Танок з драконами

Даянерис

Свічка майже вигоріла; лишився оцупок ледве у піввершка, що витикався з калюжі теплого воску і кидав тьмяне світло на постіль цариці та королеви. Полум’я починало вже тремтіти.

«Скоро згасне, — усвідомила Дані, — а там і ніч добіжить кінця.»

Світанок завжди наставав занадто швидко. Вона не спала, не могла заснути — та й не бажала. Не сміла навіть заплющити очі, лякаючись, що як заплющить, то знову розплющить аж на ранок. Якби вона мала силу і владу, то наказала б ночі тривати вічно. Але могла лише не давати собі заснути, щоб скуштувати кожну солодку мить перед тим, як настане день і оберне ті миті на бліді спогади.

Дааріо Нахаріс поруч неї спав, наче щойно народжене дитя. Він мав хист до спання і любив ним вихвалятися. Умів спати навіть у сідлі — якщо не брехав, — щоб до початку битви прибути добре відпочилим. Що коїлося навколо — буря, дощ чи ясне сонце, — його не обходило.

— Коли воїн не вміє спати, то скоро не матиме сили для бою, — казав він.

І жахіття його теж не мучили. Коли Дані розповіла йому, як до Сервина Дзеркального Щита уві сні приходили привиди всіх убитих ним лицарів, Дааріо зареготав.

— Якщо ті, кого я вбив, припхаються мені набридати, я вб’ю їх знову, та й по тому!

«Він має совість сердюка, — подумала вона. — Тобто ані краплі.»

Дааріо лежав на животі, заплутавши легкі лляні покрови навколо довгих ніг і сховавши обличчя у подушках. Дані пробігла йому пальцями по спині, уздовж хребта. Шкіра була гладенька на дотик, майже без волосини. «Шовк та оксамит.» Вона любила відчувати його пальцями: перебирати волосся, розминати литки, виганяючи судоми після довгого дня у сідлі, накривати долонею прутня і відчувати, як він твердішає під дотиком.

Якби вона була пересічною жінкою, то радо б лишилася біля Дааріо решту свого життя: пестила б йому рубці й спонукала розповідати знов і знов, де він здобув кожного з них. «Я б і корону покинула, якби він мене попрохав» — подумалося Дані… та він не прохав і не попрохає. Дааріо шепотів слова кохання, коли вони удвох зливалися в одне, але вона знала, що кохає він драконову королеву. «Якби я відмовилася від корони, він би відмовився від мене.» На додачу володарі, що втрачали корони, часто втрачали з ними і голови. Дані не бачила причини, чому так не могло статися з володаркою.

Свічка блимнула востаннє і захлинулася власним воском. Пітьма проковтнула перину і двох її мешканців, заповнила кожен куток опочивальні. Дані охопила руками свого полковника і пригорнулася до його спини, жадібно ковтаючи його пахощі, всотуючи тепло його плоті, відчуття його шкіри на своїй. «Запам’ятовуй, — сказала вона собі. — Запам’ятовуй, який він був.» І поцілувала в плече.

Дааріо перекотився до неї з розплющеними очима.

— Даянерис! — Він посміхнувся лінивою, недбалою посмішкою. Таким був ще один його хист — прокидатися миттєво, наче кіт. — То вже ранок?

— Ще ні. Маємо трохи часу.

— Брешеш. Я ж бачу твої очі. А хіба бачив би, якби стояла ніч? — Дааріо відкинув ногами ковдри і сів. — Досвітня паморока. Скоро вже світатиме.

— Не хочу, щоб ця ніч кінчалася.

— Не хочеш? І чому ж, моя царице?

— Сам знаєш.

— Весілля? — зареготав він. — То виходь за мене!

— Ти знаєш, що я не можу.

— Ти правиш цим містом. Ти можеш робити, що тобі заманеться. — Він ковзнув долонею їй по нозі. — Скільки нам лишилося ночей?

«Дві. Лише дві.»

— Ти знаєш незгірш мене. Ця і наступна. А потім між нами все має скінчитися.

— То стань моєю дружиною, і всі майбутні ночі будуть наші.

«Якби я могла, то так би й було.» Хал Дрого був її сонце-та-зорі, але помер так давно, що Даянерис вже й не пам’ятала, як це: кохати і бути коханою. Дааріо допоміг їй згадати. «Я була мертва — він повернув мене до життя. Я спала — він розбудив мене. Мій хоробрий полковник.» Та все ж останнім часом він став занадто зухвалий. Повернувшись з останньої вилазки, він кинув їй до ніг здобуту ним голову юнкайського вельможі та заходився цілувати просто у палаті на очах всього світу, доки Барістан Селмі не відтягнув його геть. Пан дідуган так розлютився, що Дані злякалася, чи не проллється кров.

— Ми не можемо одружитися, коханий. Ти знаєш, чому.

Він підвівся з ліжка.

— Ну то поберися з Гіздахром. А я подарую йому на весілля гарненьку пару рогів. Гіскарці-бо полюбляють хизуватися рогами. Виплітають їх з волосся, мажуть воском, вичісують гребінцями… а цей матиме власні!

Дааріо знайшов штани і натягнув їх. Спіднім він себе ніколи не турбував.

— Коли я з ним поберуся, жадати мене стане державною зрадою.

Дані накинула на груди простирадло.

— Ну то стану зрадником!

Він нап’яв через голову блакитну шовкову сорочку і випростав галузки своєї бороди пальцями. Заради неї він знову перефарбував бороду, повернувшись від лілової барви до блакитної — як було при їхній першій зустрічі.

— На мені твій запах, — мовив він, нюхаючи пальці та шкірячи зуби.

Дані любила дивитися, як блимає золотий зуб у його посмішці. Пестити м’якенькі волосинки на його грудях. Відчувати силу його рук, слухати його сміх, зустрічати погляд його очей і чути своє ім’я, коли він вимовляв його, встромляючись у неї.

— Ти такий вродливий! — стрілила вона, дивлячись, як він вдягає дорожні чоботи і зав’язує шворки на них. Інколи він дозволяв їй робити це, але не сьогодні. «З цим теж покінчено.»

— Не досить, щоб одружитися.

Дааріо зняв паса з кілочка на стіні.

— Куди ти підеш?

— У твоє місто, — відповів він. — Випити барильце чи два, а тоді влаштувати бійку. Щось я давно людей не вбивав. Чи не пошукати твого нареченого?

Дані кинула в нього подушкою.

— Не смій мені чіпати Гіздахра!

— Воля цариці — закон. Ти прийматимеш сьогодні двір?

— Ні. Назавтра я стану дружиною царя, а Гіздахр — царем. От хай він і приймає двір. Це ж його народ, його люди.

— Хтось його, а хтось — твій. Ті, кого ти звільнила.

— Ти мені дорікаєш?!

— Оті, кого ти звеш дітьми. Вони люблять свою матінку.

— Дорікаєш. Ти-таки мені дорікаєш.

— Хіба трохи, серденько. То ти підеш приймати двір?

— Після весілля — можливо. Коли настане мир.

— Оце твоє «після» може й не настати. А двір приймати треба. Мої нові люди не вірять, що ти справжня. Оті, що перебігли від «Вітрогонів». Вони народилися і виросли на Вестеросі, майже всі. Наслухалися казок про Таргарієнів. І хочуть бачити одну з них на власні очі. А Жабик тобі подарунок привіз.

— Жабик? — захихотіла Дані. — Хто це такий?

Дааріо здвигнув плечима.

— Якийсь дорнійський хлопчина. Зброєносець при здоровезному лицарі на прізвисько Зеленокишка. Я йому сказав, щоб віддав подарунок мені, а я передам, та він і чути не схотів.

— Яке розумне жабеня. Отак зразу й віддасть його тобі. — Дані кинула другу подушку. — Хіба б я його побачила, той подарунок?

Дааріо попестив визолоченого вуса.

— Невже б я вкрав щось у моєї милої цариці? Якби існував гідний тебе подарунок, я б його сам поклав до твоїх м’якеньких рученят.

— На знак свого кохання?

— Ну, може не той… але йому я сказав, що він матиме змогу віддати подарунок власноруч. Ти ж не зробиш Дааріо Нахаріса брехуном?

Дані не мала сили опиратися.

— Гаразд, як забажаєш. Приводь своє жабеня завтра до двору. І решту теж. Вестеросців.

Добре буде нарешті почути посполиту мову від когось, окрім пана Барістана.

— Слухаю волю моєї цариці.

Дааріо низько вклонився, вишкіривши зуби, і пішов геть, змахуючи полами киреї.

Дані сиділа серед зіжмаканих простирадл, огорнувши коліна руками, така сумна і покинута, що й не почула, як стиха ввійшла Місандея з хлібом, молоком та смоквами.

— Ваша милість нездорові? Ся-одна чула ваш крик у пітьмі ночі.

Дані узяла смокву — пухку, чорну, з крапельками роси. «А чи кричатиму я колись з Гіздахром?»

— Ти чула виття вітру.

Дані вкусила плід, але, покинута Дааріо, не відчула ані смаку, ані соковитості. Вона зітхнула, підвелася з постелі й покликала Іррі, щоб принесла халат, а тоді рушила на терасу.

Вороги чатували навколо. Коло берега ніколи не стояло менше десятку кораблів; іноді траплялася і сотня, з яких на суходол сходили вояцькі загони. Юнкайці везли морем навіть дерево — позаду своїх ровів вони будували метавки, скорпіони, високі журавлі. Тихими ночами у теплому сухому повітрі добре чувся стукіт молотків. «Але гуляй-городів немає. І стіноламів теж.» Меєрин не братимуть приступом. Замкнувши облогу, вони чекатимуть і кидатимуть каміння, доки голод та пошесть не поставить її народ на коліна.

«Гіздахр принесе мені мир. Мусить принести.»

Того вечора кухарі спекли їй козеня з фініками та морквою, але Дані змогла з’їсти хіба що шматочок. Її виснажувала думка, що знову доведеться боротися і сперечатися з Меєрином. Сон довго не приходив — навіть коли повернувся Дааріо, такий п’яний, що ледве стояв на ногах. Дані перекидалася і крутилася під простирадлами; їй наснилося, що її цілує Гіздахр… але вуста його були синьо-чорні, мов синці, а мужність, якою він встромився у неї — холодна, мов лід. Вона рвучко сіла на ліжку з розкошланим волоссям та сплутаною постіллю навколо. Її полковник спав поруч, і все ж вона була сама. Дані закортіло струснути його, розбудити, примусити себе обійняти, вграти і допомогти про все забути. Але вона знала, що він посміхнеться, позіхне і скаже:

— То був лише поганий сон, моя царице. Заплющуй очі та спи.

Тому Дані не стала його будити, а накинулася халатом з каптуром, вислизнула на терасу, дійшла до загорожі й стала там, роздивляючись місто, як робила вже сто разів раніше. «Воно ніколи не стане моїм. Ніколи не буде мені домівкою.»

Блідо-рожеве вранішне світло застало її на терасі — Дані заснула на траві під покровом дрібних крапельок роси.

— Я обіцяла Дааріо, що сьогодні прийматиму двір, — сказала Даянерис своїм служницям, коли її збудили. — Допоможіть знайти вінця. І вдягти щось легке та прохолодне.

За годину вона зійшла до престольної палати.

— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — проголосила Місандея.

Резнак мо’Резнак вклонився і засяяв приязню.

— Ваша превисокість вражає нас кожного нового дня. Чи не чекання весілля дарує вам таку осяйну вроду? О моя препишна царице!…

Дані зітхнула.

— Кличте першого прохача.

Двір не збирався вже так давно, що накопичена купа справ грозилася потопити собою нещасну володарку. У палаті тіснився щільний натовп людей, тут і там спалахували сварки про першість. Та все ж першою за правом виявилася Галацца Галаре, яка виступила наперед з гордовито здійнятою головою, хоч і ховаючи обличчя за мерехтливим зеленим серпанком.

— Чи не краще нам з вашою преосяйністю переговорити наодинці?

— Якби ж я мала час, — м’яко та ввічливо заперечила Дані. — Але завтра в мене весілля.

Остання її зустріч з Зеленою Грацією лишила по собі не найкращі спогади.

— То чого ви бажаєте від мене?

— Я хотіла остерегти вас щодо одного сердюцького полковника.

«Вона сміє казати таке просто посеред двору?! — спалахнула Дані прихованим гнівом. — О так, мужності їй не бракує, та якщо вона гадає, що я вдруге слухатиму її докори… то гірше помилитися не могла.»

— Зрада Бурого Бена Бросквина вразила і обурила нас усіх, — відповіла Дані, — але ваші остороги спізнилися. Тепер вам напевне час до храму — молитися в тиші та спокої.

Зелена Грація вклонилася.

— Я молитимуся і за вас.

«Новий ляпас просто у обличчя» — подумала Дані, починаючи буряковіти.

Решта справ була проста й нудна, добре їй знайома. Цариця сиділа на подушках, слухала і вимахувала ногою з нетерплячки. Опівдні Джихікі принесла таріль смокв та нарізаної шинки. Тим часом прохачам не було видно кінця. І на кожних двох, що залишали палату з посмішками на вустах, один ішов з червоними очима і щось гнівно бурмотів.

Вже надвечір з’явився Дааріо Нахаріс зі своїми новими «Буревісниками» — вестеросцями, що перебігли до нього з «Вітрогонів». Дані мимоволі задивилася на них, пускаючи повз вуха нескінченне бурмотіння нового прохача. «Це мої піддані. Я їхня законна королева.» Загін був вельми строкатий, але чого ще чекати від сердюків? Наймолодший був хіба що на рік старший за Дані; найстарший бачив не менше як шістдесят власних іменин. Дехто мав на собі ознаки заможності: персні та золоті гривні, шовкові сорочки, набиті срібними нютами паси з мечами. «Здобич.» Одяг майже на всіх був простого крою, латаний та поношений.

Коли Дааріо вивів їх наперед, Дані одразу помітила, що одна з прибульців — жінка, висока, білява, вбрана у кольчужну броню. «Мальованою Меріс» назвав її полковник. Видовисько з неї справді було мальовниче, хоч і не для кожного ока. Шести стоп на зріст, без вух, з вирваними ніздрями, глибокими рубцями на обох щоках і найхолоднішими очима, які бачила цариця за все життя. Щодо решти…

Гуго Голобрід був худорлявий та похмурий, довгоногий і довгопикий, вбраний у дорогий, але вицвілий та зношений одяг. Тенетник був міцний м’язистий коротун; на голові, грудях та плечах він мав наколотих павуків. Червонопикий Орсон Камінець назвався лицарем, а за ним і стрункий, довготелесий Люципер Цибань. Гіл Гайовий витріщався нахабними очима, навіть коли ставав на коліно. Дик Солома мав блакитні, наче польові квітки, очі, біляво-воскове волосся і бентежну посмішку. Джак Рудько ховав обличчя у кущавій яскраво-рудій бороді, а що він казав, ніхто не розумів.

— Він собі у першій своїй битві пів-язика відкусив, — пояснив Голобрід.

Дорнійці виглядали інакше і здавалися зовсім іншими.

— З ласки вашої милості, — мовив Дааріо, — оце в нас Зеленокишка, Герольд і Жабик.

Зеленокишка був дебелий здоровань, лисий, наче камінь-лобак; товстелезними дужими ручиськами він міг би позмагатися і з Могутнім Бельвасом. Герольд був стрункий та високий юнак з вигорілими на сонці смугами у волоссі та сміхотливими блакитно-зеленими очима. «Ставлю власні гроші, ця посмішка скорила чимало дівочих сердець.» На собі він мав кирею м’якої брунатної вовни, підшиту піщаним шовком — недешеве, шляхетське вбрання.

Жабик, зброєносець, був із трьох наймолодшим і найменш показним — похмуро-поважний, міцний, невисокий парубок, кароокий і брунатний волоссям. Обличчя він мав кутасте, з високим чолом, важкою щелепою і широким носом. Стерня на щоках та підборідді робила його схожим на хлопчика, що намагається виростити собі першу бороду. Дані геть не розуміла, за віщо його могли прозвати Жабиком. «Чи не вміє він, часом, стрибати далі за інших?»

— Підведіться, — мовила вона. — Дааріо каже: ви прибули з Дорну. На дорнійців при моєму дворі завжди чекає щира приязнь. Сонцеспис лишився вірним моєму батькові, коли Узурпатор забрав у нього престол. Напевне, ви перестріли чимало небезпек, перш ніж дісталися мого міста.

— Навіть забагато, — відповів Герольд, вродливий юнак з вигорілим волоссям. — Коли ми залишали Дорн, ваша милосте, нас було шестеро.

— Сумую за вашими втратами. — Цариця обернула очі на його дебелого супутника. — Зеленокишка? Незвичайне ім’я.

— Жартівливе прізвисько, ваша милосте. Ще з кораблів. Скільки ми пливли від Волантису, стільки мене нудило і вивертало за облавок. І згори, і знизу… ой, гріх казати.

Дані захихотіла.

— Здається, я розумію, про що ви, добрий лицарю. Адже так? Дааріо сказав мені, що ви є лицарями.

— З ласки вашої милості, перед вами стоять троє лицарів. Ми всі висвячені та помазані.

Дані зиркнула на Дааріо і помітила на його обличчі спалах гніву. «Він не знав!»

— Лицарі стануть мені у пригоді, — мовила вона.

Але тепер запашів підозрами пан Барістан.

— Легко вихвалятися лицарськими званнями за стільки верст від Вестеросу. Чи готові ви захистити свої вихваляння мечем та списом?

— Якщо мусимо, то готові, — відповів Герольд, — хоча не скажу, що комусь із нас по силі рівнятися з Барістаном Зухвалим. Благаю пробачення вашої милості, та всі ми з’явилися перед вами під чужими іменами.

— Я знала одну людину, яка вже так вчинила, — мовила Дані. — Її звали Арстан Білоборід. Гаразд, скажіть ваші справжні імена.

— Радо і охоче, але… чи можна прохати королеву про ласку зробити це у місці, де менше вух та очей?

«Ігри всередині ігор.»

— Як забажаєте. Скахазе! Прийом двору скінчено.

Голомозий заревів накази, його Мідні Звірі зробили решту, випхавши інших вестеросців та прохачів сього дня з престольної палати. Радники цариці лишилися всередині.

— Тепер, — мовила Дані, — слухаю ваші імена.

Молодий і вродливий Герольд вклонився першим.

— Лицар Геріс Пийвода, ваша милосте. Мій меч до ваших послуг.

Зеленокишка склав дужі руки на грудях.

— І мій келеп теж. Я — лицар Арчибальд Крицак.

— А ви, пане? — спитала королева хлопця на прізвисько Жабик.

— Коли ласка вашої милості, чи можу я спершу віддати вам до рук свій подарунок?

— Воля ваша, — відповіла Дані, зацікавившись.

Та коли Жабик рушив уперед, Дааріо Нахаріс загородив йому шлях і простяг руку в рукавиці.

— Давай сюди.

Незворушний лицем, невисокий дорнієць нахилився, розшнурував чобіт і витяг зі схованої всередині кишені пожовтілий сувій пергамену.

— Оце такий дарунок? Закарлючки на клапті шкіри? — Дааріо вихопив сувій з рук дорнійця, розгорнув його і примружився на печатки та підписи. — Гарненький. Золото, стрічечки. Та я вашу вестероську писанину не розбираю.

— Принесіть сувій королеві! — наказав пан Барістан. — Негайно!

Дані відчула у палаті напругу та гнів.

— Я ж лише юна дівчина, а дівчатам до смаку подарунки, — легковажно вимовила вона. — Дарма ви мене дражните, Дааріо. Краще дайте сюди.

Пергамен було написано посполитою мовою. Цариця поволі розгорнула його, вивчаючи печатки та підписи. Побачивши ім’я пана Вілема Даррі, Дані відчула, як тьохнуло серце. Вона уважно прочитала весь сувій, а тоді перечитала знову.

— Чи можна дізнатися, ваша милосте, про що там мова? — запитав пан Барістан.

— Це таємна угода, — відповіла Дані, — укладена у Браавосі, коли я ще була маленькою дівчинкою. Від нас її підписав пан Вілем Даррі — воїн, що викрав мене з братом з Дракон-Каменя і тим врятував від людей Узурпатора. Від Дорну підписав великий князь Оберин Мартел. Засвідчив угоду дож Браавосу власною особою.

Вона віддала пергамен панові Барістану, щоб той прочитав сам.

— Тут говориться, що союз має скріпитися шлюбом. Навзамін допомоги Дорну в скиненні Узурпатора мій брат Візерис мав узяти доньку великого князя Дорана, Аріану, за свою королеву.

Старий лицар повільно та прискіпливо прочитав угоду.

— Якби Роберт знав про сю грамоту, то сплюндрував би Сонцеспис так само, як колись Пайк. І забрав би голови великого князя Дорана, Червоного Гаспида… та й дорнійської князівни теж.

— Не маю сумніву, що саме з цієї причини великий князь Доран і вирішив тримати угоду в таємниці, — мовила Даянерис. — Якби мій брат Візерис знав, що на нього чекає дорнійська князівна, він би переплив морем до Сонцеспису, щойно досяг би шлюбного віку.

— І тим накликав би на себе і на Дорн нищівний удар Робертового келепа, — мовив Жабик. — Мій батько погодився чекати на той день, коли принц Візерис матиме військо.

— Ваш батько?

— Великий князь Доран. — Жабик впав на одне коліно. — Ваша милосте! Я маю честь бути Квентином Мартелом, великим княжичем Дорну, вірним та покірним підданим вашої милості.

Дані засміялася. Дорнійський княжич зачервонівся, її власний двір та радники перекинулися зачудованими поглядами.

— Преосяйносте? — перепитав Скахаз Голомозий гіскарською мовою. — Чому ви смієтеся?

— Його кличуть Жабиком, — відповіла вона, — і тепер я знаю, чому. В Семицарстві є дитяча казка про жабку, що перетворюється на зачарованого принца, коли його поцілує справжня кохана.

Подарувавши посмішку дорнійським лицарям, Дані повернулася до посполитої мови.

— Скажіть-но мені, князю Квентине, чи не зачаровані ви?

— Начебто ні, ваша милосте.

— Я цього боялася. — «Ані зачарований, ані чарівний. Отакої! Шкода, що це він великокняжий син, а не отой з широкими плечима та білявим волоссям.» — І все ж ви приїхали по свій поцілунок. Ви маєте намір зі мною побратися. Адже так? Привезений вами подарунок — це ваша власна ясновельможна особа. Замість Візериса та вашої сестри угоду повинні скріпити ми з вами. Якщо, звісно, я хочу Дорн.

— Мій батько сподівався, що ви схвалите мене за нареченого.

Дааріо Нахаріс реготнув зневажливо.

— Я бачу перед собою мале цуценя. Цариці-королеві потрібен поруч сильний чоловік, а не слиняве немовля. Для такої нареченої ви негідний обранець. Облизніть губи — чи не відчуєте смак матінчиного молока?

Пан Геріс Пийвода потемнів обличчям.

— Пильнуй язика, сердюче! Ти говориш до великого княжича дорнійського.

— А чую його мамку-годувальницю, чи не так?

Дааріо попестив великими пальцями руків’я своїх клинків і хижо посміхнувся. Скахаз грізно насупився, як умів лише він.

— Сей хлопчик, може, годиться правити отим своїм Дорном, але Меєринові потрібен цар гіскарської крові!

— Я знаю про той Дорн, — зауважив Резнак мо’Резнак. — Дорн — це піски та скорпіони. А ще голі червоні гори, спечені жорстоким сонцем.

Відповів йому князь Квентин.

— Дорн — це п’ятдесят тисяч списів та мечів, відданих нашій королеві.

— П’ятдесят тисяч, отакої! — насмішкувато скривився Дааріо. — Чому ж я бачу лише трьох?

— Ану годі! — наказала Даянерис. — Великий княжич Квентин подолав половину світу, везучи мені подарунок. Я не дозволю ображати його нечемним звичаєм.

І обернулася до дорнійців.

— Якби ж ви з’явилися рік тому. Нині я обіцяна у шлюбі вельможному Гіздахру зо’Лораку.

Пан Геріс відповів:

— Але якщо не запізно…

— Про те судити мені, — перервала Дані. — Резнаку, простежте, щоб князеві та його супутникам надали помешкання, гідне їхнього високого роду та стану. Також подбайте про всі їхні потреби.

— Ваша воля, преосяйносте.

Цариця-королева підвелася з місця.

— Тоді ми скінчили.

Дааріо та пан Барістан пішли за нею сходами до її помешкань.

— Це змінює все, — зауважив старий лицар.

— Це не змінює нічого, — заперечила Дані, поки Іррі знімала з неї вінця. — Що для нас змінять троє вояків?

— Троє лицарів, — мовив Селмі.

— Троє брехунів! — похмуро буркнув Дааріо. — Вони мене надурили.

— І напевне, ще й підкупили.

Дааріо не потурбувався навіть виправдовуватися. Дані розгорнула сувій і знову його переглянула. «Браавос. Цю угоду уклали, коли ми ще жили у будинку з червоними дверима.» Звідки таке чудернацьке відчуття?

Дані мимоволі пригадалося її жахіття. «Іноді сни справджуються.» Чи не міг Гіздахр зо’Лорак бути у змові з чаклунами? Чи не це означав її сон? Чи не був він посланням? Невже так боги казали їй кинути Гіздахра і одружитися з цим дорнійським князем? Щось залоскотало їй, якийсь неясний спогад.

— Пане Барістане, який герб має дім Мартел?

— Осяйне сонце, пронизане списом.

«Син сонця.» Тілом пробігли дрижаки. «Тіні й шепіт.» Що там ще казала Квайфа? «Бліда кобила і син сонця. Потім лев і дракон. Чи це я — дракон?»

— Стерегтися напахченого підстолія. — Це вона добре пам’ятала. — Сни та пророцтва. Чому в них завжди самі загадки? Не терплю цього. Ой, залиште мене, пане. Завтра — день мого весілля.

Тієї ночі Дааріо грав її у всякий спосіб, яким чоловік може володіти жінкою, а вона віддавалася йому радо та охоче. Востаннє, коли сонце вже сходило, вона збудила його твердість вустами, як колись навчила Дорея, а тоді виїздила згори так люто і завзято, що в Дааріо з рани знову зацебеніла кров. На один солодкий удар серця вона вже не могла розібрати, чи то він усередині неї, чи вона — усередині нього.

Та коли на день її весілля остаточно зійшло сонце — тоді з ліжка підвівся і Дааріо Нахаріс. Він вдяг вбрання, яке скинув надвечір, і застібнув паса з двома хтивими золотими руків’ями.

— Куди це ти? — спитала його Дані. — Я забороняю тобі сьогодні шукати зустрічей з ворогами.

— Моя жорстока цариця, — дорікнув її полковник. — Якщо мені не можна вбивати твоїх ворогів, то як розважитися та розрадитися, поки тебе там одружують?

— До вечора я вже не матиму ворогів.

— Але нині лише світанок, мила царице. День попереду довгий — стане часу на останню вилазку. Принесу тобі за весільний подарунок голову Бурого Бена Бросквина.

— Не треба голів! — заперечила Дані. — Колись ти приносив мені квіти.

— Хай Гіздахр носить тобі квіти. Щоправда, сам він і по кульбабку не нахилиться, але ж є челядь, яка бігцем зробить все за нього. То я маю твій дозвіл піти?

— Ні!

Вона хотіла, щоб він залишився, хотіла схопити в обійми і не випускати. «Одного дня він піде і не повернеться. Одного дня лучник прохромить йому груди стрілою, або десятеро напосядуться зі списами, сокирами та мечами. П’ятеро з тих десяти зухів загинуть, та моє горе від того не поменшає. Одного дня я втрачу його, як втратила своє сонце-та-зорі. Але благаю вас, боги — не сьогодні. Ще не сьогодні.»

— Повертайся до ліжка і поцілуй мене. — Ніколи ніхто не цілував її так, як Дааріо Нахаріс. — Я твоя цариця, і я наказую тобі гойдати мене щосили.

Вона хотіла вимовити це грайливо, але очі Дааріо заціпеніли.

— Гойдати царицю — то царева справа. Хай цим переймається твій вельможний Гіздахр, коли ви поберетеся. А якщо йому здасться, що то не царева справа — на цариці упрівати, хай знайде слуг, які радо все зроблять за нього. Чи приклич до себе в ліжко отого дорнійського хлопчину… а заразом і його гарненького приятеля, чому ні?

І полковник сердюків рвучко вийшов з опочивальні.

«Він таки хоче зробити вилазку, — зрозуміла Дані. — І якщо зуміє здобути голову Бена Бросквина, то ввійде в палату весільної трапези і кине мені під ноги. О боги Седмиці, бережіть мене. Чому він не народився у чеснішому домі?»

Коли Дааріо пішов, Місандея принесла цариці простий сніданок з козячого сиру з оливками та родзинками.

— Вашій милості не варто снідати самим лише вином. Ви ж така тонесенька та крихітна, а сьогодні вам напевне знадобляться сили.

Почувши такі слова від малесенької дівчинки, Даянерис засміялася. Вона так покладалася на поміч малої драгоманки, що іноді забувала: Місандеї щойно виповнилося одинадцять років.

Вони поснідали разом на її терасі. Поки Дані покусувала оливку, наатійська дівчинка зиркнула на неї очима розтопленого золота і мовила:

— Ще не запізно сказати їм, що ви не хочете цього шлюбу.

«Е ні, — подумала Дані з сумом. — Запізно.»

— У жилах Гіздахра тече стара шляхетна кров. Наш союз об’єднає моїх відпущенців та його міщан. Коли ми зіллємося у одне ціле, те саме станеться і з містом.

— Ваша милість не кохають вельможного Гіздахра. Ся-одна вважає, що ви охочіше б узяли за чоловіка когось іншого.

«Ні, не треба сьогодні думати про Дааріо.»

— Цариця кохає, де мусить, а не де хоче.

Бажання їсти зникло остаточно.

— Прибери їжу, — наказала вона Місандеї. — Час мені до купелі.

Поки Джихікі сушила Даянерис рушником, Іррі принесла токар. Дані заздрила дотракійським дівчатам у просторих штанях піщаного шовку та мальованих лейбиках — їм мало бути прохолодніше, ніж їй у токарі, ще й під вагою облямівки з перлів.

— Допоможіть мені накрутитися оцими перлами. Ніяк не впораюся з ними самотужки!

Напевне, вона мала б чекати на весілля та шлюбну ніч замріяно та захоплено. Дані пам’ятала ніч свого першого весілля, коли хал Дрого зірвав її вінця цноти під чужими зірками. Не забула, яка була налякана, схвильована, збуджена. Чи буде так з Гіздахром? «Ні. Я вже не та дівчинка, що була. А він — не моє сонце-та-зорі.»

Зсередини піраміди знову з’явилася Місандея.

— Резнак та Скахаз благають про честь супроводити вашу милість до Храму Грацій. Резнак наказав приготувати вам ноші.

Меєринці лише зрідка їздили верхи всередині міських мурів, надаючи перевагу накритим ношам та носильним кріслам, які тягли їхні невільники.

— Коні загиджують вулиці, — казав їй один з Захів, — а раби — ні.

Дані звільнила усіх міських рабів, але ноші та крісла, що загромаджували вулиці, нікуди не поділися — і жодні з них не ширяли у повітрі силою чар.

— Надто спекотно нині зачинятися в ношах, — мовила Дані. — Засідлайте мені срібну. Не хочу їхати до пана чоловіка на спинах носіїв.

— Ваша милосте, — відповіла Місандея, — ся-одна благає пробачити, але в токарі вам їхати верхи не можна.

Мала драгоманка мала рацію, і вже не вперше. Крій токару не дозволяв їздити на коні. Дані зморщила носа.

— Ну як скажеш. Але не накриті ноші, благаю — бо я задихнуся за тими запонами. Хай приготують крісло.

«Хай всі кролі дивляться, як гідно я ношу кролячі вуха.»

Коли Дані зійшла донизу, Резнак та Скахаз упали на коліна.

— Ваша превисокість сяють так сліпуче, що позбавлять зору кожного чоловіка, який насмілиться підняти очі, — заторохтів Резнак. Підстолій мав на собі токар важкого коштовного шовку бурякового кольору з золотим краєм. — Гіздахрові зо’Лораку надзвичайно пощастило з вами… а вам з ним, пробачте мені зухвалість. Ваш шлюб врятує наше місто, ось побачите.

— Ми всі за це молимося. Я хочу посадити власний оливковий гай і дочекатися врожаю.

«Чи не байдуже, вдовольнять мене Гіздахрові поцілунки чи ні? Мир — ось що мене вдовольнить. Хіба я пересічна жінка — не цариця та королева?»

— Людей нині збереться аж чорно… наче мух.

Голомозий був вбраний у чорні плетені плахти та карбований в подобі м’язистих грудей панцир. Шолом у вигляді зміїної голови він тримав під пахвою.

— Чи мені боятися мух? Ваші Мідні Звірі вбережуть мене від лиха.

Усередині підніжжя Великої Піраміди завжди панували сутінки та прохолода — стіни у тридцять стоп завтовшки не пускали всередину ані спеку, ані гармидер міських вулиць. Її супровід вже шикувався всередині брами. Коні, мули та віслюки жили у стайнях вздовж західної стіни, слони — вздовж східної. Дані придбала трьох велетенських, чудернацьких звірів разом зі своєю пірамідою. Вони нагадували їй сірих мамутів, хіба що ікла були підрізані та визолочені, а очі — сумні.

Вона знайшла Могутнього Бельваса за поїданням винограду, а Барістана Селмі — за спогляданням, як стайняр затягує попруги на зозулястому сірому коні. Троє дорнійців розмовляли з лицарем, але замовкли, коли ввійшла королева. Великий княжич упав на одне коліно.

— Ваша милосте, мушу молити вас знову. Здоров’я мого батька слабшає, але вірність вашій справі — незмінно непохитна. Якщо моя особа або мій подарунок викликали ваше невдоволення, благаю пробачити, але…

— Якщо прагнете мого задоволення, пане, почувайтеся за мене щасливим, — відповіла Даянерис. — Сьогодні день мого весілля. У Жовтому Місті усі танцюватимуть, не маю жодного сумніву.

Вона зітхнула.

— Та підведіться вже, пане князю, і посміхніться. Одного дня я повернуся на Вестерос посісти престол свого батька. І тоді шукатиму допомоги в Дорні. Але сього дня юнкайці оточили моє місто сталевим кільцем. Я можу загинути, ніколи не побачивши свого Семицарства. І Гіздахр може загинути. А Вестерос — потонути у хвилях бурхливого моря.

Дані поцілувала дорнійського князя у щоку.

— Ну ходімо вже. Час мені взяти собі чоловіка.

Пан Барістан допоміг їй сісти у крісло-ноші. Квентин повернувся до своїх дорнійців. Могутній Бельвас заревів, щоб відчинили браму, і Даянерис Таргарієн винесли уперед на сонце. Селмі наздогнав її на своєму зозулястому сірому.

— Скажіть мені, — мовила Дані, коли хода повернула до Храму Грацій, — якби моїм батькові та матері дали волю дослухатися до свого серця, з ким би вони побралися у шлюбі?

— То справи давно минулих часів. Ваша милість навіть не знають тих людей.

— Але ж ви знаєте. То розкажіть.

Старий лицар неохоче схилив голову на знак згоди.

— Ваша матінка королева завжди дбала про свій обов’язок. — Пан Барістан виглядав блискуче та поважно у золотому зі сріблом обладунку та білому корзні, що струменіло з плечей. Але голос його лунав болюче, наче кожне слово гострим каменем ранило ноги. — Проте ще дівчиною… вона захопилася юним лицарем зі штормового краю, котрий звоював запоруку її прихильності на турнірі та назвав її королевою краси та кохання. Втім, від тих подій лишилася сама скороминуща згадка.

— Що сталося з лицарем?

— Того дня, коли ваша паніматка побралася з вашим батьком, лицар відклав турнірного списа назавжди. А згодом став дуже побожний; чули люди, як він казав, що тільки Діва замінить йому в серці королеву Раелу. Певно ж, пристрасть його і жага були марними. Простий земельний лицар не пасував за чоловіка принцесі королівської крові.

«Хто ж тоді Дааріо Нахаріс? Сердюк-запроданець, не вартий навіть застібати золоті остроги на ногах земельного лицаря?»

— А що мій батько? Чи була жінка, яку він кохав більше за свою королеву?

Пан Барістан посовався у сідлі.

— Ну… не те щоб кохав… радше сказати «жадав», але то… лише кухонні плітки, теревені праль та стайнярів…

— Я хочу знати. Я ніколи не знала свого батька. І хочу дізнатися про нього все. І хороше… і решту.

— Воля вашої милості. — Білий лицар говорив поволі, ретельно добираючи слова. — Принц Аерис… ще замолоду його увагу захопила одна панна з Кастерлі-на-Скелі. Сестра в перших Тайвина Ланістера. Коли вони з Тайвином брали шлюб, ваш батько на бенкеті випив забагато вина. Люди чули, як він казав, що то велике нещастя — скасування права зверхника на першу ніч. П’яний жарт, не більше. Але Тайвин Ланістер був не з тих, хто пробачає такі жарти… або надмірності, які ваш батько дозволив собі під час постілювання.

Обличчя старого лицаря пашіло.

— Я вже сказав забагато, ваша милосте. Я…

— Вітаю, ласкава царице!

Друга хода зрівнялася з її власною, і тепер зі свого місця у кріслі-ношах їй посміхався Гіздахр зо’Лорак. «Мій цар і повелитель.» Дані стало цікаво, де Дааріо Нахаріс і що він робить. «Якби це була казка, він підлетів би учвал саме тоді, коли ми дісталися б храму. І викликав Гіздахра на бій за мою руку.»

Біч-обіч валки цариці та Гіздахра зо’Лорака поволі просувалися Меєрином. Нарешті перед ними замаяв Храм Грацій, виблискуючи золотими банями на сонці. «Яка краса» — сказала собі цариця, але десь глибоко всередині маленька дурненька дівчинка не припиняла роззиратися, шукаючи Дааріо. «Якби він кохав тебе, то прийшов би і забрав під загрозою меча, як Раегар викрав свою північанську дівчину» — наполягала маленька дівчинка. Але цариця знала, що то дурощі. Навіть якби її полковникові стало божевілля спробувати викрадення, Мідні Звірі зарізали б його, не давши наблизитися і на півсотні сажнів.

Перед дверми храму на них чекала Галацца Галаре, оточена сестрами у білому, рожевому та червоному, блакиті, золоті та порфірі. «Їх менше, ніж було.» Дані пошукала очима Еццару і не знайшла. «Невже кривава різачка забрала навіть її?» Хоча цариця лишила астапорців помирати з голоду ззовні мурів, щоб не дати різачці розповсюдитися, хвороба поширювалася все одно. Захворіло чимало людей: відпущенці, сердюки, Мідні Звірі, навіть дотракійці, хоча пошесть досі не торкнулася жодного з Неблазних. Дані подумки молилася, щоб найгірше вже минулося.

Грації винесли наперед крісло зі слонової кістки та золоту балію. Спритно притримуючи токар, щоб не ставати на його край, Даянерис Таргарієн опустилася на оксамитове сидіння, а Гіздахр зо’Лорак став на коліна, розв’язав їй сандалі та почав омивати ноги. П’ятдесят євнухів заспівали чарівним хором, десять тисяч очей прикипіли до видовища. «Він має лагідні руки, — подумалося Дані, поки між її пальців лилися теплі запашні олії. — Якщо до них додається ще й лагідне серце — може, з часом я до нього прихилюся.»

Коли ноги були омиті, Гіздахр висушив їх м’яким рушником, знову вдягнув і ушнурував сандалі, потім допоміг Дані підвестися. Руч-об-руч вони увійшли до храму слідом за Зеленою Грацією; повітря там повнилося густими пахощами, а у стінних заглибинах стояли, оповиті тінями, боги старого Гісу.

За чотири години по тому вони вийшли з храму чоловіком та дружиною, пов’язані на зап’ястках і кісточках ланцюжками жовтого золота.