Танок з драконами

Тиріон

Коли вони нарешті досягли Волантиса, небо синіло на заході та чорніло на сході, а посередині спалахували зірки. «Ті самі, що й на Вестеросі» — подумалося Тиріонові Ланістеру.

Напевне, зірки б його якось розрадили, якби він не був сплутаний, наче гусак, і припнутий до сідла. Ковчитися він давно припинив — надто міцні були пута — і натомість обвис, наче мішок борошна. «Зберігаю сили» — дурив він себе, не переймаючись, навіщо саме.

Брами в Волантисі зачинялися надвечір, з темрявою. Стражники на північній брамі нетерпляче гримали на спізнілих блукальців. Попереду в черзі стояв віз, повний лимонів та помаранчів. Вартові майнули смолоскипами візникові, щоб заїжджав, але на здоровила-андала верхи на бойовому коні, з мечем і в кольчузі кинули важчі погляди. Було викликано сотника, і поки вони з лицарем балакали волантинською, один зі стражників стяг рукавицю з пазурами та почухав Тиріонові голову.

— Так, я приношу щастя, багато щастя, — мовив до нього карлик. — А ти б мотузку перерізав, друже. Я б тоді подбав про твою нагороду.

Його полонитель підслухав.

— Бережи свою брехню, Бісе, для тих, хто розуміє твою мову, — буркнув лицар.

Волантинець махнув їм, щоб їхали. І вони рушили — крізь браму та попід товстими мурами міста.

— Ну ось ти розумієш мою мову. Я можу звабити тебе обіцянками? Чи ти твердо намірився купити собі княжий титул моєю головою?

— Княжий титул був моїм за правом народження. А порожньої шани мені не треба.

— Від моєї милої сестри ти іншої не діждешся.

— А я чув, що Ланістери завжди платять борги.

— О, всі до копійчини… але жодним шагом більше, високий князю. Ти вижебраєш собі рівно ту миску каші, яку обіцяно — не присмачену ані краплиною дяки, та й зрештою не таку вже поживну.

— А може, мені досить побачити, як ти заплатиш за злочини? Вбивцю родичів проклято в очах богів та людей.

— Боги сліпі. А люди бачать лише те, що самі хочуть.

— Тебе я бачу наскрізь, Бісе. — У голосі лицаря з’явилося щось лиховісне. — Я наробив чимало такого, чим не пишаюся… укрив ганьбою мій дім та ім’я мого батька… але власноруч убити того, хто дав тобі життя?! Як таке можна робити?

— Дай мені арбалета, скинь штани, і я тобі покажу. — «Ото буде розвага.»

— Жартувати про таке? Ти мені огидний.

— Життя — огидний жарт від початку до кінця. Твоє, моє… та хай чиє.

Всередині міських мурів вони їхали повз кам’яниці цехових зібрань, базари, лазні. Посеред широких площ співали та плюскотіли водограї; коло них за кам’яними столиками сиділи люди, рухаючи фігури циваси і сьорбаючи вино зі скляних стеблин; тим часом невільники запалювали візерунчасті ліхтарі, щоб відігнати пітьму. Вздовж кам’яної дороги росли пальми та кедри, на кожному перехресті стояв якийсь пам’ятник. Карлик помітив, що багатьом подобам бракує голів, та у лілових сутінках вони якось примудрялися виглядати пишно і погордливо навіть без них.

Кінь потроху тупотів уздовж річки на південь; крамниці меншали та гіршали, дерева на вулицях перетворилися на пеньки. Бруківка під ногами коня поступилася чорт-траві, а тоді м’якій вогкій грязюці кольору дитячого посліду. Невеличкі містки, перекинуті через малі притоки Ройни, страхітливо рипіли під їхньою вагою. Де колись за річкою наглядала невеличка паланка — там лишилася тільки поламана брама, розчахнута на кшталт беззубого рота немічного старого. Через рештки стін визирали кози.

«Старий Волантис, перша донька Валірії, — розмірковував карлик. — Погордливий Волантис, що царює на Ройні та господарює на Літньому морі. Де живуть вельможні пани та чарівні панії з найстародавніших родів.» Годі зважати на зграї голих дітей, що юрмляться у провулках і верещать тонкими голосами. Чи на бравів, що стоять у дверях шинків і пестять руків’я мечів. Чи на рабів з зігнутими спинами та виколотими на обличчях малюнками, що сновигають усюди, наче таргани. «Могутній Волантис, найвеличніше і найлюдніше з Дев’яти Вільних Міст.» Щоправда, війни давніх часів трохи знелюднили місто, і чималі його шмати почали занурюватися у те саме болото, звідки воно постало. «Прегарний Волантис, місто квітів та водограїв.» Але половина водограїв стояла суха, у багатьох водоймах лишилася хіба що потріскана глина чи трохи застійної води. Виноградні лози пустили вуса з кожної тріщини у стінах чи в бруківці; молоді деревця вкорінилися просто посеред покинутих крамниць та храмів без дахів.

І нарешті, сморід. Він висів у гарячому вологому повітрі — багатий відтінками, могутній, нездоланний. «Тут тобі й риба, і квіти, і трохи слонячого гівна. Щось солодке і щось земне, щось здохле і зогниле.»

— Це місто смердить, як стара шльондра, — оголосив Тиріон. — Зморшкувата повія, що ллє між ніг парфуми, аби не так гидко тхнуло. Та я не скаржуся. Що до повій, то молоді запашніші, зате старі вміють утнути хитріші витівки.

— Тобі про те краще судити, ніж мені.

— Авжеж. Бо ж до того бурдею, де ми стрілися, ти зазирнув випадково, га? Хотів у септі помолитися, не інакше? А на колінах у тебе крутилася, звісно, твоя юна цнотлива сестра.

Лицар насупився.

— Хай твій гострий язик перепочине. Щоб раптом не зав’язався вузлом.

Тиріон проковтнув відповідь — йому ще не минулася напухла губа від останнього разу, коли він надто роз’ятрив почуття лицаря-здорованя. «Важкі руки і брак чуття гумору — поганий союз.» Це була наука, яку він добре засвоїв дорогою з Сельорису. Думки перекинулися на чобіт, на гриби у носаку. Полонитель обшукав його не так ретельно, як мав би. «Вихід є завжди, хай такий. Живим я Серсеї не віддамся.»

Далі на південь знову почали з’являтися ознаки заможності. Покинуті будівлі стрічалися рідше, голі діти геть зникли, брави у дверях були вдягнені з пишнішим розмаїттям. Декілька заїздів осторонь шляху на вигляд дарували подорожнім надію прокинутися зранку не з перерізаною харцизами горлянкою. Вздовж річкового шляху на залізних стовпах висіли ліхтарі, розгойдуючись під вітром. Вулиці потроху ширшали, будівлі ставали вищі й кращі, над деякими з’явилися бані кольорового скла. У дедалі густіших сутінках, коли в будинках запалювали вогні, скло починало жевріти блакиттю, черленню, зеленню та порфіром.

І все ж у повітрі маяло щось таке, од чого Тиріон почувався незатишно. Він знав, що на захід від Ройни корабельні Волантису юрмилися жеглярами, невільниками та купцями, а їхні потреби вдовольняли шинки, заїзди та бурдеї. На схід від річки чужинці з-за моря стрічалися рідше. «Нам тут не дуже раді» — зрозумів карлик.

Уперше проминаючи слона, Тиріон не міг не вирячити очі. Коли він був малим, то бачив слониху в звіринці Ланіспорту, але вона здохла, як йому було сім років… і до того ж тутешнє сіре чудовисько було вдвічі більше за ту крихітку. Трохи далі вони натрапили на меншого слона — білого, як стара кістка, запряженого у гарно оздоблений возик.

— Чудернацьких тут волів у гарби запрягають, — мовив Тиріон до свого полонителя. — Другий хвіст попереду, ще й роги не на лобі.

Та коли на його жарт не відповіли, він остаточно замовк, втупишись у білу слонячу дупу. Слонів таких у Волантисі водилося — не злічити. Наближаючись до Чорної Стіни та велелюдних стогн коло Довгого Мосту, вони побачили ще з десяток. Великі сірі теж стрічалися — могутні звірі тягли на своїх спинах цілі замки. Надвечір, коли почало сутеніти, напівголі невільники повикочували на вулиці вози для слонячого гною; їхня робота полягала в тому, щоб лопатами збирати паруючі купи, залишені й малими, і великими. Навколо таких возів завжди роїлися хмари мушви, тому раби-гноєвози мали на щоці наколоте зображення мухи, що позначало їх самих та їхню працю. «От робота для моєї милої сестри, — міркував Тиріон. — Яка б вона була звабна з невеличкою лопаткою та мушкою на гладенькій рожевій щічці.»

Крок довелося стишити — річковий шлях було геть забито людом та тваринами, і майже всі рухалися на південь. Лицар рушив разом із ними, наче колода, підхоплена течією. Тиріон міряв очима купи людей, що минали їх з обох боків. Дев’ятеро з кожних десятьох мали на щоках позначки невільників.

— Тут стільки рабів… куди це вони?

— На захід сонця червоні жерці запалюють ніч-ватри. Сьогодні проповідь казатиме верховний жрець. Я б радий уникнути, але Довгого Мосту можна дістатися лише повз червоний храм.

За три перехрестя вулиця відкрилася на величезний майдан, повний смолоскипів. І саме там Тиріон побачив його. «Рятуй мене, Седмице! Та він утричі більший за Великий Септ Баелора!» Храм Господа Світла — громаддя стовпів, сходів, парапетів, мостів, веж та бань, що перетікали одне в одне, мовби різьблені з однієї велетенської скелі — височів над містом, наче пагорб Аегона у Король-Березі. У кольорі храмових стін сплелися, сплавилися і поєдналися, наче хмари на заході сонця, кількасот відтінків черлені, міді й золота. Тонкі високі вежі струменіли в небо, наче застиглі язики вогню. «Полум’я, обернуте каменем.» Обабіч храмового ґанку палали високі вогнища; саме між ними почав свою промову верховний жрець Господа Світла.

«Бенерро.» Жрець стояв на стовпі червоного каменю, з’єднаному тонким кам’яним містком з просторою терасою, де скупчилися нижчі жерці та послушники. Послушники мали на собі світло-жовті та жовтогарячі ряси, жерці та жеркині — яскраво-червоні.

Величезний майдан перед храмом був напханий людом так, що й не поворухнутися. Безліч вірян мали на собі клаптик червоного краму — пришпилений до рукава чи пов’язаний на чоло. Кожне око дивилося на верховного жерця — чи майже кожне, крім їхніх чотирьох.

— Дорогу! — гарчав лицар, проштовхуючись конем крізь юрбу. — Геть зі шляху!

Волантинці поступалися коневі, але бурмотіли презирливо і кидали гнівні погляди.

Тонкий високий голос Бенерро було чути звідусіль. Жрець, теж високий і тонкий, мав довге обличчя і бліду, як молоко, шкіру. На його щоках, підборідді та голеній голові було виколото язики полум’я, що утворювали яскраво-червону личину; вогонь буяв найлютіше біля очей, а навколо тонкогубого рота звивався довгими хвостами.

— Це рабська позначка, абощо? — здивувався Тиріон.

Лицар кивнув.

— Червоний храм купує їх дітьми і перетворює на жерців, храмових повій або воїнів. Дивися он туди. — Він тицьнув пальцем на сходи, де перед дверми храму стояла вервечка вояків у візерунчастій броні, жовтогарячих киреях та зі списами, чиї вістря нагадували звивисте полум’я. — Вогняна Рука. Святе воїнство Господа Світла, захисники храму.

«Такі собі лицарі вогню.»

— І скільки ж пальців, прошу пана, має отака руця?

— Тисячу. Ніколи не більше, ніколи не менше. Коли один вогник згасає, запалюють новий.

Бенерро штрикнув пальцем кудись у небо, стиснув кулак, розвів руки навшир. Голос його піднявся до найвищих височин, з раптовим «у-ух!» з пальців стрибнуло полум’я, натовп сахнувся і зойкнув. Жерці та люди на майдані — всі прикували очі до вогняних письмен у повітрі. «Валірійські єрогліфи.» Тиріон упізнав хіба що два з десяти. Один означав «лиху долю», інший — «пітьму».

З майдану залунали вигуки, юрбою побігло ворушіння. Жінки лементували, чоловіки трусили кулаками у повітрі. «Щось мені це не до смаку.» Карлик пригадав той день, коли Мирцела вирушала кораблем у Дорн — і бунт, що зчинився їхньою дорогою назад до Червоного Дитинця.

Тиріон згадав, що Хальдон Півмаестер казав про залучення червоного жерця до справи Молодого Грифа. Почувши та побачивши храм зі слугою божим на власні очі, він завважив думку маестра за дуже невдалу — і сподівався, що Грифові стане здорового глузду. «Є такі союзники, що гірші за ворогів. Але князеві Конінгтону доведеться кумекати власною головою. Моя-бо, певніше за все, стирчатиме на шпичці.»

Жрець саме показував на Чорну Стіну позаду храму, вимахував руками на її верхівку, де стовбичила жменька озброєних вартових, витріщаючись униз.

— Що він там верзе? — запитав Тиріон лицаря.

— Що Даянерис загрожує небезпека. Що на неї впало лихе око, що поплічники пітьми замислили її знищити, моляться облудним богам у блюзнірських храмах… змовляються на зраду з безбожними чужинцями…

Тиріонові стали дибки волоски на шиї. «Тут принц Аегон друзів не знайде.» Червоний жрець заговорив про стародавнє пророцтво — те, яке передбачало прихід звитяжця і порятунок світу від темряви. «Одного звитяжця. Не двох. Даянерис має драконів, Аегон — жодного.» Карлик не мусив бути пророком, щоб передбачити, як Бенерро з прихильниками поставляться до другого Таргарієна. «Сподіваюся, Гриф теж це второпає» — подумав Тиріон і сам здивувався, чому це йому раптом не байдуже.

Лицар тим часом пропхався майже до кінця майдану, не зважаючи на лайку, що летіла зусібіч. Один міщанин навіть ступив наперед, бажаючи затримати нахабу, але лицар смикнув руків’я меча і показав пів-аршина оголеної криці. Відтак міщанина здмухнуло вітром, а перед ними зненацька розчахнувся прохід. Лицар прискорив коня до ристі; скоро натовп лишився позаду, і Тиріон чув, як голос Бенерро завмирає за спиною разом із раптовими спалахами гуркоту розбурханого ним натовпу.

Нарешті вони дісталися стайні. Лицар спішився і гатив у двері доти, доки не прибіг кощавий невільник із кінською головою на щоці. Карлика грубо стягли з сідла і припнули до стовпа; тим часом полонитель розбудив власника стайні та заходився торгуватися за коня і сідло. «Дешевше продати коня, ніж тягти його через півсвіту.» Тиріон відчував, що в його долі скоро знову з’явиться корабель. Хтозна, може, йому справді не відмовлено у пророчому хисті.

Коли торгівля скінчилася, лицар перекинув зброю, щита і сакви через плече та спитав дорогу до найближчої кузні. Вона теж виявилася зачиненою, але швидко відчинилася на лицарів заклик. Коваль скоса зиркнув на Тиріона, кивнув і узяв жменю монет.

— Ходи сюди, — наказав лицар бранцеві, а тоді витяг ножа і розрізав Тиріонові пута.

— Дякую, — відповів карлик, розтираючи зап’ястки, але лицар зареготав і заперечив:

— Збережи дяку, Бісе, для того, хто її заслужить. Бо зараз сам не подякуєш.

І не обдурив. Кайдани були чорного заліза, товсті й важкі — кожен обруч, як на мірку карлика, важив зо дві великі гривні, а ланцюги додавали ще.

— Напевне, я страшніший, ніж здаюся, — зауважив Тиріон, коли останню ланку забивали на місце. Кожен удар відзивався болем у руці аж до плеча. — Чи тебе непокоїть, щоб я не накивав своїми малими п’ятами?

Коваль навіть очей не підняв від роботи, але лицар видав короткий похмурий смішок.

— Мене твоя пащека непокоїть, а не п’яти. У кайданах ти — раб, невільник. Ніхто не слухатиме ані слова з твоїх вуст — навіть ті, хто розуміє мову Вестеросу.

— Та навіщо таке робити! — спробував посперечатися Тиріон. — Обіцяю бути гарненьким бранцем, покірним і ласкавим!

— То спершу доведи — захрясни рота.

І Тиріон схилив голову, і закусив язика, і чекав, поки ланцюги припнуть йому до зап’ястків, а тоді з’єднають зап’ястки з гомілками, а тоді й гомілки — одна з одною. «Ці кляті залізи разом важчі за мене.» Все ж він поки що дихав — хоч якась утіха. Полонитель міг і голову йому стяти — адже Серсея, крім голови, нічого більше не вимагала. Що полонитель не забрав Тиріонову голову негайно, як упіймав — то була його перша помилка. «Між Волантисом і Король-Берегом пролягає половина світу. Чимало різного може трапитися дорогою, добрий лицарю.»

Решту шляху вони подолали пішки; Тиріон брязкав, торохтів і намагався не відстати від довгих нетерплячих кроків свого полонителя — бо щоразу, як він лишався позаду, лицар хапав його за ланцюги і грубо смикав уперед, змушуючи запинатися і підстрибувати. «Та нехай, буває гірше. Цей хоч батогом не підганяє.»

Волантис розкинувся обабіч одного з гирл Ройни там, де річка цілувала море; дві його половини з’єднував Довгий Міст. Найстаріша та найбагатша частина міста лежала на схід від річки, але сердюків, варварів та інших неоковирних чужинців там не вітали — різний набрід мусив перебиратися на захід.

За вхід на Довгий Міст правила чорна кам’яна арка з вирізьбленими на ній мантикорами, драконами та дивнішими істотами. За нею простягся велетенський прогін, збудований валірійцями на вершині їхньої слави та сили; товсті стовпи тримали на собі гладку, виплавлену з каменю в чародійський спосіб дорогу. Завширшки вона була якраз така, щоб роз’їхалися два вози; щоразу, як один сунув зі сходу, а другий — з заходу, обидва мусили ледь повзти, щоб не потрощити один одного.

На щастя, лицар із Тиріоном крокували пішки. За третину шляху віз динь зачепився колесами за інший, з верхом накладений шовковими килимами, і зупинив увесь колісний рух на мості. Майже всі піші подорожні спинилися теж — повитріщатися, як візники лаються та верещать один на одного. Але лицар ухопив Тиріона за ланцюги і грубо проштовхнув крізь натовп. У самій його гущавині якийсь хлопчина зазіхнув на лицарів гаманець; злочинні домагання скінчив жорстокий удар ліктем, що розплескав ніс злодюжки кривавою плямою на пиці.

Обабіч подорожніх на мості здіймалися будівлі: крамниці та храми, шинки та заїзди, бурдеї та гральні, де стрічалися любителі циваси. Більшість будівель мала три або чотири поверхи, де кожен верхній нависав над нижнім, а найвищі майже цілували один одного. Крокуючи мостом, людина почувалася, як у підземному ході, освітленому смолоскипами. Просто вздовж шляху понатикано було крамниць та яток усякого товару; ткалі й мереживниці показували свої вироби пліч-о-пліч зі склодувами, свічкарями та рибалками, що торгували вуграми і скойками. Золотих справ майстри тримали коло своїх дверей по охоронцеві, а прянищники — ще й по двоє, бо їхній товар був удвічі дорожчий. Між ятками інколи визирала річка, через яку, власне, вів міст; на півночі Ройна виглядала широкою чорною стрічкою, поцяткованою яскравими зірками, уп’ятеро ширшою за Чорноводу при Король-Березі, а на півдні відкривалася у безкрає солоне море.

На середньому прогоні мосту, на залізних стовпах, поставлених уздовж шляху, висіли, наче в’язка цибулі, відрубані руки злодіїв та гаманорізів. Стирчали там і три голови — дві чоловічі та одна жіноча; злочини страчених нашкрябані були на табличках під головами. Охороняли видовисько двійко списників, убраних у налощені шоломи та сріблясті кольчуги. На щоках вони мали тигрові смуги — зелені, наче нефритові. Час від часу вартові відганяли списами гайворонів, мартинів та боривітрів, що намагалися піддобритися до померлих. Але птахи за якусь мить знову поверталися до голів.

— Що вони накоїли? — поцікавився Тиріон мовби знічев’я.

Лицар роздивився написи на табличках.

— Жінка — невільниця, що підняла руку на господиню. Старого звинуватили у розпалюванні бунту і вивідуванні для драконової королеви.

— А молодший що зробив?

— Убив свого батька.

Тиріон уважніше роздивився напівзогнилу голову. «Ти ба, майже посміхається.»

Трохи згодом лицар на мить зупинився роздивитися коштовний убір для голови на подушці лілового оксамиту, потім рушив далі й за кілька кроків знову зупинився — цього разу поторгуватися за пару рукавичок коло ятки шкіряних справ майстра. Тиріон мовчки подякував за перепочинок. Від жвавого кроку йому вривався подих, а зап’ястки вже натерло кайданами.

Від дальнього кінця Довгого Мосту лишалося вже недалечко — спершу крізь велелюдний західний берег, а тоді освітленими миготливим вогнем вулицями, де кишіли жеглярі, раби та п’яні гульвіси. Повз Тиріона з лицарем протупав слон, з вежі на спині котрого стирчало півдесятка напівголих дівчат; вони дражнили перехожих цицьками і вигукували «Малакво, Малакво!». Видовисько було заворожливе, і Тиріон, звабившись ним, трохи не вступив у теплу купу лайна, залишеного слоном. В останню мить його врятував лицар, сильно смикнувши за ланцюги; Тиріон запнувся і ледь не перекинувся набік.

— Чи далеко ще? — запитав карлик, отямившись.

— Та осьде. Рибницький майдан.

Місцем, куди вони прямували, виявився «Гостиний двір» — чимала чотириповерхова споруда, що розкинулася посеред прибережних комор, бурдеїв та шинків, наче жирний здоровань у оточенні малих дітей. Трапезна у «Дворі» була більша за половину панських трапезних у замках Вестеросу — тьмяна плутанина столів, лав, стінних заглибин та ванькирів, де чорні сволоки і потріскана стеля лунко відбивали голоси жеглярів, купців, капітанів, міняйл, гуртових торговців та невільникарів, які одночасно брехали і шпетили один одного півсотнею різних мов.

Тиріон мовчки схвалив місце для ночівлі. Заклад був найбільший у місті — перший вибір капітанів, перевізників, купців. Схожа на печеру і заюрмлена, мов мурашник, трапезна мала чути і бачити безліч гендлів та змов — Тиріон досить знав про Волантис, щоб зрозуміти з першого погляду. Хай лишень Гриф з’явиться тут разом із Качуром та Хальдоном… тоді Тиріон миттю поверне собі волю. А поки варто набратися терпіння — колись та має з’явитися слушна нагода.

Кімнати нагорі, одначе, виявилися не надто розкішні — особливо найдешевші, на четвертому поверсі. Запхана у куток будівлі під гострий дах, винайнята Тиріоновим полонителем опочивальня мала низьку стелю, продавлену засмерділу перину і похилу підлогу з дощок, яка нагадала Тиріонові його гостину в Соколиному Гнізді. «Дяка, хоч усі стіни є.» Кімната навіть мала вікна — якими, власне, вичерпувалися її вигоди… коли не рахувати залізне кільце, зручно вмуроване у стіну для припинання рабів. Полонитель спинився на мить запалити лойову свічку, а тоді хутко причепив Тиріонові кайдани до кільця.

— Та невже? — слабенько брязнувши залізом, заперечив карлик. — Куди я подінуся? Вистрибну в вікно?

— Може, й вистрибнеш, хто тебе зна.

— Та ми ж на четвертому поверсі, а літати я не вмію!

— Ти вмієш падати. А мені потрібен живим.

«Ну гаразд, але навіщо? Серсеї байдуже.» Тиріон знову брязнув ланцюгами.

— А я тебе знаю, добрий лицарю. — Насправді загадка була нескладна. Ведмідь на вапенроку, герб на щиті, втрачений зацний титул, згаданий самим лицарем… — Знаю, хто ти й звідки. А якщо ти знаєш, хто я, то мав би згадати, що я був Правицею Короля та сидів у одній раді з Павуком. Чи не цікаво тобі, що саме євнух відіслав мене у цю подорож? — «Ну, він та ще Хайме, але брата я не приплітатиму.» — Тож я такий самий його посіпака, як і ти. Навіщо нам сваритися?

Але лицар у відповідь неочікувано спохмурнів.

— Так, я брав Павукове золото, не брехатиму. Але його посіпакою не був ніколи. Зараз моя вірність належить іншій.

— Серсеї? То й дурний. Сестра хоче лише моєї голови, а ти маєш гарного гострого меча. То чого не скінчити ці вихиляси просто зараз і не позбавити нас обох зайвого клопоту?

Лицар зареготав.

— Це такі карликові хитрощі? Прохати смерті, сподіваючись лишитися живим? — Він рушив до дверей. — Принесу тобі щось із кухні.

— Дякую за добрість. Я почекаю тут.

— Авжеж почекаєш.

І все ж, виходячи, лицар ще й замкнув двері важким залізним ключем. «Гостиний двір» славився своїми замками. «Безпечно, як у в’язниці — гірко подумалося карликові, — та хоч дяка, що вікна є.»

Тиріон знав, що навряд чи зуміє вивільнитися з кайданів — але ж не міг не спробувати. Проте у намаганні просунути долоню крізь обручі він лише обідрав собі шкіру і зросив зап’ясток кров’ю; що ж до кільця у стіні, то висмикнути його було годі й думати. «А бодай би тобі всралося» — зрештою подумав він знесилено, розкидавшись на підлозі, скільки дозволяли ланцюги. Ноги почали хапати судоми; ніч обіцяла бути болісною та незручною. «І певно, лише першою з багатьох.»

Мала кімнатка була трохи задушлива, тому лицар заздалегідь розчахнув віконниці та впустив досередини легіт з річки. На щастя, кімната, хоч і затиснута у кутку будинку під самим піддашшям, мала два вікна: одне дивилося на Довгий Міст і чорностінне серце Старого Волантису, розташоване через річку, а друге відчинялося на майдан унизу. Мормонт назвав його Рибницьким майданом. Скоро Тиріон з’ясував, що може навіть визирнути у друге вікно, схилившись набік та повісившись усією вагою на кільце. «Не так високо падати, як із небесних келій Лізи Арин… але так само на смерть. Якби ж вдалося хоч напитися…»

Навіть цієї години майдан був добряче залюднений — гуляли п’яні жеглярі, повії шукали товстих гаманців, купці поспішали у своїх справах. Промайнула червона жриця у супроводі тузня послушників зі смолоскипами, у просторих рясах, що плуталися навколо ніг. Ззовні однієї з харчівень лютувала нещадна битва двох гравців у цивасу; коло них стояв невільник, тримаючи над дошкою ліхтаря. Чувся спів жінки. Слова були Тиріонові незрозумілі, наспів — тихий і сумний. «Якби я знав, про що вона співає, то мабуть, заплакав би.» Ближче до вікна невеличкий натовп зібрався навколо двох жонглерів, що кидали один одному палаючі смолоскипи.

Незабаром повернувся його полонитель, несучи два великі кухлі та смажену качку. Він захряснув двері ногою, розірвав качку навпіл і кинув половину Тиріонові. Карлик хотів був ухопити її в повітрі, але кайдани завадили підняти руки; качка вдарила його у скроню і з’їхала обличчям, гаряча та масна. Тиріон мусив сісти навпочіпки і щосили витягтися по їжу, брязкаючи залізом. З третьої спроби він нарешті ухопив шмат качки і уп’явся в неї зубами, щасливо замуркотівши.

— Хочеш запити? — спитав Мормонт, простягаючи кухоль. — Весь Волантис п’є-гуляє, порадій і ти.

Пиво було солодке, як гріх, і смакувало свіжою садовиною. Тиріон зробив добрячий ковток і втішено відригнув. Кухоль був важкий, відлитий з олива та цини. «Ось допити і кинути йому в голову, — подумав Тиріон. — Як пощастить, розвалю довбешку. А як дуже пощастить, то не поцілю, і він заб’є мене до смерті голіруч.» І зробив ще один ковток.

— Сьогодні якесь свято?

— Третій день їхніх виборів. А тривають вони десять. Десять днів щирого божевілля. Смолоскипні ходи, промови, лицедії, співці, танцюристи, брави ріжуть один одного у двобоях за честь пошукачів, слони з іменами на боках… Оті жонглери виступають за Мефисо.

— Нагадай мені голосувати за когось іншого. — Тиріон злизав з пальців жир. Унизу натовп жбурляв жонглерам монети. — А оці майбутні тріархи… вони усі наймають мартоплясів?

— Вони роблять усе, що приносить їм голоси, — мовив Мормонт. — Роздають їжу та питво, влаштовують видовища… Аліос вивів на вулицю сотню гарненьких рабинь, щоб злягалися з виборцями.

— Все, я за нього! — вирішив Тиріон. — Веди мені гарненьку рабиню!

— Голосують лише волантинці, уроджені вільними, з належними статками. Таких на захід від річки лічать на пальцях.

— І оцей шарварок чиниться аж десять днів? — засміявся Тиріон. — Може, воно й цікаво, але три короля — це втричі більше, ніж треба. Я пробував уявити, як це: правити Семицарством разом із милою сестричкою та хоробрим братиком. Один із нас уб’є двох інших ще до кінця року. Дивуюся, чому тріархи так не роблять.

— Кількоро пробували. Може, це вони тут у Волантисі — розумники, а ми, вестеросці — дурні. Волантис спізнав свою частку дурощів, але ніколи не страждав од божевілля дітей-тріархів. А щоразу, як обирають дорослого божевільного, двоє інших його стримують, доки рік не добіжить кінця. Подумай, скільки загиблих могли б жити, якби Навіжений Аерис мав двох співкоролів.

«Натомість він мав мого батька» — подумав Тиріон.

— Дехто у Вільних Містах тримається думки, що на нашому березі вузького моря живуть самі дикуни і варвари, — правив далі лицар. — А інші вважають нас малими дітьми, що прагнуть міцної руки суворого батька.

— Або суворої матінки, чому ні? — «Серсеї це сподобається. Надто коли їй у подарунок привезуть мою голову.» — А ти наче непогано знаєш місто, хіба ні?

— Я тут мало не рік просидів. — Лицар побовтав рештки пива на дні кухля. — Коли Старк змусив мене до втечі, я поїхав до Лису з другою дружиною. Я б віддав перевагу Браавосу, та Линеса хотіла кудись, де тепліше. Тож замість служити браавосцям я бився з ними на Ройні, поки жінка на кожен зароблений мною срібняк витрачала десять. Коли я повернувся до Лису, вона вже мала коханця, котрий весело повідомив: якщо я не віддам йому свою дружину і не заберуся з міста, мене запроторять до цюпи за її борги. Саме так я опинився у Волантисі… за один крок до неволі, володіючи лише мечем при боці та одягом на спині.

— І тепер хочеш утекти додому?

Лицар допив останній ковток пива.

— Вранці знайду нам корабель. Ліжко я беру собі. А тобі віддаю всю підлогу, куди ланцюги дістануть. Якщо можеш — спи. Не можеш — то лічи свої злочини, якраз до ранку впораєшся.

«Ти, Джорагу Мормонте, маєш удосталь своїх» — подумав карлик, та завважив за доцільне лишити власну думку собі.

Пан Джораг повісив паса з мечем на стовпчик ліжка, скинув чоботи, стягнув через голову кольчугу, тоді вибрався з вовни та вивареної шкіри і нарешті з поплямованої потом нижньої сорочки. На світ показався дебелий, вкритий рубцями та темним хутром тулуб. «Якби його оббілувати… продав би шкуру на кожух за чималі гроші» — подумав Тиріон, поки Мормонт занурювався у запашні зручності своєї продавленої перини. Ще мить — і лицар захропів, лишивши свою здобич наодинці з ланцюгами. Крізь обидва відчинені вікна до опочивальні втікало світло місяця, що з кожним днем меншав. Знизу з майдану лунав барвистий галас: уривки п’яних пісень, гучний няв кішки у охоті, віддалений брязкіт клинків. «Хтось скоро помре» — подумав Тиріон.

Зап’ясток скнів там, де було зідрано шкіру, а кайдани не дозволяли зручно сидіти — годі вже казати, щоб простягтися. Тиріонові вдалося хіба що скрутитися клубком і привалитися до стіни. Трохи згодом руки почали втрачати чутливість; коли ж Тиріон спробував покрутитися, щоб полегшити напругу, відчуття раптово повернулося хвилею болю — довелося зарипіти зубами, щоб не скрикнути. Йому стало цікаво, чи боліло батькові, коли стріла поцілила того в живіт… що відчувала Шая, коли її брехливу горлянку передушував ланцюг… як почувалася Тайша, коли її ґвалтувала батькова варта… Його потерпання були нічим порівнянно з їхніми стражданнями, та біль від того не слабшав. «Як це припинити?»

Пан Джораг перекотився на бік, і Тиріонові стало видно лише широку, волохату, м’язисту спину. «Навіть якби я вибрався з кайданів, треба ж іще долізти до меча через оце кошлате одоробло… чи може, витягти кинджала…» Що як спробувати вхопити не кинджала, а ключа? Відімкнути двері, стиха спуститися сходами, проминути трапезну… «А далі куди? Я не маю друзів, не маю грошей, навіть тутешньої мови не знаю.»

Нарешті втома перемогла біль, і Тиріон поволі забувся уривчастим, неспокійним сном. Та щоразу, як у м’язах ніг оселялася нова пекуча судома, карлик болісно скрикував і трусився у безжальних, нездоланних кайданах. Прокинувся він з болем у кожному м’язі; до вікон вливалося яскраве, золоте, наче лев Ланістерів, вранішнє світло. Унизу чулися вигуки рибних перекупок, гуркотіння залізних ободів коліс на каменях бруківки.

Над ним з’явилася постать Джорага Мормонта.

— Якщо відчеплю від кільця, то робитимеш, що скажу?

— А танцювати скажеш? Бо танцювати важкувато — ніг не відчуваю. Може, відвалилися? А в іншому я весь твій. Присягаюся честю Ланістерів.

— Ланістери не мають честі.

Все ж пан Джораг відчепив ланцюги від кільця у стіні. Тиріон зробив два хиткі кроки і впав. Кров повернулася до рук, а сльози — на очі. Він закусив губу і мовив:

— Хай куди треба йти, тобі доведеться мене котити.

Але дебелий лицар не покотив його, а поніс, піднявши над долівкою за ланцюг між зап’ястками.

Трапезна «Гостиного двору» — плутанина ванькирів та штучних печер — вибудувана була навколо затишного дворику, що розташувався посередині. Там плетиво квітучої лози на візерунчастій решітці кидало химерні тіні на плитнякову підлогу з зеленим та ліловим мохом, що витикався між каменів. Світлом і тінями рухалися туди-сюди дівчата-невільниці, розносячи глеки вина, пива та якогось зеленого напою з льодом, що пахкотів м’ятою. О цій вранішній годині зайнятий був хіба один столик із двадцяти.

За одним із зайнятих якраз сидів карлик. Чисто голений, з рожевими щоками, шапкою брунатного волосся, важким лобом та приплюснутим носом, він умостився на високому стільці з дерев’яною ложкою в руці та роздивлявся червоними напухлими очима миску якогось синюватого харчу. «Бридка почвара» — подумав Тиріон. Карлик, здавалося, почув його думки або відчув погляд — бо підняв голову, уздрів Тиріона, і ложка випала йому з руки.

— Він мене бачив! — застеріг Тиріон Мормонта.

— То й що?

— Він мене знає. Знає, хто я такий.

— То що, тебе в мішок запхати, щоб ніхто не бачив? — Лицар торкнувся руків’я меча. — Якщо він захоче тебе забрати, хай спробує.

«Еге ж, хай спробує собі на лихо, — подумав Тиріон. — Як той карлик здолає цього здорованя? Його ж ледь від землі видно!»

Пан Джораг зайняв столик у тихому кутку і замовив наїдки та напої. Вони поснідали теплими м’якими коржами, рожевим кав’яром, ковбасами у меду та смаженими кониками, а запили гірко-солодким чорним пивом. Тиріон їв так, наче приїхав з голодного краю.

— А ти нівроку до їжі допався, — зауважив лицар.

— Я чув, у пеклі годують різною гидотою. То хоч зараз наїмся.

Тиріон зиркнув на двері, до яких щойно увійшов чоловік — високий та сутулий, з гострою бородою, пофарбованою ліловими плямами. «Мабуть, тирошійський купець.» Разом із ним увірвалися уривки галасу: плач мартинів, сміх жінок, голоси торговців рибою. Тиріонові мало не здалося, що він бачить Іліріо Мопатіса — але то лише один із невеличких білих слонів проминув передні двері заїзду.

Мормонт намазав на корж трохи кав’яру і вкусив шматочок.

— Ти когось чекаєш?

Тиріон знизав плечима.

— Ніколи не знаєш, кого вітром принесе. Мою єдину кохану, батьків привид… чи, приміром, пташку-качура. — Він кинув до рота коника і захрумтів ним. — Непогано. Як для комахи.

— Минулого вечора тут тільки й балачок було, що про Вестерос. Якийсь князьок-вигнанець винайняв «Золоту Дружину», щоб силоміць повернути собі втрачені землі. Половина капітанів у Волантисі наввипередки поспішає вгору річкою до Волон Терису — пропонувати йому свої кораблі.

Тиріон саме ковтав нового коника і мало ним не вдавився. «Він кепкує, абощо? Скільки він знає про Грифа з Аегоном?»

— Побий мене лиха година! — мовив він. — А я ж хотів сам винайняти «Золоту Дружину». Треба якось повертати собі Кастерлі-на-Скелі.

«Невже це якась витівка Грифа? Навмисне поширює брехливі чутки? Якщо тільки…» А раптом гарненький принцик проковтнув принаду? Повернув на захід замість сходу, покинув сподівання на шлюб із королевою Даянерис… «Покинув драконів? Чи дозволить йому Гриф?»

— Я б і тебе залюбки винайняв, добрий лицарю. Адже батькове господарство — моє за правом. Присягни мені мечем, і коли я посяду свій стіл, то потоплю тебе в золоті.

— Якось я бачив людину, потоплену в золоті. Видовисько не з веселих. А меча мого ти матимеш хіба що в своїх тельбухах.

— Найпевніший засіб, коли раптом живіт заколодить, — зауважив Тиріон. — Мого батька попитай, коли не віриш.

Він потягнувся до кухля і зробив повільний ковток, намагаючись нічого не виказати обличчям. Напевне, то була хитрість, щоб приспати підозри волантинців. «Надурити капітанів, за всяку ціну посадити своїх людей на кораблі, а в морі захопити їх собі. Чи не це замислив Гриф?» Хтозна, може і спрацювати. У «Золотій Дружині» служило десять тисяч загартованих слухняних вояків. «Вояків, але не жеглярів. Грифові доведеться тримати меча коло кожної горлянки, а коли у Невільницькій затоці дійде до бійки…»

Повернулася служниця.

— Пані вдовиця приймуть вас наступним, шляхетний лицарю. Ви принесли їм дарунок?

— Так. Дякую.

Пан Джораг пхнув монету в долоню дівчини і відіслав геть. Тиріон насупився.

— Що за вдовиця така?

— Вдовиця-бережниця. На схід від Ройни її досі звуть хвойдою Вогарро, хоча ніколи у обличчя.

Але справа ніяк не хотіла ставати яснішою.

— А Вогарро — це був?…

— Слон, сім разів тріарх, дуже багатий, чиє могуття стояло на березі, а не плавало у морі. Інші люди будували кораблі та подорожували ними, а він будував пришиби і комори, купував і продавав крам, міняв гроші, страхував власників кораблів проти небезпек моря. Невільницькою торгівлею теж не гребував. А тоді захопився деким зі свого товару — постільною рабинею, навченою в Юнкаї науки семи зітхань. Коли про те дізналися, то зчинився великий рейвах… а ще більший — коли Вогарро звільнив рабиню і взяв собі за дружину. По його смерті вона перебрала на себе всі його справи. Звільнений раб не може жити у межах Чорної Стіни, тому маєток Вогарро її змусили продати, і відтоді вона оселилася тут, у «Гостиному дворі». Минуло тридцять два роки, а вона досі тут. Онде позаду тебе, у глибині двору — то вона і є. Сидить, приймає гостей та прохачів за своїм звичним столом. Ні, не витріщайся. Зараз вона з кимось балакає. Коли скінчить — настане наша черга.

— І оця стара шкиринда тобі допоможе? Як?

Пан Джораг підвівся.

— Дивись — і побачиш. Вона саме звільняється.

Тиріон зіскочив зі стільця, брязкаючи кайданами. «Сподіваюся на корисну науку.»

У обличчі жінки, що сиділа в своєму кутку двору, було щось від хитрої лисиці, а в очах — від мудрої змії. Біле волосся з роками так порідшало, що не ховало рожевого черепа. Під одним оком збереглися тонкі, ледь помітні рубці — там ніж вирізав їй сльозу. На столі валялися рештки сніданку: риб’ячі голові, кісточки оливок, недогризки хліба. Тиріон не міг не помітити вдалого вибору «звичного столу»: суцільний камінь за спиною, з одного боку — зелена арка для входу та виходу гостей, чудовий огляд передніх дверей заїзду… і водночас власне розташування сховане тінями та майже непомітне.

Стара побачила Тиріона і посміхнулася.

— Карлик! — промуркотіла вона голосом водночас м’яким і лиховісним. Посполитою вона розмовляла лише з легким натяком на чужу вимову. — Останнім часом у Волантисі карликів аж кишить, мені чомусь так здалося. Цей уміє робити цікаві витівки?

«Уміє, — хотів відповісти Тиріон. — Дайте арбалета — покажу свою улюблену.»

— Ні, — відповів пан Джораг.

— Шкода. Колись я мала мавпочку, то вона чого тільки не вміла. Ваш карлик нагадав мені її. То це він — подарунок?

— Ні. Ось я вам приніс.

Пан Джораг видобув пару рукавичок і ляснув ними по столі поряд із іншими дарунками, отриманими вдовицею зранку: срібним келихом, візерунчастим віялом з тонких, майже прозорих нефритових листків, старовинним спижевим кинджалом, карбованим рунами. Поруч з ними рукавички виглядали дешевим несмаком.

— Рукавички на старі хирляві рученята! Як мило! — мовила вдовиця, не зробивши навіть спроби торкнутися подарунку.

— Я їх купив на Довгому Мості.

— На Довгому Мості можна купити майже все. Рукавички, раба, мавпу. — Роки зігнули вдовиці спину неоковирним горбом, але палючих чорних очей не загасили. — Тепер кажіть старій кволій удові, чим вона може вам прислужитися.

— Нам потрібно швидко дістатися Меєрину.

Одне слово перевернуло світ Тиріона Ланістера догори дригом. Одне-єдине слово. «Меєрин.» Чи не почулося йому?

Одне слово. «Меєрин. Він сказав: Меєрин. Він везе мене до Меєрину.» Меєрин означав життя. Чи принаймні надію на життя.

— Навіщо ви прийшли до мене? — запитала вдовиця. — Я не маю жодного корабля.

— Зате вам заборгувало безліч капітанів.

«Він казав, що повезе мене до королеви. Так, але до якої? То мене не продадуть Серсеї, а подарують Даянерис Таргарієн? Саме тому він і голову мені не відрубав. Ми їдемо на схід! А Гриф зі своїм принцом — на захід. От кляті йолопи.»

Е ні, цього вже було забагато. «Змови у змовах, огорнуті змовами. Але зрештою всі ведуть до драконової пащеки.» З Тиріонових вуст зірвався напад навіженого реготу — і ніяк не хотів спинятися.

— Вашого карлика зараз хапко вхопить, — зауважила вдовиця.

— Мій карлик зараз замовкне, бо я йому цурку до рота заб’ю.

Тиріон затулився долонями, а в голові крутилося одне слово: «Меєрин!» Тим часом удовиця-бережниця вирішила на карлика не зважати.

— Чи не випити нам? — запитала вона лицаря.

Служниця налила два зелені скляні келихи для пана Джорага та вдовиці; у повітрі над ними літали порошинки. Тиріонові геть пересохло в горлі, але йому ніхто нічого не налив. Удовиця зробила ковток, побовтала вино у роті, ковтнула.

— Всі інші вигнанці наготувалися на захід — так чули ці старі вуха. Всі ті капітани, які мені заборгували, скачуть один поперед одного, щоб доправити туди воїнів «Золотої Дружини» і висмоктати трохи золотця з її скринь. Наші шляхетні тріархи теж долучилися до справи десятком бойових кораблів, які безпечно проводять флот до Порогів. Свою згоду дав навіть старий Доніфос. Така визначна пригода, така слава й шана її учасникам. А вам, пане лицарю, з якогось дива треба в інший бік.

— Мої справи — на сході.

— Що ж це за справи такі, благаю, розкажіть? Авжеж не раби — срібна королева поклала край невільницькій торгівлі. Бійцівські ями вона зачинила, тож смаку крові ви там теж не скуштуєте. Що в Меєрині є такого жаданого для вестероського лицаря? Цегла? Оливки? Дракони? О! То ось у чому справа! — Усмішка старої стала хижою та ядучою. — Чула я розмови, що срібна королева годує їх плоттю немовлят, а сама купається у крові цнотливих дівчат і щоночі бере до ліжка нового коханця.

Вуста пана Джорага суворо стиснулися.

— Юнкайці ллють вам у вуха отруту. Ясна пані не повинні вірити таким бридким чуткам.

— Я не пані. Та навіть хвойда Вогарро вміє відрізнити смак облуди й наклепу. Правда те, що драконова королева таки має ворогів… Юнкай, Новий Гіс, Толос, Карф… а скоро ним стане і Волантис. Вам кортить потрапити до Меєрину? То почекайте, пане лицарю. Скоро тут почнуть винаймати сердюків, а кораблі наставлятимуть весла і вітрила на схід, щоб здолати срібну королеву і зруйнувати її владу. Тигри полюбляють шкірити зуби і чепірити пазурі, така їхня хижа доля… але і слони здатні убивати, якщо їм погрожують. Малакво жадає скуштувати смак слави, Нієсос чималу частку своїх статків здобув работоргівлею. Щойно місце у тріархії дістанеться Аліосові, Парквело або Беліхо — флоти вийдуть в море і піднімуть вітрила.

Пан Джораг насупився.

— Але якщо до тріархії повернеться Доніфос…

— Спершу туди повернеться Вогарро — володар мого серця, мертвий вже тридцять років.

Позаду них якийсь жегляр гучно заревів:

— Оце вони звуть пивом?! Трясця! Та мені мавпа кращого пива насцить!

— Тобі хоч які сцяки наливай — усе вижлуктиш, — відповів інший голос.

Тиріон крутнувся назад, без надії сподіваючись побачити Качура та Хальдона. Але побачив лише двох незнайомців… і карлика, що стояв за кілька кроків і уважно на нього витріщався. Чомусь його обличчя здалося Тиріонові знайомим.

Тим часом удовиця обережно ковтнула ще вина.

— Серед перших слонів були жінки, — мовила вона, — ті самі, які приборкали тигрів і скінчили старі війни. Тріанна поверталася до тріархії чотири рази. Але на жаль, те сталося вже триста років тому. Відтоді Волантис не мав жінки-тріарха, хоча чимало жінок мають право голосу. Звісно, то жінки чесних родів, що живуть у стародавніх палацах за Чорною Стіною, а не створіння мого штибу. Спершу Стара Кров дозволить голосувати своїм собакам та дітям, аби не відпущенцям. Ні, обрано буде Беліхо, а можливо, Аліоса… але в кожному разі буде війна. Принаймні є така думка.

— А яка ваша думка? — запитав пан Джораг.

«Добре, — подумки схвалив Тиріон. — Доречне запитання.»

— Я теж гадаю, що буде війна. Але не така, яку хочуть вони. — Стара нахилилася уперед, виблискуючи чорними очима. — Гадаю, червоний Ра-Гльор має в цьому місті більше вірян, ніж усі інші боги, разом узяті. Ви чули проповіді Бенерро?

— Минулого вечора.

— Бенерро вміє бачити прийдешній день у вогні, — мовила вдовиця. — Тріарх Малакво намагався винайняти «Золоту Дружину», ви не знали? Хотів вичистити червоний храм, а Бенерро покласти під меч. Але тигровим шкурам наказати цього не сміє — з них половина вклоняється Господові Світла. Ой, лихі часи настали у Старому Волантисі, навіть для старих удовиць у зморшках. Але не такі лихі й наполовину, як у Меєрині. Така моя думка. То скажіть мені, пане… навіщо вам до срібної королеви?

— Це мій клопіт. Я можу заплатити за перевіз, і непогано. Срібла в мене досить.

«Дурень, — подумав Тиріон. — Гроші їй ні до чого, їй потрібна повага. Ти чув хоч слово з того, що вона казала?» І знову зиркнув за плече. Карлик трохи наблизився до їхнього столу. А в руці начебто тримав ніж. Тиріонові стали дибки волосини на потилиці.

— Залиште срібло собі. Я маю золото. І зиркати на мене отак не треба, пане лицарю. Я надто стара, щоб мене лякала ваша скривлена мармиза. Бачу, ви бували в бувальцях. І меча при боці маєте довгого. Але тут моя влада, моє панство-господарство. Варто мені пальцем ворухнути — і вас повезуть до Меєрину прикутим до весла у череві галери.

Стара підняла нефритове віяло і розгорнула його. Негайно зашурхотіло листя, ліворуч від старої з’явився чоловік, що вислизнув із зарослої зеленню арки. Обличчя його було змережане рубцями, а в руці він тримав зброю — важкий короткий тесак.

— Напевне, хтось у цьому місті порадив вам шукати вдовицю-бережницю. Але чи попередив берегтися вдовиних синів? Якщо ні, то дарма. Втім, сьогодні такий чудовий ранок, і заради нього я спитаю ще раз. Навіщо ви прагнете дістатися Даянерис Таргарієн, яку півсвіту хоче бачити мертвою?

Обличчя Джорага Мормонта потемніло з люті, але він відповів:

— Щоб служити їй. Захищати. Померти за неї, якщо буде треба.

Вдовиця засміялася.

— То ви зібралися її рятувати, абощо? Від стількох ворогів, що годі й порахувати, від безлічі гострих мечів у їхніх руках… і ви хочете, щоб бідна вдовиця в таке повірила? В те, що ви — правдивий, звитяжний та великодушний вестероський лицар, який перетнув півсвіту, аби лише прийти на поміч красній… ну, вона вже не діва, але, сподіваюся, досі красна.

Вдовиця засміялася знову.

— Гадаєте, її розважить ваш карлик? Вона купатиметься у його крові, як гадаєте, чи вдовольниться, відрубавши голову?

Пан Джораг завагався, тоді мовив:

— Цей карлик — насправді…

— Я знаю, хто цей карлик насправді. — Її чорні очі, твердіші за камінь, обернулися на Тиріона. — Вбивця короля і родичів, свавільник, зрадник, перевертень. Одне слово — Ланістер.

Останнє слово вона вимовила як лайку.

— То що ж ти, маленький чоловічку, хочеш запропонувати драконовій королеві?

«Ненависть» — хотів відповісти Тиріон. Але натомість розвів руки так широко, як дозволяли кайдани.

— Все, чого вона забажає. Мудру пораду, сороміцький жарт, кумедні вихиляси. Свого прутня, якщо їй смакуватиме. А ні — тоді язика. Можу повести на бій її військо або розтерти стомлені п’яти — все, що її милості заманеться. І попрохаю лише однієї нагороди: хай мені дадуть змогу зґвалтувати і вбити рідну сестру.

На обличчі старої знову з’явилася посмішка.

— Цей хоча б чесний, — зауважила вона. — Що ж до вас, пане лицарю… Я знала з десяток вестероських лицарів і ще тисячу шукачів пригод того самого штибу, але жоден не був такий чистий душею, аж неземний, яким ви себе тут змалювали. Чоловіки — звірі, самозакохані та брутальні. Хай які ніжні та чемні слова ти від них чуєш, за ними завжди стоїть темний намір. Тому вам, лицарю, я не довіряю.

Стара відмахнулася від них віялом, наче від мух над головою.

— Хочете до Меєрину — пливіть самі й руками загрібайте. Мені нема чим вам допомогти.

І тут розчахнулися брами всіх семи пеклів.

Пан Джораг почав підводитися, вдовиця рвучко клацнула віялом, її порізаний рубцями охоронець вислизнув із тіней… а позаду заверещала дівчина. Тиріон крутнувся саме вчасно, щоб помітити, як до нього біжить карлик. «Та це ж дівчина і є, — раптом второпав він, — дівчина у чоловічому вбранні. А отим ножем вона хоче мене випатрати.»

На якусь половину удару серця пан Джораг, удовиця і порізаний застигли, мов камінь. З-за найближчих столиків витріщалися роззяви, не забуваючи сьорбати пиво та вино — але жоден не ворухнувся втрутитися. Тиріон, змушений рухати одразу обома руками, ухопив зі столу глек — на щастя, довжини ланцюгів вистачило. Він стиснув шийку рукою, сіпнувся, вихлюпнув рідину в обличчя карлиці-нападниці, а тоді відскочив убік уникнути удару. Глек розбився на підлозі — тій самій, що зразу ж підскочила догори і вдарила його по голові. Раптом дівчина знову опинилася поруч. Тиріон перекотився набік, лезо ножа встромилося у підлогу, дівчина смикнула зброю на себе, знову здійняла…

…і повисла над підлогою, скажено хвицяючи ногами у руках пана Джорага.

— Ні! — заскиглила вона посполитою мовою Вестеросу. — Пустіть!

Тиріон чув, як у відчайдушних спробах звільнитися репнула її сорочка. Мормонт тримав її за комір однією рукою, а іншою викручував кинджал.

— Годі вже тобі!

Тут з’явився власник закладу з кийком у руці. Побачивши розбитий глек, він нищівно вилаявся і завимагав розказати йому, що тут сталося.

— Битва карликів! — реготнув у відповідь тирошієць із ліловою бородою.

Тиріон блимнув очима на дівчину, що судомилася у повітрі.

— Чому? — запитав він. — Що я тобі зробив?

— Його вбили! — Раптом її залишила остання воля до спротиву. Тіло обвисло у Мормонтових руках, очі налилися слізьми. — Мого брата! Його схопили і вбили!

— Хто вбив? — запитав Мормонт.

— Жеглярі. З Семицарства. П’ятеро, усі п’яні. Побачили наш турнір на площі та пішли за нами. Коли зрозуміли, що я дівчина, то мене пустили, а брата забрали і вбили. Відрізали йому голову!

Тиріона раптом наче грім ударив. «Наш турнір на площі!» Він зрозумів, хто і звідки ця дівчина.

— Ти їздила на свині? — запитав він. — Чи на собаці?

— На собаці, — схлипнула вона. — На свині завжди сидів Оппо.

«Карлики з Джофріного весілля.» Саме з них почалися негаразди того вечора. «Чи не диво — зустріти їх за півсвіту звідти?» А може, і не диво. «Якщо вони мали хоч півстільки розуму, як їхня свиня, то втекли з Король-Берега негайно після смерті Джофа — поки Серсея не повісила на них частку вини у загибелі свого синочка.»

— Пустіть її, добрий лицарю, — сказав він панові Джорагу Мормонту. — Вона нічого нам не заподіє.

Пан Джораг зронив малу карлицю на підлогу.

— Мені шкода твого брата… але до його смерті ми не причетні.

— Він причетний! — Дівчина зіп’ялася на коліна, притискаючи розірвану і просяклу вином сорочку до малих блідих груденят. — Це він був їм потрібен! Вони думали, що Оппо — це він!

Дівчина зарюмсала, благаючи про допомогу всіх, хто її чув:

— Він має загинути так само, як мій бідолашний братик! Прошу вас, допоможіть! Убийте його, хто-небудь!

Господар закладу схопив її за руку, підсмикнув за ноги і заволав волантинською, хто має платити за весь розгардіяш.

Вдовиця-бережниця подарувала Мормонтові холодний погляд.

— Лицарі захищають слабких і боронять невинних, так кажуть люди. А я — найпрекрасніша діва у всьому Волантисі. — Її регіт був повен гіркого презирства. — Як тебе звуть, дитино?

— Копка.

Стара щось сказала власникові закладу мовою Старого Волантису. Тиріон з відомих йому слів розібрав наказ відвести малу до її помешкань, дати вина і знайти сухий одяг.

Коли вони пішли, вдова роздивилася Тиріона, виблискуючи чорними очима.

— Мені здавалося, чудовисько має бути більшим. Твоє життя, коротуне, на Вестеросі коштує княжого титулу. На жаль, тут його ціна трохи нижча. Та гадаю, варто все ж тобі допомогти. Волантис — не надто безпечне місце для карликів. Так мені чомусь здається.

— Ви надзвичайно добрі. — Тиріон подарував їй свою найсолодшу усмішку. — То може, знімете з мене оці чарівні залізні обручки? Чудовисько має лише половину носа, яка відчайдушно свербить, а ланцюги закороткі, щоб її почухати. Я можу навіть подарувати їх вам — аби ваша ласка.

— Неймовірна щедрість. Але я свого часу вже носила залізо. Тепер віддаю перевагу золоту і сріблу. Сумно сказати, але тут, у Волантисі, кайдани та ланцюги коштують дешевше за черствий хліб. До того ж закон забороняє допомагати збіглим невільникам.

— Я не невільник.

— Кожен, кого запопали людолови, співає тієї самої пісні. Я не насмілюся допомогти тобі… тут. — Вона знову нахилилася уперед. — За два дні коч «Селаесорі Кворан» наставить вітрило на Карф через Новий Гіс. Він повезе цину та залізо, сувої вовни та мережива, п’ять десятків мирійських килимів, засолений труп, двадцять глеків драконоперцю і одного червоного жерця. Вам варто сісти на цей корабель.

— Сядемо, — відповів Тиріон, — дякую за пораду.

Пан Джораг спохмурнів.

— Нам треба не до Карфу.

— Корабель не дістанеться Карфу. Бенерро бачив це у вогні. — Стара посміхнулася хитро та лиховісно.

— Як скажете, — вишкірився Тиріон. — Якби я був волантинцем, ще й вільним, ще й належного роду, ви, пані, мали б за себе мій голос на обранні тріарха.

— Я не пані, — відповіла вдова, — а лише хвойда мого Вогарро. Вам краще зникнути звідси, поки не з’явилися тигри. Якщо вам пощастить дістатися вашої королеви, перекажіть їй послання від рабів Старого Волантису.

Вона торкнулася блідого рубця на зморшкуватій щоці, де їй вирізали татуювання сльози.

— Скажіть, що ми чекаємо. Скажіть, хай приходить скоріше.