Танок з драконами

Зниклий князь

«Де він швендяє? Чому так довго?» — питав себе Гриф, міряючи кроками чардак «Соромливої діви». Невже вони втратили Хальдона так само, як Тиріона Ланістера? Чи не схопили його волантинці? «Хоч би Качур з ним пішов.» Самому Хальдонові Гриф уже колишньої віри не йняв, відколи у Сельорисі той дозволив карликові накивати п’ятами.

«Соромлива діва» стояла на припоні коло однієї з найпоганючіших ділянок довгого і безладно облаштованого річкового берега між старим човном-плотом, що не відвалював од пришибу вже багато років, та яскраво розцяцькованою мартоплясовою мавною. Мартопляси були жваві та галасливі, часто виголошували один одному бундючні промови з власних вистав і майже без упину пиячили.

День був спекотний, липкий — як усі, відколи вони залишили Смуток. Безжальне південне сонце заливало білим вогнем забитий кораблями берег коло Волон Терису; але спека була найменшою та найостаннішою з Грифових турбот. «Золота Дружина» стояла за п’ять верст на південь від міста, далеко північніше звідти, де він чекав її знайти. А на півночі від Волантису саме з’явився тріарх Малакво з п’ятьма тисячами піхоти та тисячею кінноти, щоб перетнути сердюкам шлях до гирла. Даянерис Таргарієн лишалася за цілий світ звідси, а Тиріон Ланістер… він міг бути де завгодно. Якби боги були ласкаві, Тиріонова потворна голова їхала б, відтята від тіла, півдорогою до Король-Берега. Та певніше за все, карлик сидів десь неподалік живий-здоровий, п’яний, як чіп, і вигадував якесь нове неподобство.

— Де того Хальдона лихо носить? — пожалівся Гриф пані Леморі. — Скільки треба часу, щоб купити трьох коней?

Вона стенула плечима.

— Хіба не безпечніше, мосьпане, поки що лишити хлопця на човні?

— Безпечніше — так. Розумніше — ні. Він уже дорослий чоловік, і це стежка, якою він народився простувати.

Гриф не мав настрою сперечатися. Йому обридло ховатися, обридло чекати, обридло берегтися і озиратися. «Я вже не маю часу для обережності.»

— Нам коштувало чималих зусиль ховати принца Аегона всі ці роки, — нагадала йому Лемора. — Я знаю, що йому настане час помити волосся і оголосити про свої права. Але ж не зараз. Тільки не перед табором найманців.

— Якщо Гаррі Стрікланд бажає йому зла, ховати принца на «Соромливій діві» — марна справа. Стрікланд має десять тисяч мечів під рукою. А ми маємо Качура. Аегон — уособлення всього, що можна чекати від принца і можновладця. Їм треба це побачити — Стрікландові та решті. Це ж власне військо принца.

— Власне, але куплене за гроші. Десять тисяч озброєних чужинців, а з ними обозники, табірні дівки… хто тільки не чіпляється у поході до таких загонів. Вистачить одного зловмисника, щоб покласти край усій нашій справі. Якщо голова Хугора варта княжого титулу, скільки, гадаєте, заплатить Серсея Ланістер за законного спадкоємця Залізного Престолу? Ви не знаєте цих людей, мосьпане. Минуло більше десятка років, відколи ви востаннє ходили у похід під прапором «Золотої Дружини». До того ж ваш старий приятель мертвий.

«Чорносерд, друже мій любий…» Милош Тойн аж буяв життям востаннє, коли Гриф його бачив. Важко було визнати, що його більше нема на світі. «Золотий череп на жердині та Галайда Гаррі Стрікланд замість нього на чолі.» Він знав, що Лемора має рацію. Байдуже, хто були їхні батьки й діди на Вестеросі перед вигнанням… зараз у «Золотій Дружині» служили сердюки, а сердюкам вірити не можна. Та все ж…

Минулої ночі він знову бачив сон про Камінний Септ. Сам-один, з мечем у руці, він бігав від будинку до будинку, вибиваючи двері, збігаючи сходами, стрибаючи з даху на дах. А у вухах калатали віддалені дзвони. Басовите спижеве бумкання, срібні переспіви озивалися у нього в голові; мішанина звуків гучнішала, зводила з розуму, аж нарешті почало здаватися, що голова зараз лусне.

Від Битви Дзвонів минуло сімнадцять років, але передзвін і досі зав’язував йому кишки у вузол. Віддавна усіма вважалося, що справа престолу була програна, коли принц Раегар загинув від удару Робертового келепа на Тризубі. Але битви на Тризубі зовсім не сталося б, якби грифон зумів запопасти оленя ще там, у Камінному Септі. «Дзвони проспівали того дня за нами усіма. За Аерисом та його королевою, за Елією Дорнійською та її маленькою донечкою, за кожним чесним воїном і порядною жінкою Семицарства. І за моїм срібним принцом.»

— Спершу ми мали намір розкрити особу принца Аегона тільки тоді, коли досягнемо королеви Даянерис, — саме казала Лемора.

— Тоді ми ще гадали, що дівчина скоро рушить на захід. Наша драконова королева спалила той намір на попіл. Завдяки одному жирному йолопові з Пентосу ми вхопили драконицю за хвіст і обпекли пальці до кісток.

— Іліріо не міг знати, що дівчина обере залишитися у Невільницькій затоці.

— Як не знав і того, що король-жебрак помре молодим, а хал Дрого скоро піде в могилу за ним. Загалом з передбачень гладуна справдилося вельми небагато. — Гриф ляснув рукою в рукавиці по руків’ї меча. — Я багато років танцював під сопілку жирного йолопа, Леморо. І чи багато зиску ми з того бачили? Принц уже дорослий. Його час…

— Грифе! — голосно покликав Яндрі, перекрикнувши навіть мартоплясові дзвони. — Там Хальдон!

А й справді, то був він. Півмаестер рухався уздовж річки до початку пришибу і виглядав геть вимученим спекою. Піт лишив темні плями навколо пахв його легкої лляної ряси; на своєму довгому обличчі він мав той самий кислий вираз, як у Сельорисі, коли повернувся до «Соромливої діви» і розповів, що карлик здимів невідомо куди. Але зараз він вів у поводі трьох коней, а це було найголовніше.

— Приведіть хлопця, — наказав Гриф Леморі. — Подбайте, щоб був готовий.

— Як скажете, — похнюпилася септа.

«Як скажу, так і буде.» Він заприязнився до Лемори, та це не означало, що чекав од неї схвалення. Її доручення полягало у навчанні принца віровчення святої Седмиці — і вона упоралася. Проте скільки не молися, самими молитвами Залізний Престол не візьмеш. Це вже була Грифова справа. Колись він не справдив довіри принца Раегара. І не зрадить його сина, поки в тілі лишається хоч крапля життя.

Хальдоновим коням Гриф, роздивившись їх зблизька, не зрадів.

— Оце найкращі, яких ви зуміли знайти? — пробурчав він Півмаестрові.

— Авжеж, — роздратовано гиркнув Хальдон у відповідь, — і не питайте, скільки вони нам коштували! Відколи за річкою з’явилися дотракійці, половина мешканців Волон Терису раптом вирішила кудись помандрувати. Конятина, здатна триматися на ногах, дорожчає з кожним днем.

«Було б мені поїхати.» Після Сельорису він уже не мав колишньої довіри до Хальдона. «Дозволити карликові задурити собі голову отим його спритним язиком! Відпустити самого до бурдею і стовбичити на майдані, наче недоумок!» Хазяїн бурдею божився, що малого чоловічка повели геть під загрозою меча, але Гриф ще не остаточно повірив у його байку. Біс мав досить розуму, щоб змовитися з кимось про втечу. Його п’яний полонитель, про якого розповіли повії, міг бути найманим посіпакою. «Тут є частка і моєї вини. Після того, як карлик кинувся між Аегоном та кам’яним, я втратив пильність. А мав би врізати горло, ще коли його вперше побачив.»

— Гаразд, коні годяться, — примирливо мовив він до Хальдона. — Зрештою, табір стоїть за якісь п’ять верст на південь.

«Соромливою дівою» вони б дісталися туди навіть швидше, але Гриф не хотів зразу відкривати Гаррі Стрікландові правду про те, звідки вони з принцом узялися. Та й думка, як вони плюхатимуть чоботями у мілкій воді та видиратимуться слизьким берегом, його не тішила. Така поява личила пересічному сердюкові з сином, але не князеві з його принцом.

Коли хлопець виник із надбудови поруч із Леморою, Гриф ретельно роздивився його від голови до п’ят. Принц був оперезаний мечем та кинджалом, чорні його чоботи блищали, налощені, чорна кирея мала підбивку криваво-червоного шовку. Волосся йому помили, підстригли і знову пофарбували в темну блакить — і очі від того теж здавалися синіми. На шиї він мав три величеньких чотирикутних рубіни, підвішені на ланцюгу чорного заліза — то був дарунок від магістрата Іліріо. «Червоне і чорне. Кольори дракона.» Все виглядало добре, як і мало бути.

— Ти на вигляд справжній принц, — мовив Гриф хлопцеві. — Твій батько пишався б, якби тебе побачив.

Молодий Гриф пробіг пальцями крізь волосся.

— Мені вже в печінках ця синя фарба! Змити б її геть.

— Скоро змиєш.

Гриф теж охоче повернувся б до своїх кольорів, хоча його колись руде волосся вже посивіло. Він ляснув парубка по плечі й запитав:

— То що, рушаймо? Твоє військо чекає на свого принца.

— Мені подобається, як це звучить. Моє військо. — Обличчям хлопця майнула посмішка, проте негайно зникла. — Та чи справді вони мої? Це ж сердюки. Йолло застерігав мене нікому не довіряти.

— У цьому з ним важко не погодитися, — визнав Гриф.

Все могло бути інакше, якби полк досі очолював Чорносерд. Але Милош Тойн помер чотири роки тому, а Галайда Гаррі Стрікланд був людиною зовсім іншого штибу. Та хлопцеві цього, звісно, казати не можна. Карлик вже посіяв досить сумнівів у його юну голову.

— Не кожна людина є такою, якою здається, а принцові варто берегтися особливо… та якщо зайти цим шляхом надто далеко, недовіра отруїть тебе, оселить у душі гіркоту і боягузтво.

«Саме так сталося з королем Аерисом. Наприкінці навіть Раегар не міг заперечити очевидного.»

— Найкраще обирати середній шлях. Чекати від людей, щоб вони заслужили твою довіру відданою службою… та коли вже заслужать, винагороджувати їх щиро і щедро.

Хлопець кивнув.

— Я пам’ятатиму.

Принцові дали найкращого з трьох коней — чималенького мерина, кольором сірого, але дуже світлого, майже білого. Гриф і Хальдон їхали поруч на дещо менших конях. Дорога протягом версти тяглася на південь попід високими білими мурами Волон Териса, а тоді залишила місто позаду і побігла вздовж химерно покручених берегів Ройни крізь вербові гайки, повз макові поля і високий дерев’яний млин, чиї крила рипіли, обертаючись, наче старі кістки.

«Золота Дружина» знайшлася коло річки, коли сонце вже котилося униз на заході. Табір їхній схвалив би навіть Артур Дейн — щільно скупчений, добре опоряджений, зручний у захисті. Навколо було викопано глибокий рівчак з загостреними кілками всередині. Намети стояли шерегами, між ними лишалися широкі проходи. Коло річки влаштували нужники, щоб потік змивав людський послід. Конов’язі розташувалися на півночі, а далі коло води паслося зо два з половиною десятки слонів, висмикуючи очерет хоботами. Гриф схвально зиркнув на великих сірих тварин. «Нема у всьому Вестеросі бойового коня, щоб устояв проти отаких чудовиськ.»

Високі бойові корогви золототканої парчі віяли за вітром на високих жердинах, поставлених по всьому кордону табору. Під ними на чатах стояли і ходили озброєні та вдягнені у броню вартові, сторожко спостерігаючи за наближенням будь-кого. Гриф боявся, що полк за Гаррі Стрікланда спіткають лінощі та розпуста, бо новий полковник надто полюбляв шукати приязні товариства замість тримати суворий лад. Та скидалося, що побоювання не справдилися.

Біля воріт Хальдон щось мовив десятникові варти, і той вислав гінця по когось зі старшини. Той, хто з’явився на виклик, був саме такий бридкий, яким Гриф пам’ятав його востаннє: череватий незграбний здоровило, чиє зухвале сердюцьке обличчя вкривала сітка старих рубців. Праве вухо йому наче пес пожував, а лівого бракувало зовсім.

— Не кажи, Буйцвіте, що ти тут над кимось головуєш! — мовив Гриф. — Я гадав, «Золота Дружина» має гідність і пам’ятає звичаї!

— Гірше, сраколюбе! — буркнув Франклин Буйцвіт. — Мене ще й на лицаря висвятили.

Він ухопив Грифа за передпліччя, притягнув до себе в обійми, од яких трохи не затріщали кістки.

— А ти страшний, як козяча смерть, навіть для людини, що мертва вже дванадцять років. Синє волосся? Що за дурня? Коли Гаррі сказав, що ти скоро припхаєшся, я трохи не обісрався з несподіванки. Ти ба, і Хальдон тут! На пику, як завше, холодний, мов дірка здохлої хвойди. А ходить гордо, наче в сраку ратище запхав! Тебе я теж радий бачити.

Сердюк обернувся до Молодого Грифа.

— А це в нас хто? Мабуть…

— Мій зброєносець. Знайомся, хлопче — це Франклин Буйцвіт.

Принц привітав лицаря, кивнувши головою.

— Буйцвіт — прізвище байстрюцьке. Ви походите з Обширу.

— А чого ж ні! Моя мати була пралею у Сидрівці, аж раптом один із княжих синів її зґвалтував. То я, виходить, Фосовей брунатного яблука, чи щось таке. — Буйцвіт майнув їм рукою, щоб заходили до воріт. — Ходімо зі мною. Стрікланд скликав старшину до намету. Військова рада. Кляті волантинці струшують списами і питають про наші наміри.

Вояки «Золотої Дружини» мулялися ззовні своїх наметів: кидали кості, сьорбали з кухлів, відганяли мух. Грифові стало цікаво, скільки з них знають, хто він такий. «Авжеж небагато. Дванадцять років — довгий час.» Навіть ті, хто свого часу їхав у походах поруч із ним, можуть не впізнати вигнаного князя Джона Конінгтона з вогняно-рудою бородою у чисто голеному, вивітреному часом обличчі сердюка Грифа під синім волоссям. Наскільки було відомо більшості з них, Конінгтон спився на смерть у Лисі після вигнання з полку за безчесний вчинок — крадіжку з полкової скарбниці. Йому й досі муляла ця вимушено-ганебна брехня, але Варис наполягав на її необхідності.

— Нам не треба пісень про шляхетних і звитяжних вигнанців, — цокотів євнух своїм набридливим голосом. — Хто гине смертю хоробрих — того довго пам’ятають, а боягузів та п’яниць швидко забувають.

«Що євнух може знати про честь воїна?» Гриф погодився на євнухову оборудку заради добра для хлопця, але не почав її від того любити. «Хоч би дожити побачити малого на Залізному Престолі. Відтак Варис заплатить за свою зухвалість, і за всі інші образи теж. Отоді побачимо, кого швидше забудуть.»

Намет отаман-полковника було шито з золототканої парчі та оточено кільцем високих списів із визолоченими черепами на кінцях. Один із черепів був більший за інші та моторошно спотворений; під ним висів ще один, не більший за кулачок дитини. «Маелис Мерзенний та його безіменний брат.» Інші черепи один від одного різнилися мало, хіба що деякі були потріскані від ударів, що принесли смерть хазяям, а один мав підпиляні на вістря зуби.

— Котрий тут Милош? — мимоволі запитав Гриф.

— Онде наприкінці, — вказав Буйцвіт. — Чекайте. Я про вас оголошу.

Він прослизнув до намету, залишивши Грифа з роздумами та спогадами перед золотим черепом старого друга. За життя пан Милош Тойн був на обличчя бридкий, як гріх. Його уславлений пращур, темнавий та хвацький Теренс Тойн, про якого склали безліч пісень, мав таке прегарне обличчя, що й королівська коханка не встояла перед спокусою. Милош, навпаки, мав вуха, наче ручки дзбана, криву щелепу і найбільший ніс, бачений Джоном Конінгтоном за життя. Втім, коли він до тебе посміхався, ніщо з того не важило. Чорносердом його кликали за знак на щиті, але Милошеві припав до смаку натяк, що так красномовно проказувало його прізвисько.

— Отаманові на користь, коли його бояться — хоч друзі, хоч вороги, — зізнався він одного разу. — Мають мене за безжального горлоріза — то й нехай.

Насправді все було навпаки — воїн аж до кісток, Тойн був лютий у битві, але завжди правдивий у суді, батько своїм воякам, щедрий та милостивий до вигнаного князя Джона Конінгтона.

Смерть позбавила пана Милоша вух, носа і теплоти у посмішці — хоча сама посмішка лишилася, перетворившись на блискучий золотий вишкір. Шкірилися усі черепи на жердинах — навіть Лихого Булата на високому ратищі посередині. «Чого йому зуби шкірити? Він помер переможений і самотній, розчавлений поневіряннями у чужій землі.» На смертному ложі пан Аегор Водограй віддав свій уславлений наказ: виварити плоть із черепа, вмочити у розтоплене золото і нести на жердині перед полком, коли той перетне море, щоб повернути вигнанцям Вестерос. Його наступники наслідували приклад першого полковника.

Якби вигнання Джона Конінгтона обернулося інакше, він міг би стати одним із тих наступників. У полку він прослужив п’ять років, піднявся з лав вояцтва до почесного місця правиці Тойна. Якби він лишився, то найвірогідніше, після смерті Милоша саме його обрали б отаман-полковником замість Гаррі Стрікланда. Але Гриф не шкодував про обраний шлях. «Коли я повернуся на Вестерос, то не черепом на жердині.»

З намету виступив Буйцвіт.

— Заходьте!

Коли вони ввійшли, старшина «Золотої Дружини» підвелася з ослонів та похідних стільців. Старі приятелі привітали Грифа посмішками та обіймами, нові обличчя — стриманіше. «Не всі тут такі раді нас бачити, як показують.» За деякими з посмішок він відчував гострі ножі. Донедавна більшість із присутніх вірила, що Джон Конінгтон лежить собі тихо в могилі — поза сумнівом, дехто й досі був переконаний, що саме там місце людині, яка обікрала своїх братів по зброї. Втім, на їхньому місці Гриф почувався б так само.

Пан Франклин назвав імена. Чимало з сердюцьких очільників мали байстрюцькі прізвища, як і сам Буйцвіт: Водограї, Схили, Камінці. Хтось пишався — заслужено чи ні — іменами, що гучно гриміли у історії семи королівств Семицарства; Гриф нарахував двох Моців, трьох Пиків, Мулла, Мандригулю, Лотстона, двійко Коліїв. Не всі з них, вочевидь, були правдиві — у охочих найманих полках ти міг зватися, як тобі заманеться. Та байдуже, під справжнім ім’ям чи під вигаданим — сердюки не вміли жити без варварських розкошів на показ. Як багато їхніх братів по ремеслу, вони тягали власні земні статки просто на своїй особі: прикрашали мечі коштовними каменями, панцери — срібним і золотим карбом, вдягали важкі гривні на шиї та обручі на руки, тонкі шовки на спину, а на пальці — стільки золотих перснів, що вистачило б на викуп за вельможного князя. Кожен перстень позначав рік служби у «Золотій Дружині». Марк Мандригуля, у котрого на щоці побитого віспою обличчя зяяла яма — то його гарячим залізом позбавили рабської позначки — носив також ланцюг із золотих черепів.

Не всі у старшині походили з Вестеросу. Чорний Балак мав шкіру чорну, мов сажа, а волосся — біле, як молоко, прибув з Літніх островів і очолював полкових лучників ще з часів Чорносерда. На собі він мав неймовірно барвисту накидку з зеленого та жовтогарячого пір’я. Схожий на кощавий труп волантинець Горис Едорієн замінив Стрікланда на посаді полкового скарбника. На одне його плече було накинуто пардову шкуру; волосся червоне, мов кров, спадало на рамена масляними кучерями, хоча гостра борода була чорна. Очільник вивідачів та пластунів був Грифові незнайомий — лисенієць на ім’я Лисоно Маар із бузковими очима, біло-золотим волоссям та пухкими вустами, яким позаздрила б хвойда. З першого погляду Грифові навіть здалося, що то жінка — тим паче, що нігті його були фарбовані ліловим, а вуха обтяжували перли та аметисти.

«Привиди та облудники, — подумав Гриф, розглядаючи їхні обличчя. — Втікачі з забутих війн та придушених повстань, поплічники невдах і вигнанців, братство програної справи і втраченої величі, зганьблене та позбавлене спадку. Отаке я маю військо. Отаку ми маємо надію.»

І обернувся до Гаррі Стрікланда.

Галайда Гаррі мало чим скидався на воїна. Чолов’яга чималого обсягу в череві, з великою круглою головою, м’якими сірими очима та ріденьким волоссям, яке він розчісував на боки, щоб приховати невеличку лисину, Стрікланд сидів у табірному кріслі й мочив ноги у балійці солоної води.

— Даруйте, що не встаю, — мовив він замість привітання. — Перехід нас добряче втомив, а ноги в мене схильні до мозолів. Прокляття якесь, їй-бо.

«Не прокляття, а знак слабкості. Скиглиш, наче квола стара.» Стрікланди пов’язали свою долю з «Золотою Дружиною» від самого її заснування. Прапрадід Гаррі втратив землі, приєднавшись до Чорного Дракона у першому Повстанні Чорножара. «Чотири покоління щирого золота» — полюбляв вихвалятися Гаррі, ніби чотирма поколіннями вигнання і поразок варто було пишатися.

— Можу зробити вам цілющої масті, — зауважив Хальдон, — а ще знаю деякі природні солі, які загартують шкіру.

— Дякую на доброму слові. — Стрікланд майнув до зброєносця. — Гей, Гачику, налий-но вина моїм друзям.

— Дякую, не варто, — відповів Гриф. — Вип’ємо краще води.

— Воля ваша. — Отаман-полковник посміхнувся до принца. — А це, виходить, має бути твій син.

«Чи знає він правду? — спитав себе Гриф. — Скільки йому розповів Милош?» Варис непохитно стояв на тому, щоб берегти усе в таємниці. Їхні з Іліріо задуми, що стосувалися Чорносерда, лише з ним і обговорювалися; решта полку ні про що не здогадувалася — бо чого не знаєш, того не вибовкаєш.

Але тепер наставали зовсім інші часи.

— Жоден чоловік не побажав би собі гіднішого сина, — мовив Гриф, — але хлопець не вродився від моєї плоті та крові, і звуть його не Грифом. Панове! Дозвольте представити вам Аегона Таргарієна, першородного сина Раегара, принца Дракон-Каменя, від принцеси Елії Дорнійської… що скоро з вашою допомогою стане Аегоном, Шостим тако нареченим, королем андалів, ройнарів та першолюдей, Семицарства законним володарем.

Приголомшливу новину зустріло байдуже мовчання. Хтось прочистив горлянку. Один із Коліїв підлив собі вина з глека. Горис Едорієн покрутив пальцем один зі своїх кучерів і щось промуркотів невідомою Грифові мовою. Лазвель Пик закашлявся, Мандригуля і Лотстон перезирнулися. «Вони знають, — усвідомив Гриф. — Знали від початку, як ми зайшли.» І знову обернувся до Гаррі Стрікланда.

— Коли ти їм сказав?

Полковник поворушив намозолені пальці у своїй купелі для ніг.

— Коли ми прийшли на річку. Люди собі місця не знаходили, і з вагомої причини. Ми ж бо не пішли у вигідну виправу до Спірних Земель, і заради чого? Сидіти зопрівати тут на цій богом проклятій спеці, дивлячись, як спливають грошики, іржавіють мечі, відвертаються та йдуть геть багаті наймачі?

Грифові шкірою побігли сироти.

— Хто?

— Юнкайці. Посол, якого вони відправили улещувати Волантис, уже відіслав назад до Невільницької затоки три охочих полки. Хоче, щоб ми були четвертим. Дає вдвічі стільки, скільки платив Мир, а на додачу по невільникові кожному воякові у полку, по десять — старшині, та сотню добірних дів — особисто мені.

«Нівроку, щоб мені очі повилазили.»

— Для цього знадобиться багато тисяч рабів. Де юнкайці сподіваються знайти аж стільки?

— У Меєрині. — Стрікланд махнув своєму зброєносцеві. — Гачику, рушника! Вода вистигає, скоро пальці мені стануть як родзинки. Ні, не того рушника. М’якого.

— Ти їм відмовив, — сказав Гриф.

— Я сказав, що подумаю.

Коли зброєносець почав витирати йому ноги, Гаррі зіщулився.

— Обережніше з пальцями, хлопче! Уяви, що то ягідки з тонкою шкіркою. Суши їх так, щоб не пошкодити. Не дери, а песть. Отак, отак! — Він обернувся назад до Грифа. — Відмовити просто в очі було б нерозумно. Хлопці б мали право спитати, чи не з’їхав я з глузду.

— Скоро ти матимеш роботу і для хлопців, і для їхніх клинків.

— Справді? — перепитав Лисоно Маар. — Гадаю, вам відомо, що дівчина Таргарієн не вирушила на захід?

— Ми чули плітки в Сельорисі.

— То не плітки. Щира правда. От лишень годі збагнути, чому. Сплюндрувати Меєрин — гаразд, чом би й ні? Я б на її місці зробив те саме. Невільницькі міста спливають золотом, наче гноєм, а на завоювання Вестеросу грошви треба — страх. Але з якого дива там стовбичити? З переляку? З лінощів? Чи може, з божевілля?

— Чому — байдуже. — Гаррі Стрікланд розгорнув пару смугастих вовняних шкарпеток. — Вона в Меєрині, а ми тут, де волантинцям щодня менше до вподоби наша присутність. Ми прийшли з наміром піднятися за короля та королеву, які повернуть нас додому на Вестерос. Але це дівчисько Таргарієн вигадало собі не повертати батьківський престол, а саджати оливи. А тим часом на неї насуваються вороги. Юнкай, Новий Гіс, Толос. Проти неї вийдуть у поле Кровоборід і Строкатий Князь… а скоро нагодиться і флот Старого Волантису. Що вона має проти них? Постільних рабів з дрючками?

— Неблазних, — відповів Гриф. — І драконів.

— Так, драконів, — відповів отаман, — але молодих, чи не щойно налуплених.

Стрікланд обережно насунув шкарпетку на мозолі, потім угору литкою.

— Чи багато їй буде від них зиску, коли всі ті полки схоплять її місто в залізний кулак?

Трістан Водограй затарабанив пальцями по власному коліну.

— Тим паче, кажу я, треба до неї поквапитися. Якщо Даянерис не їде до нас, ми мусимо їхати до Даянерис.

— А чи вміємо ми бігти хвилями, пане мій добрий? — запитав Лисоно Маар. — Кажу вам знову, морем ми срібної королеви не дістанемося. Я сам ходив до Волантису, вдаючи з себе купця. Намагався вивідати, скільки кораблів ми зможемо найняти. Гавань юрмиться галерами, кочами, думбасами на кожен смак і розмір, та скоро мені довелося змовлятися з перемитниками і піратами. Князь Конінгтон має пам’ятати зі своєї в нас служби, що ми маємо в полку десять тисяч вояків. П’ять сотень лицарів, кожен з трьома кіньми. П’ять сотень зброєносців, кожен на одному коні. А ще слони — не забудьмо про слонів. Піратського корабля нам не досить… нам знадобиться піратський флот! Але навіть якби такий і знайшовся… з Невільницької затоки долетіла звістка, що Меєрин обложили і замкнули в кільце.

— Можна вдати, що ми згодні на угоду з юнкайцями, — запропонував Горис Едорієн. — Дозволити юнкайцям відвезти нас на схід, а попід мурами Меєрину повернути їхнє золото.

— Одна розірвана угода вже досить плямує честь нашого прапора. — Галайда Гаррі Стрікланд замовк, мацаючи руками свою намозолену ногу. — Дозвольте нагадати: до цієї таємної угоди приклав свою печатку не я, а Милош Тойн. Я б ушанував її, якби мав змогу, але як? Очі бачать і серце чує, що Таргарієнівське дівчисько на захід не збирається. Вестерос був цариною її батька. Меєрин — її власне царство. Якщо вона упорається з Юнкаєм, то легко стане царицею Невільницької затоки. А як не упорається, то загине раніше, ніж ми туди дістанемося.

Його промова не надто здивувала Грифа. Гаррі Стрікланд завжди був людиною незлобивою, схильною вкладати радше мирні угоди, ніж ворога келепом на полі битви. Він мав хист добувати золото… але чи стане йому хисту вигравати битви?

— Є дорога суходолом, — мовив Франклин Буйцвіт.

— Гемонська дорога — то смерть. Ми втратимо половину війська втікачами, щойно оголосимо про такий похід. І поховаємо половину тих, хто лишиться, обіч неї. Прикро казати, але магістрат Іліріо з друзями показали брак розуму, поклавши стільки надій на королеву-дитину.

«Ні, — подумав Гриф, — вони показали брак розуму, поклавши надію на тебе.»

І тут заговорив принц Аегон.

— Тоді покладіться на мене! — почав він. — Даянерис — сестра принца Раегара, але ж я — його син! Якого вам ще треба дракона?

Гриф стиснув плече принца Аегона рукою в чорній рукавиці.

— Хвацько сказано, — мовив він, — але краще спершу думай, потім говори.

— Я подумав! — відповів юнак. — Навіщо мені тікати до тітки, наче безпорадний жебрак? Мої права вищі за її. Хай вона сама прийде до мене… на Вестерос!

Франклин Буйцвіт зареготав.

— А мені до вподоби! Рушити на захід, не на схід. Хай мала королева саджає оливи, а ми тим часом посадимо принца Аегона на Залізний Престол! Малий має камінчики між ніг, годі казати.

Отаман скривився, наче йому ляпаса хто загилив.

— Тобі що, Буйцвіте, сонце геть мізки сквасило? Нам потрібна дівчина. Нам потрібен шлюб із нею. Якщо Даянерис визнає нашого принцика і візьме його за чоловіка, те ж саме зробить і Семицарство. Без неї панство поглузує з нашого нахабства і затаврує принца самозванцем. А до речі, треба спершу якось дістатися Вестеросу. Ти чув Лисоно. Кораблів ніде не знайдеш.

«Вайло боїться війни, — усвідомив Гриф. — Як вони примудрилися поставити його на місце Чорносерда?»

— До Невільницької затоки — не знайдеш. Але до Вестеросу — інша справа. Нам зачинено схід, а не море. Тріархи будуть щасливі побачити наші спини, навіть не сумнівайтеся. Ще й допоможуть знайти кораблів, аби лише випхати нас до Семицарства. Жодне місто не захоче, щоб у нього на порозі мулялося без діла десятитисячне військо.

— Має рацію, — мовив Лисоно Маар.

— Лев, певно, вже унюхав дракона, — додав один із Коліїв, — але Серсея не зводить очей з Меєрину і тамтешньої цариці. Про нашого принца вона нічого не знає. Щойно ми висадимося і піднімемо корогви, до нас на поміч рине безліч люду.

— Не безліч, — виправив Галайда Гаррі, — а скількісь. Раегарова сестра має драконів. Раегарів син — ні. Ми не маємо досить потуги, щоб воювати престол без Даянерис та її війська. Її Неблазних.

— Перший Аегон захопив Вестерос без жодного євнуха, — зауважив Лисоно Маар. — Чому б те саме не зробити шостому?

— Але ж задум полягав у тому, щоб…

— Чий задум? — перервав Трістан Водограй. — Жирного магістрата? Той самий задум, що змінюється на кожен поворот місяця? Спершу до нас мав приєднатися ще Візерис Таргарієн, як хто його пам’ятає. Із півсотнею тисяч дотракійських верескунів за спиною. Потім Король-Жебрак врізав дуба, і зайшла мова вже про його сестру, королеву-дитину, сумирну й недолугу, яка пливе за порадою до Пентосу із трьома новоналупленими драконами. Але та дитина раптом повертає до Невільницької затоки, лишає за собою вервечку палаючих міст… і гладун вирішує, що тепер ми маємо зустрічати її під Волантисом. А зараз, бачу, і цьому задумові вже настає гаплик.

— Я досить наслухався про задуми Іліріо. Роберт Баратеон звоював Залізний Престол, не маючи такої переваги, як дракони. То й ми зуміємо. Якщо ж я помиляюся, і Семицарство не повстане на нашому боці, ми завжди зможемо відступити назад за вузьке море, як колись Лихий Булат і чимало інших після нього.

Стрікланд уперто захитав головою, заперечуючи.

— Небезпека…

— …менша, ніж здається — відколи помер Тайвин Ланістер. Семицарство ніколи не буде дозріліше для завоювання. На Залізному Престолі знову сидить король-хлопчак — навіть молодший, ніж попередній. А землею Вестеросу гуляють бунтівники, наче вихори осіннього листя.

— Хай так, — відповів Стрікланд, — але самотужки ми не маємо надії…

Грифові вже остогидло боягузтво отаман-полковника.

— Де ж самотужки! За нас стане Дорн. Хіба може не стати? Принц Аегон — син принцеси і великої князівни Елії так само, як принца Раегара.

— Саме так, — додав малий, — і хто тоді лишиться на Вестеросі проти нас? Жінка!

— Не абияка, а з Ланістерів! — заперечив отаман-полковник. — Стерво матиме при боці Крулеріза, його не можна скидати з рахунку. За ними обома стоятиме багатство і міць Кастерлі-на-Скелі. Іліріо каже, малий король заручений з панною Тирел — отож доведеться мати справу ще й з могуттям Вирію.

Лазвель Пик застукотів кісточками пальців по столі.

— Століття минуло від нашого вигнання, та дехто ще й досі має друзів у Обширі. Могуття Вирію може виявитися меншим, ніж його собі малює Мейс Тирел.

— Принце Аегоне, — мовив Трістан Водограй, — ми ваші вірні прибічники. То ви конче вирішили — рушати на захід замість сходу?

— Вирішив! — палко відповів Аегон. — Якщо моя тітонька вдовольнилася Меєрином, хай сидить там, мені байдуже. Я обійму Залізний Престол сам — звоювавши його вашими мечами та вашою вірністю. Рушаймо швидко, вдармо міцно — і здобудемо кілька перемог ще до того, як Ланістери взнають про нашу висадку. Тоді за нашу справу стануть інші.

Водограй посміхнувся на знак схвалення. Інші перезирнулися задумливо. Тоді Пик мовив:

— Ліпше загинути на Вестеросі, ніж на гемонській дорозі.

Марк Мандригуля реготнув і додав:

— Як на мене — ще ліпше жити на багатих землях у добрячому замку.

Франклин Буйцвіт ляснув долонею по руків’ю меча і мовив:

— Така нагода врізати голови кільком Фосовеям! Я з вами.

Коли решта почала говорити, перебиваючи одне одного, Гриф зрозумів, що вітер перемінився. «Такого Аегона я ще не бачив.» Задум не був зваженим і поміркованим, але Грифові набридла зваженість, остогидла обережність, таємниці, чекання невідомо чого. З перемогою чи з поразкою — але він побачить Грифонове Сідало ще раз перед смертю і буде похований у могилі поруч із батьком.

Один за одним старшина «Золотої Дружини» підводилася, ставала на коліна і складала мечі до ніг його юного принца. Останнім до них приєднався Галайда Гаррі Стрікланд, незважаючи на тяжко намозолені ноги.

Коли вони виходили з намету отаман-полковника, сонце вже зачервонило західне небо і намалювало кармазинові тіні на золотих черепах. Франклин Буйцвіт запропонував поводити принца табором та познайомити з кількома ще невідомими йому «хлоп’ятами». Гриф дав свою згоду.

— Але пам’ятай: для решти полку він має лишитися Молодим Грифом, поки ми не перетнемо вузьке море. А вже на Вестеросі помиємо йому волосся і вдягнемо у обладунок.

— Гаразд, зрозумів. — Буйцвіт ляснув Молодого Грифа по спині. — Ходімо. Почнемо з куховарів. Заприятелювати з ними — на користь кожному.

Коли вони зникли, Гриф обернувся до Півмаестра.

— Їдьте на «Соромливу діву» та вертайтеся з пані Леморою і паном Роллі. Скрині Іліріо нам теж знадобляться. Там гроші й обладунок. Подякуйте від усіх нас Яндрі та Ізільї. На цьому їхню участь у справі скінчено. Але їх не забудуть, коли його милість сяде на свій престол.

— Слухаю, мій князю.

На тім Гриф облишив його і прослизнув до намету, який йому призначив для мешкання Галайда Гаррі.

Попереду лежав шлях, повний смертельних небезпек, але що з того? На кожного чекає смерть. Він просив собі лише трохи часу. Він чекав так довго — авжеж боги мають подарувати йому ще кілька років. Досить, щоб побачити, як хлопчик, котрого він кликав сином, посяде Залізний Престол. А він сам поверне собі власне дідицтво, власне ім’я, власну честь. І заспокоїть дзвони, що калатають у його снах щоразу, як він заплющуює очі.

Лишившись на самоті у наметі, який крізь відкинуту запону освітлювали золоті та червоні промені західного сонця, Джон Конінгтон скинув з плечей вовчого кожуха, стягнув через голову кольчужну сорочку, всівся на похідний стілець і стяг рукавичку з правиці. Ніготь на середньому пальці став чорний, наче гагатовий. Сіра тінь доповзла майже до першого суглоба. Кінчик персневого пальця теж почав темніти; коли він штрикнув його вістрям кинджала, то нічого не відчув.

«Смерть, — зрозумів він, — але повільна. Я ще маю час. Рік. Може, два. Чи й п’ять. Деякі кам’яні люди живуть десять. Удосталь, щоб перетнути море, знову побачити Грифонове Сідало. Покінчити з родом Узурпатора навіки і посадити сина Раегара на Залізний Престол.»

Тоді князь Джон Конінгтон зможе спокійно померти.