Танок з драконами

Тиріон

Він прокинувся на самоті й відчув, що ноші зупинилися.

Там, де був Іліріо, лишилася купа розчавлених подушок. Горлянку карликові дерло і шкрябало. А наснилося йому… що ж йому наснилося? Він уже й не пам’ятав.

Ззовні кілька голосів розмовляли мовою, якої він не знав. Тиріон просунув ноги крізь запони і зістрибнув на землю, де побачив, як магістрат Іліріо стоїть коло коней з двома вершниками, що нависають йому над головою. Обоє мали на собі кубраки вивареної шкіри під киреями темно-брунатної вовни, але мечі тримали у піхвах, і скидалося на те, що товстунові ніщо не загрожує.

— Треба відлити, — оголосив карлик, зійшов з дороги, розв’язав штани і полегшився у плутанину тернових кущів. Справа забрала чимало часу.

— Відливає він непогано, мушу визнати, — зауважив чийсь голос.

Тиріон струсив останні краплі й заправив прутень у штани.

— Це ще найменший з моїх багатих таланів. Бачили б ви, як я гівно відкладаю.

Він обернувся до магістрата Іліріо.

— Ви знаєте цих двох, магістрате? Мені вони скидаються на розбійників. Чи не дістати сокиру?

— Сокиру?! — вигукнув більший з двох вершників, дебелий чолов’яга з кошлатою бородою та шапкою яскраво-рудого волосся. — Чув, Хальдоне? Малий хоче з нами битися!

Супутник його був старший, чисто голений, з чітко окресленим худорлявим обличчям. Волосся його було зібране на потилиці у вузол.

— Щоб довести свою хоробрість, маленькі люди часто вдаються до нерозумних вихвалянь, — проказав він. — Але щось я сумніваюся, що цей хоча б качура приб’є.

Тиріон здвигнув плечима.

— Давайте сюди качура.

— Якщо наполягаєте.

Вершник зиркнув на свого супутника. Здоровань витяг з піхов меча-байстрюка.

— Осьо тобі Качур. Це я, сцикунчику.

«Рятуйте мене, боги.»

— Я гадав, качур буде трохи менший.

Здоровань гучно зареготав.

— Ти чув, Хальдоне? Йому треба меншого Качура!

— Я б погодився на тихішого. — Чоловік на ім’я Хальдон роздивився Тиріона спокійними сірими очима, потім обернувся до Іліріо. — Ви маєте для нас скрині?

— Ще й мулів, щоб їх одвезти.

— Мули надто повільні. Ми маємо в’юкових коней, перекладемо скрині на них. Качуре, подбай.

— Чого це Качур завжди мусить про все дбати? — Здоровань укинув меча назад до піхв. — А про що, приміром, дбаєш ти, Хальдоне, га? Хто тут, зрештою, лицар — ти чи я?

Та побуркотівши трохи, він без заперечень закрокував до мулів.

— Як ся має наш хлопчина? — запитав Іліріо, поки припинали скрині.

Тиріон нарахував їх шість — дубових скриньок із залізними наличчями. Качур легко та вправно закидав їх на одне плече.

— Високий уже витягся, мало не як Гриф. Три дні тому вкинув Качура у напувальне корито.

— Та не вкинув він мене! То я впав, щоб його розвеселити.

— Твій задум мав успіх, — запевнив Хальдон. — Я аж обреготався.

— У одній скриньці для хлопчика є подарунок — трохи солодкого ванберцю. Він його завжди так любив… — Іліріо здавався дивно засмученим. — Мені кортить проїхатися з вами до Гойян Дроге. Прощальним бенкетом проводити у довгу путь униз річкою…

— Нам бракує часу для бенкетів, мосьпане, — мовив Хальдон. — Гриф хоче рушати, щойно ми повернемося. Угору течією прийшли новини, і всі бентежні. На північ од озера Чингал бачили дотракійців — роз’їзди старого халазару Мотхо. За ним недалечко крізь Кохорську пущу суне хал Зекко.

Товстун насмішкувато пирхнув.

— Зекко приходить до Кохору кожні три-чотири роки. Кохорці дарують йому торбу золота, і він повертається на свій схід. Що до старого Мотхо, то його люди не молодші за нього самого, і щороку їх меншає. Головну загрозу становить…

— …хал Поно, — закінчив Хальдон. — Якщо не брешуть, то Мотхо і Зекко тікають саме від нього. З останніх звісток, Поно бачили при верхній течії Сельору з халазаром у тридцять тисяч. Гриф не хоче втрапити до пастки просто на річці, якщо Поно таки зважиться рушити на Ройну.

Хальдон зиркнув на Тиріона.

— А чи ваш карлик їздить верхи так само хвацько, як відливає воду?

— Він їздить верхи, — втрутився Тиріон, не дозволяючи сирному королю відповісти за себе, — хоча найкраще це робить у особливому сідлі та на знайомому коні. А ще він уміє розмовляти.

— Справді уміє. Мене звати Хальдон; у нашому маленькому бойовому братстві я служу за цілителя. Дехто зве мене Півмаестром. А мого супутника звати пан Качур.

— Пан Роллі! — заперечив здоровань. — Роллі Ходикачка. Кожен лицар може висвятити іншу людину на лицаря. От Гриф мене й висвятив. А тебе, курдупелю, як звати?

Тут поспіхом устряг Іліріо:

— Йолло, таке його ім’я.

«Йолло?! Так хіба мавп називають.» Ба гірше: то було пентоське ім’я, а те, що Тиріон — не пентосець, побачить і останній дурень.

— То в Пентосі я Йолло, — похапцем спробував він виправити завдану шкоду, — але мати назвала мене Хугором Схилом.

— То ти малий король чи малий байстрюк? — запитав Хальдон.

Тиріон зрозумів, що поблизу Хальдона Півмаестра мусить зберігати осторогу.

— Кожен карлик — байстрюк у очах свого батька.

— Та вже ж. Ну то скажи мені, Хугоре Схиле, отаку річ. Як Сервин Дзеркального Щита переміг дракона Урракса?

— Наблизився, ховаючись за своїм щитом. Урракс бачив лише власне віддзеркалення, аж доки Сервин не прохромив йому око списом.

Хальдон не здавався враженим.

— Цю казочку знає навіть Качур. А чи не назвеш ім’я лицаря, котрий спробував ту саму хитрість із Вхагар під час «Танку драконів»?

Тиріон вишкірився.

— Пан Байрон Лебедин. От його за клопіт підсмажив дракон… але Сиракс, не Вхагар.

— На жаль, ти помилився. У «Танку драконів, правдивій оповіді» маестер Мункун пише…

— …що то була Вхагар. Але Мункун помиляється — хай він був не простий, а великий маестер. Зброєносець пана Байрона побачив смерть свого господаря і написав його доньці. У його звіті говориться, що то була Сиракс, дракониця Раеніри. Так воно і доречніше виходить, ніж у розповіді Мункуна. Адже Лебедин був сином порубіжного князя, а Штормолам стояв за Аегона. Вхагар була драконом принца Аемонда, Аегонового брата. Навіщо Лебединові її вбивати?

Хальдон закопилив губи.

— Спробуй не впасти з коня, бо як упадеш, то шкутильгай сам назад до Пентосу. Наша соромлива діва не чекатиме ані на чоловіка, ані на карлика.

— Полюбляю соромливих дів. Чи не найбільше за всіх — якщо не рахувати розпусних. А чи не скажете мені, де місце шльондрам?

— Хіба я схожий на людину, що вчащає до шльондр?

Качур зневажливо засміявся.

— Та він не сміє! Лемора примусила б його вимолювати прощення, хлопчина зажадав би піти з ним, а Гриф відрізав би йому цюцюрку і запхав у горлянку.

— То й нехай, — відповів Тиріон. — Навіщо маестрові прутень?

— Але ж Хальдон — лише наполовину маестер.

— Схоже, — мовив Хальдон, — тобі, Качуре, карлик припав до смаку. То нехай їде з тобою.

І розвернув свого коня.

Качурові знадобилося ще трохи часу, щоб припнути скрині Іліріо до трьох в’юкових коней. До того часу Хальдон вже зник удалині, але Качур не переймався. Він скочив у сідло, вхопив Тиріона за комір, витяг нагору і посадив малого чоловічка перед собою.

— Тримайся за луку, то й не впадеш. Кобилка іде м’якенько, а драконова дорога — гладка, наче дівчача дупця.

Ухопивши вузду свого коня у правицю, а поводи в’юкових коней — у лівицю, пан Роллі вирушив у путь жвавою ристю.

— На все добре! — побажав їм услід Іліріо. — Скажіть хлопчикові, що мені дуже шкода пропускати його весілля. Я приєднаюся до вас на Вестеросі. Присягаюся вам руками моєї любої Серри.

Коли Тиріон кинув на Іліріо Мопатіса останній погляд, той стояв коло ношів у своєму парчовому вбранні, згорбивши могутні плечі. Коли його постать почала зникати за дорожньою пилюкою, володар сирів здався Тиріонові зовсім невеличким чоловічком.

Качур наздогнав Хальдона Півмаестра за півверсти, і далі вершники поїхали біч-обіч. Тиріон чіплявся за високу луку сідла, незграбно розкидавши ноги убік, і розмірковував про майбутні мозолі, судоми та натерті сідлом болячки.

— Цікаво, що пірати озера Чингал зроблять з нашим карликом? — спитав Хальдон, коли вони рушили далі.

— Карликовий пиріг чи карликову юшку? — припустив Качур.

— Найгірший там — Уро Немитий, — зауважив Хальдон. — Самого лише його смороду досить, щоб убити людину.

Тиріон здвигнув плечима.

— На щастя, я не маю носа.

Хальдон слабенько всміхнувся.

— Якшо стрінемо пані Корру на «Відьминих зубах», то не дорахуєшся й інших частин. Корра Кривава — так її кличуть. На її кораблі служать самі лише прекрасні юні діви, котрі холостять кожного захопленого у полон чоловіка.

— Жахливо. Так можна і у штани надзюрити.

— Оцього не треба, — похмуро застеріг Качур.

— Як скажете. Але якщо ми таки стрінемо ту вашу пані Корру, я хутенько вскочу в спідницю і скажу, що є Серсеєю, уславленою бородатою красунею з Король-Берега.

Цього разу Качур зареготав, а Хальдон мовив:

— Ти такий веселий та дотепний парубійко, Йолло. Кажуть, Князь-у-Савані обіцяв подарунок тому, хто його насмішить. Можливо, його сіра милість обере тебе прикрасою свого кам’яного двору.

Качур збентежено зиркнув на свого супутника.

— Недобре так жартувати. Надто коли ми близько до Ройни. Він почує.

— Ти ба, трохи качиної мудрості, — зауважив Хальдон. — Вибачай, Йолло. Не сиди такий блідий, я лише жартував. Отримати сірий поцілунок Володаря Смутку — не така легка справа.

«Сірий поцілунок…» Від самої думки шкірою побігли дрижаки. Тиріона Ланістера вже не жахала смерть, але сіра лускачка — то було геть інше. «Князь-у-Савані — це казка, — спробував він переконати себе, — він не справжніший, ніж привид Лана Хитромудрого, який начебто досі блукає у Кастерлі-на-Скелі.» Та незважаючи на все, припнув язика.

Раптове мовчання карлика лишилося непоміченим, бо Качур почав просторікувати про власне життя. Його батько був зброярем у Лихомості, розказував він, тому народився малий Роллі з брязкотом криці у вухах і ще змалку почав вправлятися з мечем. Величенький поставою, спритний парубок звернув на себе увагу старого князя Крестава, який запропонував йому службу в своїй залозі. Проте хлопець хотів більшого. Він бачив, як кволий синок Крестава стає спочатку джурою, потім зброєносцем, а тоді й лицарем.

— Отаке казна-що, сам як тростина, вітром хилитається, голівка з курячу гузку… але ж старий князь мав чотирьох доньок і лише одного сина, тому ніхто не міг йому слово поперек мовити. Інші зброєносці його у дворищі навіть пальцем не чіпали, як майстер-мечник ставив битися.

— А вам, певно ж, зухвалості не бракувало. — Тиріон легко бачив, на що звертає оповідь.

— Мій батько мені на шістнадцяті іменини меча скував, — відповів Качур. — Меч впав у око Лорентові, і той забрав його собі, а мій клятий батечко не посмів і писнути. Коли я поскаржився, Лорент мені сказав просто у вічі, що мої руки створені гатити молотом, а не тримати меча. Ну я пішов, узяв у кузні молота і лупцював його, доки не зламав обидві руки і половину ребер. А тоді довелося тікати з Обширу, і то хутко. Ну, перетнув море, пішов до «Золотої дружини». Кілька років кував їм залізо як підмайстер, а тоді пан Гаррі Стрікланд узяв мене собі за зброєносця. Коли Гриф пустив униз річкою звістку, що шукає когось навчати свого сина, Гаррі надіслав йому мене.

— І Гриф вас висвятив?

— За рік по тому.

Хальдон Півмаестер слабенько посміхнувся.

— Ти розкажи нашому малому другові, як ти собі прізвище надибав, га?

— Ну, лицареві ж не досить самого лише імені, — забуркотів здоровань, — а ми, той, стояли в полі, коли він мене висвятив, а я дивлюся, там качка ходить, ну я той… та годі вам, не смійтеся!

Одразу після заходу сонця вони з’їхали з дороги — заночувати у зарослому зіллям дворищі коло старого кам’яного колодязя. Тиріон зіскочив з коня, щоб розігнати кров у заціпенілих литках, а Качур та Хальдон тим часом заходилися напувати коней. Жорстка брунатна трава та дикі деревця повитикалися між каменів бруківки; рештки стін чогось на кшталт величезного кам’яного маєтку вщент заросли мохом. Доглянувши коней, вершники розділили просту вечерю з солонини та холодної білої квасолі, запиваючи усе пивом. Тиріон тішився розрадою, яку дарувала проста подорожня їжа після жирного та розкішного харчу від Іліріо.

— Оті скрині, які ми вам привезли, — мовив він, жуючи. — Спершу я подумав: золото для «Золотої дружини», та потім побачив, як пан Роллі закидає одну на плече. Якби там було повно монет, він би її так легко не підняв.

— Там просто обладунки, — здвигнув плечима Качур.

— Іще одяг, — устряг Хальдон. — Двірський одяг для усього нашого загону. Тонка вовна, оксамит, шовкові киреї. До королеви не йдуть вдягненими абияк… або з порожніми руками. Магістрат мав добрість забезпечити нас належними подарунками.

Коли зійшов місяць, вони знову посідали у сідла і потрусили на схід під шатром зіркового неба. Стара валірійська дорога блищала попереду, наче довга срібна стрічка, що звивалася крізь ліси та долини. На деякий час Тиріон Ланістер майже відчув мир та спокій.

— Правду казав Ломас Довгоступ. Ця дорога є дивом.

— Що за Ломас Довгоступ? — запитав Качур.

— Та книжник один, давно померлий, — відповів Хальдон. — Усеньке життя їздив світом. Написав про землі, які відвідав, у двох книжках: «Дива» і «Дива, створені людиною».

— Мені один з дядьків їх подарував, як я був малим хлопчиною, — додав Тиріон. — Я їх зачитав до того, що вони розвалилися на шматочки.

— «Боги створили сім див світу, а смертні люди — дев’ять», — пригадав з книжки Півмаестер. — Не вельми поштиво до богів з боку смертних людей: спорудити на два дива більше. Але що є, те є. Кам’яні дороги Валірії були одним з дев’яти див, перелічених Довгоступом. Здається, п’ятим.

— Четвертим, — мовив Тиріон, який ще хлопчиком завчив напам’ять усі шістнадцять.

Дядько Геріон полюбляв ставити його на стіл під час учти і просити, щоб перелічив усі дива вголос. «А я й раденький бував, чи не так? Стояти на столі серед тарелей, притягати до себе всі погляди, доводити, який я маленький меткий бісик…» І ще багато років він плекав мрію одного дня поїхати світом і побачити усі дива Довгоступа на власні очі.

Але князь Тайвин поклав край мрії свого сина-карлика за десять днів до його шістнадцятих іменин. Саме тоді Тиріон попросив дозволу об’їхати Дев’ять Вільних Міст, як робили його дядьки у тому самому віці.

— На моїх братів можна покластися — вони не накличуть сором на дім Ланістер, — відповів батько. — Жоден ніколи не одружувався зі шльондрою.

Коли ж Тиріон нагадав, що за десять днів він стане дорослим чоловіком і буде вільний подорожувати, де захоче, князь Тайвин мовив:

— Жодна людина у світі не є вільною робити, що вона хоче. Тільки діти та дурні думають інакше. Їдь куди хочеш, не заперечую. Вдягни блазенські лахи, стій на голові, щоб розважити королів прянощів і повелителів сиру. Тільки дивися: сам сплачуй за перевіз, харч і житло, а про повернення забудь і думати.

На цьому зухвальство юного хлопця розсипалося на порох.

— Якщо хочеш собі корисної справи, то матимеш, — сказав тоді батько.

І щоб відзначити його повноліття, Тиріона зробили наглядачем над усіма збіжниками нечистот і сховищами води у Кастерлі-на-Скелі. «Може, батько сподівався, що я у котромусь потону.» Але Тайвина спіткало розчарування — збіжниками ще ніколи так добре не збігали лайно і помиї, як під пильним оком Тиріона.

«От би келих вина — змити з рота смак князя Тайвина. А міх замість келиха був би кращий.»

Вони їхали всеньку ніч; Тиріон намагався ухопити трохи сну, то куняючи на луці сідла, то рвучко прокидаючись. Час від часу його починало хилити убік, але пан Роллі тоді хапав його і знову садовив рівно. До світанку карликові боліли ноги, а сідниці були стерті та намозолені.

Лише наступного дня вони досягли місця, де уздовж річки лежав Гойян Дроге.

— Казкова Ройна, — мовив Тиріон, побачивши з горбка повільну зелену течію.

— Мала Ройна, — зауважив Качур.

— Та бачу, що невеличка.

«Начебто приємна річечка. Але найменший з зубців Тризуба удвічі ширший, і всі три течуть швидше.» Місто вразило його не більше. Тиріон пригадав з книжок, що Гойян Дроге ніколи не було великим, зате гарним, зеленим та квітучим — містом проточної води, містом водограїв. «До війни. Перед тим, як прийшли дракони.» За тисячу років по тому протоки забилися очеретом і болотом, застійні ставки гнилої води породили безліч мушви. Поколоте каміння храмів та палаців поволі занурювалося в землю; вздовж берегів річки буяли зарості старого кривого верболозу.

Серед пустки та погрому ще лишалося кілька людей, що серед моря бур’янів порали крихітні садочки та городики. Стукіт залізних копит на старій валірійській дорозі змусив більшість тікати до тих схронів, з яких вони виповзли, але найсміливіші лишилися на сонці, щоб роздивитися подорожніх вершників млявими, байдужими очима. Одна гола дівчинка з ногами, до колін вимазаними у болоті, не зводила очей з Тиріона. «Мабуть, ніколи не бачила карлика, — здогадався він, — де вже карлика без носа.» Він скривив страшну мармизу і висолопив язика; дівчинка заплакала.

— Що ти їй зробив? — спитав Качур.

— Надіслав поцілунок. Усі дівчата плачуть, коли я їх цілую.

За плутаниною верб дорога раптом скінчилася; вони повернули на північ, подолали коротку стежку і поїхали уздовж води, аж доки прирічні кущі не розступилися, і вони не опинилися коло старого кам’яного пришибу, наполовину затопленого і оточеного високими заростями бурого зілля.

— Качуре! — почувся звідкілясь крик. — Хальдоне!

Тиріон витяг шию в той бік і побачив хлопця, що стояв на даху низького дерев’яного сараю, вимахуючи крислатим солом’яним брилем. Юнак був стрункий, зграбний та ставний, з шапкою темно-блакитного волосся. Карлик подумки оцінив його вік у п’ятнадцять-шістнадцять років.

Дах, на котрому стояв хлопець, належав надбудові «Соромливої діви» — старого і непоказного однощоглового пласкодінного човна з тих, де треба відштовхуватися жердинами. Човен мав широкий коріб, у воду майже не занурювався, тому був зручний для плавання хоч би й наймілкішими протоками, а де-не-де міг переповзти навіть піщану мілину. «Не надто красна діва, — подумалося Тиріонові, — та бридкі на пику нерідко бувають шаленими в ліжку.» Човни, що плавали дорнійськими річками, бували яскраво розмальовані та прикрашені мистецьким різьбленням, але ця діва нічим таким не вихвалялася. Пофарбована вона була сіро-брунатною, болотного кольору фарбою, що мінилася плямами та подекуди лущилася; велике вигнуте стерно було просте і нічим не оздоблене. «Скидається на купу глини та очерету, — подумав Тиріон, — але схоже, саме на те його і будували.»

Качур вже тюгукав у відповідь. Кобила з бризками неслася мілкою водою, топчучи очерет. Хлопець зістрибнув з даху надбудови на чардак човна, а слідом показалася і решта мешканців «Соромливої діви». Позаду біля стерна стояла немолода пара з ройнарськими рисами облич; вродлива септа у м’якій білій рясі вийшла з дверей і відкинула з очей кучерик темно-брунатного волосся.

Не впізнати, котрий тут Гриф, було неможливо.

— Годі галасувати, — мовив він, і над річкою негайно запанувала тиша.

«З оцим важкувато буде» — відразу зрозумів Тиріон.

Грифова накидка зроблена була з шкури рудого ройнійського вовка. Під шкурою він носив буру шкіру, зміцнену залізними кільцями. Чисто голене обличчя теж здавалося вичиненою шкірою; в кутиках очей причаїлися зморшки. Волосся він мав таке ж блакитне, як синове, але корені його були руді, а брови — ще рудіші. При стегні висіли меч і кинджал. Якщо він і радів поверненню Качура та Хальдона, то добре це приховував. Зате зовсім не ховав свого незадоволення появою Тиріона.

— Карлик?! Що це за халепа?

— Знаю, ви сподівалися на кружало доброго сиру. — Тиріон обернувся до Молодого Грифа і подарував йому найчарівнішу свою посмішку. — Блакитне волосся непогано пасуватиме тобі у Тироші, але на Вестеросі діти кидатимуть у тебе каміння і сміятимуться в обличчя.

Хлопець сторожко глянув у відповідь.

— Моя мати була шляхетна тирошійка. Я фарбую волосся на знак пам’яті про неї.

— Що це за створіння? — рішуче перепитав Гриф.

Відповів йому Хальдон.

— Іліріо прислав листа, де все пояснює.

— То давайте листа. І ведіть карлика до мене.

«Не до смаку мені його очі» — міркував Тиріон, поки сердюк всідався навпроти нього у тьмяному череві човна, через подряпаний стіл із дощок, на якому горіла лойова свічка. Очі були світлі, холодні, крижаної блакиті. Карлик ненавидів світлі, аж бліді очі. Князь Тайвин мав блідо-зелені очі, помережані золотими цятками.

Тиріон подивився, як сердюк читає. Те, що він умів читати, вже саме по собі дещо проказувало. Скільки найманців могли похвалитися цим хистом? «Та він навіть губами не ворушить» — помітив Тиріон.

Нарешті Гриф підняв світлі очі від пергамену і примружив їх на Тиріона.

— Тайвин Ланістер помер? Від твоєї руки?

— Від мого пальця. Оцього. — Тиріон виставив його вгору Грифові на подив. — Князь Тайвин сидів на нужнику, а я встромив йому арбалетну стрілу в кишки, щоб подивитися, чи справді він сере золотом. З’ясувалося, що ні. Шкода — золото б мені не завадило. Трохи раніше я вбив свою матір. А ще ж свого небожа Джофрі — отруїв просто на його весільному бенкеті, де від початку до кінця бачив, як він душиться на смерть. Невже наш ясновельможний сировар цього не написав? А ще я маю намір додати до свого списку братика і сестричку, якщо на те буде ласка вашої королеви.

— Ласка королеви?! Невже Іліріо з’їхав з глузду? Чому він вирішив, що її милість прийме на службу відвертого зрадника і вбивцю родичів?

«Доречне питання» — подумки зауважив Тиріон, але вголос проказав інше:

— Король, якого я вбив, сидів на її престолі. Усі, кого я зрадив, були леви, тож мені здається, я вже чимало прислужився її милості королеві. — Тиріон почухав пенька носа. — Та ви не бійтеся, вас я не вб’ю, ви ж бо мені не родич. Можу я подивитися, що там написав наш сирний пан? Полюбляю читати про свою особу.

Гриф не зважив на його прохання, натомість торкнувся листом полум’я свічки і подивився, як пергамен чорніє, згортається і в’яне у вогні.

— Між Таргарієнами та Ланістерами стоїть пролита кров. Навіщо тобі підтримувати королеву Даянерис?

— Заради золота і слави, — бадьоро проказав карлик. — А ще з ненависті. Якби ви знали мою сестру, то зрозуміли б.

— Я добре розумію, що таке ненависть.

Гриф так вимовив останнє слово, що Тиріон зрозумів: тут він не бреше. «Схоже, він нею живе. Ненависть живить і зігріває його уночі вже багато років поспіль.»

— Приємно, коли тебе розуміє такий хоробрий лицар.

— Я не лицар.

«Ви не просто брехун, паночку мій добрий — ви ще й кепський брехун. Були б вигадали щось розумніше.»

— А от пан Качур чомусь каже, що це ви його висвятили.

— Качур забагато патякає.

— Хіба ви не раді, що качка розмовляє? Це ж справжнє диво. Та годі про нього, шановний… Грифе. Отже, ви в нас — не лицар, а я — Хугор Схил, мале чудовисько. Ваше мале чудовисько, якщо вам до вподоби. Даю в тім своє слово, що нічого так не хочу, як вірно служити вашій драконовій королеві.

— І як ти зібрався їй служити?

— Язиком. — Тиріон облизав пальці, один за одним. — Я можу розказати її милості, як думає моя мила сестра — коли вважати, що вона взагалі думає. Я можу розповісти її воєводам найкращі способи перемогти мого брата Хайме у битві. Я знаю, хто з панства хоробрий, а хто боязкий, хто вірний, а хто плекає злі наміри. Я можу привести до неї союзників. А ще я чимало знаю про драконів — це вам підтвердить ваш півмаестер. Також я дотепний і небагато їм. Вважайте мене своїм ручним бісиком.

Якусь мить Гриф зважував почуте.

— Зрозумій ось що, карлику. В нашому товаристві ти — останній і найменший. Тримай язика за зубами і роби, що кажуть, бо пошкодуєш.

«Так, батечку» — трохи не ляпнув Тиріон.

— Воля ваша, ясний пане.

— Не лести мені. Я не з зацного панства.

«Брешеш.»

— Та то я з чемності сказав, друже мій, не переймайтеся.

— Я тобі не друг.

«Не лицар, не зацний пан, не друг.»

— Шкода аж до сліз.

— Свої кпини лиши собі. Я беру тебе з собою до Волантису. Якщо покажеш себе слухняним і корисним, то зможеш лишитися при нас далі — служити королеві, як зумієш. Але якщо я матиму з тебе більше клопоту, ніж користі — то підеш сам шукати собі долі.

«Еге ж, піду — недалечко. І знайду її на дні Ройни серед рибок, що з’їдять рештки мого носа.»

— Валар дохаеріс.

— Можеш спати на чардаку чи під ним, обирай сам. Ізілья дасть тобі постіль.

— Така добра жіночка. — Тиріон відкланявся і зашкандибав геть, але на порозі обернувся. — Але що як ми знайдемо королеву і взнаємо, що всі балачки про драконів — то вигадки якогось п’яного жегляра? У широкому світі повно гуляє божевільних казок. Про мамунів і чугайстрів, про привидів та упирів, про мавок і потерчат, про крилатих коней, крилатих свиней… ба навіть крилатих левів.

Гриф витріщився на нього, суплячи брови.

— Я тебе чесно застерігаю, Ланістере. Тримай язика на припоні, якщо хочеш його зберегти. Тут ідеться про корони та королівства. Ми можемо втратити наші життя, імена, честь. Це не гра, в яку граються задля твоєї розваги.

«Авжеж гра, — подумав Тиріон. — Гра престолів.»

— Як скажете, капітане, — пробурмотів він, знову вклоняючись.