Танок з драконами

Джон

Почувши наказ, пан Алісер скривив рота у подобу посмішки, але очі його лишилися твердими і холодними, наче кремінь.

— Отже, байстрюченя висилає мене на смерть.

— Смер-р-рть! — скричав Мормонтів крук. — Смерть-смерть-смерть!

«Ти не полегшуєш справу, розумна пташко.»

— Байстрюченя висилає вас на розвідку. Знайти ворогів і вбити їх, якщо доведеться. Ви майстерно володієте клинком. Були майстром-мечником тут і у Східній Варті.

Терен торкнувся руків’я свого меча при боці.

— Еге ж. Третину свого життя поклав на те, щоб навчити сільських телепнів, недолугих простаків і нікчемних ледарів хоч якось тримати меча. Ой, який корисний досвід для розвідника у пущі!

— З вами буде Дивен і ще один гартований розвідник.

— Та ми вас усього навчимо, пане! — заклекотів сміхом Дивен до Терена. — Будете в нас хвацько витирати свою зацну дупу мохом, як справжній розвідник!

Кедж Білоокий зареготав, Чорний Джак Булвер сплюнув. Пан Алісер відповів:

— Ти б хотів, щоб я відмовився. Тоді б ти мав привід стяти мені голову, як Слинтові. Але я тобі, байстрюче, такої втіхи не подарую. Молися, щоб мене вбив клинок дичака — бо ті, кого вбивають Інші, повстають з мертвих… і все пам’ятають. Тож я повернуся, Снігу-воєводо.

— А я молитимуся за ваше повернення.

Джон ніколи не рахував пана Алісера Терена серед своїх друзів, але вони належали до одного братства. «Ніхто не казав, що всіх братів треба любити.»

Нелегка справа — висилати людей у дику пущу, знаючи, як мало в них надії повернутися. «Це загартовані воїни та розвідники» — заспокоював себе Джон… але дядько Бенджен та розвідники його загону теж були гартовані й досвідчені, а страхолюдна пуща проковтнула їх без сліду. На Стіну повернулося лише двоє — живими мерцями, упирями. Не вперше і не востаннє Джон Сніговій питав себе, що сталося з Бендженом Старком. «Може, розвідники ще натраплять на його сліди» — казав він собі, але насправді вже не сподівався.

Дивен мав очолити одну чату розвідників, Чорний Джак Булвер і Кедж Білоокий — дві інші. Принаймні, хоч ватажки аж підскакували — так рвалися виконати свій обов’язок.

— Воно добре — знову сісти верхи, обійняти ногами коняку, — казав Дивен коло брами, прицмокуючи дерев’яними зубами. — Перепрошую пана воєводу, але ми тут уже повні дупи скабок собі загнали, поки на лавах за мисками совалися.

В замку Чорному ніхто краще за Дивена не знав тутешніх лісів — дерев і струмків, їстівних рослин, звичок хижаків та дичини. «Терен опиниться у кращих руках, ніж заслуговує.»

Джон бачив відбуття вершників з верхівки Стіни — три чати по троє людей, кожна з двійком круків. З височини коні здавалися не більшими за мурашок, а розвідників Джон і поготів не розрізняв. Але знав усіх до одного. Кожне ім’я було викарбовано йому в серці. «Вісім вірних та добрих братів, — подумав він, — і один… побачимо.»

Коли останній з вершників зник серед дерев, Джон Сніговій поїхав кліттю донизу разом зі Скорботним Едом. Поки вони повільно сунули вниз, витанцьовуючи на поривчастому вітрі, навколо літало кілька ріденьких сніжинок. Одна довго супроводжувала кліть, тріпочучи просто за ґратами, потім полетіла донизу і зникла з очей, а потім вітер знову впіймав її та підняв угору. Джон міг би простягнути руку крізь пруття і схопити її, якби схотів.

— Минулої ночі мені наснилося жахіття, пане воєводо, — зізнався Скорботний Ед. — Ви були моїм шафарем, приносили їжу, прибирали за мною. А я був князем-воєводою і не знав ані хвилини спочинку.

Джон навіть не посміхнувся.

— Що тобі жахіття — то мені життя.

З галер Котера Пайка доповідали про з’яву щораз більших загонів вільного народу вздовж лісистого узбережжя на північ та схід від Стіни. Бачили там і табори, і напівзбудовані плоти, ба навіть потрощений корабель, який намагалися лагодити. Коли на дичаків падав сторонній погляд, вони завжди зникали у лісі — без сумніву, знову виникаючи, коли Пайкові кораблі йшли геть. Тим часом пан Денис Малістер, як і раніше, уночі бачив вогні на північ від Кугави. Обидва воєводи прохали собі ще людей.

«Де я їм візьму ще людей?» Джон уже вислав кожному по десять дичаків із Кротовини: зелених хлопчаків, старих дядьків, поранених та хворих, але так-сяк придатних до праці. Пайк та Малістер, обидва невдоволені підкріпленнями, надіслали у відповідь жовчні скарги.

«Коли я просив людей, то мав на увазі братчиків Нічної Варти з належним вишколом, у чиїй вірності я не матиму причин сумніватися» — писав пан Денис.

Котер Пайк висловлювався ще пряміше. «Я б радо повісив їх зі Стіни на пересторогу іншим дичакам, щоб трималися якнайдалі. Іншого зиску я з них не бачу, — писав маестер Хармун за дорученням східного воєводи. — Я б таким істотам не довірив виносити свій нічний горщик. І десятеро — це геть недостатньо.»

Кліть, підвішена на кінці довжелезного ланцюга, нарешті дісталася низу з брязкотом та рипінням, смикнулася і повисла за стопу над землею при підніжжі Стіни. Скорботний Ед відчинив двері, вистрибнув униз, трощачи кірку на свіжому снігу. Джон рушив слідом.

Ззовні зброярні Залізний Емет усе ще ганяв своїх підопічних по дворищі. Пісня криці на криці збудила у Джонові жагу. Він пригадав тепліші, простіші часи, коли хлопчиком у Зимосічі схрещував клинки з Роббом під пильним оком пана Родріка Каселя. Пана Родріка теж не було вже серед живих — він загинув од руки Теона Перевертня і його залізняків при спробі повернути Зимосіч. Від великої твердині дому Старк лишилася спалена руїна. «Всі мої спогади отруєно горем.»

Коли Залізний Емет побачив князя-воєводу, то підняв руку і зупинив двобої.

— Вітаю, пане воєводо! Чим можу прислужитися?

— Трьома своїми найкращими учнями.

Емет вишкірився.

— Ароне! Емріку! Яцьку!

Лошак і Робін-Стрибайло принесли князеві-воєводі підбитого каптана, а до нього — довгу кольчугу, поножі, ринграф і шоломець. До лівиці припасували чорного щита з залізним краєм, у правицю вклали затупленого меча. У вранішньому світлі меч блищав сріблом майже як новий. «Один із останніх, що вийшов з Доналової кузні. Шкода, коваль не дожив нагострити йому край.» Клинок був коротший за Пазур, але звичайної криці, тому важчий. Удари будуть повільніші.

— Гаразд, нехай. — Джон обернувся до супротивників. — Нападайте.

— Кого хочете першим? — запитав Арон.

— Усіх трьох. Одночасно.

— Троє на одного? — недовірливо перепитав Яцек. — Так нечесно.

Хлопчина — син шевця з Файного острова — був з останнього загону новаків, приведеного Коновієм. Мабуть, тому досі й любив, щоб усе було файно та чесно.

— Нечесно. Нападайте.

Яцек наскочив першим. Джонів клинок вдарив його просто по голові, збивши з ніг. За миг ока на грудях хлопця стояв чобіт, а горлянці погрожувало вістря меча.

— На війні повсякчас нечесно, — сказав йому Джон. — Тепер вас двоє на одного, а тебе вбито.

Почувши хрумкіт жорстви, Джон зрозумів, що ззаду підкрадаються близнюки. «З тих двох ми ще зробимо розвідників.» Він крутнувся, відбив Аронів удар краєм щита, зустрів Емрікову зброю власним мечем.

— Гей, це не списи! — гукнув він. — Наближайтеся!

І рушив у напад показати, як це робиться. Першим був Емрік. Джон рубонув його по голові, по плечах, справа, зліва, знову справа. Хлопець підняв щита і спробував незграбний удар у відповідь. Джон ударився у його щит власним і збив на землю ударом по лівій нозі… та й вчасно, бо з іншого боку наскочив Арон і завдав замашного удару ззаду по стегні, від якого Джон упав на коліно. «Ото вже буде синець.» Наступний удар він піймав на щита, поспіхом зіп’явся знову на ноги і погнав Арона через дворище. «Швидкий, — майнула думка, коли мечі поцілувалися вперше-вдруге-втретє, — але йому бракує сили.» Побачивши полегшення у Аронових очах, Джон зрозумів, що ззаду з’явився Емрік. Крутнувшись і зайшовши за спину, він так загилив Емрікові по лопатках, що той врізався у брата. Тієї миті Яцек зіп’явся на ноги; довелося Джонові вкласти його знову.

— Ненавиджу, коли мертві повстають. Ти мене зрозумієш, коли стрінеш упиря.

Ступивши крок назад, Джон опустив меча.

— Велика ґава залюбки клює малих ґав, — загарчав голос позаду, — але чи стане їй духу збороти справжнього чоловіка?

До стіни неподалік притулився Торохкало. Його запалі щоки вкривала цупка неголена стерня, ріденьке брунатне волосся звисало на маленькі жовті очиці.

— Ти собі лестиш, — відповів Джон.

— Собі лещу, а тебе розплещу.

— Схоже, Станіс не того спалив, кого мав би.

— Оце вже ні! — Дичак вишкірився на Джона ротом, повним бурих потрощених зубів. — Він спалив саме того, кого мав спалити, на спогляд усьому світові. Ми всі робимо те, що маємо робити, Сніговію. Навіть королі.

— Емете, знайдіть йому броню. Хай вдягнеться у залізо, а не в старі кістки.

Вбраний у кольчугу та бляхи, Князь-над-Кістками здався статечнішим і навіть вищим, дебелішим у раменах, дужішим, ніж Джон міг подумати. «Та ні, то обладунок, а не людина, — сказав він собі. — Навіть Сем скидався на воїна, коли від голови до п’ят вдягався у залізо Донала Нойє.»

Дичак заперечливо махнув рукою на щита, піднесеного Лошаком, натомість спитав обіручного меча.

— Оце солодка музика! — мовив він, рубонувши повітря. — Чвалай сюди, Сніговію. Зараз од тебе пір’я полетить.

Джон кинувся уперед. Торохкало ступив крок назад і зустрів напад косим обіручним ударом. Якби Джон не підставив щита, йому б увігнуло панцир і зламало половину ребер. Сила удару пронизала руку і змусила на мить запнутися. «Хто б подумав, що він уміє так бити.» Другою неприємною несподіванкою стала швидкість його рухів. Супротивники крутилися один навколо іншого, обмінюючись ударами; Князь-над-Кістками віддавав не гірше, ніж отримував. Він мав би поратися своїм обіручним мечем незграбніше, ніж Джон — півтораком, але в руках дичака обіручник літав зі сліпучою швидкістю.

Пуцьвірінки Залізного Емета спершу бадьорили свого князя-воєводу вигуками, та безжальна сила і швидкість нападу Торохкала скоро змусила їх замовкнути. «Він так довго не зможе» — сказав собі Джон, зупиняючи новий удар, од сили якого аж застогнав. Навіть тупий обіручник залишив тріщину на сосновому щиті й погнув залізну облямівку. «Скоро він стомиться. Мусить же зрештою стомитися.» Джон сікнув дичакові по обличчі, Торохкало відсахнувся. Джон рубонув нижче, Торохкалові по гомілці, але той вправно відстрибнув. У відповідь обіручний меч впав Джонові на плече; гучно брязнув наплічник, рука під ним заніміла. Джон мусив відступити назад; Князь-над-Кістками пирхнув насмішкувато і кинувся вперед. «Він не має щита, — нагадав собі Джон, — а той страшний обіручник надто громіздкий для захисту. Я мав би завдавати два удари на кожен його один.»

Але чомусь не завдавав, і навіть ті удари, які влучали в ціль, не справляли дії. Дичак завжди вчасно ковзав назад або убік, і Джонів меч з’їжджав рукою або плечем. Зрештою він почав відступати, намагаючись уникнути страшного меча… але не завжди уникаючи. Щит перетворився на жмут трісок, і Джон струсив його з руки. Піт котився обличчям, щипав очі під шоломом. «Він надто дужий і надто швидкий, — зізнався собі Джон, — а з обіручником переважає мене і вагою, і довжиною.» Якби ж мати в руці Пазур, але…

Нагода випала з наступним широким зворотнім ударом Торохкала. Джон кинувся уперед, буцнув супротивника плечем, і вони впали разом, сплутавшись ногами. Залізо загриміло по залізу. Обидва загубили мечі й покотилися твердою землею. Дичак загилив коліном Джонові між ніг, він відповів ударом закольчуженого кулака. Торохкало якось примудрився опинитися нагорі, ще й ухопити Джона за голову. Дичак вдарив його об землю, потім з силою розчахнув забороло.

— Мав би я кинджала, ти б валявся однооким! — загарчав він.

Лошак і Залізний Емет стягли його геть з грудей князя-воєводи.

— Ану пустіть, кляті ґави! — верескнув він.

Джон зіп’явся на одне коліно. В голові йому гуло, в роті смакувало кров’ю. Він виплюнув її та вимовив:

— Добрячий двобій.

— Ти собі лестиш, гайвороне. Я й не спітнів.

— Наступного разу спітнієш, — пообіцяв Джон.

Скорботний Ед допоміг підвестися, розстібнув шолома — на ньому з’явилося кілька нових глибоких зарубин.

— Відпустіть його, — наказав Джон і кинув шолома Робінові-Стрибайлу. Той спробував упіймати і впустив.

— Пане воєводо, — заперечив Залізний Емет, — він погрожував вам, ми всі чули. Сказав, що якби мав кинджала…

— А він має кинджала. Онде на поясі.

«Завжди є хтось швидший та сильніший, — казав колись пан Родрік Джонові та Роббові. — Саме з таким вам треба зустрітися у дворі, перш ніж стрінете у битві.»

— Воєводо Сніговію? — мовив ззаду тихий голос.

Джон обернувся і побачив під зруйнованою аркою Клідаса з пергаменом у руці.

— Від Станіса? — Джон давно сподівався отримати якусь звістку від короля. Так, Нічна Варта не лізе у чвари королівств, і йому мало бути байдуже, який король перемагає. Але чомусь не було. — Жбир-у-Пущі?

— Ні, пане воєводо.

Клідас тицьнув йому сувій, щільно згорнутий і запечатаний цяткою твердого рожевого воску. «Печатки рожевого воску роблять лише у Жахокромі.» Джон зірвав рукавицю, схопив листа, зламав печатку… і коли побачив підпис, то забув про побиття, вчинене йому Торохкалом.

«Рамзай Болтон, князь на Роголісі» — підписано було великими гострими літерами. Брунатне чорнило відвалювалося пластівцями, якщо потерти пальцем. Під Болтоновим підписом власні знаки та печатки додали князь Турстан, пані Кервин та четверо Ризвелів. Чиясь груба рука зобразила велетня дому Умбер.

— Чи можна дізнатися, що пишуть, пане воєводо? — запитав Залізний Емет.

Джон не мав причини ховатися від братії.

— Калин-Коп узято. Оббіловані трупи залізняків виставлено на палях уздовж королівського гостинця. Руз Болтон скликає все вірне панство до Курганища — показати відданість Залізному Престолові й відсвяткувати весілля його сина з…

Раптом його серце на мить зупинилося. «Ні, не може бути. Вона загинула в Король-Березі разом з батьком.»

— Воєводо? — Клідас витріщився на нього підсліпуватими рожевими очима. — Ви… вам зле? Ви начебто…

— З Ар’єю Старк. Моєю меншою сестрою.

Джон майже побачив її перед собою — довгопику, недоладну, з вузлуватими колінками та гострими ліктями, брудними щоками та сплутаним волоссям. Обличчя їй помиють, волосся розчешуть… але він не міг уявити собі Ар’ю ані у весільній сукні, ані у ліжку Рамзая Болтона. «Хай як вона боїться, а йому не покаже. Якщо він спробує накласти на неї руки, то стріне спротив.»

— Вашою сестрою, — повторив Залізний Емет, — а скільки ж це їй років…

«Має виповнитися одинадцять, — подумав Джон. — Ще дитина.»

— Я не маю сестри. Лише братів. Лише вас.

Він знав, що пані Кетлін пораділа б, якби таке почула. Та йому з того не полегшало. Пальці стиснулися навколо листа, зім’яли з шурхотом. «Якби ж так само легко ламалася шия Рамзая Болтона.»

Клідас прочистив горло.

— Чи буде відповідь?

Джон заперечливо струснув головою і пішов геть.

До вечора синці, залишені Торохкалом, побуряковіли.

— Перш ніж зійти, вони ще пожовтіють, — сказав Джон Мормонтовому круку. — Буду такий гарний, як Князь-над-Кістками.

— Кістка-а-ами! — погодився птах. — Кістка-а-ами!

Ззовні чулося тихе мурмотіння голосів, хоча слів було не добрати. «Наче за тисячу верст звідси.» То пані Мелісандра зі своїми прихильниками молилася коло ніч-ватри. Щодня надвечір червона жінка збирала вірян на сутінкову молитву, в якій прохала свого червоного бога провести їх безпечно крізь пітьму. «Бо ніч темна і повна жахіть.» Коли Станіс рушив у похід разом із більшістю королевиних людей, пастви в неї поменшало: лишилося півсотні вільного народу з Кротовини, жменя охоронців, залишених їй королем, та десь із тузінь чорних братчиків, що прийняли червоного бога за свого власного.

Джон почувався так, наче йому було років шістдесят. «То все чорні сни, — подумав він, — і провина.» Думки несамохіть поверталися до Ар’ї. «Я не в змозі їй допомогти. Ніяк і нічим. Я відкинув усі родинні зв’язки, коли проказав обітниці. Якби хтось із моїх людей сказав, що його сестра в небезпеці, я б перший йому відповів, що це не клопіт братчика Нічної Варти.» Щойно людина проказувала обітниці, його кров ставала чорною. «Чорною, як серце байстрюка.» Джон колись замовив Мікенові меча для Ар’ї — клинок бравів, легкий і невеличкий, припасований до її руки. «Голку.» Йому стало цікаво, чи Голка досі з нею. «Штрикай гострим кінцем» — так він їй сказав. Але якщо вона спробує штрикнути Байстрюка, то згубить власне життя.

— Сніг-сніговій, — бурмотів крук воєводи Мормонта. — Сніг-сніговій.

Раптом йому все навкруги остогидло; не стало сили всидіти хоч мить. За дверми Джон знайшов Привида, що гриз бичачу кістку, намагаючись дістатися мозку.

— Коли це ти повернувся?

Лютововк підвівся на ноги, покинув кістку і затрусив за Джоном.

Коло дверей зсередини стояли Мулій та Барило, спершись на списи.

— Там такий мороз, мосьпане, ой лишенько! — застеріг Мулій крізь вогняно-руду кущаву бороду. — Ви надовго?

— Ні. Лише по ковток повітря.

І Джон ступив за поріг у ніч. Небо повнилося зірками, вітер летів уздовж Стіни. Навіть місяць виглядав змерзлим — його ликом бігли дрібні сироти. Коли Джона наздогнав перший порив вітру, то миттю прорізав шари вовни і вивареної шкіри, змусив зацокотіти зубами. Джон рушив дворищем просто в пащу вітрові; поли кобеняка плескали за спиною. Привид трусив слідом. «Куди це я? Що я роблю?» Замок Чорний стояв тихий, мовчазний, вежі та палати ховалися у темряві. «Ось розкинулося моє панство, — подумав Джон Сніговій. — Мій палац, мій дім, моє володіння. Чорна руїна.»

У тіні Стіни під руку йому трапилося хутро лютововка. На пів-удару серця ніч ожила тисячею запахів, а потім Джон Сніговій почув хрускіт кірки на латці старого примерзлого снігу. Хтось стояв просто за ним — зрозумів він раптом. Хтось, чий запах був теплий, як літній день.

Коли Джон обернувся, то побачив Ігритту.

Вона стояла попід зчорнілими каменями Воєводської Вежі, огорнута пітьмою та спогадами. Місяць світив їй крізь волосся — руде волосся, поціловане вогнем. Коли Джон його побачив, серце підскочило йому з грудей до горла.

— Ігритто! — покликав він.

— Снігу-воєводо, — відповів голос Мелісандри.

Від несподіванки Джон аж сахнувся.

— Пані Мелісандро. — Він зробив крок назад. — Я сплутав вас… із деким іншим.

«Вночі усі шати сірі.» Але її раптом стали червоними. І тепер він не розумів, як міг сплутати Мелісандру з Ігриттою. Жриця була вища, тендітніша, старша, хоча місячне сяйво змило роки з її обличчя. Туман здіймався з її ніздрів та рук, оголених під холодом ночі.

— Ви собі пальці відморозите, — застеріг Джон.

— Якщо така буде воля Ра-Гльора. Сили ночі нездатні торкнутися того, чиє серце омито святим вогнем Господа.

— Мене турбує не ваше серце. Лише ваші руки.

— Насправді важить лише серце. Відкинь розпач, Снігу-воєводо. Розпач — зброя ворога, чиє ім’я не можна називати. Твоя сестра ще не втрачена для тебе.

— Я не маю сестри.

Слова різали, мов ножі. «Що ти знаєш про моє серце, жрице? Що ти знаєш про мою сестру?»

Мелісандра, здавалося, звеселилася, наче від дотепного жарту.

— І як її звуть — ту сестру, якої ти не маєш?

— Ар’я. — Голос його був хрипкий. — Насправді вона зведена сестра, бо…

— …бо сам ти вродився байстрюком. Я не забула. Я бачила твою сестру в моєму вогні. Бачила її втечу від шлюбу, до якого її змушують. Вона тікала сюди, до тебе. Дівчинка у сірому на коні, що помирав. Я бачила її ясно, як день. Цього ще не сталося, але станеться. — Мелісандра подивилася на Привида. — Можна мені торкнутися твого… вовка?

Джонові стало незатишно.

— Краще не треба.

— Він мені не зашкодить. Ти звеш його Привидом, так?

— Так, але…

— Привиде! — проспівала Мелісандра вовче ім’я, наче пісню.

Вовк потрусив до неї, сторожко обійшов колом, принюхався. Коли вона простягла руку, обнюхав і її, потім тицьнувся носом у пальці.

Джон видихнув хмарку пари.

— Він не завжди такий…

— …привітний? Він теж прагне тепла, як усі. Бо й сам — живе тепло.

Очі її палали у темряві двома червоними зірками. На шиї виблискував рубін, наче третє око, яскравіше за інші два. Джон колись бачив, як очі Привида червоніють так само — коли спіймають світло.

— Привиде! — покликав він. — До мене!

Лютововк зиркнув на нього, як на чужинця. Джон недовірливо насупився.

— Якось це… чудернацько…

— Гадаєш? — Жриця стала на коліно і почухала Привидові за вухами. — Твоя Стіна — теж чудернацьке місце, але і тут є сила. Аби ж ти зумів її опанувати. Сила — в тобі, сила в цьому звірові. Ти їй опираєшся, і це помилка. Вхопи її, огорнися нею, скористайся нею.

«Я не вовк» — подумав він.

— І як би ви це зробили?

— Я тобі покажу. — Мелісандра обійняла Привида тендітною рукою, і лютововк лизнув їй обличчя. — Господь Світла у мудрості своїй створив нас чоловіком і жінкою, двома частинами великого цілого. В нашому поєднанні є сила. Сила творити життя. Сила творити світло. Сила відкидати тіні.

— Тіні? — Вимовлене слово одразу ж здалося йому темнішим.

— Кожен, хто ходить землею, відкидає тіні на світ. Якісь із них — тонкі й слабкі, інші — довгі та темні. Озирнися за себе, Джоне Сніговію. Місяць поцілував тебе і вирізьбив твою тінь на кризі у двадцять стоп заввишки.

Джон зиркнув за плече. Там справді була тінь, як вона і сказала — змальована місячним сяйвом на Стіні. «Дівчинка у сірому на коні, що помирає, — подумав він. — Їде сюди, до тебе. Ар’я.» Джон обернувся до червоної жриці, відчуваючи її тепло. «Вона має силу.» Думка прийшла непроханою, вхопила його залізними зубами, але такій жінці він не хотів нічого заборгувати — навіть за ціну життя своєї сестричечки.

— Колись Далла дещо мені сказала. Валина сестра, дружина Манса Розбишаки. Сказала, що чари — це як меч без руків’я. Немає безпечного способу його вхопити.

— Мудра жінка. — Мелісандра підвелася, червоні шати поворушив вітер. — І все ж меч навіть без руків’я лишається мечем. Добре мати меча, коли навколо вороги. Тепер слухай мене, Джоне Сніговію. Дев’ять гайворонів полетіли до білого лісу шукати ворогів з твого наказу. Троє з них мертві. Ну насправді ще не мертві, але смерть уже чекає, і вони їдуть просто їй у пащу. Ти надіслав їх бути твоїми очима у пітьмі, але до тебе вони повернуться без очей. Я бачила їхні бліді мертві обличчя у полум’ї. Порожні очниці спливали кров’ю.

Вона відкинула волосся назад, її червоні очі засяяли.

— Ти не віриш мені. Але повіриш. Ціною віри буде три життя. Хтось скаже — невелика ціна за мудрість… але ти не мав би її платити. Пам’ятай це, коли побачиш сліпі спотворені обличчя своїх мертвих. І коли цей день настане — прийми мою руку.

З її блідої плоті здіймався туман; на мить Джонові здалося, що між пальців Мелісандри танцюють світлі чародійські вогники.

— Прийми мою руку, — повторила вона, — і дозволь урятувати твою сестру.