Танок з драконами

Джон

Вала чекала за брамою в досвітньому холоді, загорнута в таку велетенську ведмежу шкуру, що пасувала б і Семові. Коло неї стояв бахмутик, засідланий і у поводі — кошлатий, сіренький, з одним більмовим оком. Мулій та Скорботний Ед — її чудернацька варта — стояли поруч. Подих курився і крижанів у холодному темному повітрі.

— Ви дали їй сліпого коня?! — перепитав Джон недовірливо.

— Хіба на одне око, мосьпане, — відповів Мулій. — А так він нівроку здоровий.

Братчик попестив коника по шиї.

— Кінь, може, й напівсліпий, але я ні, — зауважила Вала. — Я знаю, куди їхати.

— Панно, ви можете цього не робити. Адже небезпека…

— Я дам їй ради, Снігу-воєводо. Я не південна панянка, а жінка вільного народу. Я знаю пущу краще за ваших чорнокрилих розвідників. Для мене вона не страхолюдна.

«Мушу сподіватися.» Джон мав надію, що Вала досягне успіху там, де зазнав поразки Чорний Джак Булвер із загоном. Вільний нарід її не скривдить, сподівався він… але обидва знали надто добре, що в лісах на неї можуть чатувати не самі лише дичаки.

— Ви маєте вдосталь харчів?

— Сухарів, твердого сиру, вівсяних коржів, солоної тріски, солоної яловичини, солоної баранини… і міх солодкого вина — змивати оту вашу сіль з рота. Голодною смертю не помру.

— Тоді вам час рушати.

— Маєте моє слово, Снігу-воєводо — я повернуся або з Тормундом, або без нього. — Вала зиркнула на небо. Місяць висів уполовині. — Видивляйтеся мене на перший день повного місяця.

— Видивлятимуся.

«Не зрадь моїх сподівань, — подумав він, — бо Станіс зніме мені голову.»

— Чи маю я ваше слово, що ви триматимете нашу принцесу коло себе? — спитав король. І Джон дав слово.

«Але ж Вала — не принцеса. Я йому півсотні разів казав.» Втім, то була слабенька і порожня відмовка, жалюгідна соломинка, якою він намагався скріпити порушену обіцянку. Батько ніколи б такого не схвалив. «Я — меч на варті царини людей, — нагадав собі Джон, — і зрештою, це важить більше, ніж честь однієї людини.»

Дорога під Стіною була темна і холодна, мов черево крижаного дракона, і звивиста, наче змія. Скорботний Ед провів їх наскрізь зі смолоскипом у руці. Мулій ніс ключі від трьох брам, де прохід зачиняли ґрати чорного заліза у людську руку завтовшки. Списники при кожній брамі прикладали кісточки пальців до лоба перед Джоном Сніговієм, але на Валу та її коника відверто вирячували очі.

Коли вони вигулькнули з-під Стіни за товстими дверми зі свіжозрубаного зеленого дерева, дичацька принцеса спинилася на мить пороздивлятися вкрите снігом поле, де король Станіс переміг у битві. Далі за ним чекала страхолюдна пуща, темна і мовчазна. Світло півмісяця обернуло мед волосся Вали на бліде срібло, а щоки забарвило білим, наче сніг. Дівчина глибоко вдихнула.

— Яке солодке повітря.

— Мені язика заціпило, не доберу. Крім холоду, нічого не чую.

— Холоду? — легенько розсміялася Вала. — Хіба це холод? Там, де холодно — там дихати боляче. Коли приходять Інші…

Думка була бентежна. Шестеро з висланих Джоном розвідників досі не повернулися. «Мабуть, рано ще. Вони повернуться.» Та якась його частина наполягала: «Вони мертві, усі до одного. Ти вислав їх на смерть, а тепер відсилаєш Валу.»

— Перекажіть Тормундові, що я казав.

— Може, він не послухає ваших слів, та авжеж вислухає. — Вала легенько поцілувала його в щоку. — Дякую вам, Снігу-воєводо. За напівсліпого коня, за солону тріску, за вільне повітря. За надію.

Подихи їхні змішалися білою хмаркою. Джон Сніговій відступив назад і мовив:

— Єдина дяка, якої я прагну, це…

— …Тормунд Велетнебій. Авжеж. — Вала накинулася каптуром свого ведмежого кожуха. Бура шкура була добряче присолена сивиною. — Та перш ніж піду, хочу спитати. Це ви вбили Ярла, пане воєводо?

— Ярла вбила Стіна.

— Так мені казали. Та я хотіла впевнитися.

— Маєте моє слово: я його не вбивав.

«Хоча й міг би, якби справа обернулася інакше.»

— Ну тоді прощавайте, — мовила вона майже грайливо.

Та Джонові Сніговію було не до загравань. «Надто холодно і темно зараз гратися. І година вже пізня.»

— Лише до побачення. Ви повернетеся. Хоча б заради хлопчика.

— Сина Крастера? — здвигнула плечима Вала. — Він мені не рідня.

— Я чув, як ви йому співали.

— Я співала собі. Хіба я винна, що він теж слухав? — Легка посмішка майнула на її вустах. — Ще й так сміявся. Ну гаразд, гаразд. Він дуже мила маленька потворка.

— Потворка?

— Таке тепер його молочне ім’я. Мушу ж якось його звати. Подбайте, щоб він жив у теплі та безпеці. Заради його матері. І мене теж. І червону жінку до нього не підпускайте. Вона знає, хто він. Вона бачить у вогнях.

«Ар’я» — подумав Джон, шалено сподіваючись.

— Що бачить? Попіл та вугілля?

— Королів та драконів.

«Знову ті дракони.» На якусь мить Джон теж майже побачив їх — зміїсті обриси проти ночі, темні крила на тлі моря вогню.

— Якби вона знала, то забрала б малого від нас. Даллиного малого, не вашу потворку. Одне слово у вухо короля — і кінець усьому.

«І мені теж.» Станіс вважав би, що його зрадили.

— То навіщо дозволяти, якщо знаєш?

— Бо так їй було зручно. Вогонь — примхлива річ. Ніхто не знає, куди поверне полум’я. — Вала поставила ногу в стрім’я, перекинула іншу через кінську спину і глянула донизу з сідла. — Пам’ятаєте, що казала моя сестра?

— Так.

«Меч без руків’я. Немає безпечного способу його втримати.» Але Мелісандра теж має рацію — навіть меч без руків’я кращий за порожню руку, коли навколо тебе вороги.

— Добре. — Вала розвернула бахмутика на північ. — Отже, першої ночі повного місяця.

Джон дивився, як вона їде геть, і питав себе, чи колись побачить знову. «Я не південна панянка, — знову почув він її слова, — а жінка вільного народу.»

— Отаке скаже, — бурмотів Скорботний Ед, поки Вала зникала за купою смерек. — Та ж повітря вже і є таке холодне, що дихати боляче. Я б зовсім не дихав, але тоді робиться ще гірше.

Він потер долоні одна об одну.

— Нічого доброго з цього не вийде.

— Ти так кажеш про все на світі.

— Авжеж, пане воєводо. І зазвичай виходить на моє.

Мулій прокашлявся.

— М’сьпане? Дичацька принцеса, ви її пустили… братія ще, диви, скаже…

— …що я сам наполовину дичак, перевертень, і прагну продати царину людей наскочникам, велетням та людожерам.

Джон не мусив витріщатися у вогонь, щоб знати, що про нього кажуть. Але чи не найгірше було те, що теревені містили крихту правди.

— Слова — то вітер. А вітру на Стіні завжди забагато. Ходімо.

Коли Джон повернувся до своїх покоїв позаду зброярні, ще стояла темрява. Він помітив, що Привид не повернувся. «Полює.» Останнім часом великий білий лютововк частіше бігав пустками, ніж тинявся замком. А бігати у пошуках здобичі доводилося все далі й далі — в околицях замку Чорного, між Вартою та дичаками у Кротовині, на пагорбах та пониззях була дощенту вибрана уся дичина, яка там водилася; та й раніше водилося, правду кажучи, небагато. «Зима насувається, — спало на думку Джонові. — Ще й швидко, занадто швидко.» Він спитав себе, чи багато людей з братства знову побачить весну.

Скорботний Ед учинив наскок на кухню і скоро повернувся з кухлем темного пива та накритою таріллю. Під накривкою Джон знайшов яєшню з трьох качиних яєць, засмажених на шкварках, дві ковбаси, шмат кров’янки та окраєць ще теплого хліба з печі. Він з’їв хліб і половину яєшні; хотів з’їсти і шкварки, але крук устиг першим.

— Злодій, — мовив Джон, поки птах всідався на одвірку, щоб зжерти здобич.

— Зро-одій, — погодився крук.

Джон спробував ковбасу і негайно змив її смак з рота пивом; тієї ж миті повернувся Ед і доповів, що ззовні чекає Бовен Марш.

— А з ним ще Отел і септон Келадор.

«Швидкі.» Джонові стало цікаво, хто це має задовгого язика. І чи один він такий.

— Ну то хай заходять.

— Авжеж, мосьпане. А ви, як вони зайдуть, пильнуйте ковбасу — щось у них пики голодні.

Та перше, що помітив Джон у прибульцях, був не голод, а тягар — у кожного свій. Септон Келадор виглядав пригніченим, запамороченим; напевне, палкий дракон усередині нього почувався спраглішим, ніж зазвичай. Перший будівничий Отел Ярвик неначе проковтнув щось таке, чого не міг перетравити. Бовен Марш був відверто розгніваний; Джон бачив це по очах, по стиснених вустах, по барві на круглих щоках, яку нагнав не холод.

— Прошу сідати, — мовив Джон. — Чи не бажаєте чимось пригоститися?

— Ми поснідали у трапезній, — відмовився Марш.

— То сором, а не сніданок, — буркнув Ярвик, сідаючи на стілець. — Я, з вашої ласки, охоче з’їв би ще.

— Чи не можна вина? — винувато понурив очі септон Келадор.

— Зер-рна! — заверещав крук з-над одвірку. — Зерна, зерна!

— Вина септонові, таріль нашому першому будівничому, — мовив Джон до Скорботного Еда. — Птахові — нічого.

І обернувся до гостей.

— Ви тут у справі Вали.

— І в інших справах теж, — додав Бовен Марш. — Братчики непокояться, пане воєводо.

«Хто, цікаво, поставив тебе говорити за них?»

— Я теж маю про що непокоїтися. Отеле, як просуваються роботи у Ніч-Кромі? Я отримав листа від пана Акселя Флорента, що величає себе Правицею Королеви. Він пише, що королева Селиса незадоволена своїм помешканням у Східній-Варті-біля-Моря і бажає негайно перебратися до нового стольця свого чоловіка. Чи це можливо?

Ярвик знизав плечима.

— Кам’янець ми майже відновили, на кухні перешили дах. Їм знадобляться дрова, харчі, начиння всяке… та якось викрутяться. У Східній Варті воно, певно, зараз краще, та вже що є, те є. Хіба від кораблів далеченько, якщо її милість раптом схочуть від нас поїхати… а жити так-сяк можна, хоча на справжній замок буде схоже хіба за кілька років. Якби мати більше будівничих…

— Можу дати вам велетня.

Почувши, Отел здригнувся.

— Оту почвару з двору?

— Його звати Вун Вег Вун Дар Вун. Так мені Шкірян сказав. Так-так, довгенько, язика зламаєш. Але Шкірян зве його Вун-Вун і каже, що велетень озивається.

Вун-Вун був вельми відмінний від велетнів з казок Старої Мамки — свавільних диких істот, що домішували собі в куліш цебра крові та жерли биків цілими, зі шкурою, рогами і копитами. Цей велетень взагалі не їв м’яса, хоча коли йому подавали добрячий кошик городини, перетворювався на ненажерливе страхіття і бадьоро трощив великими міцними зубами цибулю, ріпу, навіть тверду сиру брукву.

— Він охоче береться до праці, хоча пояснити, що від нього хочуть, не завжди буває легко. Він у свій спосіб розмовляє прадавньою мовою, хоча не тямить ані слова посполитою. Зате силу має неймовірну і ніколи не втомлюється. Працюватиме за тузінь здорових чоловіків.

— Я… пане воєводо, та ж братія ніколи… велетні — вони їдять людську плоть… ні, пане воєводо, дякую, мені бракує рук наглядати за такою істотою, бо ж він…

Джон Сніговій анітрохи не здивувався.

— Воля ваша. Залишмо велетня тут.

Правду кажучи, він і не мав охоти відпускати від себе Вун-Вуна. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — так сказала б Ігритта. Але Джон розмовляв з велетнем щоразу, коли міг — через Шкіряна чи когось із вільного народу, приведеного з гаю оберіг-дерев — і щоразу дізнавався щось нове про його плем’я та їхню історію. І шкодував лише про те, що не має під рукою Сема — записати все на папері.

Втім, Джон не лишався сліпий і до небезпеки, яку становив Вун-Вун. Коли велетневі щось погрожувало, він спалахував гнівом, а руки мав досить дужі, щоб розірвати людину навпіл. Джонові він нагадував Ходора — вдвічі більшого, вдвічі дужішого і вдвічі менш тямущого. «Од такої думки і септон Келадор протверезіє. Та якщо Тормунд має з собою велетнів, Вун-Вун допоможе нам домовитися.»

Мормонтів крук забурмотів роздратовано, коли під ним відчинилися двері, оголошуючи прибуття Скорботного Еда з глеком вина і таріллю яєшні з ковбасою. Бовен Марш чекав, не ховаючи нетерплячки, поки Ед наливав вино, і заговорив знову, тільки коли шафар пішов.

— Толет — вірний братчик, люди його поважають. І Залізний Емет був добрячим майстром-мечником, — мовив великий шафар Варти. — Але подейкують, що ви хочете їх відіслати.

— Мені потрібні вірні люди у Довгому Кургані.

— Братчики вже величають його Хвойдиною Дірою, — зауважив Марш, — але нехай. Чи правда, що ви хочете замінити Емета отим дикуном Шкіряном на посаді майстра-мечника? Найчастіше цей уряд справляли лицарі. Чи хоча б досвідчені та поважні розвідники.

— Так, Шкірян — з дикунів, — незворушно погодився Джон. — Можу сам засвідчити. Я випробував його у навчальному дворищі. Він небезпечніший з кам’яною сокирою в руках, ніж більшість лицарів — з крицею замкової роботи. Визнаю, він не такий терплячий, як мені бажалося б, і дехто з хлопців його жахається… та воно й на краще. Бо ж одного дня вони опиняться у справжній битві. Ліпше їм заздалегідь спізнати, що таке жах.

— Але він дичак!

— Він був ним, доки не проказав обітниці. Нині він наш братчик. І може навчити наших хлопців битися краще. А ще їм не завадить взнати кілька слів прадавньої мови і дещо про звичаї вільного народу.

— Вір-рного, — пробуркотів крук. — Зер-рна. Кор-роль.

— Люди йому не довіряють!

«Які саме? — міг би спитати Джон. — Скільки?» Та це повело б його дорогою, якою він іти не бажав.

— Мені прикро це чути. Маєте ще щось?

Слово узяв септон Келадор.

— Оцей юнак Шовкун… кажуть, ви маєте намір узяти його своїм шафарем та зброєносцем замість Толета. Пане воєводо, він же повія… чи смію вимовити… нафарбований мужоложець з бурдеїв Старограду!

«А ти — запійний п’яниця.»

— Ким він був у Старограді — то не наш клопіт. Він швидко навчається і дуже меткий на розум. Інші новаки спочатку зневажали його, та він здобув їхню повагу і з усіма заприязнився. Він не знає страху в бою і навіть трохи пише та читає. Авжеж він зуміє приносити мені страви і сідлати коня. Гадаєте, ні?

— Та напевне, — з кам’яною мармизою вимовив Бовен Марш. — Але братчикам це не сподобається. Зазвичай зброєносцями князя-воєводи стають хлопці шляхетного родоводу, яких готують до старшинських урядів. Чи не гадає пан воєвода, що Нічна Варта одного дня піде в бій за чоловіком-хвойдою?

Джонові урвався терпець.

— Ходила вже й за гіршими! Старий Ведмідь лишив писані застереження про деяких братчиків Варти своєму майбутньому наступникові. У Тіньовій Вежі ми маємо кухаря, який полюбляв ґвалтувати септ. І випалював у власній плоті семикутну зірку за кожну жертву. Лівиця в нього вкрита зірочками від зап’ястка до ліктя, ще й на литках трохи є. У Східній Варті ми маємо братчика, що підпалив батьків будинок і підпер двері. Там згоріла уся його родина, дев’ятеро людей. Хай що робив Шовкун у Старограді, нині він наш брат, і він буде моїм зброєносцем.

Септон Келадор ковтнув вина. Отел Ярвик штрикнув шмат ковбаси кинджалом. Бовен Марш сидів і буряковів. Крук плеснув крилами і скрикнув:

— Зерна, зерна, смер-рть!

Нарешті великий шафар прочистив горло.

— Певно, князю-воєводі краще знати. А чи можна спитати про трупи у крижаних коморах? Братчики непокояться. Ще й варту до них приставлено. Навіщо марнувати час і зусилля двох добрих вояків? Хіба що ви боїтеся, щоб вони…

— Не постали з мертвих? Молюся, щоб постали.

Септон Келадор збліднув з лиця.

— Спаси нас, Седмице! — Вино потекло йому підборіддям червоною цівкою. — Пане князю-воєводо! Упирі є жахливими, неприродніми чудовиськами, мерзенними у очах Господніх. Невже ви… невже ви хочете говорити з ними?!

— А чи можуть вони говорити? — спитав у відповідь Джон Сніговій. — Гадаю, ні. Але напевне сказати зараз не можу. Чудовиська — так, справді, та перед смертю вони були людьми. Скільки людського в них лишилося? Та істота, котру я вбив, замірялася на життя князя-воєводи Мормонта. Вочевидь, вона пам’ятала, хто він такий і де його шукати.

Маестер Аемон вже зрозумів би, до чого Джон хилить; Сем Тарлі, напевне, нажахався б, але теж втямив, про що мова.

— Панотець князь, мій батько, завжди казали, що своїх ворогів треба знати. А ми мало що тямимо в упирях, і ще менше — в Інших. Нам треба вчитися.

Така відповідь старшину не вдовольнила. Септон Келадор помацав кришталь, що висів у нього на шиї, і проказав:

— Я вважаю, це дуже нерозумно, воєводо Сніговію. Молитимуся Стариці, щоб вона осяяла вам лампадою шлях до мудрості.

Джонові вже геть обридло їх слухати.

— Нам усім не завадить крапля мудрості. — «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» — Чи не поговорімо тепер про Валу?

— То це правда? — запитав Марш. — Ви її відпустили?

— Так, за Стіну.

Септонові Келадору перехопило подих.

— Це ж королівська бранка! Його милість дуже розгнівається, коли не знайде її на місці.

— Вала повернеться.

«Раніше Станіса, якщо буде на те божа ласка.»

— Відки ви знаєте? — завимагав Бовен Марш.

— Вона пообіцяла.

— А якщо збрехала? А раптом її спіткає якась халепа?

— Тоді матимете нагоду обрати князя-воєводу, який вам більше до смаку. А дотоді вам, на жаль, доведеться терпіти мене. — Джон зробив ковток пива. — Я послав її знайти Тормунда Велетнебоя і переказати мою пропозицію.

— Чи можна дізнатися, що то за пропозиція?

— Та сама, яку я робив у Кротовині. Харч, притулок, мир. У разі, якщо він приєднає свою потугу до нашої, битиметься проти спільного ворога, допоможе утримати Стіну.

Бовен Марш не виглядав здивованим.

— Ви хочете пустити його на наш бік. — У голосі лунала певність, що саме так він і думав від самого початку. — Відчинити браму йому і тим, хто з ним. Сотням і тисячам.

— Якщо в нього досі лишилося стільки.

Септон Келадор зробив знак зірки. Отел Ярвик забуркотів. Бовен Марш промовив:

— Хтось би сказав, що це зрада. Вони ж дичаки! Варвари, грабіжники, ґвалтівники. Радше звірі, ніж люди!

— Тормунд геть не такий, як ви кажете, — заперечив Джон. — Не більше, ніж Манс Розбишака. Та навіть якби кожне ваше слово було правдиве, Бовене, вони однак люди. Живі люди — такі, як ви і я. Зима насувається, панове старшина, і коли насунеться, нам, живим, доведеться стати пліч-о-пліч проти мертвих.

— Сніг-сніг! — заверещав крук князя-воєводи Мормонта. — Сніг-сніговій!

Джон на нього не зважив.

— Ми потроху допитуємо дичаків, яких привели з гаю. Кількоро оповідають цікаву байку про лісову відьму на прізвисько Матінка-Кротиха.

— Матінка-Кротиха? — перепитав Бовен Марш. — Оце так ім’ячко!

— Кажуть, вона влаштувала собі житло у печері, викопаній під порожнім деревом. Якщо не брешуть. Хай там як, вона мала видіння про зграю кораблів, що прибуде понести вільний нарід до безпеки потойбіч вузького моря. Тисячі вцілілих у битві мали досить розпачу, щоб їй повірити. Матінка-Кротиха повела усіх до Недолі — молитися і чекати порятунку з-за моря.

Отел Ярвик насупив брови.

— Я не розвідник, але… Недоля — нечисте місце, так кажуть. Зурочене. Навіть ваш дядько, воєводо Сніговію, казав те саме. Навіщо туди іти?

Джон мав перед собою на столі мапу. Він обернув її, щоб усі бачили.

— Недоля стоїть на закритій від вітрів затоці. Там є природня гавань, куди можуть зайти найбільші кораблі. В околицях багато дерева і каміння. У водах чимало риби, неподалік залягають тюлені та морські корови.

— Так-то воно так, — відповів Ярвик, — та я б там і однієї ночі не ночував. Ви ж знаєте, що розповідають.

Джон справді знав. Недоля потроху розбудовувалася у невеличке містечко — найбільшу подобу міста на північ від Стіни… доки однієї ночі шістсот років тому її не знищило пекло. Людей забрали у рабство або забили на м’ясо — залежно від того, чию оповідь слухати — а хати і палати поглинуло полум’я таке жарке, що спостерігачі далеко на півдні, на Стіні, думали, чи не сходить на півночі нове сонце. Потім ще півроку на страхолюдну пущу і Тремтливе Море падали дощем вуглини та попіл. Купці доповідали, що там, де колись стояла Недоля, вони побачили жахливе спустошення, пустку спалених дерев і зчорнілих кісток, забиті набухлими трупами води… і почули моторошний вереск з печер, що роззявляли роти високо у скелях над колишнім селищем.

Від тієї ночі минуло шість століть, але Недолі й досі страхалися люди. Джон чув, що дика пуща повернула собі те місце; розвідники додавали, що в порослих кущами та бур’янами руїнах тепер живуть гемони-трупоїди та вогняні привиди з нечистою жагою до крові.

— Я б такого притулку теж собі не обрав, — відповів Джон, — але чув, що Матінка-Кротиха проповідувала вільному народові, як вони знайдуть спасіння там, де колись знайшли згубу.

Септон Келадор закопилив губи.

— Спасіння приходить лише через Седмицю. А та відьма прирече їх усіх на смерть.

— Чим, напевне, врятує Стіну, — додав Бовен Марш. — Хіба ми говоримо не про ворогів? Хай собі моляться серед руїн, і якщо їхні боги погодяться надіслати кораблі, що понесуть дикунів до кращого світу, так тому й бути. У нашому світі я не маю для них зайвих харчів.

Джон розім’яв пальці мечової руки.

— Галери Котера Пайка час від часу проминають Недолю. Він каже, там нема де сховатися, крім печер. Його люди звуть їх верескливими печерами. Матінка-Кротиха і ті, хто за нею пішли, загинуть там від холоду та голоду. Багато сотень. Ба навіть тисяч.

— Тисяч ворогів. Тисяч дичаків.

«Тисяч людей, — подумав Джон. — Чоловіків, жінок, дітей.» Гнів закипів у ньому, та заговорив він голосом тихим і холодним.

— Ви й справді сліпі, чи просто не хочете бачити? Як гадаєте, що станеться, коли цих «ворогів» наздожене смерть?

Крук над дверима промурмотів:

— Смер-рть, смер-рть, смер-рть.

— То я вам розкажу, що станеться далі, — вів далі Джон. — Мертві постануть знову, багато сотень і багато тисяч. Вони постануть упирями з чорними долонями та блідими блакитними очима. І прийдуть по наші душі.

Він рвучко зіп’явся на ноги, стискаючи і розтискаючи пальці мечової руки.

— Дозволяю піти.

Септон Келадор підвівся, сіріючи лицем і пітніючи. Отел Ярвик — наче заціпенівши, Бовен Марш — блідий, зі стисненими вустами.

— Дякуємо вам за приділений час, воєводо Сніговію.

І вийшли без жодного зайвого слова.