Танок з драконами

Даянерис

Галацца Галаре прибула до Великої Піраміди у супроводі тузня Білих Грацій — вельможно уроджених дівчат, надто ще молодих, щоб служити свій рік у храмових садах насолоди. Виглядало це дуже мальовничо: велична гордовита стара в зеленому, оточена дівчатками у білих вбраннях та серпанках, неначе вкритих захисним покровом невинності.

Цариця тепло привітала усіх і надіслала Місандею подбати, щоб дівчат погодували і розважили, поки вона поділяє особисту вечерю з Зеленою Грацією. Кухарі приготували надзвичайно смачну страву — ягня у меді, присмачене запашною тертою м’ятою, з малими зеленими смоквами, які вона так любила. Подавали їжу та стежили за келихами дві улюблені заручниці Дані: волоока дівчинка на ім’я К’єзза і худорлявий хлопчик, званий Гразхаром. Вони були братом і сестрою, родичами самій Зеленій Грації, яка привітала їх поцілунками і спитала, чи добре вони поводяться.

— Вони обоє дуже милі та лагідні, — запевнила її Дані. — К’єзза іноді мені співає; у неї такий чарівний голос. Гразхара та інших хлопчиків пан Барістан навчає науки західного лицарства.

— Вони кров від моєї крові, — мовила Зелена Грація, поки К’єзза наповнювала її келих темно-червоним вином. — Добре знати, що вони тішать вашу преосяйність. Сподіваюся додати вам утіхи й від себе.

Волосся старої зовсім збіліло, шкіра була тонка, наче пергамен, але очі анітрохи не затуманилися роками, лишилися зеленими у колір вбрання — сумні очі, повні мудрості.

— Якщо ваша преосяйність подарують мені зухвальство, ви… виглядаєте втомленою. Ви добре спите?

Дані ледве зуміла стримати сміх.

— Не занадто! Минулої ночі три карфійські галери під покровом ночі прокралися до Скахазадхану. «Материні Вої» випустили по їхніх вітрилах стріли, кинули їм на чардаки барила смоли, але галери швидко проскочили повз них і не отримали фатальних ушкоджень. Карфійці хочуть зачинити від нас річку, як уже зачинили затоку. І не самі — нещодавно до них приєдналося три галери з Нового Гісу та думбас із Толоса.

Толосці відповіли на її прохання про союз тим, що проголосили хвойдою і висунули вимогу повернути Меєрин Великим Хазяям. Та навіть така відповідь була краща за відповідь Мантариса, яку прислали з караваном у кедровій скрині. Всередині Дані знайшла засолені голови трьох своїх послів.

— Може, хоч ваші боги зможуть нам допомогти. Попрохайте їх надіслати такий вітер, щоб вимів галери з затоки.

— Я молитимуся і приноситиму жертви. Можливо, боги Гісу почують мене. — Галацца Галаре ковтнула вина, не зводячи очей з Дані. — Шторми буяють не лише ззовні цих мурів, але й усередині. Минулої ночі загинули ще відпущенці — так мені казали.

— Троє. — Слово відізвалося гіркотою в роті. — Боягузи вломилися до ткаль — відпущених з неволі жінок, які нікому не чинили зла, всього лише виробляли пречудові тканини. Подарований ними гобелен висить у мене над ліжком. Сини Гарпії розтрощили їхній верстат, зґвалтували ткаль і врізали їм горлянки.

— Це ми вже чули. І все ж ваша преосяйність знайшли у собі мужність відповісти на свавілля милосердям. Ви не зашкодили жодній шляхетній дитині, яку тримаєте заручником.

— Поки що ні. — Дані дуже заприязнилася до своїх юних вихованців. Хтось із них був сором’язливіший, хтось зухваліший, одні милі та лагідні, інші — похмурі й відлюдькуваті, але жоден не був винен у кривавих злочинах гарпій.

— Якщо я повбиваю моїх джур і чашниць, хто наливатиме мені вино і подаватиме вечерю? — спитала вона, пробуючи жартом розрадити горе.

Але жриця навіть не посміхнулася.

— Голомозий, кажуть, згодував би їх вашим драконам. Смерть за смерть. За кожного вбитого Мідного Звіра він хоче крові дитини.

Дані посовала їжу на тарелі, не насмілюючись навіть поглянути туди, де стояли Гразхар і К’єзза — боялася-бо, що зараз заплаче. «Голомозий має твердіше серце, ніж я.» Вони сварилися про заручників уже з півдесятка разів.

— Сини Гарпії регочуть з нас у своїх пірамідах, — казав Скахаз лишень того ранку. — Який зиск із заручників, коли вам бракує рішучості зітнути їм голови?

У його очах вона була всього лише слабкою жінкою. «Але з мене досить і Хазеї. Який зиск із миру, коли здобувати його доводиться кров’ю малих дітей?»

— Вбивства на вулицях — не їхніх рук справа, — кволо вимовила Дані, звертаючись до Зеленої Грації. — Я не хочу прославити своє царювання різаниною невинних.

— І за це Меєрин має до вас шану та дяку, — відповіла Галацца Галаре. — Ми чули, що астапорського царя-різника вже нема серед живих.

— Його вбили власні вояки, яким він наказав іти на Юнкай. — Слова відгонили гіркою жовчю. — Ще не вистигло його тіло, як царський престол зайняв інший, назвавшись Клеоном Другим. Цей протримався вісім днів, перш ніж йому перетяли горло. Наступним царем проголосив себе його вбивця. Але підбічниця першого Клеона вирішила й собі царювати. Астапорці кличуть їх Цар-Горлоріз та Цариця-Хвойда. Посіпаки обох вінценосців чубляться між собою на вулицях, поки юнкайці з найманцями чатують за мурами.

— Скорботні часи настали. Чи приймуть ваша преосяйність від мене одну пораду?

— Ви знаєте, як я поціновую вашу мудрість.

— То послухайте мене і нарешті одружіться.

— А… — Дані саме цього і чекала.

— Часто я чула від вас, як ви кличете себе юною дівчиною. Справді, на вигляд ви здаєтеся ще дитиною, надто юною та слабкою, щоб самотужки приймати на себе удари долі. Вам потрібен коло вас цар, який зможе полегшити тягар влади.

Дані наштрикнула шматочок ягнятини, відкусила, повільно прожувала.

— Скажіть-но мені, а чи зможе цей цар надути щоки й здмухнути галери Цзаро назад до Карфу? Чи зможе, ляснувши у долоні, зняти облогу з Астапора? Чи вкладе він їжу в роти моїх дітей, чи принесе мир на вулиці?

— А ви самі можете це зробити? — запитала Зелена Грація. — Цар — ще не бог. Але сильна та рішуча людина на престолі здатна вдіяти багато. Коли мій народ дивиться на вас, то бачить завойовницю з-за далеких морів, що прийшла захопити нас і забрати в неволю наших дітей. Цар може все змінити. Цар високого роду, чистої гіскарської крові зуміє примирити місто з вашим правлінням. Інакше, боюся, воно скінчиться так само, як почалося: вогнем і кров’ю.

Дані знову посовала страву по тарелі.

— І кого ж боги Гісу пророкують мені за царя та чоловіка?

— Гіздахра зо’Лорака, — рішуче відповіла Галацца Галаре.

Дані навіть не намагалася удати подив.

— Чому саме Гіздахра? Скахаз теж із високого вельможного роду.

— Скахаз є Кандаком, Гіздахр є Лораком. Хай пробачать мені ваша преосяйність, але не розуміти різниці означає не бути гіскарцем. Часто я чула про вас, що ви — крові Аегона Завойовника, Джаяхаериса Мудрого та Даерона Дракона. Вельможний Гіздахр походить від крові Маздана Могутнього, Хазрака Прекрасного і Цхарака Визволителя.

— Його пращури так само мертві, як мої. Чи, може, Гіздахр викличе їхні тіні на захист Меєрину від ворогів? Мені потрібна людина з мечами та кораблями. А ви пропонуєте мені славетних предків.

— Ми — старий народ. Предки багато важать для нас. Поберіться з Гіздахром зо’Лораком, народіть від нього сина — хлопчика, чиїм батьком буде гарпія, а матір’ю дракон. У ньому справдяться пророцтва, а вороги розтануть, як роса на сонці.

«І він стане огирем, що покриє світ.» Дані вже трохи зналася на пророцтвах. Найголовніше — вони складалися зі слів, а слова були вітром. Не буде Лоракові сина, не буде спадкоємця, що з’єднає у собі дракона та гарпію. «Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході, коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя…» Лише тоді її черево знову народить нове життя…

…але Даянерис Таргарієн мала й інших дітей — десятки тисяч, що привітали її як мати, коли вона звільняла їх від кайданів. Вона згадала Непохитного Щита, брата Місандеї, арфістку Райлону Рей, що грала таку прегарну музику. Жоден шлюб не поверне їх до життя, але якщо чоловік допоможе зупинити різанину, то вона винна цей шлюб хоча б своїм мертвим.

«Якщо я поберуся з Гіздахром, чи не обернеться Скахаз проти мене?» Вона довіряла Скахазові більше, ніж Гіздахрові, але Голомозий на царському троні — то буде страшне лихо. Він надто швидкий на гнів, надто неохочий пробачати. Та й нема зиску в тому, щоб одружуватися з чоловіком, якого всі ненавидять гірше за неї. Гіздахра, принаймні, поважали в місті — скільки вона могла судити.

— Що про це думає мій майбутній наречений? — спитала вона Галаццу Галаре. «Та й загалом про мене?»

— Вашій милості досить лише запросити його. Вельможний Гіздахр чекає унизу. Пошліть по нього, коли ваша ласка.

«Щось ти забагато собі дозволяєш, храмівнице» — сердито подумала цариця і королева, але проковтнула гнів і змусила себе посміхнутися.

— Чом би й ні?

Дані послала по пана Барістана і наказала старому лицареві привести до себе Гіздахра.

— Тут високо підніматися. Хай Неблазні йому допоможуть.

Коли вельможа нарешті видерся нагору, Зелена Грація саме скінчила страву.

— З ласки вашої препишності, я вже піду. Вам зі шляхетним Гіздахром, певно ж, треба обговорити чимало справ.

Стара витерла плямку меду з вуст, поцілувала К’єззу та Гразхара на прощання у чоло і накинула шовковий серпанок на обличчя.

— А я повернуся до Храму Грацій і молитимуся богам, щоб показали моїй цариці шлях до мудрості.

Коли жриця пішла, Дані дозволила К’єззі наповнити їй келих, відпустила дітей і наказала привести Гіздахра зо’Лорака. «Але якщо ляпне бодай слово про свої кохані бійцівські ями — їй-бо, накажу сторчака викинути з тераси.»

Гіздахр мав на собі прості зелені шати, а зверху товсту підбиту камізелю. Він низько уклонився, коли ввійшов; обличчя його було похмуро-урочисте.

— Невже ви не маєте для мене посмішки? — запитала Дані. — Хіба я така страхітлива?

— Я завжди обачний у присутності такої шаленої та осяйної краси.

То був непоганий початок.

— Випийте зі мною. — Дані сама налила йому келих. — Ви знаєте, навіщо тут. Зелена Грація гадає, що коли я візьму вас за чоловіка, всі мої біди разом зникнуть.

— Я б не робив таких гучних заяв. Люди народжуються боротися і страждати. Наші біди зникають лише зі смертю. Все ж я можу стати вам у пригоді. Я маю золото, друзів, певний вплив; у моїх жилах тече кров Старого Гісу. Я не був одружений, але маю двох тілесних дітей — хлопчика і дівчинку. Це означає, що я зможу подарувати вам спадкоємців. А ще — примирити місто з вашою владою і покінчити з підлим кровопролиттям на вулицях.

— Справді? — Дані уважно розглядала його очі. — Але з якого дива Сини Гарпії складуть ножі заради вас? Ви є одним із них?

— Ні.

— А сказали б мені, якби були?

Він засміявся.

— Ні!

— Голомозий має способи дізнатися правду.

— Не маю сумніву, що Скахаз дуже скоро примусить мене зізнатися. День у його товаристві — і я стану одним із Синів Гарпії. Два дні зроблять мене самою Гарпією. Три — і з’ясується, що я вбив вашого батька у західних королівствах, ще коли був хлопчиком. Далі він настромить мене на палю, і ви зможете подивитися, як я вмираю… але різанина триватиме і далі.

Гіздахр прихилився ближче.

— Або ви можете одружитися зі мною і дозволити мені спробувати її зупинити.

— Навіщо вам мені допомагати? Заради царського престолу?

— Престол і корона мені пасуватимуть, не заперечую. Але я хочу не лише їх. Невже вас так дивує моє бажання захистити своїх співгородян — як ви захищаєте ваших відпущеників? Меєрин, ваша преосяйносте, не витримає ще однієї війни.

То була гарна відповідь, яка здалася Дані чесною.

— Я ніколи не хотіла війни. Я перемогла юнкайців і зглянулася на їхнє місто, хоча могла його пограбувати. Я відмовилася приєднатися до царя Клеона, коли він пішов на них походом. Навіть зараз, коли Астапор обложено, я утримуюся від дій. Щодо Карфу… я ніколи не робила карфійцям нічого поганого…

— Зі злого наміру — ні. Але Карф — місто купців. Вони полюбляють дзенькіт срібних монет, блиск жовтого золота. Коли ви знищили невільницьку торгівлю, цей удар відчули від Вестеросу до Асшаю. Карф дуже залежить від своїх рабів. Так само, як Толос, Новий Гіс, Лис, Тирош, Волантис… цей список довгенький, моя царице.

— Ну то хай юнкайці приходять! У мені вони знайдуть ворога, страшнішого за Клеона. Я радше загину в боротьбі, ніж поверну своїх дітей до неволі!

— Можливо, є інший вибір. Гадаю, що юнкайців можна переконати дозволити вашим відпущенцям зберегти свободу — якщо ваша превисокість погодяться, щоб Жовте Місто віднині й надалі могло купувати, навчати і продавати невільників. І тоді більше не проллється кров.

— Окрім крові тих рабів, котрих юнкайці, як ви кажете, «навчатимуть», — заперечила Дані, хоча і побачила у словах Гіздахра зерно істини. «Можливо, це найкраще, на що нам варто сподіватися.» — Ви не сказали, що кохаєте мене.

— Скажу, якщо така воля вашої преосяйності.

— Це не відповідь закоханого чоловіка.

— А що таке кохання? Тілесна жага? Жоден чоловік, не позбавлений чоловічих місць, не може поглянути на вас, Даянерис, і не відчути жаги. Але я хочу одружитися з вами не з хіті. Перед тим, як ви з’явилися, Меєрин помирав. Нами правили старі зі зморшками на вислих прутнях і стариці, чиї мертві піхви висохли на порох. Вони сиділи нагорі пірамід, сьорбали плодове вино і просторікували про велич Старого Царства — поки повз них летіли століття, і цеглини міста розсипалися в пилюку. Звичаї та осторога тримали нас у залізних рукавицях, поки ви не розбудили це місто вогнем та кров’ю. Розпочалися нові часи, стали можливі нові речі. То ви підете за мене заміж?

«Він зовсім не бридкий на обличчя, — сказала собі Дані, — та й язика має спритного, як личить цареві.»

— Ану поцілуйте мене! — наказала вона.

Він знову взяв її руку і поцілував пальці.

— Не так. Поцілуйте, як дружину.

Гіздахр узяв її за плечі так обережно, наче вона була кволим пташеням. Схилившись уперед, притиснув свої вуста до її. Поцілунок був легкий, сухий, швидкий. У Дані всередині не тьохнуло геть нічого.

— Поцілувати вас… знову? — запитав він, скінчивши.

— Ні. — На терасі у її купальній водоймі жили маленькі рибки, що зазвичай пощипували їй ноги. Навіть їхні поцілунки були палкіші за пристрасть Гіздахра зо’Лорака. — Я не кохаю вас.

Гіздахр знизав плечима.

— Кохання виникає з часом. Таке трапляється.

«Та не з нами, — подумала вона. — Не тоді, коли тут поруч Дааріо. Я хочу його, не тебе.»

— Одного дня мені доведеться рушити на Вестерос і повернути собі Семицарство, що належало батькові.

— Одного дня на кожного чекає смерть, але сидіти і чекати її — марна справа. Краще проживати один день за іншим у клопотах життя, не переймаючись.

Дані склала руки разом.

— Слова — то вітер. Навіть такі вагомі, як «кохання» та «мир». Я віддаю перевагу справам. У моєму Семицарстві є звичай: лицарі чинять звитяги або вирушають у небезпечні походи, щоб довести красним дівам, яких кохають, свої лицарські чесноти. Вони шукають чарівних мечів, скрині скарбів, корони, вкрадені з драконових печер…

Гіздахр підняв брову.

— Єдині дракони, яких я знаю — це ваші. Чарівні мечі стрічаються навіть рідше. Але золотих перснів, корон та скринь монет я принесу вам, скільки забажаєте.

— Я бажаю миру. Ви казали, що допоможете припинити різанину, яка чиниться щоночі на моїх вулицях. А я кажу: зробіть це. Покладіть край війні у пітьмі, добрий пане. Це й буде ваше випробування на вимогу красної діви. Дайте мені дев’яносто діб — днів та ночей — без жодного вбивства, і я знатиму, що ви гідні престолу. Ви можете це зробити?

Гіздахр замислився.

— Дев’яносто днів без жодного трупа, і на дев’яносто перший ми поберемося?

— Можливо, — хитро примружилася Дані. — Юні дівчата відомі легковажністю. От візьму й завимагаю ще чарівного меча!

Гіздахр зареготав.

— Матимете і його, преосяйна. Ваше бажання для мене закон. Скажіть своєму підстолію: хай готує весільний бенкет.

— Ніщо так не потішить шляхетного Резнака.

Якби Меєрин знав, що на нього чекає пишне весілля, вже саме це могло подарувати їй кілька тихих ночей — навіть якби Гіздахрові зусилля обернулися на ніщо. «Голомозий не зрадіє, але Резнак мо’Резнак танцюватиме з утіхи.» Дані не могла вирішити, що бентежить її більше. Вона потребувала Скахаза з його Мідними Звірями, а порадам Резнака звикла не довіряти зовсім. «Стережися напахченого підстолія. Невже Резнак потай змовився з Гіздахром і Зеленою Грацією? Невже вони готують мені якусь пастку?»

Щойно відкланявся Гіздахр зо’Лорак, як позаду неї з’явився пан Барістан у довгому білому корзні. Роки служби у Королегвардії навчили білого лицаря не нав’язувати свою особу, коли Дані приймала відвідувачів, але й занадто не віддалятися. «Він усе знає, — миттю збагнула вона, — і не схвалює.» Зморшки навколо його вуст суворо окреслилися та поглибилися.

— Отже, — мовила вона до нього, — схоже, на мене чекає ще одне весіллячко. Ви раді за мене, добрий лицарю?

— Якщо така воля вашої милості.

— Відчуваю, Гіздахр — не той чоловік, якого б ви мені обрали.

— Не моя справа — обирати вам чоловіка.

— Не ваша, — погодилася Дані, — але для мене дещо важить ваше розуміння. Мої піддані спливають кров’ю. Помирають. Цариця належить не собі, а своєму царству. Мій вибір — між шлюбом та трупами. Між весіллям та війною.

— Чи дозволять ваша милість говорити відверто?

— Завжди.

— Є третій вибір.

— Вестерос?

Він кивнув.

— Я присягнув службою вашій милості, обітував боронити від усякого лиха, куди б вас не завів шлях. Моє місце — коло вас, хоч тут, хоч у Король-Березі… але ваше місце — на Вестеросі, на Залізному Престолі вашого батька. Семицарство ж ніколи не прийме Гіздахра зо’Лорака як свого короля.

— Так само, як Меєрин не хоче приймати Даянерис Таргарієн як свою царицю. Зелена Грація мала рацію. Мені потрібен коло себе цар старої гіскарської крові. Інакше на мене завжди дивитимуться як на неоковирну дикунку, що розтрощила їм браму, настромила їхніх родичів на палі та розтягла їхні статки.

— Натомість на Вестеросі ви будете втраченою і повернутою дитиною, що звеселяє серце батька. Ваш народ вітатиме вас усюди. Всі добрі люди полюблять свою королеву.

— Вестерос далеко.

— Якщо сидіти тут, ближчим не стане. Що скоріше ми поїдемо звідси…

— Я знаю! Справді знаю, повірте. — Дані вже не знала, як переконати старого лицаря. Вона хотіла на Вестерос не менше за нього, але спершу мала зцілити рани Меєрину. — Дев’яносто днів — чимало часу. Гіздахр може зазнати поразки. Його спроби куплять мені трохи часу. Часу вкласти союзи, зміцнити оборону…

— А якщо він не зазнає поразки? Що тоді зроблять ваша милість?

— Виконаю свій обов’язок. — Відповідь пройняла їй язик холодом. — Ви бачили весілля мого брата Раегара. Скажіть-но, він одружився з кохання чи з обов’язку?

Старий лицар завагався.

— Принцеса Елія була добра жінка, ваша милосте. Ласкава і розумна, з лагідним серцем, приязно дотепна. Я знаю, що принц був до неї дуже прихильний.

«Прихильний, — подумала Дані. — Промовисте слово. Я теж можу з часом прихилитися до Гіздахра зо’Лорака. Хтозна. Чому б ні?»

Пан Барістан продовжував:

— Я також бачив весілля ваших батька та матері. Перепрошую, але між ними не виникло жодної прихильності. І за те, моя королево, держава заплатила дорогу ціну.

— Чому ж вони одружилися, якщо не кохали одне одного?

— Бо так наказав ваш дідусь. Лісова відьма прорекла йому, що від його крові народиться обіцяний принц.

— Лісова відьма?! — вразилася Дані.

— Вона прийшла до двору з Янкою зі Старокаменів. Покручена дрібна істота, чудернацька на вигляд. Люди вважали її карлицею, але пані Яна, чиєму серцю вона була дорога, казала, що та походить з дітей лісу.

— Що з нею сталося?

— Переліток. — Саме слово несло у собі присмак лихої долі.

Дані зітхнула.

— Гаразд, залиште мене. Я дуже стомилася.

— Ваша воля. — Пан Барістан вклонився і рушив був іти, але коло дверей спинився. — Перепрошую, ваша милосте. До вас відвідувач. Наказати йому прийти вранці?

— Хто там?

— Нахаріс. «Буревісники» повернулися до міста.

«Дааріо.» Серце її тьохнуло в грудях.

— А чи давно… коли він… ?

Слова ніяк не йшли з вуст. Але пан Барістан усе зрозумів.

— Ваша милість були зі жрицею, коли він прибув. Я знав, що ви наказали вас не турбувати. Новини полковника почекають до ранку.

— Ні! — «Як я зможу заснути, знаючи, що мій полковник поруч?» — Скажіть, хай заходить негайно. І ще… ви мені сьогодні не знадобитеся. Дааріо мені досить для безпеки. Скажіть Іррі та Джихікі, якщо ваша ласка, хай вони прийдуть. І Місандеї теж.

«Мені треба перевдягтися. Причепуритися. Щоб виглядати вродливою.» Саме так вона і сказала служницям, коли ті з’явилися.

— Що ваша милість хочуть одягти? — запитала Місандея.

«Зоряне світло і морську піну, — подумала Дані, — найлегше пасмо шовку, щоб лишило ліву грудь голою на жадібний спогляд Дааріо. І квіти у волосся.» Коли вони стрілися уперше, полковник приносив їй квіти щодня, протягом усього шляху від Юнкаю до Меєрину.

— Принеси сіру лляну сукню з перлами на стані. І шкуру білого лева.

Вона завжди почувалася безпечніше, загорнута у подаровану Дрого шкуру.

Даянерис прийняла полковника на терасі, усівшись на різьблену кам’яну лаву під грушею. В небі над містом плавав півмісяць із почтом у тисячі зірок. Дааріо Нахаріс увійшов перехильцем, пружним недбалим кроком. «Та він і стоїть тим самим перехильцем.» На полковникові були смугасті штани, заправлені у високі чоботи лілової шкіри, біла шовкова сорочка, виплетена з золотих кілець камізелька без рукавів. Розгалужена на тризуб борода була теж лілова, хвацькі вуса визолочені, довгі кучері пофарбовані навпіл обома кольорами. На одному стегні він носив вузький довгий кинджал, на іншому — дотракійський арах.

— Осяйна королево, — мовив він, — за моєї відсутності ви стали ще прекрасніші. Як така річ можлива?

Королева звикла до барвистої хвали, та чомусь від Дааріо милощі, хай які порожні, чулися інакше, ніж від Резнака, Цзаро або Гіздахра.

— Полковнику! Нам казали, ви добре прислужилися нашій справі у Лазарії.

«Як я за тобою скучила!»

— Ваш полковник живе, щоб служити своїй жорстокій цариці й королеві.

— Жорстокій?!

У очах Нахаріса мерехтіло місячне сяйво.

— Він мчить попереду решти своїх людей, аби лише побачити її обличчя якнайскоріше. І заради чого? Щоб мулятися під дверима, поки її милість їсть ягня з якоюсь висушеною, наче смоква, старою.

«Мені не казали, що ти тут, — подумала Дані, — бо інакше б я скоїла дурницю і послала по тебе негайно.»

— Я вечеряла з Зеленою Грацією. — Гіздахра краще було не згадувати. — Бо нагально потребувала її мудрої поради.

— А я маю лише одну нагальну потребу: мою Даянерис.

— Наказати подати їжі? Ви, напевне, голодні.

— Не їв два дні, та коли стою тут, мене живить розкіш вашої краси.

— Моя краса не наповнить ваш живіт. — Дані зісмикнула з дерева грушу і кинула йому. — З’їжте!

— Якщо така воля моєї цариці.

Він укусив грушу, зблиснувши золотим зубом. Сік потік у лілову бороду. Дівчина у Дані так палко хотіла його поцілувати, що аж боліло. «Його цілунки будуть шорсткі й жорстокі, — сказала вона собі, — і він не послухає, коли я закричу або накажу йому спинитися.» Але королева і цариця у ній знала, що так чинити нерозумно.

— Розкажіть про свою подорож.

Дааріо недбало знизав плечима.

— Юнкайці вислали якихось найманців затулити нам Хизайський прохід. Тих, що звуть себе «Довгими Списами». Ми наскочили на них уночі, загнали кількох у пекло. В самій Лазарії я мусив убити двох власних осавулів, що змовлялися вкрасти коштовні камені та золоту таріль, довірені мені царицею на подарунки для ягнятників. Інших перешкод не було, все обіцяне виконано.

— Скількох людей ви втратили у бою?

— Дев’ятьох, — відповів Дааріо, — але дванадцятеро «Довгих Списів» вирішили, що радше хочуть бути «Буревісниками», ніж трупами, тому нас прийшло на трьох більше, ніж пішло. Я їм сказав, що вони проживуть довше, якщо битимуться за драконів, а не проти них, і вони побачили в моїх словах рацію.

Дані відчула осторогу.

— То можуть бути юнкайські шпигуни.

— Для шпигунів вони надто тупі. Ви їх не знаєте.

— Ви теж. Невже ви їм довіряєте?

— Я всім своїм людям довіряю. Ось настілечки. — Він виплюнув зернятко і посміхнувся з її підозр. — Може, принести вам їхні голови? Принесу, якщо накажете. Одна голова — лиса, дві мають коси, одна фарбує собі бороду в чотири кольори. Який шпигун носитиме таку бороду, питаю я вас? Пращник може підбити каменем мушине око за сорок кроків, бридка пика добре ладнає з кіньми, але якщо моя цариця каже, що вони мусять померти…

— Я цього не казала! Я лише… наглядайте за ними, більше нічого я не прошу. — Вона відчула себе дурепою, кажучи так. Вона завжди почувалася трохи дурепою поруч із Дааріо. «Незграбне дівча, недолуге розумом. Що він має про мене думати?»

І змінила предмет розмови.

— То ягнятники надішлють нам харчі?

— Збіжжя, моя царице, прийде Скахазадханом у шкутах, а інші харчі — караванами через Хизай.

— Скахазадханом не прийде. Річку нам зачинили. І море теж. Ви побачите кораблі у затоці. Карфійці розігнали третину наших рибальських човнів і полонили ще третину. Решта боїться вийти у море. Торгівлю, яка ще животіла, припинено зовсім.

Дааріо викинув хвостик від груші.

— Карфійці мають у жилах молоко замість крові. Покажіть їм драконів, і вони кинуться навтьоки.

Але Дані не хотіла говорити про драконів. Селяни досі приходили до її двору з обпаленими кістками і скаржилися на зниклих овець, хоча Дрогон до міста не повернувся. Хтось казав, що бачив його на північ від річки, над травами Дотракійського моря. Внизу в ямі Візеріон розірвав один із ланцюгів; вони з Раегаром ставали шаленіші з кожним днем. Неблазні розповіли, що одного дня залізні двері запашіли червоним жаром, і цілий день ніхто не зважувався їх торкатися.

— Астапор теж сидить у облозі.

— Це я знав. Один із «Довгих Списів» прожив досить довго, щоб розказати, як у Червоному Місті люди жеруть один одного. Сказав, що Меєрин скоро поділить їхню долю. Я вирізав йому язика і згодував жовтому собаці. Пес ніколи не з’їсть язика брехуна. Коли жовтий пес з’їв язика, я зрозумів, що полонений казав правду.

— У моєму місті теж точиться війна. — Вона розповіла йому про Синів Гарпії та Мідних Звірів, про кров на цеглі. — Мої вороги усюди — ззовні та всередині.

— То нападіть! — негайно відповів він. — Людина, оточена ворогами, не може захищатися. Сокира вразить її у спину, поки вона відбиватиме удар меча у груди. Ні, так не годиться. У оточенні багатьох ворогів треба обрати найслабшого, вбити його, потоптати конем його тіло і втекти.

— Куди ж мені тікати?

— У моє ліжко. У мої обійми. У моє серце.

Руків’я араха та кинджала Дааріо були зроблені у подобі розпусних оголених жінок зі щирого золота. Він попестив їх великими пальцями у особливо зухвалий спосіб, посміхаючись просто до королеви.

Дані відчула, як їй до обличчя прилинула кров — наче це її він так відверто пестив. «Якщо я потягну його до ліжка — чи завважить він і мене за розпусницю? — міркувала вона, водночас знаючи, що нічого так не хотіла б, як стати його розпусницею. — Ні, не треба мені бачити його на самоті. Він надто небезпечний, коли так близько до мене.»

— Зелена Грація вважає, що цариця мусить мати гіскарського царя, — мовила вона, зашарівшись. — Наполягає на моєму одруженні з вельможним Гіздахром зо’Лораком.

— Отим? — гигикнув Дааріо. — Чому не з Сірим Хробаком, якщо вже вам закортіло мати у ліжку євнуха? Ви справді хочете собі такого царя?

«Я хочу тебе.»

— Я хочу миру. Я дала Гіздахрові дев’яносто днів на припинення різанини в місті. Якщо він упорається, я візьму його за чоловіка.

— Візьміть за чоловіка мене. Я впораюся за дев’ять.

«Ти ж знаєш, я не можу» — мало не вимовила Дані вголос.

— Ви боретеся з тінями, а мусите боротися з людьми, що їх відкидають, — правив Дааріо далі. — Убийте їх і заберіть їхні статки, кажу я вам. Прошепотіть свою волю, і Дааріо складе вам купу їхніх голів, вищу за цю піраміду.

— Якби ж я знала, хто вони такі…

— Цхак, Пахл, Мерек. Ці та інші. Великі Хазяї. Кому ще бути?

«А ти зухвалий. І спраглий до крові.»

— Ми не маємо доказів, що це їхніх рук справа. Хочете, щоб я дарма нищила власних підданих?

— Ваші власні піддані охоче знищать вас.

Дааріо так довго мандрував далекими шляхами, що Дані вже й забула, який він із себе. Сердюцький норов зрадливий і перемінливий — нагадала вона собі. «Примхливий, легковажний, безжальний. Він ніколи не виросте над тим, ким він є. З таких не робляться царі та королі.»

— Піраміди міцні, — мовила вона. — Узяти їх приступом можна лише за великий кошт. А щойно ми нападемо на одну, як проти нас повстануть інші.

— То виманіть їх назовні з пірамід на якусь нагоду. Приміром, на весілля. Чом би й ні? Пообіцяйте свою руку Гіздахрові, усі Великі Хазяї прийдуть подивитися на ваше одруження, і коли вони напхаються до Храму Грацій, випустіть на них нас.

Дані скривилася від огиди. «Він чудовисько. Безстрашне і рішуче, але чудовисько.»

— Чи не плутаєте ви мене з астапорським царем-різником?

— Краще бути різником, ніж м’ясом. Усі царі й королі — різники. Хіба цариці й королеви якісь інакші?

— Та, що перед вами — інакша.

Дааріо стенув плечима.

— Більшість цариць не мають іншого хисту, ніж зігрівати своїм царям постіль і лупити їм синів, як квочки. Коли вам люба така доля, то йдіть собі за Гіздахра.

У ній спалахнув гнів.

— Ви забулися, хто я така?

— Ні. А ви?

«За таке нахабство Візерис відтяв би йому голову.»

— Я — кров дракона. Не смійте повчати мене! — Дані підвелася, левова шкура впала з її плечей додолу. — Негайно залиште мене!

Дааріо подарував їй глибокий вишуканий уклін.

— Живу, щоб служити вам.

Коли він пішов, Даянерис знову покликала до себе пана Барістана.

— Я хочу, щоб «Буревісники» повернулися у поле.

— Перепрошую, ваша милосте? Але ж вони щойно прибули…

— Хочу, щоб їх тут не було! Хай пильнують околиці юнкайських земель і захищають каравани з Хизайського проходу. Віднині Дааріо доповідатиме вам. Шануйте його, як належить за званням і станом, стежте, щоб йому та його воякам добре і вчасно платили. Але за жодних обставин не пускайте в мою присутність.

— Слухаю волю вашої милості.

Тієї ночі вона не могла заснути, лише перекидалася і крутилася у ліжку. Потім зважилася навіть покликати Іррі, сподіваючись розрадитися її пестощами, але невдовзі відштовхнула юну дотракійку. Іррі була мила, приязна, лагідна і покірна… але вона не була Дааріо.

«Що я наробила? — думала вона, скрутившись бубликом у порожньому ліжку. — Я так довго чекала на його повернення. І ось вигнала геть.»

— Він зробив би з мене чудовисько, — прошепотіла вона, — криваву царицю.

Але потім їй пригадався Дрогон і дракони у ямі. «На моїх руках уже є кров. І на серці. Ми не такі вже різні, Дааріо та я. Ми обидва — криваві чудовиська.»