Танок з драконами

Вітрогони

Звістка пролетіла табором, наче гарячий вітер. «Вона наближається. Її військо вже виступило. Вона поспішає на південь, до Юнкаю, щоб віддати місто вогню, а всіх його мешканців — мечу. Ми ж вирушаємо на північ — назустріч.»

Жабик почув це від Дика Соломи, а той — від Старого Білла Кістки, а той — від пентосця на ім’я Миріо Миракіс, а той мав родича, який служив чашником при самому Строкатому Князі.

— Братик чув у наметі старшини, з власних вуст Кагго, — наполягав Дик Солома. — От побачите мені — ще до вечора забігаємо.

І не обдурив. Строкатий Князь надіслав наказ через старшину та осавулів: знімати намети, накладати бебехи на мулів, сідлати коней, рушати на Юнкай зі світанком.

— Дідька лисого юнкайська наволоч пустить нас до свого Жовтого Міста винюхувати їхніх дівок, — передбачив Бакк, косоокий мирійський арбалетник, ім’я котрого означало «біб». — Візьмемо в Юнкаї харчів, ну може, ще свіжих коней — та й на Меєрин, танцювати з драконовою королевою. Отож давай вистрибуй, Жабику. Зроби мечеві хазяїна гарненький гострий краєчок. Скоро він йому стане в пригоді.

У Дорні Квентин Мартел був великим князем, у Волантисі — помічником купця, а на берегах Невільницької затоки перетворився на Жабика — зброєносця дебелого і лисого дорнійського лицаря, котрого сердюки кликали «Зеленокишкою». Вояки з «Вітрогонів» брали собі й іншим ті імена, які самі бажали, і міняли їх з кожної примхи. Прізвисько «Жабик» причепилося до нього, бо він поспіхом підскакував з місця щоразу, як здоровило гарчав наказ.

Навіть полковник «Вітрогонів» зберігав своє справжнє ім’я в таємниці від усіх. Деякі «вільні кумпанства» найманців народилися під час століття крові та безладу, що вчинилися з Лихом Валірії. Інші виникали напередодні, а назавтра гинули, не лишивши сліду. «Вітрогони» відлічували у минуле всього тридцять років і знали лише одного полковника — розважливого, м’якого на мову та сумного очима пентоського вельможу на прізвисько Строкатий Князь. Його волосся та кольчуга були сіро-срібні, зате стара розкошлана кирея пошита зі скручених жмутів краму багатьох кольорів: синього, сірого та лілового; червоного, золотого та зеленого; порфіру, яскравого кармазину, небесного лазуру… але всіх до останнього — вицвілих на сонці.

Коли Строкатому Князеві було двадцять і три роки — так оповідав Дик Солома — магістрати Пентосу обрали його новим князем міста, скаравши попереднього на горло лише за кілька годин перед тим. Та замість прийняти високу честь, він оперезався мечем, сів на улюбленого коня і здимів до Спірних Земель. Відтоді його в Пентосі не бачили. Він бився разом із «Другими Синами», «Залізними Щитами», «Дівиними Воями», а тоді спільно з п’ятьма братами по зброї зібрав «Вітрогонів». За тридцять років по тому з шести засновників полку серед живих лишився тільки він сам.

Жабик не знав, що з того правда, а що ні. Відколи він вписався до лав «Вітрогонів» у Волантисі, то бачив Строкатого Князя лише здалеку. Дорнійці були новаками, свіжим м’ясом, опудалами для стріл, трійцею серед трьох тисяч. Їхній полковник приятелював з більш високим товариством.

— Я вам не зброєносець! — завзято заперечував Квентин, коли Геріс Пийвода — відомий тут як Дорнійський Геріс, на противагу Герісові Рябоспину і Чорному Герісові, а іноді як просто Пий, бо здоровило несамохіть прохопився його прізвиськом — розказав, що придумав. — Я вислужив остроги у Дорні. Я такий самий лицар, як ви!

Але Геріс мав рацію — вони з Арчем мали захищати Квентина. І задля цього тримали його при боці здоровила.

— Арч серед нас найкращий боєць, — переконував Пийвода, — але тільки ти маєш надію на шлюб з драконовою королевою.

«Або під вінець, або лютий кінець; у кожному разі я скоро її побачу.» Але що більше Квентин Мартел чув про Даянерис Таргарієн, то більше лякався скорої зустрічі. Юнкайці твердили, що вона годує драконів людською плоттю і купається у крові цнотливих дівчат, щоб берегти шкіру гладкою та пружною. Біб із того кепкував, зате полюбляв патякати про розпусність срібної королеви.

— Один із її полковників походить з родини, де чоловіки мають прутні у стопу завдовжки, — казав сердюк, — та їй навіть цього мало. Вона жила серед дотракійців, звикла підставлятися їхнім коням, і тепер нема такого чоловіка, щоб гарненько закоркував її роздовбану дірку.

Меткий волантинський мечник на прізвисько Книжкар, котрого завжди бачили з носом, устромленим у якийсь старий крихкий сувій, вважав драконову королеву навіженою і спраглою до крові.

— Її хал убив її брата, щоб вона стала королевою. Тоді вона вбила хала, щоб зробитися халісі. Вона приносить криваві жертви, бреше, як дише, з кожної дурної примхи обертає гнів проти вірних їй людей. Вона порушує мир, катує послів… утім, ще її батько був навіжений — це в них у крові.

«У крові.» Король Аерис II був навіжений, божевільний — увесь Вестерос знав про нього. Він вигнав двох своїх Правиць і спалив третього. «Якщо Даянерис така ж спрагла до крові, як її татечко — чи справді мені варто одружуватися з нею?» Великий князь Доран ніколи не згадував, що таке можливе.

Жабик радий був лишити Астапор позаду. Червоне Місто з усіх, які він сподівався спізнати, найбільше нагадувало пекло на землі. Юнкайці вщент забили поламану браму, щоб утримати мертвих і напівмертвих усередині, але видовиська, що трапилися Квентинові Мартелу на очі за один короткий перехід вулицями червоної цегли, мали лякати його решту життя. Річка, забита трупами. Жриця у подертих шатах, насаджена на палю, в хмарі лискучих зелених мух. Напівмертві люди, що шкутильгають вулицями, загиджені власною кров’ю та лайном. Діти, що б’ються за недоварених цуценят. Останній вільний цар Астапору, що верещить голий у ямі, де його травлять двома десятками голодних псів. І вогні — всюди вогні пожеж. Заплющивши очі, він досі бачив їх: вихори полум’я з цегляних пірамід, більших за будь-які бачені ним замки, стовпи масного диму, що звиваються угору, наче велетенські чорні змії.

Коли вітер дмухав з півдня, повітря смерділо димом навіть тут, за п’ять верст від міста. За мурами червоної цегли, що кришилися під вагою тисячоліть, Астапор іще жеврів, хоча майже всі великі пожежі вигоріли. За вітром ліниво летіли пластівці попелу, схожі на великі сірі сніжинки. Добре буде забратися звідси геть.

Здоровило погодився з ним.

— Давно вже й час минув, — буркнув він, коли Жабик знайшов його за грою в кості — знову програшною — з Бобом, Книжкарем та Старим Біллом Кісткою. Сердюкам припав до смаку Зеленокишка, що ставив і втрачав гроші так само безстрашно, як бився на війні. — Обладунок, Жабику. Ти відшкрябав ту кров з моєї кольчуги?

— Так, пане.

Кольчуга Зеленокишки була стара, важка, багато разів латана, добряче поношена. Такі самі були і його шолом, ринграф, поножі, рукавиці та решта обладунку, зібраного по нитці. Жабикове узброєння не було набагато краще, а пан Геріс мав ще й гірше. Зброяр називав те, що їм дав, «полковим залізом». Квентин не питав, скільки вояків носило його перед ним і скільки в ньому загинуло. Власні коштовні обладунки неабиякої роботи вони лишили у Волантисі разом із золотом та справжніми іменами. Адже заможні лицарі зі старих чесних родів не перетинають вузьке море продавати свої мечі — хіба що їх виганяє туди якась ганьба.

— Краще я прикидатимуся вбогим, ніж безчесним, — оголосив Квентин, коли Геріс пояснював свій задум.

«Вітрогонам» знадобилася неповна година, щоб згорнути табір.

— А тепер рушаймо! — наказав Строкатий Князь зі спини велетенського сірого огиря старою високовалірійською мовою — найближчою до суржика, яким балакало вільне кумпанство.

Плямисті крижі його коня вкривали кошлаті смуги тканини, відірвані від вапенроків вояків, убитих вершником. Кирея князя була зшита з таких самих. Він був уже старий — добряче за шістдесят — але сидів у високому сідлі прямо й гордовито, а голос його сягав найдальших куточків поля.

— В Астапорі був передобідок, — мовив він, — а в Меєрині чекає бенкет!

Сердюки здійняли привітний галас. Зі списів майоріли за вітром пасма світло-блакитного шовку; над головами віяли розгалужені біло-блакитні прапори — корогви «Вітрогонів».

Троє дорнійців галасували разом із рештою, адже мовчанка притягла б до себе увагу. Коли «Вітрогони» рушили на північ прибережним гостинцем, одразу за Кровобородом із його «Бойовими Котами», Жабик наздогнав Дорнійського Геріса.

— Скоро, — мовив він посполитою мовою Вестеросу. В полку були інші вестеросці, але небагато і неблизько. — Не можна довго вагатися.

— Та не тут! — застеріг його Геріс, посміхаючись удаваною посмішкою. — Побалакаємо ввечері, коли станемо табором.

Від Астапору до Юнкаю старим гіскарським прибережним гостинцем пролягло більше як п’ять сотень верст, а від Юнкаю до Меєрину — ще дві з половиною. Вільні кумпанства, що сиділи на добрих конях, могли досягти Юнкаю за шість днів, якщо гнати швидко, або за вісім, якщо не квапитися. Легіони Старого Гісу подолали б ту саму відстань пішки за час, лише у півтора рази довший, але юнкайці зі своїм невільницьким військом…

— Бачив я їхніх отаманів. Диво буде, якщо не заведуть свій набрід просто у море, — казав Біб.

Чого-чого, а отаманів юнкайцям не бракувало. Верховний провід над усім військом тримав старий звитяжець на ім’я Юрхаз зо’Юнзак. Утім, «Вітрогони» бачили його лише мимохідь і здалеку — він завжди пересувався у паланкіні такому велетенському, що його тягли сорок рабів. Але підлегла йому старшина траплялася сердюкам на очі весь час — юнкайські паничі юрмилися усюди, наче таргани. Половина з них звалася Газдан, Граздан, Маздан або Газнак; розрізняти гіскарські імена одне від іншого — то була хитра наука, якої не подолав майже жоден із «Вітрогонів». Натомість найманці навигадували юнкайцям глузливих прізвиськ.

Найпомітнішим серед юнкайської старшини був Жовтий Кит — неймовірно жирний чолов’яга, що завжди носив жовті шовкові токари з золотою облямівкою. Він був такий важезний, що не тримав своєї ваги на ногах без допомоги слуг. Не тримав він також власну воду в міхурі, а тому завжди тхнув сечею так, що сморід не перебивали і найсильніші парфуми. Про нього казали, що він найбагатша людина в Юнкаї, а ще має пристрасть до живих потвор. Серед його рабів був хлопчик, що мав козячі ноги й копита, бородата жінка, двоголове чудовисько з Мантариса та двоснастий дівчур, що зігрівав йому постіль.

— Зразу прутень і піхва, бачили таке?! — теревенив Дик Солома. — Кит мав ще й велетня — полюбляв дивитися, як той гойдає дівчат-невільниць. Але велетень помер. Чув я, Кит дає торбу золота за нового.

Була серед юнкайців Панянка-Отаманка; вона їздила на білому рудогривому коні на чолі сотні хвацьких молодих невільників, яких виховала і навчила сама. Усі її вояки були юні, стрункі, м’язисті, з одягу носили тільки перепаски на стегнах і жовті киреї, а на спижевих щитах мали карбовані сороміцькі картини. Хазяйці їхній було років шістнадцять; себе вона вважала за юнкайську Даянерис Таргарієн.

Очільник на прізвисько Голубець не був карликом, але його часто плутали при поганому світлі. Виступав він, проте, так поважно, наче уродився велетенем — широко розставляв коротенькі гладкі ніжки і щосили випинав пухкі груди. Вояків він мав найвищих, яких «Вітрогони» стрічали у своїх мандрах світом; найкоротший мав сім стоп зросту, найвищий — майже вісім. Усі мали довгі обличчя і довгі ноги, а диби на поножах візерунчастих обладунків робили їх іще вищими. Тулуби їм вкривала луска у рожевій поливі, на голови вони вдягали видовжені шоломи з гострими сталевими дзьобами та жмутами рожевого пір’я на маківках. Кожен у загоні носив при боці довгу криву шаблю, а в руці — списа заввишки з себе, з довгими листоподібними вістрями на обох кінцях.

— Голубець їх сам плодить, — розказав Дик Солома. — Купує високих рабів з усіх кінців землі, парує жінок із чоловіками, а найвищих виплодків забирає до загону «Чапель». Сподівається, з часом вони випнуться такі високі, що й диби не знадобляться.

— То їм треба не диби на ноги, а дибу під спини — зразу й випнуться, — докинув здоровило.

Геріс Пийвода з розповіді Дика шалено зареготався.

— Йой, що ж це діється! Блазні на дибах у рожевому пір’ї — хіба тут на смерть не перепудишся? Такий зненацька нападе — мені міхур зі сміху лусне.

— Кажуть, чапля — царський птах, — мовив Старий Білл Кістка.

— Ну якщо царі мають звичку стояти на одній нозі й жерти жаб, то нехай.

— Чаплі боягузливі, — устряг здоровило. — Ми з Пиєм та Клетусом якось пішли полювати і набріли на чапель. Вони саме на мілині ласували пуголовками та риб’ячою мільгою. З себе чаплі гарні й гожі, хто б казав. Але щойно над головою майнув сокіл, вони умить позлітали, наче дракона побачили. Крилами так ляпали, що мене вітром з коня здмухнуло. Клетус устиг накласти стрілу і збити одну. Смакувала як качка, лишень не така жирна.

Але навіть Голубець зі своїми «Чаплями» блякнув перед дурною примхою братів, яких сердюки прозвали Панами-Брязкунами. Востаннє, коли невільники Юнкаю стали у полі проти Неблазних драконової королеви, вони швидко зламалися і втекли. Панам-Брязкунам спав на думку виверт, який мав урятувати їх від ганьби в майбутньому. Вони скували своїх вояків по десятеро разом — зап’ясток до зап’ястка, литка до литки.

— Жоден із тих убогих тепер утекти не зможе, — реготав Дик Солома, коли розказував, — хіба що десятка побіжить уся разом. А як і побіжить, то не надто швидко.

— Вони і в поході не надто швидкі, — зауважив Біб. — Шкандибають за півсотні верст позаду, а брязкіт нам аж сюди чути.

Були ще й інші ватажки — майже такі ж божевільні, коли не гірші. Панок-Вислощок, Пияк-Не-Здолаєш-Ніяк, Звірятник, Дзюба, Заєць, Повізник, Напахчений Зух. Хтось мав два десятки вояків під рукою, хтось дві сотні чи дві тисячі — але всі ті вояки були невільниками, яких кожен отаман сам навчив та озброїв. Кожний ватажок вважав себе за неабиякого полководця, кожен був заможний, зарозумілий, згодний коритися лише самому Юрхазу зо’Юнзакові, зневажливий до простих сердюків і схильний до нескінченних, геть нікому не зрозумілих сварок за першість у війську.

За час, за який «Вітрогони» подолали п’ять верст, юнкайці відстали на чотири.

— Збіговисько смердючих жовтих телепнів, — скаржився Біб. — А спитай, то вони й досі не розуміють, чому «Буревісники» та «Другі Сини» перебігли до драконової королеви!

— Вони гадають, що за золото, — відповів Книжкар. — Інакше чого б це вони нам так добре платили?

— Золото мені миле, але життя миліше, — мовив Біб. — У Астапорі ми танцювали з каліками. Але стати проти справжніх Неблазних поруч із оцим набродом?

— Ми вже билися проти Неблазних у Астапорі, — відповів здоровило.

— Я сказав: справжніх Неблазних. Відрубати хлопчикові камінці м’ясницьким різаком і дати йому гостру шапчину — ще не означає зробити Неблазним. Драконова ж королева отримала справжніх — тих, які не тікають, коли в їхньому напрямку хтось пердне.

— А крім Неблазних, вона має ще драконів. — Дик Солома зиркнув на небо так, наче згадка про драконів мала накликати їх просто на голови полкові. — Гостріть мечі, хлопці, скоро скуштуємо справжньої битви.

«Справжньої битви» — подумки повторив Жабик. Слова застрягли йому в горлі. Битва попід мурами Астапору здалася йому досить справжньою, хоча він знав, що сердюки тримаються іншої думки.

— Та то не битва була, а різанина, — чулося після неї від співця-воїна Дензо Да-Хана.

Дензо належав до старшини і мав досвід сотні битв. Досвід Жабика обмежувався навчальним дворищем і турнірним бойовищем. Тому він вирішив не піддавати сумніву вирок такого загартованого воїна.

«Та коли там усе почалося, воно таки здавалося битвою.» Квентин пригадав, як йому кишки зав’язалися вузлом, коли здоровило збудив його копняком на світанку, вивищуючись у наметі, наче вежа.

— Вдягай броню, сонько! — загув лицар. — Різник виходить з міста дати бій. Ставай на ноги, коли не хочеш стати його м’ясом!

— Цар-Різник мертвий, — у напівсні заперечив Жабик.

Це була перша новина, яку вони почули, сходячи з кораблів, що привезли їх зі Старого Волантису. Другий цар Клеон заволодів короною услід за першим і теж уже загинув, якщо вірити чуткам. Тепер астапорцями правила хвойда і божевільний голяр, а їхні посіпаки різали один одного за владу в місті.

— Може, брехали, — відповів здоровило. — А може, є ще якийсь різник. Може, перший постав із могили та суне з вереском убивати юнкайців. Кому який у дідька клопіт? Вставай, Жабику, і натягай залізо!

У наметі спало десятеро, і всі вже стояли на ногах: влізали у штани та чоботи, накидали на плечі довгі кольчуги, пристібали панцери, затягували ремені на залізних поножах та закаврашах, хапали шоломи, щити, паси з мечами. Геріс, незмінно найшвидший, озброївся першим, Арч — майже услід за ним, і разом вони допомогли Квентинові вдягти його власну збрую.

За півтори сотні сажнів саме вихлюпували з брами та шикувалися у лави попід викришеними червоними мурами міста нові астапорські Неблазні. Ранкове світло виблискувало на гостроконечних спижевих шоломах та вістрях довгих списів.

Троє дорнійців вискочили з намету разом і приєдналися до вояків, що бігли до конов’язей. «Битва!» Квентина навчали списа, меча та щита, відколи він став на ноги, щоб ходити. Але все те навчання зараз нічого не важило. «Воїне, подаруй мені мужності» — молився Жабик, слухаючи віддалений стукіт тулумбасів: «БУУМ-бум, БУУМ-бум, БУУМ-бум». Здоровило показав йому на Царя-Різника, що сидів прямий та заціпенілий на броньованому коні у лускатому мідному обладунку, який сліпучо сяяв під сонцем. Квентин згадав, як Геріс підібрався до нього просто перед самою битвою.

— Тримайся Арча, хай що станеться. Пам’ятай: ти один серед нас можеш здобути дівчину.

Астапорці почали наступ. Живий чи мертвий, а Цар-Різник таки застукав Мудрих Хазяїв зненацька. Юнкайці все ще бігали туди-сюди, підібравши поли токарів, і намагалися поставити своїх недовчених невільників у якусь подобу лав, коли списи Неблазних завдали обложному війську нищівного удару. Якби не союзники та зневажені ними найманці, юнкайців відкинули і погнали б геть, але «Вітрогони» і «Бойові Коти» вже за хвилину злетіли на коней і громом вдарили по краях астапорського війська; в ту саму мить легіон із Нового Гісу пробився крізь юнкайський табір з іншого боку і стрівся з Неблазними щит до щита, спис до списа.

Далі почалася різанина, але цього разу Різник опинився не з того кінця ножа. Скінчив царське життя не хто інший, як Кагго — на своєму велетенському огирі він пробився крізь лави царської варти і розпатрав Клеона Великого від плеча до стегна одним ударом кривого валірійського араха. Жабик сам не бачив, але ті, хто були поруч, твердили, що обладунок Клеона тріснув, наче шовк, і зсередини вийшов жахливий сморід та кількасот могильних червів. Клеон таки виявився мертвим — зневірені астапорці витягли його з могили, застібнули у броню та прив’язали до коня, сподіваючись підбадьорити дух Неблазних.

Падіння мертвого Клеона поклало битві край. Нові Неблазні покидали списи зі щитами, повтікали з поля… і знайшли браму Астапора зачиненою за їхніми спинами. Жабик узяв участь у винищенні, що почалося по тому — разом з іншими «Вітрогонами» топтав конем переляканих євнухів. Він мчав, не відстаючи, біч-обіч зі здоровилом, і рубав ліворуч та праворуч; їхній клин розсік Неблазних навпіл, наче гостра сокира. Коли вершники вирвалися з ворожих лав на протилежному боці, Строкатий Князь наказав розвернутися і знову кинутися в напад. Лише тоді Жабик нарешті добряче роздивився обличчя під спижевими шоломами зі шпичками і усвідомив, що більшість із них не старша за нього. «Зелені хлопчаки, що благають матінку про порятунок» — подумав Квентин, але меча не спинив. Коли все нарешті скінчилося, меч його спливав кров’ю, а рука стомилася так, що й не підняти.

«Все ж це не була справжня битва, — подумав він. — А скоро почнеться справжня, і треба приготуватися, щоб не опинитися на небажаному боці.»

Того вечора «Вітрогони» отаборилися на березі Невільницької затоки. Жабикові випала перша варта; він пішов стерегти конов’язі. Геріс вибрався до нього після заходу сонця, коли на хвилях замерехтів півмісяць.

— Здоровила теж треба сюди, — мовив Квентин.

— Він пішов провідати Старого Білла Кістку і втратити решту срібла, — відповів Геріс. — Та нехай. Однак він зробить, що йому скажуть, хай і не дуже зрадіє.

— Авжеж не зрадіє.

Квентин сам не радів багатьом речам у цій справі. Подорож переповненим кораблем, який жбурляло вітрами та хвилями, їжа — тверді сухарі, поїдені хробаками, питво — чорна, як вугілля, оковита, що занурювала у солодке забуття, постіль — купа пліснявої соломи, сморід чужинців у носі… але чого він чекав, коли ставив підпис на клапті пергамену в Волантисі й тим віддавав свій меч у службу Строкатому Князеві на цілий рік? Зрештою, у великій пригоді не обійтися без випробувань.

Далі мала початися суцільна зрада. Юнкайці привезли їх із Волантису битися за Жовте Місто. Але наприкінці подорожі дорнійці мали намір перебігти на інший бік. Це означало кинути нових братів по зброї. Хай сам Квентин не обрав би собі «Вітрогонів» у бойові побратими — якби міг обирати, — але ж перетнув із ними море, поділяв трунок і частунок, бився поруч, перекидався байками з тими небагатьма, чию мову розумів. І нехай його байки складалися з суцільної брехні — така вже була ціна за перевіз до Меєрину.

«Не чекайте від цього походу великої честі» — попереджав їх Геріс ще у «Гостиному дворі» Волантису.

— Даянерис тепер має бути на півдорозі до Юнкаю з військом за спиною, — сказав Квентин. Вони саме походжали удвох серед коней.

— Можливо, — відповів Геріс, — а може, й ні. Ми вже чули такі розмови. Астапорці були переконані, що Даянерис іде на південь з драконами, щоб зняти облогу. Але вона не прийшла до них, і сюди не прийде.

— Цього ми не знаємо. Не можемо бути певні. Треба вчасно втекти — перш ніж доведеться битися проти дівчини, яку мене послали звабити на шлюб.

— Почекаймо до Юнкаю. — Геріс махнув рукою на пагорби. — Ці землі належать юнкайцям. Ніхто тут не дасть утікачам із війська ані харчів, ані притулку. А на північ від Юнкаю починається нічийна земля.

Геріс мав рацію, та все ж Квентин почувався незатишно.

— Здоровило наробив собі забагато друзів. Хоча знав, що нам треба якомога швидше втекти до Даянерис. А тепер він почуватиметься винуватим, що кидає братів по зброї. Як почекаємо ще — почне мучитися, що зраджує їх напередодні битви. На такий вчинок він просто не здатний — ти ж знаєш його незгірш мене.

— Хай коли ми втечемо, то однак буде зрада, — заперечив Геріс. — Строкатий Князь не схвалює втечі з полку. Він вишле по нас нишпорок, і якщо нас упіймають — рятуйте, боги, наші душі. Коли пощастить, нам відрубають по одній ступні, щоб не тікали знову. А коли не пощастить, віддадуть Мальованій Меріс.

Почувши згадку про Меріс, Квентин замовк. Мальована Меріс його лякала. То була жінка з Вестеросу, вища за нього на зріст і хіба що на палець коротша за шість стоп. Після двадцяти років служби у вільних кумпанствах у ній не лишилося нічого мальовничого — хоч усередині, хоч ззовні.

Геріс узяв його за плече.

— Почекай трохи. Кілька днів, не більше. Ми перетнули половину світу — май терпець подолати ще кількадесят верст. Десь на північ від Юнкаю ми вхопимо за хвіст потрібну нам нагоду.

— Ну коли ти так кажеш… — мовив Жабик із сумнівом…

…але цього разу боги послухали їхніх молитов, і нагода знайшлася значно швидше. За два дні по тому коло їхнього вогнища спинив коня Гуго Голобрід:

— Гей, дорнійці! До старшинського намету!

— Хто саме? — запитав Геріс. — Ми всі тут дорнійці.

— Ну то всі до намету!

Кислий та похмурий норовом, зі скаліченою рукою, Голобрід колись був полковим скарбником. Потім Строкатий Князь упіймав його на крадіжці зі скарбниці, наказав відрізати три пальці та зробив простим осавулом.

«Що це таке нам придумали?» Досі Жабик не був навіть певний, що полковник пам’ятає про їхнє існування. Але Голобрід уже втік, і питати було нікого. Лишилося забрати здоровила і з’явитися, куди наказали.

— Ні в чому не зізнавайтеся і готуйтеся до бою, — сказав Квентин друзям.

— Я завжди готовий, — буркнув здоровило.

Велике сіре ташне шатро, яке Строкатий Князь полюбляв називати своїм полотняним замком, аж тріщало від люду, коли туди з’явилися ще й дорнійці. Квентинові знадобилася лиш одна мить уторопати, що більшість зібраного у шатрі загалу походила з Семицарства або вихвалялася вестероським родоводом. «Вигнанці та сини вигнанців.» Дик Солома казав, що у полку служить зо шість десятків вестеросців; добра третина з них була тут, рахуючи самого Дика, Гуго Голоброда, Мальовану Меріс та золотоволосого Левіса Ланстера, найкращого полкового лучника.

Був там і Дензо Да-Хан; поруч громадився Кагго. «Кагго Трупорізом» кликало його тепер полкове товариство, хоч і не в обличчя — він мав швидкий на гнів норов і таку ж люту, криву та темну шаблюку, як він сам. Світом гуляло багато сотень прямих валірійських мечів, але лише купка арахів валірійського булату. Ані Кагго, ані Да-Хан не були вестеросцями, але обидва належали до полкової старшини і поважалися Строкатим Князем. «Його правиця і лівиця. Тут готується щось важливе.»

Заговорив сам Строкатий Князь.

— Від Юрхаза надійшли накази, — почав він. — Уцілілі рештки астапорців виповзають зі своїх схованок. У самому Астапорі вже не лишилося нічого, крім трупів, тому вони тікають за місто — багато сотень, а може, й тисяч, голодних та хворих. Юнкайці не хочуть бачити їх коло свого Жовтого Міста. Нам наказано вистежувати їх і або повертати до Астапору, або відганяти далі на північ до Меєрину. Якщо драконова королева схоче їх прийняти — на здоров’ячко. Половина з них хвора на криваву різачку, а хто не хворий, тих треба годувати.

— Юнкай ближчий за Меєрин, — заперечив Гуго Голобрід. — Раптом вони не повернуть, пане полковнику?

— Саме на те, Гуго, ви маєте мечі та списи. Хоча цього разу вам краще прислужаться луки. Тримайтеся щонайдалі від людей з ознаками різачки. Я висилаю половину нашої потуги до пагорбів. П’ятдесят чат по двадцятеро вершників у кожній. Кровоборід має ті самі накази; «Коти» теж вийдуть у поле.

Вояки перезирнулися, кількоро щось пробурмотіли нечутно. Хоч зараз і «Вітрогони», і «Бойові Коти» мали угоди з Юнкаєм, рік тому в Спірних Землях вони билися на протилежних сторонах, і ворожнеча доти ще не згасла остаточно. Кровоборід, полковник «Котів», був запальний та свавільний велетень, що полюбляв гучно ревти та різати людей, а ще не ховав свого презирства до «сивобородих слабаків у строкатому лахмітті».

Дик Солома прочистив горло.

— Перепрошую пана полковника… усі присутні народилися у Семицарстві. Але пан полковник раніше не поділяли хлопців за кров’ю чи мовою. Навіщо тепер посилати саме нас?

— Доречне запитання. Ви маєте рушити на схід, глибоко у пагорби, потім широко обігнути Юнкай, прямуючи на Меєрин. Якщо стрінете астапорців, проженіть на північ або вбийте… але знайте, що мета вашого походу зовсім інша. За Жовтим Містом ви напевне натрапите на кінні чати драконової королеви. «Других Синів» або «Буревісників». Годиться будь-хто. Перебіжіть до них.

— Перебігти? — перепитав лицар-байстрюк, пан Орсон Камінець. — Хочете, щоб ми змінили колір?

— Хочу, — відповів Строкатий Князь.

Квентин Мартел мало не зареготав уголос. «Боги — навіжені створіння.»

Вестеросці незатишно посовалися. Хтось витріщився у кухлі з вином, наче сподівався знайти там мудрої поради. Гуго Голобрід насупив брови.

— Гадаєте, королева Даянерис прийме нас у…

— Гадаю.

— А як ні, то що? Ми хто? Шпигуни? Вбивці? Посли? Ви хочете перебігти на її бік у війні?

Кагго спохмурнів.

— Це вирішувати князеві, Голоброде. А тобі — робити, що накажуть.

— Та куди ж я подінуся! — Голобрід здійняв свою двопалу руку.

— Будьмо відверті, — мовив Дензо Да-Хан, співець-воїн. — Юнкайці не викликають довіри. Хай як скінчиться ця війна, «Вітрогони» мають узяти участь у поділі здобичі. Наш князь мудро бажає зберегти відкритими усі шляхи.

— Вас очолить Меріс, — продовжив Строкатий Князь. — Вона втаємничена у мої наміри… а до того ж Даянерис Таргарієн, можливо, охочіше прийме до себе жінку.

Квентин озирнувся на Мальовану Меріс. Коли її холодні мертві очі зустріли його погляд, він аж здригнувся. «Мені це не до смаку.»

Дик Солома теж мав сумніви.

— Дівчисько буде дурепою, якщо нам повірить. Навіть із Меріс. Особливо з Меріс! Та я самій Меріс не довіряю, хоча бавився з нею кілька разів.

Дик вишкірив зуби, але ніхто не засміявся — найменше сама Мальована Меріс.

— Гадаю, ти помиляєшся, Дику, — мовив Строкатий Князь. — Ви усі — вестеросці. Друзі з її рідної домівки. Ви розмовляєте її мовою, вклоняєтеся її богам. Щодо причин… ви всі постраждали від моїх образ. Тебе, Дику, я шмагав найбільше з усього полку — на доказ ти маєш спину. Гуго на мій присуд втратив три пальці. Меріс було зґвалтовано половиною полку — не нашого полку, певна річ, але навіщо згадувати про такі дрібниці? Гіл Гайовий… ну, ти просто бридка наволоч. Пан Орсон винуватить мене за те, що я відіслав його брата до Смутку, а пан Люципер досі плекає образу за ту невільницю, що в нього забрав Кагго.

— Міг би й повернути, коли награвся, — пожалівся Люципер Цибань. — Навіщо було вбивати?

— Вона була бридка на пику, — відповів Кагго. — Якої тобі ще причини треба?

Строкатий Князь правив далі, наче ніхто не мовив ані слова.

— Тенетнику, ти плекаєш мрії про землі, що начебто належать тобі на Вестеросі. Ланстере, я вбив того хлопчика, до якого ти так прихилився. Ви, троє дорнійців, гадаєте, що ми вам збрехали. Здобич із Астапору була менша, ніж вам обіцяли у Волантисі, а я ще й забрав левову її частку.

— До речі, це таки правда, — зауважив пан Орсон.

— Найкращі вигадки завжди мають у собі зернятко правди, — відповів Строкатий Князь. — Кожен із вас має вагому причину від мене піти. А Даянерис Таргарієн знає, що сердюки — примхлива порода. Її власні «Другі Сини» та «Буревісники» узяли юнкайське золото, але не забарилися перебігти до неї, коли доля обернулася проти них у битві.

— Коли нам виступати? — запитав Левіс Ланстер.

— Негайно. Бережіться «Котів» і «Довгих Списів», якщо стрінете. Ніхто не знатиме про ваше перебіжництво, крім людей у цьому наметі. Якщо перевернете черепки надто скоро — вас скалічать як утікачів або випатрають як зрадників.

Виходячи з намету старшини, трійко дорнійців зберігало мовчання. «Двадцятеро вершників, і усі говорять посполитою мовою, — подумав Квентин. — Шепотітися поміж себе стає небезпечною розвагою.»

Здоровило ляснув його по спині.

— Отакої! Посміхнися, Жабику. Ми рушаємо полювати на драконів!