальтер у новому, незвичному амплуа голуба миру веселив її. Зрештою, гра Вальтера, на її погляд, була аж занадто театральною, але цілком правдоподібною. Його блакитні очі сяяли так впевнено, хоч малюй! А ще краще — вчися! Бо скоро у Парижі її саму чекатиме така ж мерзенна роль — переконувати потрібних людей, що нацисти для Франції — благо… Та чого не зробиш заради… чого? Кого? Заради свого ж блага? Чи заради такого пристрасного коханця, як Вальтер?

«Але Вальтер… Він такий самозакоханий, — подумалось Габріель. — Коли він починає отак натхненно молоти дурниці, то вже не здатен зупинитися і сам вірить у те, що говорить. Мабуть, у цьому і полягає секрет його успіху. Коли віриш у те, що говориш сам, то як не повірити іншим? Наприклад, Макмілланам. Дивні люди… Не дурні, не із тих, хто плеще в долоні усякому…»

— Я усе сподівався на полюванні продовжити нашу з вами недавню розмову, — тихо промовив Вальтер, коли між основними стравами і десертом виникла пауза, — але події закрутилися так, — додав він, — що я тоді й ім’я власне забув…

«Нічого ти не забув! — подумалося Шведові. — Ти чекав саме цього моменту. На полюванні ми спочатку були занадто зібрані і сконцентровані, а потім заскочені зненацька пригодою з отим диком… А зараз після ситної вечері ти гадаєш, усе сприйматиметься більш легко та невимушено…»

Шелленберг тим часом налив собі і Маркові коньяку, дістав презентовані Шведом цигарки «Кемел» і змовницьки підморгнув до нього.

— Ви мене, Алексе, таки підсадили на цей американський бленд! Кращих цигарок годі й шукати. Навіть не уявляю, як я обходитимусь без них на службі.

— Невже вас і справді вважатимуть зрадником через якісь цигарки? — гмикнув Марко.

— Американські цигарки! — промовив Вальтер з іронією у голосі, багатозначно піднявши вказівний палець.

Тим часом офіціанти під керівництвом дворецького взялися сервірувати стіл до кави.

Шелленберг огледівся по вітальні:

— Здається, ваша дружина і Габріель потоваришували, — усміхнувся він, вказуючи поглядом на Елізабет, яка, всівшись за рояль, награвала якусь легку мелодію й одночасно вела розмову з Габріель. — Якби ж у цьому світі і політики могли так легко знаходити спільну мову, як дві прекрасні творчі жінки! — зітхнув Шелленберг.

Марко згідно кивнув.

— Так… Із політиками, на жаль, усе складніше.

— Але ми з вами, Алексе, не політики! — відповів Шелленберг. — Хоч, направду, і служимо їм як справні інструменти.

Марко здивовано підняв брову.

— Взагалі-то я журналіст незалежного видання.

— Незалежних видань не буває, друже. Навіть у Великій Британії. Хто-хто, а ви маєте це знати.

— А ви бажаєте говорити про такі речі тут? У цих стінах? — поцікавився Марко.

— Ні, звісно, ні… — заперечив Шелленберг, стишивши голос. — Пройдімося.

Надворі було прохолодно і темно. Світлим простором, перекресленим химерними тінями, що спадали на траву, виділялася лише освітлена ліхтарями галявина для пікніків. Шелленберг підвів очі, немов видивляючись щось у верховітті дерев, а далі запропонував Маркові пройтися у найглухіший кут, подалі від маєтку.

— Не сумнівайтеся, Мартін, попри всю його послужливість і люб’язність, обов’язково напише у своїй доповідній про нашу з вами прогулянку, — раптом проказав він. — І мене, безперечно, запитають, про що ж була наша розмова і чому я відвів вас подалі від усіх тих дротів і мікрофонів.

— Мартін? — із вдаваним подивом повторив Швед. — Такий приємний і товариський чоловік… То він…

— Звісно! — хитнув головою Шелленберг. — Сподіваюся, ви з дружиною не обговорювали ніякі теми… наодинці… Тут записують усе або майже все… — розвів він руками. — А якщо не записують, то підслуховують.

— Звісно, ні, не обговорювали. Я підозрював, що так може бути. До того ж ми, їдучи до Баварії, одразу налаштовувалися на відпочинок. А на відпочинку у нас є одне правило — не обговорювати жодних серйозних питань. Навіть якщо вони нас дуже зачіпають.

— І дуже правильно! — погодився Шелленберг. — У реаліях нашої країни ніколи не знатимеш напевне, ким насправді є людина поруч. Скажімо, той самий старий-добрий Мартін…

— Чи, скажімо, ви… — гмикнув Марко. — Вальтере, то навіщо усе-таки ви запросили нас на цю віллу, якщо тут на кожному кроці таємні співробітники і прослуховування? — подивувався Швед.

— В інше місце, яке не у відомстві мого відділу, запрошувати вас із дружиною було б занадто підозріло, — усміхнувся Вальтер. — Я ж не самогубець, Алексе! Як кажуть, хочеш щось приховати — поклади його на найвидніше місце. Тож запросити вас на відомчу віллу було найкращим рішенням.

— Гм… — тільки і мовив Швед.

— Перепрошую, та я не міг вам на початку повідомити про прослуховування, Мартіна і решту. По-перше, мав надію, ви і самі усе розумієте, а по-друге, хотів упевнитися, що ви справді такий, яким себе представляєте.

— Який такий?

— Людина, з якою можна мати справу. Серйозну справу…

— Я міг би відповісти, що я до ваших послуг, Вальтере, але все ще не дуже розумію, про що піде мова, — стенув плечима Марко.

— Я маю вам сказати одну ризиковану річ, мій друже… — Вальтер знову огледівся навколо себе, немов хотів переконатися, що за ними ніхто не йде слідом. — Попри все, що ви могли чути і бачити навколо себе за ці кілька днів, не всі у Німеччині поділяють погляди… Ви мене розумієте…

— Звісно, розумію… Розмова буде про те, що і ви — теж… теж не поділяєте? — здивовано запитав Швед.

— Я і такі як я, напевне, у першу чергу, — проказав Шелленберг. — Ми знаємо, як усе починалося, бачимо усе зсередини, з епіцентру. А звідти, як вам відомо, усе бачиться краще… От послухайте, Алексе, невже ви справді вірите, що прагматичні німці при здоровому глузді отак просто сприйняли усі ті ідеї, які пропагують наші фанатичні вожді, за чисту монету? Чи ви справді вважаєте, що людина з базовою університетською медичною освітою, як-от я, наприклад, повірить в оті дурнуваті заяви доктора Геббельса про вищість і єдиновиключність німецької нації?

— Перепрошую, Вальтере, це прозвучить вкрай неввічливо, — з іронією у голосі зазначив Швед, — але хіба має значення базова медична освіта, коли мова йде про персональну приналежність до вищої арійської раси з усіма витікаючими звідси перевагами? До того ж хіба не ви хвилину тому сказали, що маєте медичну університетську освіту, однак, безумовно, ви є членом НСДАП, інакше не були б тим, ким ви є…

— Ви абсолютно праві, Алексе, — скрушно зітхнув Шелленберг, — наша німецька прагматичність нас і погубила. Ви абсолютно праві, а тому я ні на йоту не вважаю ваші слова за образу. Ба більше, я сподівався, що ви скажете мені це прямо і відверто. Тож дозвольте і мені бути з вами відвертим так само. Здоровий глузд, любов до ближнього, якої нас вчили у дитинстві в протестантських недільних школах, освіта, наука, навіть та, яка намагається пояснити закони природи і людського буття, — усе втрачає сенс, коли заходить мова про особисті вигоди і переваги.

На жаль, частина німецького суспільства на початках саме так і сприйняла усе, що продукувала пропаганда доктора Геббельса, не стільки як можливість відчути себе кращими за інших, а більше як шанс отримати певні вигоди і переваги, насамперед побутові, що у цій знекровленій після війни країні цінувалося вище за державництво… Усі хочуть жити добре, Алексе, а не бідувати. Однак потім ці дві речі у мозку людей — вищість та суспільні вигоди — почали взаємодіяти і поєднуватись в одне ціле, поки не переплавилися до решти…

І німці, які зовсім нещодавно після горнила війни почувалися мало не лайном на підошвах світових держав, раптом усвідомили: ті, хто нас розмастив, насправді не варті нашого нігтя! Тільки німецька нація є справді вищою та досконалою. А якщо так, то за приниження, якого ми зазнали, відповідь одна — смерть тим, хто змусив нас пройти через нього!

Зрештою, доктор Геббельс знає, що каже, бо він поставив на службу науку — так вважається. Але те, що Геббельс називає наукою, насправді є лише нікчемною пропагандою. Так само, як і підопічні науковці Геббельса — усього лиш людьми, яким поставлене конкретне завдання, часто під страхом смерті: довести вищість і виключність німецького народу. За цією логікою, якщо німецькі науковці спромоглися довести, що предки сучасних німців були кращі за інші раси, то це для усіх німців означає тільки одне: ми як їхні нащадки теж можемо претендувати на цю виключність і вищість!

Що й казати, така думка бадьорила і підіймала дух моєї бідної нації. Особливо коли з банальних виступів доктора Геббельса вона раптом переросла в державну ідеологію і була підтримана і схвалена самим рейхсканцлером!

— Гаразд, — кивнув головою Швед, — а де ж у всьому цьому конкретно ви, Вальтере? Ви усе розумієте, усе знаєте… то чому ви схилилися перед ідеологією нацистів? Чому погодилися з нею настільки, що сьогодні стоїте на її сторожі?

— Де в усьому цьому конкретно я? — тихо розсміявся Шелленберг. — Я спробую вам пояснити… Пояснити так, наче ви, Алексе, мій духівник. Бог бачить, так воно сьогодні і є… Я народився у Саарбрюкені, в сім’ї фабриканта роялів. Окрім мене, у родині було ще шестеро дітей. На початках наша сім’я не бідувала, роялі були затребуваним товаром у світських товариствах, мій батько торгував ними по усій Європі. Але згодом через війну ми опинилися у вкрай важкому матеріальному становищі. У батька перестали замовляти інструменти через те, що він німецької національності (так, Алексе, у ті повоєнні часи британці та французи — основні замовники фірми мого батька, почали ставитися до німців так само, як сьогодні ми до євреїв), до того ж ще й і самим німцям було не до музики. Про гідну освіту та роботу я міг забути. Грошей не вистачало навіть на їжу…

Все-таки диво сталося. Я вступив на медичний факультет і провчився, здобувши базову освіту, хоч потім за наполяганням батька вирішив зайнятися вивченням права. От тоді-то один із моїх викладачів з Боннського університету пояснив мені, що за нової ситуації в країні, якщо я, звісно, хочу рухатися вперед, а не підтертися своїм дипломом, найкраще буде мені вступити до лав НСДАП і СС. Так, Алексе, він пояснив мені, що це відкриє шлях до кар’єри. А я, зізнаюся, завжди мав чималі амбіції, хоч нацистська ідеологія і видавалася мені недолугою та навіть паскудною за своєю суттю. Пам’ятаю, як я публічно кепкував над Гітлером, Геббельсом та їхніми промовами, допоки не усвідомив: або одного разу за мої вислови мене порішать, або я емігрую з Німеччини і все життя буду «проклятим німаком» десь у Франції чи Англії, або ж я замовкну, прийму правила цієї гри, наступлю на горло власній пісні і стану у цій країні кимось. А тоді спробую щось змінити…

— Гм… — промовив Швед. — Паскудний вибір, Вальтере, який майже завжди є усього лиш замаскованою пасткою.

— Так, то був паскудний вибір, — погодився Шелленберг. — І так, то було питанням виживання, Алексе! Фізичного виживання мого і виживання моєї родини… І хоч я почувався таким собі німецьким Юдою, однак, подібно до тисяч інших прагматично мислячих німців, обрав третє.

Щойно рішення було прийнято, мене підхопила і понесла стрімка течія. Я іноді напівжартома роздумував над цим, Алексе: чи не був отой мій викладач із Боннського університету дияволом у людській подобі? Бо після нашої з ним розмови я почувався так, наче підписав угоду із самим дияволом, і той не збирається відступати від жодного її пункту, якщо так само пунктуальним буду і я…

Вже у найближчому майбутньому на мене чекали, як ви кажете, ще підступніші пастки. Так сталося, що мої доповіді на тему розвитку німецького законодавства одного разу привернули увагу Рейнхарда Гайдріха і він люб’язно запропонував мені роботу в своєму відомстві.

Далі щасливий випадок допоміг мені зблизитися із самим Гіммлером. Я врятував йому життя, смикнувши за руку, коли той необережно притулився в польоті до незамкнених дверцят літака. Це сталося випадково, але дуже посприяло зміцненню моїх позицій.

Зрештою, я там, де я зараз є… Але за цей час я не втратив глузд і здатність аналізувати. Як і раніше, я усвідомлюю, де знаходжуся і що несе із собою наш лідер… Але зараз у мене, оберштурмфюрера Вальтера Шелленберга, значно більше можливостей протистояти цьому, ніж у мене того, колишнього бідного студента з багатодітної саарбрюккенської родини. Ба більше, Алексе, у мене є однодумці. Люди, які мають ті ж погляди, що і я. Розумієте? Поважні військові при високих чинах. Нам не вистачає тільки одного: реальних зв’язків із британськими і французькими антигітлерівськими колами. Впливовими людьми, які можуть підтримати нас і допомогти. Якого дідька, ви думаєте, я спілкуюся з фрау Шанель?

Марко якусь мить мовчав. Потім важко видихнув.

— Друже мій, поки ви говорили, я і справді почувався пастором, що приймає сповідь… Не знаю, чим заслужив таку довіру, Вальтере. У будь-якому разі ви дуже ризикуєте, подаючи себе, страшно вимовити у цьому місці, мало не керівником антигітлерівського заколоту…

Шелленберг сумно усміхнувся.

— Патріотом своєї стражденної нації, Алексе.

— І ви хочете…

— Ми хочемо повалити владу Гітлера. Але усвідомлюємо, що без міжнародної підтримки усе це може виявитися пшиком, якщо нас не підтримають братні Англія та Франція… Доки не пізно.

— Не пізно що, Вальтере?

— Поки ваші лідери Чемберлен та Деладьє спочивають на лаврах миротворців, Гітлер давно веде перемовини зі Сталіним. Був потрібен тільки слушний момент… Сподіваюся, ваша журналістська логіка працює добре, Алексе?

— Так, я розумію, про що ви.

— Зізнаюся відверто, — продовжував Вальтер, — увесь цей час я і так робив усе, що міг… Навіть отого недолугого Бенеша задіяв.

Марко відчув, як йому пересихає у горлі. Здивовано подивився на Шелленберга.

— Бенеша? Він, по-моєму, вже давно не гравець…

— Не гравець, але, як у вас в Англії кажуть, навіщо гавкати самому, якщо у тебе є собака? Слухайте, Алексе, я скажу вам ще дещо… В архівах Абвера з якихось там років зберігалися цікаві матеріали стосовно співпраці одного совєцького маршала з німецькою оборонкою. Тухачевський. Чули, мабуть, про такого?

— Маршал Тухачевський… Щось знайоме… — повторив Марко. — Так, здається, його розстріляли як зрадника і ворога народу. Свої ж… рік тому, якщо не помиляюся.

— Саме так… Цей маршал Тухачевський, — продовжував Шелленберг, — був однією з найкращих «консерв» Гайдріха. Нам довелося пожертвувати цим конем, який ходив по шахівниці саме так, як нам було треба, — продовжив Шелленберг. — У документах, про які я веду мову, нічого серйозного насправді не було, якщо, звісно, на тверезу голову то все аналізувати… Але трошки попрацювавши над ними, додавши їм більшої виразності, так би мовити, вдалося створити більш-менш цікавий компромат. Але усе мало бути вкрай правдоподібно, тож нашим вдалося у певний спосіб передати той компромат до Москви.

Ми стали чекати, що Сталін з переляку, дізнавшись, що його найближче оточення — німецькі шпигуни, почне махати шаблею наліво і направо. Але у відповідь була тиша. Якийсь час. Гайдріх вже було вирішив, що компромат не спрацював або ж Сталін увімкнув мізки і вирішив пощадити своїх героїв. Яким же було наше здивування, коли один із наших агентів передав Гайдріху ту саму папку з нашим же компроматом на Тухачевського… Тільки, знаєте, Алексе… таким, доповненим та допрацьованим… Наче над ним хтось ще й окрім нас попрацював… Наш агент повідомив також, що компромат отримав через совєцьку резидентуру… Уявляєте? Виходить, або доведений до психозу Сталін просив нас повернути йому ці злощасні документи знову, тільки більш офіційним шляхом, щоб він міг ними належно цього разу скористатися, або ж Москва з нами затіяла свою гру…

Гайдріх, якщо відверто, перелякався, вирішив, що це провокація, і поки наша затія не вилізла нам усім боком, потрібно першим про усе доповісти фюреру, подавши інформацію у потрібному, вигідному світлі.

Вже не знаю, яка на ту мить поміж Гітлером та Сталіним кішка пробігла, та, на диво, фюрер, переглянувши документи, сказав, що більшого сучого сина, ніж Сталін, годі шукати, і якщо цей компромат якось наблизить торжество «дранг нах остен», то він наполягає, аби дати йому хід…

Отакий неочікуваний чудесний поворот стався, Алексе! Ми прагнули зруйнувати потенційний союз Гітлера і Сталіна, але, видно, у фюрера були власні далекоглядні плани. Що ж… Сталося так, як сталося. Ми більше не хотіли ризикувати і, оскільки тепер усе відбувалося з відома фюрера, я особисто організував цілком пристойний канал для передачі Сталіну оновленого компромату на Тухачевського — руками чехословацького президента Бенеша… Усе, як він хотів! — розсміявся Шелленберг. — Мені було відомо, що у Бенеша завжди були свої рахунки з Москвою. Він погодився виконати цю невдячну роль і справді заслужив більшої поваги від рейхсканцлера, ніж ото нещодавно у Мюнхені… Щодо Сталіна, як ми і розраховували, він, отримавши готовий і незаперечний компромат, який здійснив перед тим такий кругообіг, зніс багато голів. Чи не всьому генералітету…

— Так, я чув, — погодився Марко. — На Даунінг-стріт довго обговорювали ці події… як Сталін знекровив власну армію. Пам’ятаю, усе це тоді викликало чималі дискусії й обурення в європейських колах, і Сталіну довелося виправдовуватися мало не перед усім світом, що усі ті жорсткі міри були обґрунтованими, бо його власні полководці — зрадники і німецькі шпигуни…

— Так… — гмикнув у відповідь Шелленберг. — Виявилось, Сталін носиться із власного величчю навіть більше, ніж наш фюрер. Але я розповів вам, Алексе, усе це не для того, щоб посміятися над двома старими дурнями. Бо вони не такі вже й дурні. А виключно задля того, щоб ви зрозуміли, якого рівня люди стоять за бажанням повернути Німеччині втрачений розум.

— Гайдріх? — перепитав Марко.

— І не тільки… — кивнув Шелленберг. — Ми прекрасно усвідомлюємо, що не з Москвою нам потрібно об’єднуватися, а проти Москви, — додав він. — Ідея зближення Великої Британії та Німеччини без Гітлера для спільної боротьби з СРСР — ось яка мета рухає нами! У цьому, як ви розумієте, можливість укріплення та збереження й Британської імперії.

— Воістину, мета шляхетна…

— І ось вам, Алексе, відповідь, — знову промовив Шелленберг, — чому я зараз спілкуюся з вами так відкрито, чому іду ва-банк. Наша бездіяльність погубить усе, і скоро може виявитися, що ми запізнилися… Гітлер домовиться зі Сталіним… Чорт знає, що ним керує… І замість «дранг нах остен» цілком може розпочатися «офензів ім вестен»…

— Гаразд, Вальтере… Що, на вашу думку, я маю зробити? Як допомогти?

— Усе просто, — проказав Шелленберг. — Ви відомий журналіст, вхожі в усі оті кабінети і кола на Даунінг-стріт. Ви знайомі з найповажнішими людьми Англії… І якщо ви погодитеся допомогти нам, німецьким патріотам, в організації перемовин із британським урядом…

— Я обіцяю вам, Вальтере, що зроблю усе, що зможу, — згідно хитнув головою Марко. — Ця тема дуже мені близька. І якщо відверто, я захоплююсь вашою мужністю.

— Гм-м… — проказав Вальтер, — мусив же я хоч якось виправити ситуацію, щоб ви після тієї пригоди з кабаном не вважали мене закінченим боягузом. А тепер повернімося, доки Мартін не настрочив доповідну просто на коліні. Скуштуємо на десерт «Шварцвальдського лісу», якщо, звісно, дами нам залишили щось…