Танок з драконами

Джон

Білий вовк біг чорним лісом попід блідим стрімчаком, що тягся трохи не до неба. З ним разом біг місяць, ковзав крізь плутанину голого гілля над головою, летів укритим зорями небом.

— Сніг-сніговій, — пробурмотів місяць.

Вовк нічого не відповів. Під лапами хрумтіла снігова кірка. Поміж дерев зітхав вітер.

Десь удалині вовк почув заклик однозграйників — свій до свого. Вони теж полювали. Чорний брат роздирав зубами плоть велетенської кози; навколо нього періщила злива, змиваючи кров з боку, де коза подерла його своїм довгим рогом. Деінде менша сестричечка підняла голову і заспівала до місяця; ще сотня малих сірих родичів покинула полювати і піднесла голоси разом із нею. Серед тих пагорбів, де вони бігали, було тепліше і повно здобичі. Безліч ночей зграя його сестри розкошувала плоттю овець, корів та кіз — дичини людей. А інколи — і самих людей теж.

— Сніг-сніговій, — знову покликав його місяць, дивно крякаючи.

Білий вовк трусив людською стежкою попід крижаною скелею. На язику чувся смак крові, у вухах бриніла пісня сотні родичів. Колись їх було шестеро, з яких п’ятеро скиглило зосліпу в снігу коло мертвої матері, висмоктуючи холодне молоко з твердих мертвих сосків, а він сам-один відповз убік. Тепер лишилося четверо… і одного білий вовк більше не відчував.

— Сніг-сніговій, — наполягав місяць.

Білий вовк тікав од нього, летів до печери ночі, де сховалося сонце. Подих замерзав у повітрі. Беззоряними ночами великий стрімчак бував чорний, наче камінь — суцільна пітьма високо над цілим світом. Але щойно на небо викочувався місяць, стрімчак починав виблискувати блідим крижаним світлом, наче замерзла річка. Шкуру вовк мав товсту і кошлату, але коли вздовж крижаної скелі дмухав вітер, ніяке хутро не ховало від холоду. З іншого боку вітер був ще холодніший — вовк це відчував. Саме там перебував нині його брат — сірий брат, що пахкотів літом.

— Сніг-сніговій.

З гілки впала бурулька. Білий вовк обернувся, вишкірив ікла.

— Сніг-сніговій!

Хутро стало дибки, ліс навколо почав зникати.

— Сніг-сніг-сніговій!

Він почув плескіт крил. Крізь морок влетів крук.

Птах сів на груди Джонові Сніговію, затупав ногами, зашкрябав пазурями.

— Сніговій! — заверещав він просто в обличчя.

— Та чую!

Кімната була ледве освітлена, ліжко під спиною — тверде і горбкувате. Крізь віконниці сочилося сіре світло, обіцяючи ще один бляклий та холодний день.

— Оце так ти будив і Мормонта теж? Забери своє кляте пір’я в мене з обличчя!

Джон випростав руку з-під ковдр, щоб відлякати крука. Птах був великий, старий, зухвалий, розкошланий… а страху не знав зовсім.

— Сніг-сніговій! — закричав він і перелетів на стовпчик ліжка. — Сніг-сніг!

Джон ухопив до кулака подушку і щосили випустив по крукові, але той устиг злетіти в повітря. Подушка буцнулася у стіну і розірвалася; набивка з пір’я вибухнула хмарою, і саме тієї миті у двері просунув голову Скорботний Ед Толет.

— Перепрошую, — мовив він, не зважаючи на буревій пір’я навколо себе, — чи не бажають пан воєвода чогось на сніданок?

— Зерна! — скричав крук. — Зерна, зерна!

— Смаженого крука, — замовив Джон, — і кухлик пива.

Він досі почувався чудернацько від того, що йому носив їжу та служив при столі особистий шафар — адже зовсім нещодавно Джон сам носив сніданки до покоїв князя-воєводи Мормонта.

— Отже, три зернини і одного смаженого крука, — підсумував Скорботний Ед. — Гаразд, мосьпане… але Гоб нині зготував варені яйця, кров’янку та яблука, тушковані з чорносливом. Яблука з чорносливом дуже смачні… аби ж не чорнослив. Не лізе він мені, хоч ріж. Ну, одного разу поліз, та лише тому, що Гоб його порізав з каштанами і морквою та запхав у курку. Ой, не вірте ви тим кухарям, мосьпане. Лишень загаєтеся — а вони вам чорносливу…

— Нехай пізніше. — Сніданок міг зачекати, а Станіс — аж ніяк. — Чи не було у палісаді вночі якогось клопоту?

— Та ні. Відколи ви, мосьпане, приставили варту до вартових.

— То й добре.

За Стіною в полоні перебувало щось із тисячу дичаків — бранців, узятих Станісом Баратеоном у тій битві, де його лицарі розтрощили зібране звідусіль строкате військо Манса Розбишаки. Серед бранців було багато жінок, і деякі вартові потай виводили їх зігрівати собі постелі. Люди короля, люди королеви — байдуже; те саме спробували навіть кілька чорних братчиків. Адже чоловіки є чоловіки, а на кількасот верст навколо не було жодної іншої жінки.

— Ще двоє дичаків з’явилися здатися, — вів далі Ед. — Мати з дівчинкою коло спідниці. Ще вона мала сина-немовля, загорнутого в хутра, та він виявився мертвим.

— Мер-р-твий, — мовив крук. То було одне з найулюбленіших слів птаха. — Мер-ртвий, смер-рть.

Вільний нарід потроху прибрідав до них мало не щоночі; головне то були напівзамерзлі істоти, яким вдалося втекти від битви попід Стіною лише затим, щоб потім приповзти назад, зрозумівши, що безпечного місця для втечі вже немає.

— Чи допитали матір? — запитав Джон.

Станіс Баратеон розбив потугу Манса Розбишаки та узяв Короля-за-Стіною в полон… але дичаків ще лишалося чимало — багато тисяч, а з ними Плакун, Тормунд Велетнебій та інші ватажки.

— Авжеж, мосьпане, — відповів Ед, — та вона лишень торочила, що як почалася битва, то втекла, а потім ховалася у лісі. Ми її досхочу напхали кулешем, посадили до решти у загорожу, а дитину спалили.

Спалення мертвих дітей більше не краяло серце Джонові Сніговію. Він мусив думати про живих — і то була зовсім інша справа. «Два короля збудять дракона. Першим — батько, потім син, щоб обоє вмерли королями.» Ці слова пробурмотів один із королевиних людей, поки маестер Аемон чистив йому рани. Джон намагався викинути їх з голови, переконував себе, що то лише маячня людини у лихоманці. Але Аемон мав заперечення.

— У королівській крові є сила, — застеріг старий маестер, — і навіть кращі за Станіса люди робили жахливіші речі.

«Ну нехай цей король суворий, непохитний і нічого не пробачає, але ж… немовля, що смокче груди?! Лише нечуване чудовисько може віддати живу дитину вогню.»

Джон заходився у пітьмі наповнювати нічний горщик, а тим часом крук Старого Ведмедя буркотливо на щось скаржився. Вовчі сни ставали щораз сильнішими; Джон зрозумів, що пам’ятає їх, навіть прокинувшись. «Привид знає, що Сірого Вітра немає серед живих.» Робб загинув у Близнюках, зраджений людьми, яких вважав собі за друзів, і вовк його загинув разом із ним. Брана та Рікона вбили теж — стяли голови з волі Теона Грейджоя, котрий колись був вихованцем їхнього панотця… але якщо сни не брехали, то їхнім лютововкам вдалося втекти. У Королевиному Вінці один вистрибнув з пітьми і врятував Джонові життя. «То мав бути Літо, тільки він. Адже хутро було сіре, а Кудлай — чорний.» Джон спитав себе, чи не живуть у тих вовках якісь часточки душ його вбитих братів.

Джон налив води у балійку з глека біля ліжка, умив обличчя та руки, вдягнув чисту чорну сорочку та вовняні штани, зашнурував чорну шкіряну камізелю, натягнув на ноги пару добряче поношених чобіт. Мормонтів крук дивився хитрими чорними очицями, а тоді злетів до вікна.

— Ти мене вважаєш за свого слугу, абощо?

Коли Джон прочинив вікно з товстими дзвінковими шибками жовтого скла, вранішній холод вдарив його просто у обличчя. Глибоко вдихнувши, він остаточно вичистив з голови примарне плетиво ночі; крук тим часом полетів геть, плескаючи крилами. «Надто хитра пташка — не на добро.» Крук жив при Старому Ведмедеві довгі роки, та це йому не завадило від’їсти шмат Мормонтового обличчя, щойно хазяїн помер.

Від опочивальні прогін сходів збігав донизу до більшого помешкання, де стояв подряпаний стіл з соснових дощок і десяток стільців з дубу та шкіри. У Король-Башті сидів Станіс, Воєводська Вежа вигоріла до кам’яної шкаралупи, тому Джон розташувався у не надто розкішних приміщеннях за кузнею, що раніше належали Доналові Нойє. З часом, напевне, йому знадобиться щось просторіше, та наразі, поки він лише вчився очолювати Варту, годилися і ці.

Привілей, який король дав йому на підписання, лежав на столі, притиснутий срібним кухлем, що колись належав тому ж таки Доналові Нойє. Однорукий коваль залишив по собі небагаті статки: оцього кухля, шість шелягів та мідну монету-зірку, пряжку з вичорненим візерунком та поламаною застібкою, засмальцьованого парчового жупана зі значком оленя Штормоламу. «Головним його скарбом було ковальське приладдя, а ще — зроблені ним ножі та мечі. Усе його життя минало біля горнила та ковадла.»

Джон відсунув кухля і ще раз перечитав пергамен. «Якщо я прикладу сюди свою печатку, то навіки лишуся в людській пам’яті як воєвода, що віддав Стіну, — подумав він, — але якщо відмовлю…»

Станіс Баратеон виявився неспокійним гостем — невгамовним та прискіпливим. Він заїхав королівським гостинцем мало не до Королевиного Вінця, обнишпорив порожні халупи Кротовини, оглянув зруйновані замки Королевина Брама та Дубощит. Щоночі він блукав угорі Стіною разом із пані Мелісандрою, а удень відвідував загорожу наскочників, де вибирав бранців для допиту червоною жінкою. «Він не любить, коли йому чинять перешкоди.» Джон мав недобре передчуття, що цей ранок не принесе йому нічого втішного.

Зі зброярні долинув брязкіт щитів та мечів — то готувався до ранкового вишколу останній навчальний загін хлопчаків і незграбних новобранців. Джон почув голос Залізного Емета, котрий підганяв їх ворушитися швидше. Котер Пайк не був задоволений втратою одного зі своїх найкращих бійців, але молодий розвідник мав хист до навчання інших. «Він кохається у битві, у пісні мечів… і навчить цього своїх хлопців.» Принаймні Джон на це сподівався.

Джонів кобеняк висів на кілочку коло дверей; на іншому — пас із мечем. Він вдяг те й інше та рушив до зброярні. Килимок, на якому спав Привид, був порожній. Всередині приміщення стояло двоє вартових у чорних кобеняках, залізних шоломцях, зі списами в руках.

— Мосьпанові треба супровід? — запитав Гарс.

— Гадаю, Король-Башта нікуди не поділася — знайду її сам.

Джон не любив, коли за ним усюди хвостом тягалися охоронці — почувався мамцею-качкою з виводком каченят.

Учні Залізного Емета у дворі вже взялися до справи: тупі мечі гучно брязкали по щитах і один по одному. Джон спинився подивитися; Лошак саме тіснив Робіна-Стрибайла до колодязя. Джон дійшов висновку, що Лошак таки має хист до науки бою: чималенька його сила щодня зростала, природні відчуття спрямовували руки точно та швидко. Робін-Стрибайло — то була геть інша пісня. Скалічена нога — ще так-сяк, але на додачу він іще й лякався ударів. «Мабуть, слід віддати його у шафарі.» Сутичка скінчилася раптово: Стрибайло опинився на землі.

— Чесна перемога, — сказав Джон Лошакові, — але ти надто низько кидаєш щита, коли йдеш у наступ. Виправляйся, бо так тебе колись уб’ють.

— Так, пане. Триматиму вище.

Лошак підсмикнув Стрибайла на ноги, і менший хлопець незграбно вклонився.

Кілька Станісових лицарів теж вправлялися зі зброєю на дальньому кінці дворища. «Люди короля в одному кутку, королеви — в іншому, — помітив Джон. — Та й тих небагато. Майже усім тут надто холодно.»

Проминаючи лицарів, він почув, як його кличе лункий басовитий голос:

— ХЛОПЧЕ! ГЕЙ, ТИ ТАМ! ХЛОПЧЕ!

«Хлопче» — то було ще не найгірше з того, що Джон Сніговій чув про себе і до себе, відколи став воєводою. Тому просто не зважив.

— Сніговію! — настирливо загукав той самий голос знову. — Князю-воєводо!

Цього разу Джон зупинився.

— Так, пане лицарю?

Лицар вивищувався наді Джоном на п’ять вершків.

— Хто носить валірійський булат — мусить уміти ним не лише дупу чухати.

Джон уже бачив лицаря в замку тут і там. То був воїн визначних звитяг, якщо вірити його власним словам. У битві попід Стіною пан Годрі Парин убив велетня, що саме тікав: наздогнав верхи на коні, встромив списа у спину, а тоді зліз і відрубав велетневі його сміховинно крихітну голову. Відтоді королевині люди призвичаїлися кликати лицаря Годрі Велетнева Смерть.

Джон пригадав, як плакала Ігритта. «Нема вже велетнів у світі — я один лишився.»

— Я користуюся Пазуром, коли маю нагоду, пане.

— Але чи добре вмієте це робити? — Пан Годрі оголив власного клинка. — Покажіть! Обіцяю не надто псувати вашу молоденьку шкурку.

«Такий добрий, от заплачу.»

— Іншим разом, пане лицарю. Наразі, на жаль, маю обов’язки.

— А, боїтеся. — Пан Годрі вишкірився до приятелів. — Боїться! — повторив він для найтупіших.

— Перепрошую. — Джон обернувся спиною і пішов собі.

У вранішньому блідому світлі замок Чорний здавався похмурим і покинутим. «Мої володіння, — подумав Джон, скніючи серцем, — чи то твердиня, чи то руїна.» Воєводська Вежа вигоріла до голих кам’яних стін, братська трапезна перетворилася на чорне вугілля, Гардінова Башта виглядала так, наче ось завалиться від наступного пориву вітру… хоча стояла так уже багато років. А за ними здіймалася Стіна: велетенська, грізна, холодна, непорушна, непробивна. Проти сірого льоду виднілися схожі на мурашок будівничі, котрі з’єднували рештки старих звивистих сходів новими прогонами. Працювали вони вдень і вночі, бо без сходів не було способу досягти верхівки Стіни, окрім коловоротного витягу. Але якщо дичаки нападуть знову, самої лише підйомної кліті не вистачить.

Над Король-Баштою на вітрі хльоскав, наче батіг, величезний золотий бойовий прапор дому Баратеон — над тим самим дахом, де нещодавно Джон Сніговій з луком у руках, біч-обіч із Шовкуном та Глухим Диком Фолярдом, убивав теннів та вільний нарід. На сходах башти стояло і тремтіло двоє королевиних людей, запхавши руки під пахви і притуливши списи до дверей.

— Оті ваші рукавички з ниток тут не годяться, — мовив до них Джон. — Знайдіть завтра вранці Бовена Марша, він вам дасть по парі шкіряних рукавиць, підбитих хутром.

— Знайдемо, пане воєводо. Прийміть нашу дяку, — відповів старший стражник.

— Аби ж до ранку руки не одвалилися к лихій мамі, — додав молодший, видихаючи хмарку блідої пари. — Я собі колись думав, що холодно — то у горах на Дорнійському Порубіжжі. Та що я знав?

«Нічого, — подумав Джон Сніговій, — так само, як я.»

На півдорозі угору гвинтовими сходами він зустрів Семвела Тарлі, що саме спускався.

— Від короля ідеш? — запитав Джон.

— Маестер Аемон надіслав мене з листом.

— Зрозуміло.

Дехто з панства довіряв маестрам читати прислані листи і переповідати, що там написано, але Станіс наполягав, щоб ламати печатки тільки власноруч.

— І що, Станісові сподобався лист?

— Не надто, судячи з обличчя. — Сем стишив голос до шепоту. — Але мені не вільно про те говорити.

— То не говори. — Джон із млявою цікавістю подумав, хто з батькових значкових цього разу відмовив королю Станісу в покорі та присязі. «Як Карголд став за нього, то він швидко розпатякав по усіх усюдах.» — Ну розкажи тоді, як у тебе справи з довгим луком.

— Знайшов добру книжку з лучної стрільби. — Сем насупився. — Та чогось стріляти важче, ніж читати. Усюди мозолі натер.

— Продовжуй. Твій лук на Стіні може врятувати нас, коли однієї темної ночі з’являться Інші.

— Ой, не кажи такого. Аби ж минулося!

Коло дверей до світлиці короля стояли ще стражники.

— Поруч із їхньою милістю, мосьпане, зброї мати не дозволено, — мовив їхній десятник. — Віддайте-но мені вашого меча. І ножі теж.

Джон розумів, що сперечатися марно, і віддав усю зброю, яку мав при собі.

Всередині світлиця пашіла теплом. Пані Мелісандра сиділа біля вогню, виблискуючи рубіном на блідій шкірі горла. Ігритта була поцілована вогнем, а ця червона жриця сама була ним; її волосся скидалося одночасно і на кров, і на полум’я. Станіс стояв за грубо витесаним столом, біля котрого свого часу любив сиджувати за вечерею Старий Ведмідь. Стіл укривала велика мапа півночі, вимальована на нерівній, з потрісканими краями телячій шкурі. Одну її сторону притискала лойова свічка, іншу — сталева лицарська рукавиця.

Король мав на собі м’які вовняні штани та підбитий каптан, але чомусь виглядав так скуто і незручно, наче був одягнений у повний обладунок. Шкіра його обличчя скидалася на світлий вичинений пергамен, дуже коротко підрізана борода нагадувала намальовану тінь. Від чорного волосся лишився самий тільки вінчик над скронями. У руці король тримав грамоту зі зламаною печаткою темно-зеленого воску.

Джон став на коліно. Станіс насупився, роздивляючись його, і сердито струснув пергаменом.

— Підведися, воєводо. І скажи мені, хто така ця Ліанна Мормонт?

— Одна з дочок пані Маеги, пане королю. Наймолодша. Її назвали на честь сестри мого панотця.

— Без сумніву, щоб підлеститися до твого панотця і вислужити його приязнь. Мені відомо, як грають у ці ігри. То скільки ж років цьому капосному дівчаті?

Джон мусив подумати хвилинку.

— Десять, або щось таке. Чи можу я дізнатися, чим саме вона образила вашу милість?

Станіс прочитав з листа.

— «Ведмежий острів не знає іншого короля, крім Короля-на-Півночі на ім’я СТАРК.» Десять років, кажеш? А вже рота роззявляє на свого законного короля. — Коротка борода лежала тінню на запалих Станісових щоках. — І диви мені, Снігу-воєводо: збережи ці звістки у таємниці. Карголд став за мене — більше людям поки що знати не варто. Я не дозволю, щоб твої братчики переповідали побрехеньки, як оця дрібнота плюнула мені межи очі.

— Воля ваша, пане королю.

Джон знав, що Маега Мормонт поїхала на південь з Роббом. Найстарша її донька теж була у війську Молодого Вовка. Та навіть якщо вони обидві загинули, пані Маега мала інших доньок, поміж яких дехто вже мав і своїх дітей. Невже вони всі пішли за Роббом? Пані Маега мала ж залишити за каштеляна хоча б одну зі старших дівчат. Джон не розумів, чому саме Ліанна пише Станісові, та мимоволі питав себе, чи не відповіла б дівчинка інакше, якби листа було запечатано лютововком замість коронованого оленя і підписано Джоном Старком, князем на Зимосічі. «Пізно вже гадати, що б там було, якби та якби. Ти зробив свій вибір.»

— Чотири десятки круків вилетіло навсібіч, — пожалівся король, — а у відповідь — або тиша, або непокора. Присяга на вірність — то є обов’язок кожного вірного королю підданого. Але значкові твого батька повернулися до мене спиною, за поодиноким винятком Карстарків. Невже Арнольф Карстарк — єдина людина честі на півночі?

Арнольф Карстарк був дядьком покійного князя Рікарда. Коли його небіж із синами пішов на південь за Роббом, Арнольфа поставили каштеляном Карголду, і він першим відгукнувся на заклик короля Станіса присягнути на вірність — його клятву приніс у листі крук. «Карстарки не мають іншого виходу» — кортіло сказати Джонові. Рікард Карстарк зрадив лютововка і пролив кров левів. Олень лишався єдиною надією Карголду.

— У такі непевні часи, як зараз, навіть люди честі питають себе з тривогою, де і в чому полягає їхній обов’язок. Ваша милість — не єдиний король у державі, який вимагає присяги на вірність.

Пані Мелісандра ворухнулася у кріслі.

— А скажіть-но мені, Снігу-воєводо… де були всі ті інші королі, коли дикі люди брали приступом вашу Стіну?

— За тисячі верст звідси, глухі до наших прохань і скрут, — відповів Джон. — Я цього, мосьпані, не забув. І не забуду ніколи. Але значкове панство мого батька має дружин і дітей, котрих треба захищати, і піддане поспільство, котрому загрожує смерть, якщо їхні пани виберуть не ту сторону. Ваша милість просять надто багато, і то одразу. Дайте їм час, і ви матимете відповіді, яких чекали.

— Отакі? — Станіс струснув зіжмаканим у кулаку листом Ліанни.

— Навіть на півночі люди бояться гніву Тайвина Ланістера. Болтони — теж вороги, з якими варто рахуватися; недарма на їхніх прапорах зображено оббіловану людину. Північне панство поїхало з Роббом на війну, пролило за нього кров, гинуло за його справу, досхочу наїлося смерті, горя та лиха… і тут з’являєтеся ви, щоб удруге почастувати їх тією самою стравою. Чи справді ви ладні винуватити їх за вагання і неохоту? Перепрошую вашу милість за зухвалі слова, та дехто з панства дивиться на вас і бачить лише чергового приреченого самозванця.

— Якщо приречено його милість, то і вашу державу теж, — мовила пані Мелісандра. — Запам’ятай це, Снігу-воєводо. Перед тобою стоїть єдиний законний та істинний король Вестеросу.

Джон зберіг на обличчі непорушну личину.

— Не смію сперечатися, мосьпані.

Станіс пирхнув.

— Та ти кожним словом ділишся так охоче, наче воно в тебе — золотий дракон. Цікаво, скільки їх ти відклав у запас?

— Золотих? — «Чи не цих драконів хоче збудити червона жінка? Драконів, карбованих із золота?» — Ті податки, які нам вдається зібрати, ваша милосте, платяться не грішми, а плодами землі та праці. Варта багата на ріпу, але бідна на монету.

— Ріпою я навряд чи вдовольню Саладора Саана. Мені потрібне золото і срібло.

— По те звертайтеся до Білої Гавані. Місто не може змагатися зі Староградом чи Король-Берегом, та все ж це жвавий порт, а князь Мандерлі — найбагатший зі значкових пана батька.

— Князь Не-Лізе-На-Коня-Бо-Жирний-Мов-Свиня? Ой, не згадуй.

У листі, котрого прислав з Білої Гавані князь Виман Мандерлі, говорилося про його вік та неміч, але майже ні про що інше. Станіс наказав Джонові мовчати і про цього листа.

— Можливо, його вельможності припаде до смаку жінка з дичаків, — мовила пані Мелісандра. — А скажи-но мені, Снігу-воєводо: цей товстун одружений?

— Вельможна дружина пана князя давно померла. Князь Виман має двох дорослих синів, а від старшого — вже й онуків. І він справді не може сісти на коня з-за обсягу та ваги, якої має зо дванадцять пудів. Вала ніколи не погодиться на шлюб з ним.

— Коли вже, Снігу-воєводо, я діждуся од тебе такої відповіді, щоб мені сподобалася? — пробурчав король.

— Я сподівався, пане королю, що вам подобається правда. Ваші люди кличуть Валу принцесою, та для вільного народу вона лише сестра покійної дружини їхнього короля. Змусьте її побратися з чоловіком, якого вона не хоче — і вона переріже небораці горло першої ж шлюбної ночі. Але навіть якби вона й визнала свого чоловіка, те ще не значить, що за нею підуть дичаки. І за вами теж. Єдина людина, котра може прив’язати їх до вашої справи — Манс Розбишака.

— Та знаю, — похнюпився Станіс. — Я з ним балакав багато годин поспіль. Про нашого справжнього ворога він знає чимало, та й сам чолов’яга хитромудрий, годі казати. Але навіть зрікшись королівського титулу, він лишиться кривоприсяжцем. Дозволь одному втікачеві з Варти жити — заохотиш інших тікати. Ні, закон має бути викуваний з заліза, а не зліплений з кулеші. Манса Розбишаку треба позбавити життя — за всіма законами Семицарства.

— Закон Семицарства кінчається на Стіні, ваша милосте. Ви можете скористатися Мансом задля своєї користі.

— І скористаюся: спалю його, щоб північ бачила, як я чиню з перебіжчиками та зрадниками. Для проводу над дичаками я маю інших людей. І не забувай — ще я маю сина Розбишаки. Щойно батько помре, його вилупок стане Королем-за-Стіною.

— Ваша милість помиляються.

«Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — казала йому Ігритта. Але відтоді він дещо дізнався.

— Немовля — не більший принц, ніж Вала — принцеса. Королем-за-Стіною не стають тому, що ним був твій батько.

— І то добре, — кивнув Станіс, — бо інших королів на Вестеросі я не потерплю. Ти підписав привілей?

— Ні, ваша милосте. — «Ось починається.» Джон стиснув обпечені пальці, розтиснув їх знову. — Ви просите забагато.

— Прошу? Я просив тебе стати князем на Зимосічі та Оборонцем Півночі. А замки я вимагаю!

— Ми віддали вам Ніч-Кром.

— Щури й руїни! То жмикрутський подарунок, який геть нічого не коштує дарувальникові. Твій власний будівничий Ярвик сказав, що в ньому можна буде так-сяк жити лише за півроку робіт.

— Інші замки не в кращому стані.

— Сам знаю. Але байдуже. Маємо те, що маємо. Уздовж Стіни стоїть дев’ятнадцять замків чи городців, а людей ти маєш лише у трьох із них. Я ж хочу поставити залогу в кожному ще до кінця сього року.

— Проти цього я заперечень не маю, пане королю. Але подейкують, що ви хочете віддати ті замки у володіння вашому панству та лицарству — тримати від вашої милості за службу та покору.

— Від королів чекають щедрості до вірних слуг та прихильників. Невже князь Едард нічого не навчив свого байстрюка? Чимало моїх лицарів та князів покинули на півдні багаті землі та міцні замки. Гадаєш, їхня вірність має лишитися без нагороди?

— Якщо ваша милість бажають втратити усіх значкових панів мого вельможного батька, то немає способу надійнішого, ніж роздавати північні замки південному панству.

— Як це я можу втратити прихильників, котрих і не мав? А чи не пригадаєш: я вже намагався віддати Зимосіч уродженцю півночі. Такому собі синові Едарда Старка. Але він кинув мій дарунок мені ж у обличчя.

Ображений Станіс Баратеон нагадував вовкодава з кісткою: свою образу він прогризав наскрізь і розтрощував на дрібні скалки.

— За спадковим правом Зимосіч має відійти моїй сестрі Сансі.

— Тобто пані Ланістер? Прагнеш побачити, як Біс усядеться дупою на княжий престол твого батька? Е ні, Снігу-воєводо, даю тобі слово: цього не станеться, поки я живу на світі.

Джон не став далі підштовхувати розмову в цей бік.

— Дехто каже, що ваша милість хочуть жалувати землі та замки Торохкалові та магнарові теннів.

— Хто це тобі сказав?

Плітки ходили усім замком Чорним, і вже не один день.

— Коли вам ласка знати, я це почув від Йолі.

— Йолі? Це ще хто така?

— Годувальниця, — відповіла пані Мелісандра. — Ваша милість дали їй право вільно ходити замком.

— Та не вільно чутки розносити! Нам потрібні її груди, а не довгий язик. Хай дає більше молока і менше пліткує.

— Так, у замку Чорному зайві роти ні до чого, — погодився Джон. — Тому я відсилаю Йолю на південь, наступним кораблем, що вийде зі Східної Варти.

Мелісандра торкнулася рубіна в себе на шиї.

— Йоля годує грудьми і Даллиного сина, і свого власного. Жорстоко з боку пана воєводи розлучати нашого малого принцика з його молочним братом.

«Обережніше, обережніше. Рухайся поволі.»

— Але ж спільного між ними — лише молоко, що їх живить. Син Йолі більший, здоровіший та міцніший. Він хвицяє принца, щипає його, відштовхує від грудей. Адже його батьком був Крастер — жорстокий та жадібний чолов’яга, а кров завжди дається взнаки.

В короля на обличчі з’явилося замішання.

— Але ж годувальниця — начебто дочка Крастера?

— І дружина, і дочка, з ласки вашої милості. Крастер одружувався зі своїми доньками. Йолин син — плід їхнього союзу.

— Її дитину народжено від її ж власного батька?! — Судячи з голосу, Станіс був уражений до глибини душі. — Тоді й справді варто швидше її здихатися. Я не потерплю серед нас таких жахливих виродків. Тут не Король-Берег.

— Я можу знайти іншу годувальницю. Якщо така не знайдеться серед дичаків, надішлю спитатися серед верховинних родів. А тим часом, з ласки вашої милості, хлопчика можна годувати козячим молоком.

— Вбога страва для принца… та все ж краща, ніж молоко хвойди. — Станіс затарабанив пальцями по мапі. — Повертаючись до питання про замки…

— Ваша милосте, — відповів Джон з холодною чемністю, — я оселив у себе ваших людей і нагодував їх за тяжку ціну для наших зимових запасів. Я вдягнув їх, щоб не потерпали від холоду.

Але Станісові того було мало.

— Еге ж, поділився солониною та пшоном і кинув кілька чорних ганчірок спину прикрити. Ганчірок, які дичаки здерли б із ваших трупів, якби я не прийшов на північ.

Джон не зважив на докори короля.

— Я дав вам хуражу для коней, а коли скінчу відбудовувати сходи, то дам будівників для відновлення Ніч-Крому. Я навіть погодився на ваш задум оселити дичаків у Дарунку, котрий було віддано Нічній Варті на віки вічні.

— Ти підсунув мені розорену пустку, а замків, якими я маю винагороджувати своє значкове панство, не віддаєш!

— Ті замки збудувала Нічна Варта…

— І Нічна Варта їх покинула!

— …задля захисту Стіни, — уперто скінчив Джон, — а не для винагородження південських панів. Камені тих фортець скріплені кров’ю та кістками моїх давно померлих присяжних братів. Я не можу віддати їх вам.

— Не можеш чи не хочеш? — Жили на шиї короля випнулися різкі, наче леза мечів. — Навзамін я запропонував тобі ім’я.

— Я вже маю ім’я, ваша милосте.

— Сніговій. Чи буває ім’я більш лиховісне, а надто зараз? — Станіс торкнувся руків’я меча. — Та за кого ти себе маєш?

— За вартового на мурах. За меча у пітьмі.

— Не тицяй мені в очі вашими обітницями! — Станіс видобув меча, котрого звав Світлоносцем. — Осьде твій меч у пітьмі. — Світло бігло клинком туди й сюди, червоне, жовтогаряче, золоте, змальовуючи обличчя короля різкими яскравими барвами. — Це має бачити навіть зелений хлопчина. Чи ти сліпий?

— Ні, володарю. Я згоден, що у замках мають стояти залоги…

— Шмаркач-воєвода згоден. Яке щастя.

— …але залоги Нічної Варти.

— Для цього ти не маєш людей.

— То дайте мені людей, пане королю. Я приставлю до кожного покинутого замку свою старшину — гартованих ватажків, котрі знають Стіну і край за нею, а ще зуміють вижити тієї зими, яка насувається. Навзамін усього, що ми вам дали, ви дасте мені людей для замкових залог. Списників, арбалетників, зелених новачків. Я навіть візьму ваших хворих та поранених.

Станіс витріщився на нього, наче не вірячи вухам, потім гавкнув коротким смішком.

— А ти зухвалий, Сніговію, мушу визнати. Але якщо гадаєш, ніби мої люди отак легко повдягають чорне, то ти з’їхав з глузду.

— Хай вдягають, що хочуть, аби корилися моїй старшині, як вашій власній.

Проте король стояв непохитно.

— Мені служать лицарі та вельможі, пагони старих і шляхетних домів, звиклих до шани та честі. Гадаєш, вони служитимуть під проводом лісокрадів, рільників та горлорізів?

«Або байстрюків… так, пане королю?»

— Ваш власний Правиця — колишній перемитник.

— Так. Колишній. І за його колишні діяння я вкоротив йому пальці. Кажуть, ти, Снігу-воєводо — дев’ятсот дев’яносто восьмий очільник Нічної Варти. Як гадаєш, що мені скаже про ці замки дев’ятсот дев’яносто дев’ятий? Чи не зробить його поступливішим вигляд твоєї голови на шпичаку? — Король поклав яскравого клинка на мапу вздовж малюнку Стіни; криця заблищала, наче сонячна доріжка на воді. — Ти є князем-воєводою з мого дозволу та ласки. Диви мені — не забувай.

— Я є князем-воєводою, бо мене обрали мої брати.

Іноді вранці Джон Сніговій прокидався і сам не вірив собі, вважаючи усе, що відбулося, за божевільний сон. «Це як одягти новий одяг, — казав йому Сем. — Спершу якось чудернацько, а потім підлаштується до тебе — і стає ловко та зручно.»

— Алісер Терен скаржиться на спосіб твого обрання, і мушу визнати, його скарги небезпідставні. — Мапа лежала між ними, наче бойовисько, всотуючи кольори осяйного меча. — Рахунок складав сліпий, а допомагав йому твій жирний друг. Що до Слинта, він звинувачує тебе у перебіжництві.

«А й справді, хто знає про перебіжництво більше, ніж Слинт?»

— Перебіжчик сказав би вам те, що ви хочете почути, а пізніше зрадив би без слів. Мій батько завжди називав вас справедливою людиною.

«Справедливий, але й суворий далеко понад міру» — так насправді казав князь Едард, проте Джон завважив за розумніше приховати частину правди.

— Князь Едард не був мені другом, але й позбавлений розуму теж не був. От він якраз віддав би мені ці замки.

«Ніколи.»

— Не можу судити про те, що зробив би мій батько. Але я склав присягу, ваша милосте. Стіна тепер моя.

— Наразі так. Побачимо, як міцно ти її триматимеш. — Станіс тицьнув на Джона пальцем. — Гаразд, якщо ті руїни так багато для тебе важать, залиш їх собі. Але обіцяю: якщо котрась лишиться порожня наприкінці року, я заберу її з твого дозволу або без нього. А якщо хоч одна потрапить до рук ворога, слідом заберу і твою голову. Тепер іди собі.

Зі свого місця коло комина підвелася пані Мелісандра.

— З вашого дозволу, мій королю, я проведу воєводу Сніговія до його покоїв.

— Навіщо? Хіба він забув дорогу? — Станіс махнув на них рукою. — А втім, чиніть, як забажаєте. Гей, Деване, принеси попоїсти! Варених яєць та лимонної води.

Після тепла королівської світлиці гвинтові сходи пашіли холодом, що прошивав до кісток.

— Вітерець здіймається, мосьпані, — застеріг десятник Мелісандру, поки віддавав Джонові назад його зброю. — Було вам чим теплішим накинутися.

— Мене гріє моя віра. — Червона жінка рушила разом із Джоном донизу сходами. — Приязнь його милості до тебе дедалі зростає.

— Та я помітив. Сьогодні лише двічі погрожував стяти голову.

Мелісандра засміялася.

— Боятися варто не його слів, а його мовчання. — Коли вони виступили у дворище, вітер наповнив Джонового кобеняка і заплескав полами по червоній жінці. Жриця відмахнулася від нападу чорної вовни і ковзнула своєю рукою у згин Джонового ліктя. — Можливо, ти не помиляєшся щодо короля дичаків. Я молитимуся Господові Світла, щоб він вказав мені правильний шлях. Коли я вдивляюся в полум’я, то бачу крізь камінь та землю, знаходжу правду в людських душах. Я вмію говорити з давно померлими королями і ще не народженими дітьми, спостерігати, як повз мене миготять роки та пори аж до кінця днів цього світу.

— Хіба ваші вогні ніколи не помиляються?

— Ніколи… це ми, слуги Божі, є смертними, а тому помиляємося, вважаючи те, що мусить статися, за те, що тільки може статися.

Джон відчував її тепло — навіть крізь вовну та виварену шкіру. Їхні постаті попід руки одне з одним притягали цікаві погляди. «Ой, буде балачок сьогодні у куренях.»

— Якщо ви справді бачите прийдешній день у полум’ї, то скажіть, де і коли нападуть дичаки.

І вивільнив руку.

— Ра-Гльор надсилає такі видіння, які забажає. Та я пошукаю цього Тормунда у полум’ї. — Мелісандрині вуста вигнулися посмішкою. — Тебе я теж бачила у вогні, Джоне Сніговію.

— Це погроза, мосьпані? Ви й мене хочете спалити?

— Ти не зрозумів, що я тобі кажу. — Вона окинула його допитливим поглядом. — Боюся, чи не бентежу я тебе своєю присутністю, Снігу-воєводо.

Джон заперечувати не став.

— Стіна — не місце для жінки.

— Помиляєшся. Я бачила сни про твою Стіну, Джоне Сніговію. Величне знання допомогло її збудувати, величні закляття лежать замкнені під її кригою. Ми знаходимося у одному з таких місць, навколо яких обертається світ. — Мелісандра зиркнула вгору, її подих зібрався теплою вологою хмаркою в повітрі. — Тут мені місце так само, як і тобі. Можливо, скоро ти потребуватимеш мене так, як нікого іншого. Не зрікайся моєї дружби та приязні, Джоне. Я бачила тебе посеред бурі, у тяжкій боротьбі, з ворогами зусібіч. Ти маєш так багато ворогів. Назвати тобі їхні імена?

— Я знаю їхні імена.

— Не будь такий певний. — Рубін на Мелісандриній шиї заблищав червоним. — Ти мусиш боятися не тих ворогів, котрі клянуть тебе в обличчя, але тих, хто перед очима в тебе посміхається, а за спиною гострить ніж. Краще тобі тримати вовка якнайближче до себе. Я бачу лід і кинджали у пітьмі. Тверду, червону, замерзлу кров та оголену сталь. І холод навкруги.

— На Стіні завжди холодно.

— Гадаєш?

— Знаю, мосьпані.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію, — прошепотіла вона.