Полювання на чорного дика

* * *

Дорогою назад він знову мовчав. Наче нічого й не сталося, ніби то не він якихось дві години тому опинився на порозі її фотостудії і спокусив концертом Плевицької.

Навіщо це йому було потрібно? Навіщо приперся до неї «під мухою» і плів казна-що? Навіщо було пропонувати манто дружини, тягнути її до «Савою»? А букет? Що за ідіотський букет він приніс у подарунок співачці? Хто дарує букети у такій страшній обгортці?

А ця дивна фраза, яку Макміллан промовив, коли вони підійшли до Плевицької: «Квіти для прекрасної фермерки!»

Який жах! Плевицька у ту ж мить підвела погляд і якось дивно глянула на нього, мабуть, здивована тим, що зухвалий незнайомець наважився так її назвати.

Хоча, замість вперіщити Алексові тим букетом, вона лише люб’язно всміхнулася і так щиро подякувала за увагу до її таланту, немов почула найприємніший у світі комплімент.

— Едіт… Вже пізно… вас відвезти додому? — раптом поцікавився Макміллан. — Ви ж не збираєтеся ночувати у фотомайстерні?

Вона розгублено подивилася на нього.

— Що то було? — запитала нарешті.

— Що саме? — перепитав Алекс, не відриваючи погляду від дороги.

— Сьогоднішній вечір… «Савой»… Плевицька… Що то було?

— Як на мене, чудовий вечір у вашому товаристві, — промовив він, м’яко усміхаючись. — Хіба ні?

Едіт розгубилася.

— Так, звичайно… Прекрасний концерт. Але… навіщо? Навіщо вам усе це було сьогодні?

— Іноді я дію імпульсивно… — відповів Макміллан із лукавою посмішкою. — Але чому вас так збентежило моє запрошення?

Едіт судорожно вдихнула.

— Алексе… Не морочте мені голову! Думаю, у вашої дивної поведінки має бути якесь логічне пояснення… Спочатку я подумала, що… Але тепер ви мене зовсім збили з пантелику!

Макміллан зупинив авто. Навмисне у тіні, подалі від ліхтарів. Повернувся до неї. Вона завмерла, не розуміючи, чого чекати — поцілунку, обіймів… Чогось із того, що зазвичай роблять люди, усамітнившись…

— Едіт… Тобі подобається те, чим ти займаєшся? — запитав він несподівано.

— Що саме? — поцікавилась вона, здивована до краю навіть не запитанням, а його раптовим переходом на «ти».

— Ну… твоя фотостудія, робота на Дейча… — проказав він.

— Якесь дивне запитання! Ти ж і сам усе знаєш, Алексе… Для мене це взаємопов’язані речі, — перейшла і вона на «ти», хоча за три роки знайомства з Макмілланом жодного разу не наважилася цього зробити.

— Неправда, — похитав головою Алекс. Він обперся рукою на спинку її сидіння і замислено промовив: — Ти дуже чуттєва, романтична і витончена жінка. Навіть не знаю, у який спосіб тебе змусили працювати на Дейча, чи правильніше сказати, на совєцьку розвідку. І навіщо взагалі тобі це здалося.

Едіт підвела розгублений погляд на Макміллана.

— Не знаю, у який спосіб тебе змусили принести свій талант у жертву ідеалам пролетарської революції, — продовжував він, — але щось мені видається, то було зроблено не надто вишукано… Може, навіть брутально. Я не так часто спілкуюся з тобою, — додав, стишивши голос. — Не так часто, як хотілося б… Та кожного разу помічаю у твоєму погляді якусь печаль, невдоволення… І навіть… погано прихований біль.

Едіт дивилася на Алекса, намагаючись зрозуміти, до чого він хилить.

— Арнольд Дейч тобі так багато платить? Чи ти така ідейна? — знову запитав Макміллан, усміхаючись.

Усмішка у нього справді була особливою — м’якою, приємною і на диво дуже пасувала його мужньому обличчю.

Він обережно провів пальцями по її щоці, нахилився до неї ближче.

— Ну, Едіт?

Чорт! Її думки розлетілися по закапелках мозку. Вона ледве встигла втримати кілька… схожих на притомні.

— Спочатку платили зарплату, — стенула плечима, щоб додати своїм словам більшої впевненості та приховати хвилювання, — щомісяця і досить щедро. Потім, коли я вийшла заміж за Тюдора-Харта, відкрила фотостудію і почала заробляти сама — зарплату видавати припинили. Дейч сказав, що витрати збільшуються і тому їх необхідно оптимізувати.

— І ввів систему гонорарів, виплат за окремо пророблену роботу? — знову усміхнувся Алекс.

— Так… — хитнула головою Едіт. — Немає роботи — немає грошей. Крім того, у мій гонорар вже закладені представницькі та оперативні видатки. Але хіба то гроші…

— Справді?

— Так… Дейч вважає, що платні агенти ненадійні, що йому потрібні ініціативні та ідейні люди, які готові працювати без грошей.

— Як передбачувано!

— А що трапилось, Алексе? Дейч заборгував тобі твій гонорар?

Макміллан розсміявся, хитаючи головою.

Едіт подумала, що було б добре трохи відсунутися від нього. Його обличчя було занадто поряд і тепло його подиху заважало їй сконцентруватися.

— Тоді навіщо ти мене розпитуєш про усе це?

Він якусь мить мовчав, наче обдумував, що відповісти.

— Едіт… — промовив він тихо, — я британець, а не голодний пролетарій з пітерського заводу, що готовий працювати за варену картоплину. Інформація — то мій хліб. Я прекрасно заробляв і до знайомства з Дейчем, і уяви собі, розумію, що таке гонорар, а що таке представницькі й оперативні витрати. Це не одне і те ж. І мені кумедно споглядати те, що відбувається. Дейч плює усім в очі і хоче, щоб усі думали, що то божа роса.

— Я тебе не розумію… — прошепотіла Едіт і сама здивувалася своєму голосу, бо він затремтів.

— Едіт, навіть якщо на початку співпраця з Дейчем видавалася тобі доброю ідеєю, то сьогодні… як би то краще сказати… вона для тебе не варта і виїденого яйця. Тебе використовують. Більше того, дурять на гроші. І гадаю, надалі ситуація буде тільки погіршуватися, — безапеляційно промовив Алекс.

— Про що ти кажеш? — запитала вона, хоч добре все розуміла. Вона і без Макміллана знала, що ситуація з фінансуванням погіршувалася з кожним днем. У всякому разі — для неї.

— Кажу про те, — насмішкувато мовив Алекс, — що Дейч на свої запонки більше витрачає, аніж на оплату роботи агентів.

— То правда, — промовила Едіт, — а вимагає усе більше… Вважає, що я завдяки фотостудії можу навіть принца Единбургського завербувати.

— Мені прикро тобі це говорити, — зітхнув Алекс, — та, схоже, скоро ти справді станеш йому непотрібна. Я так розумію, ти привела для резидентури достатньо поважних людей, щоб тепер Дейч через них продовжував працювати серед лондонської еліти самостійно. Тому й економить на тобі.

— Звідки тобі про це відомо?

— Звичайна логіка і порівняння фактів. Нічого складного. Можливо, — продовжив Макміллан, — Арнольд ще деякий час послуговуватиметься тобою… Але не розраховуй, що цією роботою ти зможеш забезпечити собі майбутнє.

— Я знаю Арнольда давно, Алексе! — зібравшись із духом промовила Едіт. — Він не завжди був найкращим другом, але завжди піклувався про мене…

— А-ха-ха. Кажеш, піклувався? Ти хоч сама у це віриш? — гмикнув Макміллан.

— Чому? Чому? Навіщо ти мені оце зараз говориш? — знову повторила вона.

— Я тобі поясню, — продовжував Алекс. — Ти на початку становлення резидентури була наче його права рука, без тебе він не мав би ні агентів, нічого. Але тепер, сама подумай… завербована тобою професура Оксфорда і Кембриджа, впливові посадовці… Він уже це отримав. А тепер те, що потрібно Дейчу, вирішується вже не у твоїй фотомайстерні, люба.

Тепер він сам працює з тими людьми. Едіт, дівчинко, гряде велика буря. Дуже велика і страшна. Вона вже почалася. У Москві повним ходом ідуть чистки. Шукають зрадників, шпигунів, ворогів совєцької влади. Шукають не тільки серед простих людей, але й серед військових й політичних діячів найвищого рангу… Серед найближчих друзів самого Сталіна. Їх страчують за вигаданими, сфабрикованими звинуваченнями, не розбираючись. Сталін прибирає і зачищає усе, що може стати йому на шляху до абсолютної влади. Тож Розвідупр й ІНО НКВС навряд чи стануть винятком із правил. Їх також будуть трясти й пересівати, бо у розвідці працює багато головатих людей, які добре розуміють, хто такий Сталін. Так, ця хвиля поки що не торкнулася іноземних резидентур, але, гадаю, то справа найближчого часу. Може бути таке, що Дейч також потрапить під цей каток, постраждає і потягне за собою тебе… Розумієш? Не знаю, які у тебе стосунки з твоїм чоловіком, та якщо не дуже…

— Не дуже. Останнім часом, — повільно проказала Едіт.

— Ну от, бачиш? — мовив Алекс. — Я чув про твою родинну драму краєм вуха. То хто тебе захистить? Хто про тебе подбає? Дейч? Тюдор-Харт? Мова вже не про заробіток. Мова про твоє життя. З чоловіком у тебе не дуже, а якщо НКВС вирішить прибрати Дейча і він змушений буде переховуватися, тікати… як гадаєш, чи довго він проживе і чи буде для нього в пріоритеті твоє життя? Ти знаєш занадто багато, тому навряд чи тебе помилують… Тебе навіть, як Дейча, відкликати до Москви на Лубянку не будуть.

Едіт слухала Макміллана з широко відкритими очима.

— Хочеш, я розкажу тобі, як це зазвичай відбувається? — продовжував він. — Тебе у кращому разі застрелять на місці. У гіршому — викрадуть просто з твоєї фотомайстерні, доправлять до найближчої конспіративної квартири і катуватимуть у якомусь підвалі, допоки ти не надаси усі потрібні їм свідчення, що, наприклад, Дейч — подвійний агент. Британський, німецький, французький… значення не матиме. Ти усе підпишеш. А потім тебе знайдуть у канаві з простріленою головою.

— Але цього не може бути! — ошелешено прошепотіла Едіт.

— Може, — проказав Алекс, — зрештою, Едіт, не думай, що серед тих людей у Росії, звинувачених у шпигунстві чи зраді, яких щоденно пачками катують і розстрілюють без суду і слідства у підвалах Луб’янки, немає ідейних, вірних ідеалам пролетарської революції… Половина з них ті, хто ту чортову революцію робив, вербував найповажніших офіцерів царської армії…Та їх ніхто не щадить.

Алекс замовк.

— Боже, Боже… Ти, ти…. Ти говориш страшні речі! — проказала вона.

— Я говорю реальні речі, — відповів Макміллан. — А тепер ще раз. Дай собі відповідь: ти працюєш на Дейча за гроші чи за ідею?

Едіт витерла вологі від сліз очі.

— Ти нічого не знаєш! Ти зовсім нічого не знаєш! — прошепотіла вона.

Його брова поповзла вгору.

— То розкажи мені.

— Перед тим як я почала працювати на Дейча у Лондоні, — мовила Едіт, — мене позбавили можливості будь-якого вибору. Я фотографувала бідні квартали Відня для австрійської компартійної газети, і це була моя робота.

У той час лондонській резидентурі знадобилася вербувальниця. Я була знайома з Дейчем по Відню, але не знала, що він перебрався до Лондона й очолив резидентуру. Я видалася йому підходящою кандидатурою. Мене обманом змусили покинути Австрію, цілу спецоперацію для цього провели. Я навіть з батьками попрощатися не встигла.

Усе провернув один агент на ім’я Отто фон Фраузе. Він… не дуже добре повівся зі мною. А коли я опинилася тут, у Лондоні… Дейч мені просто не залишив вибору. Обіцяв безбідне життя в обмін на те, що я умію робити, — фотографувати й спілкуватися з людьми. І я це робила. Зрештою, вже потім я усвідомила суть того, що роблю… Але яке мені було до того діло? Я отримувала добрі гроші, непогано заробляла у фотостудії… Ти і сам знаєш. Ми з тобою так і познайомились, Алексе. Мною керували амбіції, бажання досягнути більшого… і навіть коли я дізналася, що Дейч зі мною не до кінця відвертий, я вирішила, що зможу переграти його, стати незалежною… Та, певно, часи змінилися, все якось поволі сходить на пси. Все втрачає сенс.

— Едіт! — гірка усмішка з’явилася на обличчі Алекса. — Стати незалежною у структурі НКВС? Ти хоч сама розумієш, що говориш? Схоже, ти так і не усвідомила, на кого працюєш насправді. Це не приватна контора Арнольда Дейча, а ти не наймана працівниця, яка може звільнитися, коли забажає! Ця резидентура — структура ІНО НКВС!

— Ти сьогодні геть збив мене з пантелику, Алексе! — похитала головою Едіт. — Я вже шкодую, що поїхала з тобою на той концерт. Усе починалося так добре, а зараз… ти просто вибив у мене опору під ногами…

— У тебе не було ніякої опори під ногами, Едіт, — промовив Алекс. — Ніколи. ІНО НКВС не набирає агентів для того, щоб давати їм якусь міфічну опору. Ти для них витратний матеріал, навіть якщо поки їх влаштовуєш.

— Скажи мені, а на чиїй стороні ти, такий всезнаючий і безстрашний? — спалахнула вона.

Макміллан гмикнув.

— Я — на своїй стороні, — проказав він. — Усе, що мене цікавить, — інформація для моєї аналітики в «Обзервер», і для цього співпраця з Дейчем дуже корисна. Допомагає складати докупи деякі факти, розуміти суть певних подій. Знаєш, для професійного журналіста цінний будь-який досвід і джерело іформації.

До того ж я класичний консервативний британець, і компартією чи торжеством ідеалів пролетарської революції мене не спокусити, так само і шантажувати складно, бо у будь-який момент я можу піти до Скотланд-Ярду чи МІ-6 і написати заяву про те, що мене, британського журналіста, переслідують агенти НКВС; назвати ім’я Арнольда Дейча… І коли резидентуру почнуть трусити британські спецслужби — йому буде не до мене…. А ти, Едіт? Ти так можеш?

Вона мовчки нахилила голову. Їй не було що сказати чи заперечити. Макміллан назвав речі своїми іменами. Власне, вона і без нього здогадувалась, що усе саме так, тільки не давала ходу тим своїм думкам.

— А концерт? — нарешті запитала вона. — Концерт Плевицької був лише приводом для цієї розмови?

Алекс похитав головою.

— Ти казала, тобі дуже не сподобався букет, який ми подарували Плевицькій. Занадто незграбний, важкий… До того ж квіти були загорнуті у жахливу цупку обгортку…

— Так. Букет і обгортка справді були жахливі.

— Справа у тому, що Плевицька — не просто співачка, Едіт, — промовив він. — Як і її чоловік, вона агентка НКВС. Агентка на псевдо Фермерка. Їх завербували ще на початку 30-х, тож… В отій жахливій обгортці я на прохання Дейча передав Плевицькій певні документи. Тонкий вишуканий папір не зміг би приховати аркуші.

— То твої слова «Квіти для прекрасної фермерки» були умовним сигналом, аби вона зрозуміла, що то за букет?

— Саме так. А концерт у «Савої» твій друг Дейч спеціально організував для того, щоб я зміг без зайвих клопотів передати їй ті документи. Як бачиш, Дейчу не довелося вигадувати велосипед. Як і возити безцінний компромат туди-сюди Європою. Візит Плевицької до Лондона теж не викликав ні в кого підозри. Російська співачка в еміграції зрідка дає концерти, щоб звести кінці з кінцями… Що тут такого?

— Ти сказав… компромат? На кого? — здивовано перепитала Едіт.

— Компромат на одного з поважних совєцьких воєначальників, який стоїть на заваді Сталіну. У Кремлі його хочуть звинуватити в співпраці й таємних домовленостях із німцями, бажанні усунути Сталіна від влади, здійснити державний переворот і що там ще. Фермери отримали завдання підкинути компромат Гестапо. Ті, зі свого боку, навряд чи проґавлять таку нагоду, і до Сталіна ці папірці можуть повернутися справжнім серйозним обвинуваченням. Тож якщо усе складеться, почнеться новий виток репресій серед совєцьких військових найвищого еталону… Усе, як бажає Сталін.

— І ти це зробив? — здивовано перепитала Едіт.

— Ми це зробили разом, люба, — усміхнувся Алекс. — Я і ти.

— Господи! Але ж я не знала…

— Тепер знаєш… — розвів Макміллан руками.

— Але навіщо? Навіщо ти вплутався в таке?

— Усе дуже просто, — проказав Алекс, — я спокусився на прохання Дейча передати ті документи лише з однією метою. Ненавиджу усю цю теперішню совєцьку шушару, які 6 пости вона не займала і як би не іменувалася. Вони спотворили усе, що могли. Не мине і року, як совєцький генералітет почне лихоманити. І коли полетять голови й увесь світ буде перебувати у повному здивуванні, що за мана відбувається в совєцькій Росії, бо страту генералітету за звинуваченням у шпигунстві не приховаєш, як голод у 33-му, я матиму гарний матеріал для «Обзервер», у якому поясню усій Європі, хто є насправді Сталін. Як він нищить власних генералів, фабрикуючи проти них звинувачення, як руками розвідки ті наклепи перетворюються на повноцінний компромат… Я відслідкую увесь цей шлях і матеріал буде захопливий. Я тобі обіцяю.

— Ти забув, що сам будеш причетний до цієї крові… — ледь стримуючись, вигукнула Едіт. — Тебе викриють одразу, як тільки матеріал надрукують! Ти ж, власне, передавав той букет із документами Плевицькій!

— Едіт, — поблажливо усміхнувся Макміллан, — мені неприємно тобі це казати, однак невже ти думаєш, я не зможу викрутитися? Я скажу: гадки не мав, що у букеті секретне послання для Гестапо, адже це ти запропонувала мені супроводжувати тебе на концерт до «Савою»!

— Я? — ошелешено перепитала Едіт.

— Звісно, ти. Як джентльмен я не зміг тобі відмовити. Та й букет той придбала ти, просто попросила мене вручити його Плевицькій. Розумієш? Едіт, я британський журналіст. А ти — агентка совєцької резидентури, що емігрувала з Австрії до Лондона для налагодження агентурної мережі… То як гадаєш, чиєму слову повірять мої добропорядні співвітчизники, читачі «Обзервер», га? Моєму чи твоєму? Я не хочу тебе засмучувати. Просто розповідаю, як воно може бути… Крім того, я одразу заявив Арнольду Дейчу, що хочу мати певну страховку від звинувачень у непорядності.

— І… що він сказав? — розгублено запитала Едіт.

— Дейч сказав: візьми із собою Едіт Тюдор-Харт. У разі чого усе валитимеш на неї… На ній стільки лайна… Одним більше, одним менше… Скажеш, що то вона запросила тебе і ти уявлення не мав, що у букеті. У разі чого, мила моя, Дейч звинуватить тебе у подвійній грі… От і все.

Едіт Тюдор-Харт уже не приховувала сліз.

— Божевілля! Справжнє божевілля! І ти це зробиш?

— Звісно, зроблю. За певних обставин, звісно. Але зроблю, не сумнівайся.

— То яка мені різниця, Алексе, хто мене погубить — Арнольд чи ти? Яка різниця, хто мене знищить, коли усе станеться так, як ти кажеш, і вийде твоя викривальна стаття… Навіщо ти зробив мене причетною до цього?

— На, візьми і витри сльози, Едіт, — Макміллан дістав з нагрудної кишені пальто носовичка. — Різниця є. І величезна. Бо я тебе, на відміну від Арнольда Дейча, нищити не збираюся. Я пропоную тобі змиритися з тим, що сталося, й увімкнути мізки. Якщо, звісно, ти справді хочеш щось змінити у своїй теперішній життєвій ситуації. Я пропоную тобі роботу, гідну оплату і безпеку, звісно. Безпечне майбутнє. У разі проблем ти будеш під захистом і тобі не доведеться боятися за своє життя.

— Ч-ч-чорт! Ти працюєш на британську розвідку! — вигукнула Едіт. — Ну, звісно! От дурепа, як я раніше цього не зрозуміла? Ти працюєш на британські спецслужби! Господи… Увесь цей час!

— Немає за що себе картати, — похитав головою Алекс. — Картатися будеш, якщо відмовишся від моєї пропозиції.

— А що я маю робити?

— Нічого з того, що б ти не робила раніше, — стенув плечима Макміллан. — Ти усе ще вхожа до Арнольда Дейча як його старий друг і соратниця. Продовжуй співпрацювати з ним, виїдай йому мозок своїми скаргами на погане фінансування. Але тепер ти маєш собі зафіксувати наступне: мене цікавить кожен папірець на його столі. Мені потрібні імена усіх завербованих тобою для резидентури Дейча. Усіх, кого ти водила до нього на зустрічі, а надто тих, кого Центр затвердив як повноцінних агентів. Усіх, хто сьогодні уже співпрацює із резидентурою. Усіх без винятків: консьєржки, садівники, секретарки, водії, професура, службовці, члени парламенту… Усе, що тобі відомо, Едіт. Усе, що за ці кілька років твоєї діяльності пустило пагіння й обплело Лондон і Велику Британію. Мені потрібна уся вибудована твоїми з Дейчем руками агентурна мережа!

Едіт Тюдор-Харт мовчала.

— Ну, чого ти мовчиш? — запитав Алекс. У голосі — ні тіні знущання чи зверхності. — Говори, Едіт, говори. Я маю знати, що ти думаєш…

— А якщо я відмовлюся? — прошепотіла вона. — Уб’єш мене?

— Ой-й-й… — зітхнув Алекс. — Господи, знайшла вбивцю! Як ти розумієш, я не великий поціновувач кровопролиття, шантажу й погроз. У всякому разі не стосовно жінок. Це грубо і недостойно, тому я ніколи не маститиму об таке руки. Але скажу так, як є. Я запропонував тобі гідний спосіб уникнути того пекла, в якому ти можеш опинитися через Дейча вже зовсім скоро. Якщо пристанеш на мою пропозицію — ми обговоримо всі деталі, суми твоїх гонорарів… і коли гримне грім — ти, обіцяю, спостерігатимеш за усім з безпечної відстані, цілковито захищена. У разі ж твоєї відмови, як би то сказати делікатніше… я змушений буду доповісти про це. І ти більше не являтимеш для моєї контори жодної цінності, тому я навіть не знатиму, коли і в який спосіб тебе вирішать прибрати. Для цього є спеціальні люди, Едіт. Не хотілося б одного ранку прочитати у газеті, що відому фотографиню знайшли на березі Темзи з простреленою головою.