Танок з драконами

Джон

Ближче до полудня нарешті визирнуло сонце — після семи днів похмурого неба та снігових буревіїв. Деякі замети стали вже вищі за людину, але шафарі всенький день трудилися заступами і вичистили доріжки, як зуміли. На Стіні замиготіли спалахи, кожна тріщина і западина замерехтіла світлою блакиттю.

За сто сажнів од землі стояв і дивився на страхолюдну пущу Джон Сніговій. Серед дерев унизу крутився північний вітер, здіймаючи з найвищих гілок пишні білі хмари скрижанілих сніжинок, схожі на льодяні прапори. Ніщо інше не ворушилося. «Жодних ознак життя.» Це його не заспокоювало. Найстрашніше за Стіною не було живим. І все ж таки…

«Визирнуло сонце, сніг припинився. Може, ще місяць мине, доки ми матимемо таку ж чудову нагоду. А може, аж до весни не розвидніє.»

— Хай Емет збере своїх підопічних, — сказав він Скорботному Едові. — Нам знадобиться супровід. Десятеро розвідників, озброєних драконосклом. Хай готуються вирушити за годину.

— Авжеж, пане воєводо. Хто очолить?

— Я сам.

Кутики Едового рота опустилися ще нижче, ніж зазвичай.

— Дехто каже, воєводі краще сидіти у теплі та безпеці південніше Стіни. Я б такого ніколи не ляпнув, крийте боги, але дехто каже, як от тобі раз.

Джон посміхнувся.

— То хай дехто навчиться припинати язика у моїй присутності.

Раптовий подих вітру гучно заплескав полами Едового кобеняка.

— Краще нам униз, пане воєводо. Бо цей вітер зараз здмухне нас зі Стіни, а до літання я ніколи хисту не мав.

До землі вони поїхали коловоротною кліттю. Дмухав вітер — холодний, наче подих крижаного дракона у казках Старої Мамки, які Джон чув малим хлопчиною. Важка кліть хилиталася на ланцюгу, час від часу шкребла по Стіні, висікаючи з неї струмені крижаних кришталиків, що мерехтіли у сонячному сяйві, наче друзки розбитого скла.

«Скло, — міркував Джон, — стало б нам тут у пригоді. Замку Чорному не завадили б власні скляні сади — от як ті, що були в Зимосічі. Ми б тоді вирощували городину навіть посеред лютої зими.» Найкраще скло привозили з Миру, але прозора скляна шибка коштувала своєї ваги у прянощах, а зелене та жовте скло не годилося. «Потрібне золото. Маючи вдосталь грошей, ми б купили у Мирі підмайстрів-склодувів, привезли їх на північ і запропонували свободу за те, щоб вони навчили свого ремесла наших новачків. Якби ж так і вчинити. Якби ж мати золото.»

Коло підніжжя Стіни знайшовся Привид, що завзято качався у сніговому заметі. Свіжий сніг страшенно тішив великого білого лютововка. Побачивши Джона, він скочив на ноги і обтрусився. Скорботний Ед спитав:

— То він іде з вами?

— Іде.

— Розумний вовчисько. А я?

— А ти — ні.

— Розумний воєвода. Краще Привид, ніж я. Мені вже зубів бракує кусати дичаків за дупи.

— З ласки божої, дичаків ми не стрінемо. Засідлай сірого мерина.

Звістка швидко розбіглася замком Чорним. Ед ще сідлав сірого, коли дворищем затупав Бовен Марш, заміряючись запопасти Джона коло стайні.

— Пане воєводо, благаю переглянути ваше рішення. Нові братчики можуть так само легко скласти обітниці у септі.

— Септ — домівка нових богів. Старі боги живуть у лісі. Ті, хто їх шанують, проказують обітниці серед оберіг-дерев. Ви знаєте це незгірш мене.

— Шовкун прибув зі Старограду, Арон та Емрік — західняки. Старі боги не є богами їхніх пращурів.

— Я не наказую братії, яким богам вклонятися. Вони вільні обрати хоч Седмицю, хоч Господа Світла червоної жінки. Але вони обрали дерева, знаючи про всі небезпеки.

— Але ж хтозна — може, там досі блукає Плакун, винюхує здобич!

— Гай оберегів не далі, ніж за дві години верхи, навіть крізь сніг. Опівночі повернемося.

— Це надто довго. І нерозумно!

— Хай нерозумно, — погодився Джон, — але необхідно. Ці люди хочуть віддати свої життя службі у Нічній Варті, стати до лав братства, безперервний родовід якого простягається у минуле на тисячі років. Цей звичай має не меншу вагу, ніж наші обітниці. Звичаї та обітниці пов’язують нас разом, усіх: шляхетних і простих, молодих і старих, ницих і вельможних. Вони роблять нас братами.

Він ляснув Марша по плечі й додав:

— Обіцяю, пане мій — ми повернемося.

— Авжеж повернетеся, пане воєводо, — мовив великий шафар Варти, — але живими людьми чи головами на списах з видлубаними очима? Ви ж вертатиметеся глупої ночі. Сніг подекуди лежить аж до пояса. Бачу, ви берете з собою гартованих розвідників, і це добре, але Чорний Джак Булвер теж добряче знав ці ліси. Навіть Бенджен Старк, ваш власний дядько, він…

— Я маю дещо, чого не мали вони. — Джон повернув голову і свиснув. — Привиде! До мене!

Лютововк струсив сніг зі спини і підбіг до Джона легкою ристю. Розвідники розступилися, даючи дорогу; одна кобила заіржала і сахнулася, але Рорі добряче смикнув її за повід, щоб угамувати.

— Стіна ваша, пане Бовене.

Джон узяв свого коня за вузду і повів крізь браму крижаним проходом, що зміївся під Стіною.

За крижаним громаддям мовчки стояли високі дерева, огорнуті товстими білими кожухами. Привид скрадався за Джоновим конем, поки розвідники та новачки шикувалися у валку, але раптом зупинився і принюхався, паруючи подихом у морозному повітрі.

— Що таке? — запитав Джон. — Там хтось є?

Скільки він міг бачити крізь ліс, там було порожньо — але на жаль, бачив він не надто глибоко. Привид стрибнув у бік дерев, прослизнув між двома побілілими соснами і зник у хмарі снігових бризок. «Хоче полювати, але на що саме?» Джон боявся не так за лютововка, як за дичаків, яких той міг зустріти. «Білий вовк у білому лісі, ще й мовчазний, мов тінь. Вони й не знатимуть, що він наближається.» Джон знав, що ганятися за Привидом марно — вовк повернеться, коли схоче, і не раніше. Тому просто дав п’яти коню. Люди скупчилися навколо, рушили неквапним рівним кроком, трощачи копитами бахмутиків крижану кірку на снігу. Стіна потроху зникала ззаду.

Смереки та вартовини здавалися вдягненими у пухкі білі кожухи; голе чорне гілля листяних дерев прикрашали грона бурульок. Джон вислав наперед Тома Ячменя на розвідку, хоча шлях до білого гаю був добре натоптаний та відомий багатьом братчикам. Великий Лиділ та Лука з Довгограддя нишпорили підліском на сході та заході — обабіч валки, щоб у разі наближення будь-кого попередити своїх. Усі вони були досвідчені розвідники, озброєні залізом та обсидіаном; кожен мав при сідлі бойовий ріг — кликати на допомогу.

Інших братчиків загону Джон теж вважав вартими довіри. «Принаймні, у бою не зламаються, і братів своїх не зрадять.» Джон не знав достеменно, хто з них ким був раніше, перш ніж потрапити на Стіну, але не сумнівався, що дехто мав минуле, чорніше за стрій Варти. Втім, тут вони стали саме тими, кого Джон бажав мати за спиною в битві. Каптури розвідники підняли, рятуючись від кусючого вітру; дехто огорнув шаликом обличчя, ховаючи його риси. Але Джон знав усіх до одного. Кожне ім’я було викарбуване йому в серці. Адже то були його брати, його Варта.

Окрім розвідників, з ними їхали ще шестеро: старі й молоді, дебелі й миршаві, побиті життям і зовсім зелені. «Шість голосів для шести обітниць.» Лошак народився і виріс у Кротовині, Арон та Емрік прибули з Файного острова, Шовкун — з будинку розпусти у Старограді на іншому кінці Вестеросу. Всі четверо були ще зовсім юні хлопці. Шкірян та Якс були старші, добряче за сорок — сини страхолюдної пущі, які вже мали власних синів та онуків, двійко з шістдесяти трьох дичаків, що пішли за Джоном Сніговієм назад до Стіни того дня, коли він закликав їх повернутися. Лише двійко з усіх вирішили вдягти чорні кобеняки. Залізний Емет сказав, що вони готові — скільки їм можливо стати готовими. Він, Джон та Бовен Марш зважили кожного новачка і розподілили по братствах: Шкіряна, Якса та Емріка до розвідників, Лошака — до будівничих, Арона та Шовкуна — до шафарів. І ось настав час їм скласти обітниці.

Залізний Емет їхав на чолі валки верхи на найбридкішому коні, баченому Джоном — кошлатому чудовиську, що складалося з самих копит і хутра.

— Подейкували, минулої ночі у Хвойдиній Башті чинився якийсь шарварок, — мовив до Джона майстер-мечник.

— У Гардіновій Башті, — виправив Джон.

З шістдесяти трьох дичаків, що повернулися з Кротовини, дев’ятнадцять були жінками та дівчатами. Джон оселив їх у тій самій покинутій башті, де колись ночував новачком на Стіні. Дванадцять з них були списницями, тож добряче вміли захистити і себе, і молодших дівчат від непроханих залицянь чорних братчиків. Саме вони — ті, яким дали одкоша — вигадали Гардіновій Башті нову образливу назву. Але Джон їхнього вигадництва не схвалював і терпіти не збирався.

— Три п’яні йолопи сплутали Гардінову Башту з бурдеєм, та й по тому. Тепер вони сидять у крижаних келіях і спокутують свою помилку.

Залізний Емет болісно скривився.

— Чоловіки є чоловіки. Обітниці — то слова, а слова — то вітер. Треба приставити до жінок варту.

— Але хто вартуватиме вартових?

«Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» Проте він вчився, і Ігритта була йому непоганим вчителем. Якщо він не зміг дотриматися власних обітниць, хіба може вимагати більшого від братчиків? Але зачіпати дичацьких жінок — справа не надто безпечна. «Чоловік може мати жінку, а може мати ножа, — казала йому колись Ігритта. — Де є ніж, там немає неволі.» Бовен Марш не помилявся — Гардінова Башта була купою сухого хмизу, що чекала лише іскри.

— Я маю намір відчинити ще три замки, — мовив Джон. — Глиб-Озеро, Соболиний і Довгий Курган. В усіх поставити залоги з вільного народу під проводом нашої старшини. У Довгому Кургані житимуть самі жінки, за винятком воєводи та старшого шафаря.

Джон не сумнівався, що спроби допастися до жінок не припиняться, але далека відстань все ж має змусити більшість залицяльників вибити хвоста об тин.

— Пхе! І якому ж небораці поталанить отримати під свою руку отакий скарб?

— Тому, який їде поруч зі мною.

Жах і радість, змішані докупи, промайнули обличчям Залізного Емета. Джон не зміняв би побачене і на торбу золота.

— Що я вам зробив, пане воєводо? За що така неласка?

Джон зареготав.

— Не лякайся, на самоті не будеш. Даю тобі в помічники та шафарі Скорботного Еда.

— Списниці аж верещатимуть од щастя. Краще б ви віддали котрийсь із замків магнарові.

Джонова усмішка зникла.

— Віддав би, якби міг довіряти. Припускаю, Сігорн винуватить мене у батьковій смерті. Ба гірше — він виріс і вивчився віддавати накази, а не коритися. Не плутай теннів з вільним народом. Кажуть, «магнар» — це прадавньою мовою «князь». Але Стир був своїм людям радше за бога, ніж за правителя, і сина його різано з тієї самої шкури. Я не вимагаю, щоб підлеглі мені колінкували, та коритися все ж доведеться.

— Так-то воно так, пане воєводо, але з магнаром вам таки щось робити доведеться. Коли зовсім оминути його повагою, матимете клопіт з теннами.

«Клопіт — це доля князя-воєводи» — трохи не відповів Джон. Так вийшло, що похід до Кротовини вже спричинив чимало клопоту, і дичацьке жіноцтво було найменшою його часткою. Приміром, Халек виявився саме таким лютим і непокірним, як він боявся. Та й серед чорної братії були люди, чия ненависть до вільного народу в’їлася аж до кісток. Один з Халекових посіпак вже відшматував у дворищі вухо одному з будівничих. І це, майже напевне, був лише передобідок майбутнього кровопролиття. Старі фортеці слід було відчинити якомога швидше — хоча б на те, щоб відіслати брата Харми з залогою до Глиб-Озера чи Соболиного. На жаль, наразі жоден замок не годився людям за житло, а Отел Ярвик зі своїми майстрами досі намагався так-сяк відновити Ніч-Кром. Ночами Джон Сніговій тривожно питав себе, чи не припустився прикрої помилки, коли не дозволив Станісові погнати всіх дичаків на певну смерть. «Нічого я не знаю, Ігритто, — подумав він, — та й диви, не дізнаюся ніколи.»

За версту від гайку між гіллям голих дерев, з якого облетіло все листя, навскіс падали довгі червоні стовпи тьмяного осіннього світла, плямуючи снігові замети рожевою барвою. Вершники перетнули замерзлий струмок між двох гострих скель, закутих у крижану броню, та поїхали звивистою звіриною стежкою на північний схід. Час від часу сильно дмухав вітер, жалячи очі хмарами снігового пороху. Джон нап’яв шалика на обличчя і підняв каптура кобеняка.

— Недалеко вже, — мовив він до братчиків. Ніхто не відповів.

Тома Ячменя Джон спершу винюхав, а потім вже побачив. Чи то Привид винюхав? Віднедавна Джон Сніговій часто відчував себе одним цілим з лютововком — навіть не вві сні. Великий білий вовк показався на очі першим, обтрушуючи з себе сніг. За мить вигулькнув і Том.

— Дичаки, — тихо сказав він Джонові. — У гайку.

Джон наказав вершникам спинитися.

— Скільки?

— Я нарахував дев’ятьох. Варти не виставили. Дехто, мабуть, мертвий. Або спить. Кілька на вигляд жінки. Є дитина. Ще велетень. Начебто один, інших не бачив. Запалили багаття, дим поміж дерев стелиться. Йолопи.

«Дев’ятеро. А в мене сімнадцятеро.» Щоправда, четверо з його людей були зелені хлопчаки, і жоден не був велетнем. Але Джон не мав наміру повертатися до Стіни. «Якщо дичаки ще живі, ми можемо забрати їх з собою. А якщо мертві… то й кілька трупів стануть у пригоді.»

— Далі рушаймо пішки, — наказав він, легко зістрибуючи на морозний ґрунт. Сніг був завглибшки до кісточок. — Рорі, Баше! Лишайтеся коло коней.

Він міг би віддати цей обов’язок новакам, але ж колись вони мали скуштувати першої крові — нинішня нагода була не гірша за інші.

— Розступіться, станьте півколом. Насунемося на гай з трьох боків. Пильнуйте своїх ліворуч і праворуч, не поширюйтеся. Сніг має заглушити кроки. Як заскочимо їх зненацька, то може, і крові не буде.

Швидко сутеніло. Стовпи сонячного світла зникли, останню тоненьку скибочку сонця проковтнули ліси на заході. Рожеві сніги знову стали білими — світ темнішав і ніби висмоктував з них барви. Вечірнє небо набуло вицвілого сірого кольору старого, багато разів праного кобеняка. Почали боязко визирати перші зірки.

Попереду Джон помітив світлий стовбур і шапку темно-червоного листя, що могли належати лише оберіг-дереву. Він потягся за спину, видобув Пазур з піхов, роззирнувся навсібіч, кивнув Шовкунові та Лошакові, подивився, як вони далі передають наказ братчикам. Всі ринули до гаю одночасно, збурюючи ногами снігову ковдру, без жодного звуку, крім похапливого подиху. Привид біг поруч, мов біла тінь при Джоновому боці.

Оберіг-дерева стояли колом, облямовуючи галявину. Їх було дев’ять, приблизно одного віку та зросту; на кожному різьблено було обличчя, і кожні два різнилися одне від одного: ті посміхалися, інші безгучно верещали, а треті роззявлювали на Джона пащі. У дедалі глибших сутінках їхні очі здавалися чорними, та Джон знав, що вдень вони криваво-червоні. «Такі самі, як у Привида.»

Багаття посеред гайку було крихітне і жалюгідне: купка жарин та кілька зламаних з дерев гілок, що давали більше диму, ніж вогню. Але навіть воно здавалося живішим за дичаків, що біля нього скупчилися. Лише один ворухнувся, коли Джон виступив з кущів — дитина, що заплакала і вчепилася у подерту материну свитину. Мати здійняла очі й зойкнула. Гайок вже оточили розвідники; вони ковзали між білих, наче кістки, дерев, а у руках, схованих чорними рукавицями, тримали блискучу крицю, готуючись убивати.

Велетень помітив їх останнім, бо спав, згорнувшись біля вогню. Але щось таки його збудило — може, дитячий плач, може, рипіння снігу під чобітьми, а чи раптовий подих вітру. Велетень заворушився, наче великий камінь-кругляк прокинувся до життя; пирхаючи, перевернувся, важко сів, протер очі руками завбільшки з окости, щоб вигнати сон… і побачив Залізного Емета з осяйним мечем у руці. Заревівши, велетень скочив на ноги, стиснув у кулаці велетенської руки держак важкої довбні та підсмикнув її угору.

У відповідь Привид вишкірив зуби, але Джон ухопив його за шкуру на карку.

— Ми не хочемо битися!

Він знав, що його розвідники упораються з велетнем, але за тяжку ціну. А коли проллється кров, то й дичаки стануть до бою. Найпевніше, всі вони загинуть, але заберуть з собою котрогось із братчиків.

— Тут святе місце. Здавайтеся, і ми…

Велетень знову заревів, аж листя посипалося з дерев, і гепнув довбнею по землі. Його зброя складалася з руків’я — гілки старого вузлуватого дубу в шість стоп завдовжки — та каменю завбільшки з добрячу паляницю, прив’язаного згори. Від удару здригнулася земля. Інші дичаки поспіхом намацували власну зброю.

Джон Сніговій вже й собі примірявся Пазуром, коли раптом з іншого боку галявини заговорив Шкірян. Слова його здавалися грубими, шорсткими, по-горловому гуркотливими, але Джон почув у них своєрідну музику і впізнав прадавню мову. Шкірян говорив довго, а коли скінчив, велетень йому відповів гарчанням та стогоном, у якому Джон не розібрав ані слова. Але Шкірян вказав на дерева і знову щось промовив; тоді велетень махнув на дерева услід за ним, зарипів зубами і кинув довбню на землю.

— От і порозумілися! — мовив Шкірян. — Вони теж не хочуть битися.

— Молодець. Що ти йому сказав?

— Що це наші боги теж. Що ми прийшли молитися.

— То й молімося. Приберіть зброю, хлопці. Нині не буде пролито нічиєї крові.

Дев’ятеро — сказав Том Ячмінь. Дев’ятеро їх і було, але двоє лежали вже мертві, а один — такий слабий, що до ранку мав віддати душу богам. Решту складали матір з дитиною, двоє старих, поранений тенн у побитій спижевій броні та один з народу рогоногів, чиї ступні так покусав мороз, що Джон з одного погляду зрозумів: більше йому своїми ногами не ходити. Згодом він дізнався, що до появи у гаю ті дичаки один одного навіть не знали; коли Станіс розбив військо Манса Розбишаки, вони втекли до лісу, рятуючись від різанини, проблукали чимало днів, втрачаючи друзів та рідню з-за голоду та холоду, і нарешті пристали до священного притулку, надто кволі та хворі, щоб іти далі.

— Тут живуть боги, — сказав один старий. — Краще померти тут, ніж деінде.

— Лише за кілька годин на південь стоїть Стіна, — мовив Джон. — Чому ви не шукали притулку там? Інші здалися. Навіть Манс.

Дичаки перезирнулися. Нарешті один мовив:

— Ми чули, що люди кажуть. Хто здався, тих гайворони усіх спалили.

— Ще й Манса з ними, — додала жінка.

«Ой, Мелісандро, — подумав Джон, — ти чимало взяла собі на душу. І твій червоний бог теж.»

— Хто бажає, може повернутися разом з нами. У замку Чорному ви знайдете харч і прихисток. Стіна врятує від істот, що никають у цих лісах. Маєте моє слово: нікого не спалять.

— Ґавине слово? — перепитала жінка, щільніше пригортаючи дитину. — А з якого дива нам вірити, що воно чогось варте? Хто ти такий?

— Князь-воєвода Нічної Варти. Син Едарда Старка, господаря зимосіцького. — Джон обернувся до Тома Ячменя. — Хай Рорі та Баш ведуть коней. Не хочу тут лишатися ані зайвої миті.

— Ваша воля, пане воєводо.

Перед тим, як вертатися, їм лишилося зробити тільки одне — те, заради чого вони прийшли. Залізний Емет скликав своїх підопічних; решта товариства дивилася з поважної відстані, як вони стають на коліна перед оберіг-деревами. Останнє світло дня дотоді вже згасло; очі мусили призвичаїтися до зірок на небі та тьмяного червоного відблиску напівмертвого багаття посередині гайку.

Шестеро у чорних кобеняках та грубих чорних каптурах здавалися вирізьбленими з пітьми. Голоси їхні здіймалися разом, такі непомітні проти безмежності ночі.

— Збирається ніч, і починається моя варта… — проказували вони услід за незліченними тисячами попередників. Голос Шовкуна був солодкий, наче пісня, Лошака — хрипкий, уривчастий, Арона — схожий на перелякане кумкання. — …що скінчиться з моєю смертю.

«Хай смерть почекає, і то якнайдовше.» Джон Сніговій упав на коліно в сніг. «Боги мого батька, захистіть цих людей. І Ар’ю теж, мою меншу сестричечку, хай де вона є. Благаю вас, дозвольте Мансові знайти її та безпечно повернути до мене.»

— Я не братиму дружини, не володітиму землею, не стану батьком дітям, — обітували новаки голосами, яким луною відповідали минулі роки і століття. — Я не носитиму корони і не здобуватиму слави. Я житиму і помру на своїй варті.

«Боги лісу, дайте мені сили вчинити так само, — мовчки молився Джон Сніговій. — Подаруйте мудрості взнати, що мені робити, і мужності довести справу до кінця.»

— Я — меч у темряві, — казала шістка. Джонові здалося, що голоси їхні змінюються, гучнішають, наливаються певністю. — Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.

«Щит, що боронить царину людей.» Привид пхнув його писком у плече; Джон обійняв вовка рукою. Ніс вловив давно не прані штани Лошака, солодкі парфуми, втерті Шовкуном у борідку, різкий і бридкий сморід страху, а над усе — могутні пахощі велетня. Джон чув биття власного серця. Кинувши погляд через гайок на жінку з дитиною, двох сивих старих, рогонога зі скаліченими ступнями, він побачив тих людей, про яких говорила обітниця.

— Я віддаю своє життя і честь Нічній Варті на цю ніч і всі наступні ночі світу.

Джон Сніговій першим став на ноги.

— Підведіться нині братами Нічної Варти.

І подав Лошакові руку, помагаючи зіп’ятися на рівні. Здіймався вітер, час було рушати.

Подорож назад до Стіни виявилася довшою, ніж до гайку оберіг-дерев. Велетень крокував неквапними та поважними, хоча і довжелезними кроками дебелих ніг, ще й час від часу зупинявся, щоб оббити довбнею від снігу низьке гілля дерев. Жінка їхала удвох на коні з Рорі, її син — з Томом Ячменем, старі — з Лошаком та Шовкуном. Тенн боявся коней і шкутильгав пішки, нехтуючи навіть ранами. Рогоніг не міг всидіти у сідлі; його довелося прив’язати на спину коневі, наче мішок збіжжя. Так само вчинили і з блідою старою, що мала руки та ноги, тонші від сухих гілочок. Хай як братчики старалися, а не змогли збудити її від тяжкого сну.

На подив Залізного Емета, Джон наказав зробити те саме з двома трупами.

— Але ж, пане воєводо, вони нас лише сповільнять, — мовив Емет. — Треба порубати їх на шматки, та й спалити.

— Ні, — заперечив Джон. — Беріть. Маю для них ужиток.

Місяць не вів їх додому; подекуди визирали тільки окремі латки зоряного неба. Світ був чорно-білий і принишклий, перехід — довгий, повільний, нескінченний. На штани та чоботи налипав сніг, вітер ворушив дерева, смикав і шарпав кобеняки. Джон побачив над собою червоного блукача, що спостерігав крізь голе гілля великих дерев, як вони прокладають шлях унизу. «Злодієм» кликали його люди вільного народу. Найкращий час уводити жінок наставав тоді, коли Злодій був у Місячній Діві — так завжди казала Ігритта. Проте ніколи не згадувала, коли ж буває найкращий час уводити велетня. «Або два трупи.»

Стіну вони побачили майже перед світанком. Ріг вартового привітав їхнє наближення згори, наче глибокий горловий гук велетенського хижого птаха — «розвідники повертаються». Великий Лиділ відчепив од сідла власний ріг і дмухнув у відповідь. Коло брами довелося трохи зачекати, доки з’явився Скорботний Ед, відсунув засуви і прочинив залізні грати. Побачивши нужденну купку дичаків, шафар закопилив губи і окинув велетня довгим уважним поглядом.

— Щоб оцього пропхати крізь браму, пане воєводо, доведеться, мабуть, салом мазати. Послати когось до комори?

— Та пролізе і сухим.

І велетень таки проліз… рачки, майже повзком. «Величенький парубок. Стоп чотирнадцять, як не більше. Ще дебеліший, ніж Маг Могутній.» Маг загинув просто отут, під цією самою кригою, зчепившись у запеклому двобої з Доналом Нойє. «Вірний друг, хоробрий воїн. Варта втратила забагато таких.»

Джон відкликав Шкіряна вбік.

— Наглянь за ним. Ти розмовляєш його мовою. Подбай, щоб його погодували, знайди тепле місце коло вогню. Залишся з ним і оберігай. Ніхто не має його чіпати і дратувати.

— Авжеж, — відповів Шкірян і, повагавшись, додав: — Пане воєводо.

Живих дичаків Джон наказав полікувати від ран та укусів морозу — головне гарячею їжею та теплим одягом. Все ж рогоніг, найпевніше, мав втратити обидві ступні. Трупи Джон наказав замкнути у крижаних келіях.

Вішаючи кобеняка на кілочок обіч дверей світлиці, Джон помітив, що тут побував Клідас — на столі лежав лист. «Зі Східної або з Тіньової» — подумав він з першого погляду. Але віск був золотий, не чорний. Печатка зображувала голову оленя у палаючому серці. «Від Станіса!» Джон розламав твердий віск, розправив сувій пергамену і почав читати. «Рука маестра, слова короля.»

Станіс захопив Жбир-у-Пущі. Верховинні роди стали за нього. Кремінці, Нореї, Вулі, Лидоли. Усі.

«Ми отримали також поміч, на яку не сподівалися, але гаряче привітали — від доньки Ведмежого острова. Алісана Мормонт, чиї люди звуть її Ведмедицею, сховала бійців у рибальських човнах і зненацька запопала залізняків на березі. Грейджоєві лодії захоплені чи спалені, жеглярі вирізані або забрані в полон. Капітанів, лицарів, знаних воїнів та осіб високих родів ми віддамо за викуп або знайдемо їм інший ужиток. Решту я повішу.»

Нічна Варта присягалася не ставати на жодну сторону в чварах та розбратах королівств. І все ж Джон Сніговій не міг не відчути втіху. А тоді взявся читати далі.

«Почувши про нашу перемогу, до нас поспішають нові північани. Рибалки, затяжці, гірські вівчарі, хуторяни з глибин вовчої пущі, селяни, що повтікали з Каменястого берега від залізняків, уцілілі в битві при брамі Зимосічі, присяжні слуги Роголісів, Кервинів і Толгартів. Нині наша потуга складає п’ять тисяч, і число щодня зростає. Нас дісталася звістка, що Руз Болтон рухається з усім військом на Зимосіч, де хоче одружити свого байстрюка з вашою зведеною сестрою. Не можна дозволити йому відновити замок у колишньому могутті. Ми рушаємо туди. За нас стануть Арнольф Карстарк і Морз Умбер. Я врятую вашу сестру, якщо зможу, і знайду для неї кращого нареченого, ніж Рамзай Сніговій. А ви з братством тримайте Стіну, доки я не повернуся.»

Підписано було іншою рукою:

«Складено в Світлі Господньому, скріплено підписом і печаткою Станіса з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів і першолюдей, усього Семицарства повелителя і на державі господаря.»

Тієї миті, коли Джон відклав листа, пергамен знову згорнувся, наче прагнучи сховати свої таємниці. Джон не знав, що йому думати і відчувати щодо прочитаного. У Зимосічі й раніше кипіли битви, та жодного разу — без Старка на одному чи іншому боці.

— Але нині замок — порожня шкаралупа, — мовив він уголос. — Не Зимосіч, а привид Зимосічі.

Навіть думати про таке було боляче, не те що казати. І все-таки…

Джон спитав себе, скільки людей зможе привести в битву старий Ґавин Харч. Скільки мечів зуміє видобути Арнольф Карстарк, і звідкіля. Половина Умберів стоятиме на іншому кінці поля з Хвойдорізом, під прапором оббілованої людини Жахокрому. Більша частина потуги обох домів пішла на південь з Роббом і не повернулася. Навіть лежачи руїною, Зимосіч надавала чималу перевагу тому, хто її утримував. Роберт Баратеон миттю все зрозумів би і кинувся навперейми, щоб захопити замок першим. А військо своє змусив би рухатися бігцем і в нічній пітьмі, чим уславився ще замолоду. Але чи має його молодший брат стільки ж завзяття?

«Оце вже навряд.» Станіс був рішучий, але обачливий і поміркований очільник. До того ж військо його являло собою недоспіле вариво з верховинних родів, південського лицарства, людей короля і королеви, трохи присмачене дрібкою північного панства. «Все ж він мусить або рушати на Зимосіч швидко, або зовсім облишити свій задум» — подумав Джон. Не йому лізти до короля з порадами, але…

Він знову роздивився листа. «Я врятую вашу сестру, якщо зможу.» Неабиякий вияв приязні від Станіса, хоч і зіпсований закінченням — брутальним «якщо зможу» та байдужим «знайду для неї кращого нареченого, ніж Рамзай Сніговій». Але раптом Ар’ї там немає, і рятувати нема кого? Раптом вогні пані Мелісандри сказали правду? Невже сестра справді зуміла втекти від таких полонителів? «Як їй вдалося? Ар’я завжди була метка та спритна… але зрештою вона всього лише маленька дівчинка, а Руз Болтон не з тих, хто погано пильнує здобич подібної ваги.»

А чи Болтон справді тримає в себе його сестру? Чи не може весілля бути якоюсь хитрою витівкою, щоб заманити Станіса до пастки? Скільки Джон знав, князь на Жахокромі ніколи не давав Едардові Старку приводу гніватися на себе. Але володар Зимосічі однак не надто довіряв своєму значковому з тихим, ледь чутним голосом і світлими, безбарвними очима.

«Дівчинка в сірому на коні, що помирає. Дівчинка, що тікає від свого шлюбу.» Повіривши непевному віщуванню, він відпустив до Зимосічі Манса Розбишаку і шістьох списниць. «Молодих і на вроду показних» — вимагав Манс. Неопалимий король назвав кілька імен, решту зробив Скорботний Ед — привіз їх з Кротовини. Але нині ця витівка здавалася щирим божевіллям. Чи не краще було загилити Мансові мечем тієї ж миті, коли його обличчя з’явилося з-під мари? Джон відчував певну прихильність до Короля-за-Стіною, хай не позбавлену остороги — хіба не був дичацький ватажок порушником присяги й перебіжчиком? Ще менше він довіряв Мелісандрі. Та все ж поклав надії на їхній задум і тепер мусив чекати, що з того вийде. «Все заради порятунку сестри. Але ж братчики Нічної Варти не мають сестер…»

Коли Джон був хлопчаком у Зимосічі, то завжди захоплювався Юним Драконом, королем-хлопчиком, що завоював Дорн у віці чотирнадцяти років. Незважаючи на байстрюцьке походження — а може, і завдяки йому — Джон Сніговій мріяв повести вояків до слави так само, як король Даерон, мріяв звойовувати і підкорювати. Ось він дорослий чоловік, Стіна тепер належить йому. Але його мучив один сумнів за іншим, і навіть їх йому не вдавалося скорити.